Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 10

Козацький скарб

Коли Україна 1991 року проголосила незалежність, більшість громадян вірила, що країну чекає блискуче і заможне майбутнє. Кілька місяців перед референдумом українські газети писали про непропорційно великий внесок республіки в загальносоюзний бюджет, несправедливий розподіл союзних видатків і гігантський економічний потенціал України. Мовляв, експертів «Дойче банку» вразила промислова інфраструктура країни, родючі землі, освічене і кваліфіковане населення. Газети прогнозували, що за рівнем економічного розвитку Україна перевершить усі пострадянські республіки, з Росією включно. А якщо з економічним дивом не складеться, запевняли авторитетні українські письменники, існує один козир, про який не знають економісти, але знають історики: скарб, який у Британії розмістив наказний гетьман Павло Полуботок (бл. 1660-1724). Якщо скарб Полуботка перевести у золото, писала одна українська газета, то на кожного громадянина 52-мільйонної країни припаде 38 кілограмів.

Віра в існування золота Полуботка виявилася настільки сильною і всеохопною, що в червні 1990 року під час візиту британського прем’єра Маргарет Тетчер у Київ два депутати Верховної Ради, письменники Володимир Яворівський і Роман Іваничук, подали офіційний запит урядові з метою з’ясувати долю скарбу. Золото нібито розмістили в Банку Ост-Індської компанії в 1720-х роках. Павло Полуботок відправив його за кордон, передбачаючи, що його самого і Україну чекають важкі часи. Справді, під час посольства в Петербург, яке клопотало про відновлення скасованого Петром І гетьманства, Полуботка заарештували. Російські чиновники, відправлені в Україну розслідувати «зраду» гетьмана, недорахувалися однієї діжки, яка начебто була наповнена золотом. Припускали, що золото — згідно з деякими оцінками, 200 000 золотих монет — переправили у Британію.

Якби це було правдою, то сума вкладу і проценти за кількасот років сягнули б астрономічної цифри — Англійський банк, до якого 1858 року увійшли активи Ост-Індської компанії, чекало би банкрутство, Британію — злидні, а світову фінансову систему — повний крах. Україна стала б східноєвропейським Кувейтом. Але в заповіті Полуботка була одна хитра умова: на вклад могла претендувати тільки незалежна Україна. Ось така історія ходила в українській пресі влітку 1990 року. На горизонті виднілася незалежність, грошей було обмаль, і український уряд не міг гаяти часу. В Англію на пошуки Полуботкового золота відправили урядову комісію на чолі з заступником голови Ради Міністрів. Від результатів цієї поїздки могла залежати доля країни, якщо не фінансової стабільності цілого світу.

Іронія полягала в тому, що український уряд з претензіями на золото Полуботка трохи запізнився. Першою, ще на початку XX століття, свої претензії заявила Російська імперія. 1908 року за наказом Петербурга російський консул у Лондоні з'ясовував невитребувані вклади в Англійському банку. Нічого подібного масштабом до золота Полуботка він не виявив, але на цьому історія не закінчилася. У 1920-х роках на представників УРСР у Відні вийшов такий собі Остап Полуботок, він претендував на спадок гетьмана і ніби мав якісь документи. Про сенсаційну новину доповіли в Харків, більшовицьке керівництво проявило інтерес, але потім репресії серед керівників республіки завадили розслідуванню. На кілька десятиліть про справу забули.

Привид гетьмана Полуботка повернувся на початку 1960-х років. КДБ нібито доповідав радянському керівництву, що британський уряд використовує гроші з вкладу Полуботка для фінансування антирадянської діяльності у Сполучених Штатах, приуроченої до «Дня України», що його проголосив президент Ейзенхауер. Радянське керівництво доручило провести таємне розслідування. До складу групи включили Олену Апанович, авторитетну дослідницю історії козацтва — вона напала на слід двох возів солі і солоної риби, яку напередодні посольства до царя відправив в Архангельськ Полуботок; там усе це завантажили на англійський корабель у Лондон. Можливо, це й було золото. З Апанович взяли підписку про нерозголошення, щоб ніхто не дізнався про результати дослідження. Далі почалася кампанія боротьби з українським буржуазним націоналізмом 1972 року. Апанович звільнили з Інституту історії АНУРСР. До пошуків золота Полуботка вона більше не поверталася.

Міраж скарбів Полуботка знову замрів напередодні незалежності, як елемент відродженого козацького міфу. Він полонив уяву публіки, але швидко розтанув. Українську делегацію у Лондоні 1990 року чекало велике розчарування. З Англійського банку вона вийшла з пустими руками, як і решта мисливців за скарбом Полуботка. їй повідомили, що жодного вкладу гетьмана не існує. А якби й існував, то українському уряду довелося б мати справу не тільки з Англійським банком, а й з численними нащадками Полуботка — про це, імовірно, вголос не казали. Історичних відомостей про золото Полуботка фактично немає; особисті гроші гетьмана і скарбницю Гетьманату в ту пору не особливо розрізняли, тому довести, що золото, розміщене в банку Ост-Індської компанії, це золото держави Україна, або навпаки, Павла Полуботка та його родини, просто неможливо. Фактично першими у черзі за таємним скарбом мали стояти нащадки Полуботка, а не якийсь уряд — царський, радянський чи український.

Про можливий скарб світ уперше дізнався у 1880-х роках. Граф Григорій Милорадович, один з багатьох нащадків Павла Полуботка, взяв на себе клопіт представляти розгалужену родину у пошуках гетьманського золота і звернувся з розпитами до банківських кіл Лондона. Розпити переконали його, що золото Полуботка — це міф. Він написав про це в одній з центральних російських газет«Новое время», але більшість спадкоємців і потенційних бенефіціарів це не переконало. Врешті-решт, кількасот претендентів на спадок з’їхалося у Стародуб, центр фамільних володінь Полуботків, «для совместного и всестороннего обсуждения мер по законному истребованию из Лондонского Государственного Казначейства капитала Полуботки».

Російські газети повідомляли, що 15 січня 1908 року в містечку Стародуб Чернігівської губернії відбувся з’їзд нащадків гетьмана. Люди з’їхалися з усіх куточків імперії — Петербурга, Москви, Києва, Харкова, Полтави, Хабаровська, Чити, Одеси, Херсона, Саратова, Кронштадта і навіть з Галичини: «открылся съезд панихидой по умершем гетмане Полуботке, которую совершали наследники-священники, при пении хора певчих и любителей из наследников. Красивую картину представляли священнослужители на эстраде в белых облачениях с зажженными свечами, окруженные массою зелени». Такого видовища збіднілий провінційний Стародуб не бачив давно.

Нащадки відгукнулися на оголошення, яке розмістив у російських газетах Олександр Рубець, відставний професор Петербурзької консерваторії і теж нащадок Полуботка. Оголошення містило список фамілій полуботківського клану, представників якого Рубець запрошував у Стародуб: «графы Гудовичи, Кулябко-Корецкие, Рубцы, Лизогубы, Синегубы, Сологубы, Немирович-Данченки, Старосельские, Гамалеи, Рашевские, Триполчские, Бонч-Осмоловские, Булацели, Бороздны, Барковские, Дунин-Барковские, Почеки, Подольские, Тризны, Троцины, Тычины, Лазаревские, Лощинские, Лосины, Злотаренки, Ханенки, Миклашевские, Дорошенки, Щербаки, Чернолуцкие, Аршаво-Чижевские, Шендриковские, Шираи, Чесноки, Искры, Гудим-Левковичи, Тирновские, Самоквасовы, Самойловичи».Всього тридцять дев’ять родин, список нібито склали в 1840-х роках агенти «лондонского государственного казначейства», які приїжджали в Росію.

Решту року російські газети висвітлювали розвиток полуботківської саги. Головний фахівець з історії українського козацтва Дмитро Яворницький та його приятель, популярний московський журналіст і світський завсідник Володимир Гіляровський, вважали всю цю витівку містифікацією. Гіляровський не вірив, що Полуботок, жертва царської сваволі, поборник прав і свобод Гетьманату, міг зібрати колосальний статок і таємно переправити його у Британію. Він писав у «Русском слове»:

Полуботок сделался легендарным борцом за свободу Малороссии. Говорят, что Петр I не раз являлся в каземат к арестованному и не добился никаких уступок от гетмана. Историками приводится речь Полуботка, которую он, звеня цепями, сказал Петру в ответ на его желание: «Вступаючись за отчизну, я не боюсь ни кайданов, ни тюрьмы, и для меня лучше наигоршою смертью умерети, як дивится на новшетну гибель моих земляков». Этот момент посещения Петром І Полуботка в тюрьме изображен на большом полотне одним из южных художников. Я видел давно эту картину и не помню ее автора. Но мне понятны обстановка каземата, цепи и в полумраке две могучих, героических фигуры. Таков был гетман Павел Полуботок. По-видимому, это был не из тех людей, которые способны класть в лондонский банк рубли! Да еще в те времена! Все эти миллионы — сплошная ложь. В лондонском банке никаких миллионов Полуботканет. Есть только в России — и уже давно, очень давно — аферисты, разыскивающие несуществующее и учитывающие людское доверие или миллионы. А между тем из одной Москвы десятки людей собираются ехать за мифическим наследством Полуботка.

Гіляровський мав рацію: мільйони Полуботка — містифікація, їх так і не знайшли ні спадкоємці гетьмана, ні імперський уряд, ні радянське керівництво, ні самостійна Україна. Однак, заперечуючи один історичний міф, пов’язаний з гетьманом, Гіляровський ковтав гачок іншого: мовляв, Полуботок наприкінці життя не побоявся виступити проти всемогутнього царя і вийшов переможцем у битві характерів і цінностей. Подібне уявлення працювало в 1990-х роках на відродження міфу про золото Полуботка у тому варіанті, що тільки незалежна Україна матиме право на скарби гетьмана. Це уявлення великою мірою заклала «Історія русів», її автор теж наводив відповідь Полуботка Петру І. Саме «Історія русів» надихнула російського художника Василя Волкова на драматичне полотно, яке так вразило Гіляровського.

Чому анонімний автор обрав Павла Полуботка на роль уособника традицій і прагнень козацтва XVIII століття? У молодості історичний Павло Полуботок бунтівливим норовом не виділявся і тому погано надавався до історичного звеличування. Він був одним з небагатьох старшин, які ніколи не підтримували Івана Мазепу, а тому став полковником досить пізно. Під час повстання Мазепи Полуботок зберіг вірність царю, але, на думку Петра І, був надто розумним і незалежним, щоб давати йому булаву (цар вважав, що з Полуботка може вийти наступний Мазепа). Тому з благословення Петра І на місце Мазепи обрали слабшого кандидата, стародубського полковника Івана Скоропадського, а Полуботку компенсували поразку новими землями. Зокрема йому дісталося містечко Любеч і дві тисячі селянських дворів — це й стало фундаментом багатства Полуботка та основою міфу про гетьманське золото, створеного наступними поколіннями козацької еліти. Коли 1722 року Скоропадський помер, Полуботок знову лишився без булави. Цього разу нових земель йому не пожалували, а цар взагалі скасував посаду гетьмана і поставив керувати краєм Малоросійську колегію.

Це шокувало Полуботка. А заразом і козацьку старшину — вона була дуже незадоволена діяльністю колегії та запровадженням нових податків і домагалася відновлення посади гетьмана, прав та привілеїв, отриманих козаками ще в часи Богдана Хмельницького і підтверджених самим Петром І. У1723 році, коли цар викликав Полуботка в Петербург, козацька старшина надіслала царю свою петицію з аналогічними вимогами. Цар зачув бунт і наказав заарештувати Полуботка та його почет. З’ясувати ситуацію в Гетьманаті відправили окреме слідство. Тим часом у грудні 1724-го, провівши трохи більше року у в’язниці, Полуботок помер. Через кілька тижнів помер і Петро. Після того як у 1727 році відновили гетьманство, Полуботок став в українській традиції мучеником за справедливість і символом моральної перемоги козаків над імперською владою. Текст полуботківської петиції царю разом зі «статтями» інших гетьманів включали у численні збірники документів, що їх укладали і переписували в Гетьманаті у другій половині XVIII століття.

Не дивно, що анонімний автор «Історії русів» виказував велике спочуття до Полуботка та його становища. Однак трагічне посольство Полуботка в Петербург і смерть у в’язниці не пояснює в усій повноті, чому він став на сторінках «Історії русів» найпозитивнішим козацьким лідером з часів Богдана Хмельницького. Всю суть образу Полуботка в «Історії русів» і значення цілої полуботківської легенди важко зрозуміти без історичного контексту, в якому діяв гетьман; тут треба особливо врахувати повстання Івана Мазепи проти царя та вплив Полтавської битви (1709) на долю козацької держави і еліти.

Як уже йшлося раніше, повстання Мазепи — найважливіша подія в козацькій історії з часів Хмельниччини середини XVII століття. Мазепа спершу був вірним соратником царя, але восени 1708 року, в розпал Північної війни, перейшов на бік шведського короля Карла XII. Петро І велів оголосити Мазепі анафему. Анафему щороку повторювали у всіх церквах гігантської країни, завдяки їй Мазепа став найбільш зловісною фігурою в політичній та історичній уяві імперії. Цар навіть придумав орден Іуди, яким збирався нагородити старого гетьмана, коли того піймають. Петро виграв Полтавську битву, але Мазепу так і не спіймав. У наступних поколіннях його ім’я стало синонімом державного зрадника, об’єктом спонуканої владою ненависті і навіть символом святокрадства — він начебто зрадив не тільки земну владу, а й християнську віру.

Ситуація почала мінятися на початку XIX століття, про що вже йшла мова на початку цієї книжки. Саме тоді Мазепа став героєм нової епохи романтизму. 1819 року поему «Мазепа» опублікував лорд Байрон, його надихнула Вольтерова «Історія Карла XII». Вольтер переказував апокрифічну історію про те, як молодий Мазепа закохався у дружину польського шляхтича. Коли їхній роман викрили, зраджений чоловік наказав прив’язати голого Мазепу до коня і відпустити у степ. Мазепу нібито врятували козаки — вони спіймали коня і звільнили напівживого коханця. Так почалася козацька кар’єра Мазепи, яка привела його до гетьманської булави. Вольтерова історія — про кохання і честь. Він писав, що Мазепа перейшов на бік Карла XII, бо не міг забути ще однієї образи — від Петра І. Сюжети Вольтера подобалися читачам XIX століття. Байрон і Пушкін обігрували їх, кожен на свій лад.

В Україні захоплення особою опального гетьмана мало інші джерела і набуло інших форм. 1810 року, через сто років після Полтавської битви, молодий офіцер російської армії і нащадок давнього козацького роду Олексій Мартос побував на могилі гетьмана в румунському містечку Галац. Через кілька років, найімовірніше десь 1819-го, якраз коли вийшла поема Байрона «Мазепа», Мартос записав у спогадах:

Мазепа умер в отдаленности от отечества своего, коего он защищал независимость; он был друг свободы и за сие стоит уважения потомства [...] Его не стало, и имя Малороссии и ее храбрых казаков изгладилось из списка народов, хотя невеликих числом, но известных своим существованием и конституцией. [...] Кроме других добродетелей, Мазепа был друг наук: он увеличил в Киеве академию в Братском монастыре, который им возобновлен и украшен, снабдил ее библиотекою и редкими манускриптами. Однако основатель академии и многих церквей и человеколюбивых заведений ежегодно исправно проклинается в Воскресенье первой недели Великого поста, вместе с Стенькою Разиным и иными ворами и разбойниками. Но какая разность! Последний был разбойник-святотатец, Мазепа — просвещеннейший, человеколюбивейший человек, искусный полководец и повелитель вольного, следовательно, счастливого народа.

Якщо припустити, що погляди Мартоса поділяли також інші люди його кола, автор «Історії русів» опинився між двома протилежними інтерпретаціями вчинків Мазепи. У Вольтера головним мотивом дій гетьмана була особиста помста, а в Мартоса — боротьба за незалежність своєї країни. Анонімний автор «Історії русів» підтримав пояснення Вольтера: особиста образа і бажання помсти. Але ставлення автора до Мазепи не таке просте. З одного боку він засуджує дії Мазепи з огляду на те, що їх не сприйняла козацька старшина і простий народ. З другого — вважає, що люди, зокрема й козаки, були невігласами і просто погано розуміли, що робиться.

Автор писав після Французької революції і мусив судити героїв, залежно від того, наскільки їхні вчинки здобували народну підтримку. Незважаючи на декларації на зразок згаданого вище осуду Мазепи, це йому давалося нелегко. «Народ здешний, — пише автор про боротьбу селян з приведеними Мазепою шведами, — уподоблялся тогда диким американцам, или своенравным азиятцам. Он, выходя из засек своих и убежищ, удивлялся кротости шведов, но за то, что они говорили между собою не по руски и ни мало не крестились, почитал их нехристями и неверными, а увидевши их ядущих по пятницам молоко и мясо, счел и заключил безбожными бусурманамии убивал везде, где только малыми партиями и по одиночке найти мог...» З цієї картини випливає, що простий народ був ксенофобський, забобонний і нецивілізований, натомість сама розповідь виказує всі ознаки просвітницького орієнталізму.

У читача виникають цілком зрозумілі сумніви, чи такий вже поганий був Мазепа, коли відкидав думку народних мас. Залежно від характеру і обставин епізоду, анонімний автор критикує або підтримує Мазепу, засуджує або виправдовує. Він ніби шукає балансу між негативною оцінкою і апологією гетьмана. В результаті у нього виходить досить суперечлива фігура. Говорячи своїми словами, автор радше засуджує старого гетьмана. Ставлення міняється, коли за себе говорять історичні персонажі і тим самим забирають в автора відповідальність за написане: зрештою, він лише цитує джерела і не конче підтримує погляди героїв свого твору. Однак найчастіше ці джерела — авторська вигадка, як мінімум результат суттєвого редагування.

Це особливо стосується наведеної в «Історії русів» промови Мазепи, з якою той нібито звернувся до війська перед початком повстання. Саме в цій промові автор дав Мазепі нагоду пояснити свої дії. Цю довгу промову гетьман нібито виголосив у доленосний для себе і батьківщини момент, коли вирішив перейти на бік Карла XII. Мазепі залежало на підтримці людей, і він мусив переконати військо у правоті своєї справи. Мазепа (чи то пак анонімний автор) охоче користається цією нагодою і викладає свою думку не тільки про повстання, а й про українську історію загалом. У промові до запорожців Мазепа виглядає захисником української незалежності. Він піднімає голос в оборону стародавніх козацьких вольностей, порушених московитами, які нібито відібрали у козаків право на руську землю, свій уряд і саму назву Русь.

«Мы стоим теперь, братия, при двух пропастях, готовых нас пожрать, ежели не изберем пути для себя надежного их обойти», — апокрифічна промова Мазепи починається із заклику до зброї в умовах, коли дві імперські армії наближаються до кордонів України і зустріч їхня неминуча. Гетьман малює Петра І і Карла XII однією барвою — тирани, які свавільно правлять завойованими народами: «Они оба, по своенравию своєму и присвоению неограниченной власти, подобятся самым страшным деспотам, каковых вся Азия и Африка едва ли когда производили». Хто б, за словами гетьмана, не переміг, Україну чекає тільки руїна. Шведський король поверне Україну під владу поляків. «А ежели допустить царя российского сделаться победителем, — доводить апокрифічний Мазепа, — то уже грозящие бедствия изготовлены нам от самого царя сего; ибо вы видите, что хотя он происходит от колена, выбранного народом из дворянства своего, но, присвоив себе власть неограниченную, карает народ тот по своему произволению, и не только свобода и имение народное, но и самая жизнь его порабощены единственной воле и прихоти царской».

Два деспоти — маловтішний вибір, і хитрий Мазепа запропонував несподіваний варіант: зберігати у конфлікті нейтралітет, але нейтралітет особливий. Україна визнає владу шведського короля і боротиметься тільки проти тієї сили, яка нападе на українську територію, що в тих обставинах означало проти росіян. А шведський король, разом з іншими європейськими державами, гарантуватиме відновлення незалежності України. Промова Мазепи, водночас пристрасна і раціональна, переконувала читача, що він діяв в інтересах своєї нації, яку хотів врятувати від руїни і привести до свободи, відновити незалежність і здобути гідне місце серед інших європейських народів. У промові є відповідь майбутнім критикам Мазепи, зокрема й Вольтеровій думці про те, що гетьман зрадив царя з особистих причин. «И так остается нам, братия, — каже Мазепа війську, — из видимых зол, нас обышедших, избрать меньшее, чтобы потомство наше, повергнутое в рабство нашею неключимостию, жалобами своими и проклятиями нас не обременило. Я его не имею и иметь, конечно, не могу, следовательно, беспричастен есмь в интересах наследия, и ничего не ищу, кроме благоденствия тому народу, который почтил меня настоящим достоинством и с ним вверил мне судьбу СВОЮ».

Симпатизувати красномовним аргументам Мазепи і зберігати вірність царю — справа нелегка, почасти й тому, що анонімному автору не подобалися багато вчинків царя і російської армії. Він розв’язує цю дилему, перекладаючи відповідальність за неприглядні дії Петра на його радників.

Судячи з тексту «Історії русів», головним винуватцем був Олександр Меншиков. Він втілював абсолютне зло, особливо коли йшлося про різанину мирних жителів і козаків, влаштовану росіянами в гетьманській столиці Батурині. Автор яскраво описує жорстокість російських солдатів і підкреслює низьке походження їхнього командира, очевидно це має пояснювати жорстокість самого Меншикова і дистанціювати його від читача-дворянина. «...Менщиков ударил на граждан безоружных и в домах их бывших, кои ни мало в умысле Мазепином не участвовали, выбил всех их до единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих младенцев. За сим продолжался грабеж города от войск, а их начальники и палачи занимались, между тем, казнею перевязанных сердюцких старшин и гражданских урядников».

Розповідаючи про різанину, влаштовану російським військом проти мазепинців, анонімний автор навіть порівнює росіян з поляками — і ті, і ті переслідували малоросійський (руський) народ. Він звинувачує в різанині Олександра Меншикова, але це погано маскує головну думку автора: великоруська влада така сама жорстока, як була польська, що її першим мучеником став СеверинНаливайко. Описуючи страту мазепинців у Лебедині, анонімний автор пише:

Казнь сия была обыкновенного Менщикова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая, почитавшаяся за игрушку, вешать и головы рубить... Остается теперь размыслить и посудить, что ежели, по словам самого Спасителя, в Евангелии описанным, которые суть непреложны и не мимо идут, ежели “всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется от рода сего”, то какое взыскание предлежит за кровь народа руского, пролитую от крове гетмана Наливайка до сего дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искал он свободы, или лучшей жизни в собственной земле своей и имел о том замыслы, всему человечеству свойственные?

В описі повстання Мазепи автор «Історії русів» опинився не тільки між двома інтерпретаціями дій Мазепи, а й між двома взаємосуперечливими імперативами: декларована лояльність до правителя і династії Романових конфліктувала з прихованою симпатією до гетьмана, який утілював просвітницькі ідеали боротьби з тиранією, захисту людської гідності і національних прав. Вихід з цієї дилеми автор, здається, знайшов в особі гетьмана Павла Полуботка. Саме він зіграв роль ідеального гетьмана, готового померти, захищаючи інтереси своєї нації і водночас зберігаючи вірність монарху.

Полуботка заарештовує Таємний приказ, найненависніша російська установа в усій «Історії русів». І, за сценарієм анонімного автора, після цього гетьман виголошує промову, в якій говорить про належні стосунки між царем і підданцями.

«Вина, на нас возводимая, — нібито каже Полуботок царю, — єсть одна должность наша, и должность священная, во всех народах тако чтимая, а отнюдь не законопреступная и осуждению повинная. Мы просили и просим от лица народа своего о пощаде отечества нашего, неправедно гонимого и без жалости раззоряемого, просим о восстановлении прав наших и преимуществ, торжественными договорами утвержденных, которые и ты, государь, несколько раз подтверждал».

Гетьман заявляв, що козаки «повержены в самое неключимое рабство, платить дань поносную и несносную, и заставлены рыть линии и каналы и осушать непроходимые болота, утучняя все то телами наших мертвецов, падших целыми тысячами от тяжестей, голода и климатов. Все оные беды и скорби наши усовершенствованы, наконец, нынешним правлением нашим. Владычествующие над нами чиновники московские, незнающие прав и обычаев наших и почти безграмотные, знают только одно то, что они властны делать нам все, не касаяся одних душ наших».

Отже, Полуботок був передусім представником свого народу-нації і захисником його законних прав. Центральне місце в його промові, як і в промові гетьмана Мазепи напередодні повстання, займали інтереси нації і батьківщини. Проте, на відміну від Мазепи, Полуботок не повставав проти царя, а хотів розв’язати конфлікт лояльностей — народ-нація чи державець — мирно. Він вірив, що компроміс можливий, просив царя скасувати нові податки і трудові повинності для козаків та розібратися з Малоросійською колегією, в якій заправляли чиновники-великороси. Судячи з відомих вимог козацької старшини, передбачалося, що це буде перший крок до відновлення гетьманства.

Аргументація автора «Історії русів» виростала з віри в політичну й історичну легітимність і нації, і монарха. На початку і в кінці Полуботкової промови виразно проступає те, як він розуміє права і обов’язки правителя.

«Вижу, государь, и понимаю, — починає Полуботок, — из какого источника почерпнул ты злость тую, которая не сродна сердцу твоему и неприлична характеру помазанника Божия. Правота и кротость, суд и милость суть единственное достояние всех Монархов мира сего, и законы, управляющие всем вообще человечеством и охраняющие его от зол, есть точное зерцало царям и владыкам на их должность и поведение, и они первые блюстители и хранители им быть должны. Откуда же происходит, что ты, о государь! поставляя себя выше законов, терзаешь нас единою властию своею и повергаешь в вечное заключение, присвоив в казну собственное имение наше?»

Гетьман досить просто пояснював причину негідної поведінки царя — у всьому винні царські радники, особливо Олександр Меншиков:

«И так, бывши мы окружены со всех сторон гонениями и напастьми, к кому иному прибегать должны с воплями своими, как не к тебе, августейший монарх? Ты покровитель наш и споручитель за благоденствие наше. Но злоба любимца твоего, непримиримого врага нашего и местника, совратила тебя с пути истины и мерзит царствование твое».

Промова Полуботка — не цілковита вигадка автора «Історії русів». Говорив Полуботок щось подібне чи ні, але тексти його промови, схожі на той, що фігурує в «Історії русів», циркулювали в Україні задовго до появи цього історичного памфлета. Ця промова мала таку популярність, що цитатами з неї підписували портрети Полуботка — вони прикрашали будинки старшинської еліти ще на початку XIX століття. Дмитру Бантишу-Каменському подібні написи траплялися під час роботи над «Историей Малой России», і, за його словами, звучали вони так:

«Знаю, что оковы меня ожидают и что буду ввергнут в мрачную темницу, где оставят меня умереть с голода: но что мне до того? Я говорю за отечество и охотно предпочитаю самую жестокую смерть ужасному зрелищу всеобщей гибели моих единоземцев». 

Завдяки Бантишу-Каменському цей напис став широко відомий у XIX столітті, його наводить, наприклад, Гіляровський. Ці слова взято, мабуть, з повнішого варіанта промови, близького до того, що фігурує у праці Жана-Бенуа Шерера. Перекладені французькою з української, ймовірно через російську, вони у зворотному перекладі з французької звучать так: «Я знаю, що на мене чекають кайдани і що мене, за російським звичаєм, кинуть у жахливу темницю, щоб я там помер з голоду. Але мене це не турбує, бо я говорю від імені моєї батьківщини. І хай краще я помру найлютішою смертю, аніж побачу страшне видовище повної загибелі мого народу». «Единоземцы» у підписі до портрета стали «народом» у французькому варіанті Шерера, але в усьому іншому ці два уривки дуже схожі.

Портретний підпис відображає деякі особливості писемної української мови XVIII століття, тому походить не з французького тексту Шерера. Шерерів текст повніший і літературніший за портретні підписи. Логічно припустити, що портретний підпис і шерерівський варіант промови Полуботка мають спільне джерело — текст, який ходив в Україні до публікації твору Шерера. Це, звичайно, тільки припущення. Ми можемо з набагато більшою певністю говорити про прямий зв’язок між «Літописом» Шерера та «Історією русів». Варіант промови Полуботка в «Історії русів» спирається на текст Шерера, судячи з лексичної і структурної близькості цих двох уривків. «Я знаю, что нас ждут оковы и мрачные темницы, где уморят нас гладом и притеснением, по обычаю московскому», — каже Полуботок в «Історії русів». Анонімний автор міняє незручне «російський звичай» на «московський», але в усьому іншому тримається джерела.

Чи додавав щось анонімний автор у шерерівський варіант промови Полуботка? Безперечно, так. Один з елементів промови, який трапляється в «Історії русів», але не фігурує у Шерера, — це історична аргументація Полуботка. У шерерівському варіанті нічого немає ні про етнічну спорідненість руського народу і підданих царя, ні про вірну службу руського народу з часів, коли він добровільно пішов під руку царя, до Північної війни і перемоги над Карлом XII. Ось один з таких оригінальних додатків до Полуботкової промови в редакції «Історії русів»: 

«Народ наш, бывши единоплеменен и единоверен твоєму народу, усилил его и возвеличил царство твое добровольным соединением своим в такое время, когда еще в нем все младенчествовало и выходило из хаоса смутных времен и почти из самого ничтожества, — начебто заявив Полуботок. — И сие одно недовлело бы ему погубить у вас мзды своей; но мы, с народом своим, не преставали, сверх того, знатно помогать вам всем во всех воинских ополчениях и приобретениях ваших, и, не говоря о Смоленщине и Польше, одна Шведская война доказывает беспримерное усердие наше к тебе и России. Ибо всем известно, что мы одни целую половину армии шведской погубили в земле своей и в жилищах наших, не вдаваясь при том ни в какие лыцения и искушения, и сделав тебя в состоянии пересилить удивительное мужество и отчаянную храбрость шведов; но за то приобрели себе одно поношение и озлобление и, вместо благодарности и воздаяния, повержены в самое неключимое рабство».

Ці доповнення до промови Полуботка виростають з національних і політичних поглядів автора «Історії русів». Ідея про близькість «руського» і «московського» народів та наголос на тому, скільки послуг зробили козаки Російській імперії, — лейтмотиви «Історії русів», і її автор охоче додав ці пункти у промову Полуботка. Ще один момент, якого нема у Шерера, — слова гетьмана про різницю між добрим християнським монархом і лихим азіатським тираном. «Повергать народы в рабство и владеть рабами и невольниками есть дело азиатского тирана, а не христианского монарха, который должен славиться и действительно быть верховным отцем народов», — казав Полуботок.

Полуботок «Історії русів» закінчував прямою погрозою царю: не повстання, а посмертна кара чекатиме його. Слова гетьмана: «Я знаю, что нас ждут оковы и мрачные темницы, где уморят нас гладом и притеснением, по обычаю московскому; но, пока еще жив, говорю тебе истину, о государь! что воздаси ты непременно отчет пред Царем всех царей, Всемогущим Богом, за погибель нашу и всего народа». Терпляче вислухавши Полуботка, Петро начебто не зважив на його слова і кинув гетьмана у в’язницю. Полуботка покарали за «недоброжелательство», але правда на сторінках «Історії русів» лишилася за ним. 

Розглядаючи апокрифічну промову Полуботка в контексті європейської політичної думки, варто відзначити, що і уявний Павло Полуботок, і цілком реальний автор «Історії русів» по суті підписувалися під теорією Жана Бодена про суверенну владу правителів. Боден у «Шести книгах про державу» (1576) доводив користь абсолютної влади монарха. На рішення монарха скаржитися не випадає. Підданцям може не подобатися монарх, але тільки Господь має право судити його. Підданці можуть не слухатися наказів правителя, якщо вони противні законам Господа і природи, але не можуть повставати проти нього. Як і Аристотель, Боден вважав, що деспотичні монархії притаманні Азії, а не Європі. Боден, очевидно з географічних міркувань, не вважав Московію тиранією, але анонімний автор бачив ризик, що вона такою стане, і застерігав царя про це. Він хотів залишити імперію в Європі, але все, про що він писав, свідчило, що вона насправді перебувала в Аристотелевій Азії. 

Епізод полуботківської історії, який можна приписати знайомству автора з родинними переказами Полуботків, — візит Петра І до ув’язненого гетьмана напередодні його смерті. Цей епізод справляв сильне враження на читачів у XIX і на початку XX століття та надихнув Василя Волкова написати картину про останню зустріч Петра зі своїм ворогом. Ця історія, згідно з анонімним автором, збереглася в усній традиції:

О смерти Полуботка предание оставило сию достопамятность, что когда, бывши он болен, почувствовал кончину свою и просил у тюремных приставов призвать к нему священника, а тюремщики о том дали знать государю, то государь приходил к нему проститься, и он сказал ему: «Я вражды к тебе никогда не имел и не имею, и с тем умираю, как христианин. Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом тамо рассудятся». Государь действительно скоро после того, и именно, генваря 28-го, 1725 года, скончался.

Павло Полуботок, герой післямазепинської України, волів померти у в’язниці, але не повстати проти володаря. Цей вибір підкреслював моральну правоту гетьмана в очах читача «Історії русів». Гетьман довгий час був символом саме ненасильницького опору, але за іронією долі під час революції 1917 року полк, названий іменем Полуботка, першим піднявся за незалежну Україну. У довшій перспективі саме ідеї, втілені в апокрифічній промові Полуботка, а не його міфічне золото, стали найціннішим заповітом гетьмана нащадкам.