Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 9

Як це було зроблено?

На Різдво 1991 року по CNN показали церемонію, яка стала несподіванкою для глядачів в усьому світі: над Кремлем повільно спустився червоний прапор Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Московський Кремль століттями був символом однієї з найбільших імперій світу. Тепер пішла в небуття комуністична імперія. Радянський Союз розпався, і не стільки через холодну війну, яка на той момент вже закінчилася, скільки через мирне повстання національних республік. Мало яка республіка долучилася до цього більше за Україну, і грудня 1991 року понад 90 відсотків українців проголосували за незалежність і тим самим підписали смертний вирок Радянському Союзу та відкрили новий етап в історії своєї країни і цілого світу. П’ятдесят чотири мільйони українців обрали інший шлях, і російське керівництво не бачило сенсу продовжувати імперський експеримент. На Різдво перший і останній президент СРСР Михайло Горбачов востаннє звернувся до народу. Радянський Союз припинив своє існування.

Для багатьох західних читачів газетної періодики одним з найпомітніших наслідків розпаду СРСР було не тільки те, що зі статей зникла знайома абревіатура USSR, а й те, що Ukraine стали писати без артикля the. Десятиліттями українська діаспора в Північній Америці боролася за скасування артикля у назві і вважала його зневагою до своєї батьківщини: артикль позначав регіон, а не окрему країну. Першим нову норму прийняв колишній спічрайтер президента Ніксона і колумніст «Нью Йорк Тайме» Вільям Сефайр. У листопаді 1991-го, напередодні доленосного референдуму, Сефайр написав колонку під назвою «Україна прямує до виходу», де порівняв Україну (без артикля) з масивним черевиком, яким і грудня розчавить імперські претензії Москви. Відтоді західні автори вживатимуть назву Ukraine без артикля.

Запровадити цю зміну Сефайра переконав Іван Драч, один з лідерів Руху, в якого Сефайр брав інтерв’ю у Києві. В перші роки незалежності Драч став одним з найвпливовіших діячів на українській культурній сцені. 1991 року за кілька місяців до незалежності колосальним накладом вийшов його український переклад «Історії русів». Книжку надрукували на поганому папері, без ілюстрацій, карт і коментаря — надворі стояли важкі економічні часи. Драч спробував виправити ситуацію через десять років, коли 2001 року, в набагато кращій економічній ситуації, вирішив перевидати книжку. Публікацію профінансував Держкомінформ України в рамках випуску «соціально значущих видань». Драч тоді якраз очолював цей комітет.

Видання «Історії русів» в українському перекладі 2001 року приходило вже до читача іншого типу. Марко Павлишин, один з найпроникливіших оглядачів української культури, спостеріг, що після здобуття Україною незалежності «Історія русів» повернулася на літературну і культурну сцену України як елемент антиколоніального дискурсу. Цей дискурс вивертав навспак старі російські і радянські колоніальні міфи, але не відкидав міфологічне мислення як таке. Павлишин також завважив, що в українській гуманітарній науці з’явилися постколоніальний і постмодерний дискурси, творці яких прагнули звільнитися від ідеологічного контролю і зорієнтувати свої галузі на прагматичніші і незаідеологізовані цінності. В першій половині 1990-х років домінував антиколоніальний дискурс і найгучніше звучали голоси тих, хто вбачав в «Історії русів» пророцтво про незалежну Україну, яке нарешті здійснилося в 1991-му. Ставлення до пам’ятки змінилося тільки в другій половині 1990-х — «Історію русів» почали нарешті розглядати як і всякий інший твір української історіографії. 

Нове видання «Історії русів» вийшло тиражем всього п’ять тисяч примірників, але кількість надолужили якістю. Книжку було розкішно проілюстровано портретами руських князів і козацьких гетьманів, які намалював відомий художник Олексій Штанко, — попереднього року він здобув престижну премію ім. Георгія Нарбута за найкращий дизайн української поштової марки. Валерій Шевчук, автор передмови до першого видання, доопрацював старий текст і додав розлогий аналіз «Історії русів» як літературного тексту. З’явилися також відсутні раніше покажчики, але найважливішою особливістю нового видання став коментар двох істориків, Ярослава та Івана Дзир, батька і сина. Коментатори подали основну інформацію про головні персонажі і події, а також пояснили розбіжності між текстом та історичними реаліями, що їх уперше завважили ще дослідники середини XIX століття. Дзир обрали коментаторами не випадково.

Як і Валерій Шевчук, Ярослав Дзира (1931-2009) належав до покоління шістдесятників. Він зацікавився «Історією русів», коли наприкінці 1950-х років почав працювати над дипломною роботою про вплив козацьких літописів на Тараса Шевченка. 1971 року Дзира опублікував «Літопис Самовидця», один з найголовніших творів козацької історіографії. Наступного року він почав готувати видання літопису Григорія Грабянки, ще одну пам’ятку козацького літописання. Початок сімдесятих обіцяв багато, але кар’єра Дзири, як і багатьох його колег, обірвалася 1972 року, коли національна політика в УРСР отримала несподіваний поворот. Дзира опинився у списках звільнених з Академії наук. Роками він не міг публікувати свої дослідження. 1989 року, в розпал горбачовських реформ, Дзира подав на міжнародну шевченківську конференцію статтю під назвою «Шевченко та “Історія русів”», але її зняли з програми.

В 1995-му, на четвертому році незалежності, Дзиру нарешті поновили на посаді в Інституті історії Академії наук. Наступного року він опублікував кілька статей, в яких повернувся до «Історії русів» та її автора. Гіпотеза Дзири не була чимось зовсім новим. Він припускав, що «Історію русів» написав Григорій Полетика. Чому? Дзира вважав, що прізвище Полетика походить від грецького імені Іполит, що означає «розпрягач коней». «Кониський», ймовірно від слова «кінь», — це, напевно, псевдонім Полетики, казав Дзира. Читачі, які чули про те, що Дзира багато років досліджує «Історію русів», були розчаровані. Дзира спочатку вперто тримався своєї теорії, але з плином часу мусив її переглянути. В коментарях до видання 2001 року Полетика як можливий автор «Історії русів» уже не фігурував. Дзира відмовився від гіпотези про «розпрягача коней», і здавалося, що полетиківська епоха в інтерпретаціях «Історії русів», яка почалася наприкінці XIX століття, нарешті завершилася. Відступ Дзири означав також перемогу прагматичного підходу в дослідженні пам’ятки над романтичними та антиколоніальними інтерпретаціями, які домінували в перші роки незалежності.

Новий підхід втілювали роботи таких істориків, як Володимир Кравченко (він розглядав «Історію русів» у широкому контексті розвитку української історіографії) і Наталя Шліхта (вона досліджувала елементи шляхетської ідеології у тексті пам’ятки). Ярослав Мишанич (син Олекси Мишанича, який 1983 року опублікував уривки з «Історії русів») видав монографію з аналізом літературного стилю пам’ятки. Нарешті, плідну роботу провів Іван Дзира, син Ярослава. 1998-го молодший Дзира надрукував першу статтю про «Історію русів». Через п’ять років молодий науковець підготував нову важливу розвідку, де аналізував вплив на «Історію русів» «Annales de la Petite-Russie» — двотомної історії українських козаків, яку 1788 року видав у Парижі французький дипломат Жан-Бенуа Шерер. Іван Дзира не першим порівнював ці твори, але першим провів їхній ґрунтовний текстуальний аналіз. 

Напевно першим вплив історичних творів французького Просвітництва на «Історію русів» завважив Михайло Грушевський. У короткій статті, яка вийшла в Москві через рік по смерті вченого, він наголосив важливу роль французьких авторів, як-от Жана-Бенуа Шерера, у формуванні української політичної й історичної думки кінця XVIII — початку XIX століття. Він також вказав на паралелі між «Історією русів» і твором Шерера і вважав, що анонімний автор запозичував у свого французького попередника. З французів на манеру написання «Історії русів» справив дію не тільки Жан-Бенуа Шерер. Ще одним джерелом впливу був Вольтер. Анонімний автор цитував вольтерівську «Історію Карла XII» (1739), коли розповідав про Полтавську битву (1709), її передумови і наслідки.

Вольтер справив колосальний і різноплановий вплив на розвиток французької і європейської історіографії. Його твори сприяли початку досліджень соціальної історії, зокрема розвідкам про звичаї, закони і ремесла. Крім цього, Вольтер, відомий скептик, вважав історичні легенди свідомим перекрученням фактів та виступав за критичне переосмислення історичних джерел і використання наукових методів. Однак «Історія Карла XII», яку автор «Історії русів» знав у французькому оригіналі або в одному з російських перекладів, — це ранній історичний твірВольтера, де він ще не звільнився від впливу гуманістичної історіографії XVII століття. Попри свій «сцієнтизм», він вважав історію різновидом белетристики, а отже їй потрібно було надати драматичності і стилю. «Історії Карла XII» притаманні такі риси гуманістичної історіографії, як вигадані діалоги та історичні анекдоти. Анонімний автор «Історії русів» не тільки знав цей твір, а й відчував вплив вольтерівського методу і стилю.

Описуючи повстання Івана Мазепи проти Петра І, анонімний автор погоджувався з Вольтером і пояснював вчинок гетьмана ображеною честю. «Цар і тверезим не завжди володів собою, а тут, розпалений вином, назвав його зрадником і пригрозив посадити на палю», — писав Вольтер про знаменитий епізод, коли Петро посварився з Мазепою на одній з царських пиятик. Анонімний автор знайшов підтвердження вольтерівській версії подій у місцевій легенді: мовляв, цей самий епізод відбувся за обідом у сподвижника Петра Олександра Меншикова, якого автор «Історії русів» вважав лютим ворогом України. Згідно з цією версією, Петро під час конфлікту вдарив Мазепу по обличчю. «Обе оные повести, сложа вместе, все выводят тоже, что Мазепа имел умысел, так вредный, побуждением собственной его злобы и мщения, а отнюдь не национальных интересов, которые, натурально, должны бы в таком случае подвигнуть войска и народ к их удержанию оного, но, вместо того, народ всемерно истреблял шведов, яко своих врагов, нашедших неприятельски на его земли».

Анонімного автора «Історії русів» ріднила з Вольтером любов до драматизації і анекдотів. Він перемішував традиційні методи гуманістичної історіографії з просвітницькою вірою в науку і в закони розвитку людської історії. Мало того, він нападався на історичні «нелепости» і «баснословцев» минулого. Все це йшло не конче від самого Вольтера: подібні ідеї і підходи сповідувало багато інших західних авторів. Наприклад, історичні твори Жана-Бенуа Шерера, які мали багато спільного з Вольтеровими, справили дуже великий вплив на автора «Історії русів».

Жан-Бенуа Шерер (1741-1824) народився у Страсбурзі, отримав диплом юриста в Єнському університеті і в 1808-1824 роках викладав у Тюбінгені. Тривалий час Шерер провів на дипломатичній службі, почавши кар’єру у французькому посольстві в Росії; потім він працював у Стокгольмі, Копенгагені і Берліні. Шерер вийшов у відставку з дипломатичної служби в 1780 році, провівши п’ять попередніх років у Франції. У більшості опублікованих творів Шерера йшлося про Російську імперію. 1774-го він надрукував розвідку про Повість временних літ, а 1778-го — книжку про міжнародну торгівлю Росії. Через десять років Шерер опублікував твір під назвою «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України, або Малоросії». В1789 році в Лейпцигу вийшов переклад цієї книжки німецькою мовою. В 1792-му Шерер повернувся до «російської» тематики і видав кількатомну збірку коротких нарисів з російської історії і політики під назвою «Цікаві і таємні історії російського двору» («Anecdotes interessantes et secretes de la cour de Russie»).

«Літопис Малоросії» складався з двох частин. Першу — історико-географічний опис України — написав сам Шерер. Друга являла собою французький переклад «Краткого описания Малороссии»,найпопулярнішої книжки з історії України на той час. Варіант «Краткого описания» використали Василь Рубан і Олександр Безбородько у своєму виданні «Краткой летописи Малой России» 1777року. Але другий том Шерера не зводився до суто перекладу видання Рубана—Безбородька. Шерер заявляв, що отримав свій рукопис із Києва. Справді, в його тексті є частини, які не збігаються з жодним відомим списком «Краткого описания». Або вони походили з інших джерел, або були вигадками самого «публікатора», хоча він заперечував, що якось «вдосконалював» текст літопису.

Що було спільного в шерерівському творі й «Історії русів»? 1948 року Олександр Оглоблин, ідучи слідами Михайла Грушевського, надрукував статтю про співвідношення цих двох текстів і завважив багато паралелей між ними. Оглоблин висловив три припущення: або «Історія русів» була джерелом Шерера, або анонімний автор «Історії русів» використовував твір Шерера, або обидва автори користувалися джерелом, яке до нас не дійшло. Найцікавішою Оглоблин вважав третю гіпотезу. Він припускав, що поштовх до написання «Історії русів», «Літопису» Шерера та їхнього спільного джерела йшов з однієї точки: гуртка українських автономістів у Новгороді-Сіверському. Іван Дзира, наступний дослідник двох текстів, знав статтю Оглоблина, але дослідницьку естафету приймав у Михайла Грушевського. Услід за Грушевським Дзира доводив, що анонімний автор запозичував у Шерера не тільки фактаж.

Справді, немає особливих сумнівів, що багато ідей шерерівського «Літопису» перекочували на сторінки «Історії русів». Добрий приклад інтертекстуального зв’язку — використання поняття «реиріе» у Шерера і «народ» в «Історії русів». Це поняття займає центральне місце в наративі Шерера. У присвяті і передмові до свого твору він пише, що козаки становлять не один, а два народи. Він описує козаків Гетьманату (яких називає українськими козаками) і запорозьких козаків не просто як окремі групи, а як два окремі народи. Однак у другому томі, що переказує«Краткое описание Малороссии», фігурує тільки один народ, а вся історія обертається довкола боротьби за свободу. Шерер навіть додає речення до взятого з «Краткого описания» опису Зборівського миру (1649) і стверджує, що польський король визнав козаків «вільним народом» (peuple libre). Шерерівський «реиріе» і «народ» «Історії русів» разом сприяли перетворенню історії козаків як соціальної верстви на історію козаків як нації. Як ми вже знаємо, анонімний автор запозичував національну ідею не тільки в Шерера. В козацьких літописах і дворянських петиціях початку XIX століття було повно згадок про народ і націю, але те, що вони відлунять і у французькому джерелі анонімного автора, — момент, вартий особливої уваги.

Запозичення термінів, концепцій та історичного фактажу — річ важлива, але так само велику роль мав стилістичний вплив французького наративу на анонімного автора «Історії русів». У «Літописі» Шерера видно перші ознаки романтичної історіографії. Шерер хоче вразити читача, викликати в нього емоції. Анонімному автору могло сподобатися те, як він аранжує сухий фактаж«Краткого описания Малороссии». «Історія русів» писалася в часи, коли романтичний погляд на емоції яко джерело естетичного переживання ставав нормою. Її автор за емоційною напругою явно хотів перевершити взірці і не стримував історичної уяви. Один з найкращих прикладів аранжування сухого наративу, взятого з козацького літопису, — це уривок «Історії русів», надрукований Пушкіним 1836 року: картина страти поляками гетьмана Остряниці. Саме цей епізод ліг в основу сцени «Тараса Бульби», в якій катують і страчують Остапа.

Оригінальний текст, взятий Шерером і автором «Історії русів» з «Краткого описания Малороссии», виглядає так: «...ляхи... Остряницю и Гуню убили в Варшаве, а Кизима, сотника киевского, с сыном его на пали взбили и многих знатных четвертовали, а иных на гаках за ребра вешали; и с того времени великую свободу козакам отняли и тяжкие и вымысльные подати наложили необычно, церквы и образы церковные жидам распродали, детей козацких в котлах варили, жонкам перси деревом вытискали и протчая».

Шерер додав до нього опис тортур, яких в оригінальному джерелі немає. Він також порівняв тортури у варварів і «цивілізованих народів» — не на користь останніх.

[Поляки] мали підступність викрасти Остряницю й Гуню і варварство відібрати їм життя після найжахливіших катувань. Сотник Касим з Києва загинув так само зі своїм сином. Багато інших козаків стали жертвами жорстокості поляків: одних було колесовано, а інших піддано таким тортурам, які не спадуть на думку найжахливішому дикунові, але які гідні рафінованої жорстокості освічених націй. їх підважували на довгих цвяхах, якими пробивали тіло між ребрами, інших четвертували, і ніщо не могло ні розчулити поляків, ні схилити їх до милосердя. Вони навіть смажили дітей на рашперах, а других саджали на палі, розкладаючи під ними багаття, а тих, кого не вбили, робили невільниками. Навіть церкви не уникли погрому, їх було сплюндровано, а чаші для святих дарів продано євреям. 

Автор «Історії русів» далі розвинув тему страти Остряниці. Спершу він придумав детальну картину перемоги над поляками, а потім емоційно описав жахливу помсту поляків:

Гетман Остряница, обозный генеральный Сурмило, и полковники: Недрыгайло, Боюн и Рындич были колесованы, и им, переломавши поминутно руки и ноги, тянули из них по колесу жилы, пока они скончались; полковники: Гайдаревский, Бутрим, Запалий, и обозные: Кизим и Сучевский пробиты железными спицами насквозь и подняты живые на сваи; есаулы полковые: Постылич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак и Чурай, и сотники: Чупрына, Околович, Сокальский, Мирович и Ворожбит, прибиты гвоздями к доскам, облитым смолою, и сожжены медленным огнем. Хорунжие: Могилянский, Загреба, Скребыло, Ахтырка, Потурай, Бурлий и Загныбеда, растерзаны железными когтями, похожими на медвежью лапу. Старшины: Ментяй, Дунаевский, Скубрий, Глянский, Завезун, Косырь, Гуртовый, Тумар и Тугай, четвертованы по частям. Жены и дети страдальцев оных, увидя первоначальную казнь, наполняли воздух воплями своими и рыданием; но скоро замолкли. Женам сим, по невероятному тогдашнему зверству, обрезавши груди, перерубили их до одной, а сосцами их били мужей, в живых еще бывших, по лицам их; оставшихся же по матерям детей, бродивших и ползавших около их трупов, пережгли всех в виду их отцов на железных решетках, под кои подкидывали уголья и раздували шапками и метелками.

Антипольський і антиєврейський дух «Краткого описания», цивілізаторський дискурс «Літопису» Шерера — всі ці елементи попередніх текстів проявилися на сторінках «Історії русів», гальванізовані багатою уявою автора. Він не просто описував картину жахливих тортур, а й вписував у неї десятки імен жертв цих знущань — у такий спосіб історія виглядала ще більш правдоподібно. Намальована таким чином картина наповнювала серця поколінь читачів ненавистю до поляків-католиків і євреїв. Цим епізодом «Історії русів» захоплювалися не тільки знаменитості на зразок Пушкіна і Гоголя. Сюжет зі старого козацького літопису, що його розповідав французький інтелектуал і прикрашав український історик, апелював до російського патріотизму, православного виховання, культурних струн і романтичної уяви читачів — самі джерела та «наукова» історія цього не давали. 

Уява — важливий інструмент в арсеналі автора «Історії русів», але він не тільки використовував його для того, щоб викликати у читачів емоції і почуття, притаманні добі романтизму, а й ставив його на озброєння раціонального розуму, яким захоплювалася епоха Просвітництва. Зіткнувшись із дефіцитом джерел, суттєвими лакунами в козацькій історії і суперечностями в наявних документах, анонімний автор реконструював історію рідного краю і народу, покладаючись і на уяву, і на інтелект. Подібно до Вольтера, Шерера та інших авторів, які вдавалися до методів гуманістичної історіографії, він придумував і приписував своїм персонажам довгі, концептуально насичені промови, що давало йому змогу інтерпретувати мотиви і вчинки героїв. Як і французькі авторитети, він теж наполягав, що нічого не вигадує і не додає до старих надійних джерел. Читачі мали суперечливі смаки: з одного боку, вони хотіли захопливого, емоційного читва, а з другого — автентичних історичних джерел. Попит на містифікації наповнював повітря дворянських салонів і маєтків перших десятиліть XIX століття. Автору «Історії русів» лишалося тільки задовольнити його. Звісно, він стежив за тим, щоб приховати сліди. Як він це робив? Як саме він створив ілюзію автентичності твору, який відповідав популярним французьким взірцям і сподіванням читачів? Досі ми розглядали зовнішні елементи всієї цієї історії — підкинуті у передмові версії про авторство Кониського та Полетики. Тепер подивімося глибше — на нюанси написання цього твору.

Почнімо з питання автентичності. Згідно з анонімним автором, «летопись [...] ведена с давних лет в кафедральном могилевском монастыре искусными людьми, сносившимися о нужных сведениях с учеными мужами Киевской Академии и разных знатнейших малороссийских монастырей, а паче тех, в коих проживал монахом Юрий Хмельницкий, прежде бывший гетман малороссийский, оставивший в них многие записки и бумаги отца своего, гетмана Зиновия Хмельницкого, и самые журналы достопамятностей и деяний национальных, и что притом она вновь им [Конисским] пересмотрена и исправлена».

Виглядає, що анонімний автор прагнув надати «Історії русів» автентичності, прикриваючись не тільки Кониським і Полетикою, а й гетьманом Богданом Хмельницьким та його сином Юрієм (1641-1685). Покликання на Хмельницького цілком традиційне, адже гетьман є головним персонажем усіх козацьких літописів. «Статті Богдана Хмельницького», в яких перераховувалися права і привілеї козацької старшини, надані козакам московським царем навесні 1654 року, були наріжним каменем козацької правової та історичної свідомості у Російській імперії. Інша справа Юрій Хмельницький. Він був людиною слабохарактерною, поступався батькові харизмою, кілька разів зрікався гетьманства і часто опинявся заручником інтересів козацької еліти та сусідніх держав.

З погляду імперської Росії, Богдан і Юрій Хмельницькі сильно відрізнялися: батька вважали благодійником Росії, а сина — зрадником. Але в очах козацької старшини двох Хмельницьких пов’язував процес утвердження прав і привілеїв старшинської корпорації, що перетворювало їх на позитивні фігури. Попри хаотичне політичне життя Юрія Хмельницького, його гетьманство лишалося важливим і корисним епізодом в історії козацької старшини. В рукописних збірках історичних документів, які широко ходили в Гетьманаті у другій половині XVIII століття, «Статті Юрія Хмельницького», підтверджені царськими урядниками і козацькою старшиною в 1659 році, часто йшли в парі зі «статтями» його батька Богдана. їхнє призначення полягало в тому, щоб легітимізувати в Російській імперії права і привілеї Гетьманату та правлячої старшинської верстви.

Особа Юрія Хмельницького стала для автора «Історії» важливим елементом «автентичності» його тексту. А спосіб, у який анонімний автор реконструював біографію молодшого Хмельницького, дає нам добре уявлення про методи створення пам’ятки. Між згадкою в передмові про православні монастирі, де начебто зберігалися документи Хмельницьких, і біографією Юрія Хмельницького в самому тексті пам’ятки є прямий зв’язок. Описуючи події 1663 року, автор повідомляє, що Юрій «посвятился в монахи в том Лубенском монастыре, который был последним его убежищем. Для удаления себя от всего, могущего возмутить его в таком знатном монастыре, каков был Лубенский, сокрылся он весьма тайно в Мошнянскую пустыню, что пониже Каневского монастыря в лесах и байраках; но и тут злой рок гнать его не преставал».

Очевидно, монастирі, на які натякав автор «Історії русів», згадуючи про документи Хмельницьких, — це Лубенський і Канівський. Але чому саме вони? Відповідь полягає в наративній стратегії анонімного автора і методах реконструкції подій в умовах дефіциту джерел. Відомості про постриг Юрія Хмельницького він імовірно знайшов у «Кратком описании Малороссии», але там нічого не сказано, куди саме Юрій пішов ченцем. Однак цій інформації передує згадка, що, завдавши поразки війську Хмельницького, московська армія підійшла до Лубен. Шерер, який першим поєднав раціо з емоціо, намагаючись переповісти у привабливому для читача вигляді інформацію «Краткого описания», зазначив, що Юрій відступив саме в Лубни. Естафету потім підхопив анонімний автор: він пов'язав історію про постриг Юрія з реплікою Шерера про відступ Юрія у Лубни і дійшов «логічного» висновку, що молодший Хмельницький постригся в ченці у Лубенському монастирі.

Але це ще не кінець. Лубенський монастир на всю «Історію русів» згадувався тільки раз — нитка до паперів Хмельницького виходила дуже тонка. Тому, мабуть, анонімний автор вирішив додати до лубенського епізоду також Канівський монастир, згаданий у творі раніше яко головний монастир на козацьких землях. Канівський монастир вперше фігурує в «Історії русів» у зв’язку з тим, що там нібито було поховано козацького ватажка Івана Підкову, страченого поляками у Львові 1577 року. Це повідомлення збігається з «Кратким описанием Малороссии», звідки його взяв і Шерер. Але цим схожість вичерпується. Після 1577 року Канівський монастир зникає і зі сторінок «Краткого описания», і з «Літопису» Шерера, але не з «Історії русів».

Анонімний автор пов’язує з цим монастирем долю наступника Підкови, гетьмана Шаха. Згідно з «Історією русів», за наказом польського короля Шах був «отрешен от гетманства и осужден навечное заточение в монастырь Каневский, где по воле его посвящен в монахи и кончил жизнь свою спокойно в монашестве». У версії анонімного автора саме в Канівському монастирі польська влада заарештувала гетьмана Остряницю, страта якого — один з найемоційніших епізодів пам’ятки. Напевно, авторові було важко уявити, що Юрій Хмельницький став ченцем в якомусь іншому монастирі, крім Канівського. Зайве й казати, що жодних відомостей про постриг Юрія Хмельницького в якому-небудь православному монастирі під Каневом чи Лубнами до нас не дійшло. Це абсолютна вигадка, точніше, результат історичної «реконструкції» анонімного автора, який хотів утвердити автентичність і надійність «Історії русів» як історичного джерела.

З усіх подій, про які розповідає автор «Історії русів», мабуть, найкраще методи «реконструкції» козацької минувшини ілюструє його версія обставин підписання Гадяцької унії, яку він тісно пов'язує з тим-таки Юрієм Хмельницьким. У вересні 1658 року наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський дав згоду на підписання договору з послами Речі Посполитої, який передбачав створення триєдиної Речі Посполитої у складі Королівства Польського, Великого князівства Литовського і Князівства Руського, яке очолював гетьман. Гадяцька унія — апогей старань поміркованого крила польської і української еліти, втілення мрій і надій руської (української і білоруської) шляхти першої половини XVII століття. Одначе компроміс, втілений в унії, не підтримали впливові політичні сили з обох сторін. Сейм Речі Посполитої ратифікував текст мирного договору з кількома важливими винятками, але навіть у такій формі його не сприйняла значна частина польської еліти: вона не могла змиритися з тим, що православні козаки матимуть рівні права з католицькою шляхтою. З українського боку унію не підтримали деякі козацькі старшини та прості козаки, адже вона наділяла правами у новому Руському князівстві обмежене коло української шляхти і козацьких старшин коштом козацьких мас і селянства, які мусили повернутися під владу панів.

Зайве казати, що Гадяцька унія отримала добру порцію критики від українських істориків. Але автор «Історії русів», як не дивно, до них не належав. «Історія русів» прикметна тим, що сильно вплинула на поширення позитивного образу унії і заклала основи «гадяцького міфу» в українській історіографії. Тут автор мусив якось розібратися з власними антипольськими настановами. Судячи з передмови, одне з головних завдань «Історії русів» полягало у розвінчанні «нелепостей и клевет» польських і литовських авторів, а також їхніх українських епігонів. Анонімний автор застановився довести, що українські землі осадили руські князі, а не польські королі; що Малоросія вела з Польщею численні битви за свободу, об’єдналася з російською державою добровільно та мала отримати за подвиги і геройство «должную справедливость». Чи могла Гадяцька унія вписатися в таку історіографічну схему?

Для тих, хто знайомий зі справжньою історією підписання угоди та її текстами, Гадяцька унія постає в «Історії русів» у дуже несподіваному вигляді. Анонімний автор подає найнеймовірнішу картину укладання договору. По-перше, ми дізнаємося, що хоч угода і спиралася на Гадяцькі статті, переговори йшли насправді не в Гадячі, а в містечку Заслав (Заславль) на міжнародному конгресі, куди прибули представники великих європейських держав. По-друге, головним ініціатором унії з українського боку був не Іван Виговський, а Юрій Хмельницький, який нібито і втратив булаву через те, що погодився на умови унії. Поданий в «Історії русів» текст угоди розходився і з історичними списками, і з викладом унії в польських і козацьких джерелах.

Згідно з «Історією русів», у договорі йшлося передусім про права і привілеї руської нації, а не про гетьмана чи козацьку державу — саме ці дві теми традиційно займали головне місце в розповідях про унію в козацьких літописах. Гадяцькі умови, за «Історією русів», зводилися до наступного: народ руський походив з того самого сарматського племені, що й польський, і користувався під владою короля тими самими правами. «Верховним начальником» визнається козацький гетьман, він же командує військом і носить титул князя руського або сарматського. Право обирати гетьмана і воєвод належить винятково місцевій козацькій еліті («рыцарству»), інородці не допускаються. Договір гарантував «рыцарству и народу рускому» рівні права з поляками і литовцями, а «религия католическая руская или греческая» отримувала рівні права з «религиею католическою римскою или польскою».

Анонімний автор явно захоплювався саме цими «Гадяцькими статтями». Він повертався до них знову і знову, коли писав про друге гетьманство Юрія Хмельницького, про те, як турки нарекли його князем сарматським, про обрання на гетьмана Михайла Ханенка. Покликаючись на Гадяцькі чи то пак Заславські статті, автор щоразу нагадував: їх схвалили і гарантували посли великих держав. Захоплення автора пояснити неважко, адже не тільки Заславський конгрес, а й більша частина гадяцького тексту — вигадка його авторської уяви. Гадяцькі статті у тому вигляді, в якому вони фігурують в «Історії русів», не мали нічого спільного з унією 1658 року. їхнім джерелом став Зборівський договір 1649 року, який з’являється у друкованій версії твору на сто сторінок раніше за Гадяцьку унію. Але й цей текст не сильно нагадував справжній Зборівський мир.

Навіщо треба було вигадувати історичний документ на основі тексту, цитованого в цьому ж творі раніше? Схоже, що анонімний автор вважав себе ретельним дослідником історичних фактів, а не банальним плагіатором. Спробуймо зрозуміти його логіку. Його джерела казали, що Гадяцькі статті спершу запропонував Богдан Хмельницький. Мало того, Грабянка, літопис якого анонімний автор міг знати через скорочені списки, говорив, що це були «відомі» статті Хмельницького. Схоже, що єдині відомі статті старого гетьмана, які міг знайти анонімний автор, — Зборівські. Він докладно описав переяславські переговори, але текст договору підсумував у кількох стислих реченнях. Відтак він використав наявний апокрифічний текст Зборівського договору для реконструкції Гадяцьких статей. На його думку, Гадяцькі статті мали бути вигідніші для козаків, ніж попередні Зборівські. Він їх відповідно «поліпшив». Самі переговори переніс з провінційного Гадяча у більш престижний в його епоху Заслав. Цей населений пункт короткий час був столицею Ізяславського намісництва (1793-1795) і виглядав достатньо важливим містом, щоб приймати у XVII столітті міжнародний конгрес.

У читача «Історії русів» XIX століття могло скластися враження, що Гадяцький договір дав руському народові більше території, ніж Зборівський, сильнішого гетьмана з ширшими, майже незалежними повноваженнями у воєнний час і набагато сильнішу старшину, яка позбавила низових запорожців права обирати гетьмана і урядників. Чисельність козаків і статус руського народу в Речі Посполитій при цьому не змінилися порівняно зі Зборовом. Єдиний негативний момент Гадяцької унії у викладі «Історії русів» — зв’язок з Іваном Виговським. Анонімний автор продовжував давню традицію козацької історіографії, яка йшла від Самійла Величка і відрізняла добрий договір і поганого Виговського. Автор називав Виговського «природным поляком» — у світі, де сходила зірка націоналізму, це краще, ніж польська освіта чи симпатії Виговського, пояснювало його «зрадливі» вчинки.

Образ Гетьманату, який випливав з Гадяцької унії у варіанті «Історії русів», сильно відрізнявся від реалій середини XVII століття, але добре відповідав уявленням та бажанням козацької старшини століття ХVІІІ-го. Сильний гетьман, політичне домінування козацької старшини, заснування місцевого сейму — все це елементи реформаторської програми останнього гетьмана Кирила Розумовського. Саме такий образ ідеальної козацької держави плекало в пам’яті українське дворянство початку XIX століття. Анонімний автор у своїй гадяцько-заславській історії приділяв особливу увагу руському народу. За його словами, руський народ мав рівні права з іншими, ці права йому надали польські королі і гарантували великі європейські держави. Руський народ — цілком у дусі Просвітництва — толерував інші релігії, навзаєм толерували і його релігію. Читач мав усі підстави пишатися таким народом, а автор — бути задоволеним, адже Гадяцька унія працювала у нього на мету, проголошену у вступі — «отдать сему народу и его вождям за подвиги их и геройство должную справедливость».

У передмові автор пише, що найкращий спосіб віддати предкам належне — це розказати про їхні численні битви з поляками. Але цій самій меті він зумів підпорядкувати і опис Гадяцької унії. Автор «Історії русів», найбільш антипольського твору в українській історіографії, примудрився видобути користь навіть з гадяцького міфу. Війни козаків з поляками мали підкреслювати важливу роль руського народу в імперії, а мирні договори козаків з польськими королями свідчили про те, що їх всерйоз сприймали поза межами Російської імперії та наділяли правами і привілеями, які тепер давали підстави претендувати на окремий статус. Обидва ці елементи плекали національну гордість української еліти.

Літературний та історіографічний дух Просвітництва й епохи романтизму пояснює, як і чому анонімний автор вводить у свій твір героїв і негідників, чому він сторінку за сторінкою описує величні подвиги і жахливі злочини. Автор «Історії русів» брав історичний матеріал з козацьких літописів, а літературне натхнення — у Вольтера і Шерера. Коли в джерелах бракувало матеріалу для доброї історії a la frangaise, анонімний автор покладався на уяву і лишав у цьому відношенні далеко позаду і попередників, і послідовників. Він творив історію ще більшою мірою, ніж фіксував її. Епоха Просвітництва і епоха романтизму — два джерела його натхнення. Він створив наратив, який не тільки пропагував ідеї свободи, патріотизму, боротьби з тиранією, людської і божественної справедливості, а й розпалював уяву читача, охочого почути голос минулого і побачити живу історію. «Історія русів» виходила з традиційної літературної колії та випереджала смаки читачів — і це одна з головних причин її тривкої популярності.