Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Козацький міф - Історія та націєтворення в епоху імперій

Розділ 8

У пошуках мотиву

Влітку 1990 року тисячі людей зі Львова, малих і великих містечок Західної України пакували рюкзаки і, взявши найкращі вишиванки, всіма видами транспорту добиралися в містечко Нікополь, що на нижньому Дніпрі. Подорожніми групами нерідко керували чоловіки в колоритному козацькому одязі. Дорогою вони робили зупинки, зустрічалися з місцевим населенням, розповідали, куди й навіщо їдуть. Бувало, місцеві жителі, спокушені почутими історіями й піснями, і собі вирушали в дорогу. Десятки тисяч людей з усієї України взяли участь у поході на Нікополь та у фестивалі козацької слави, який там відбувся. Це була перша всенародна подія такого розмаху з часів революції 1917 року — нова, захоплива і п’янка. Всі ці люди зібралися під прапори козацтва.

Цей похід — яскравий приклад живучості козацької міфології, яка пережила десятиліття замовчування й утисків. Відродившись, вона стала засадничою компонентою української національної ідеології — зв’язок козацтва і українства ще з 1970-х років лякав радянську владу. Наприкінці 1980-х партійна еліта втрачала контроль над країною і монополію на українську історію. Навесні 1990-го в республіці відбулися перші більш-менш вільні вибори до місцевих рад. У трьох західноукраїнських областях перемогу здобули націонал-демократи, які ставили за мету політичний суверенітет України. Найбільшою проблемою для прихильників українського суверенітету були настрої східних українців, надто просякнутих комуністичною та панросійською ідеологією. Через це такого несподіваного значення набула ініціатива нікопольського любителя історії Павла Богуша, який запропонував відсвяткувати 500-ліття запорозького козацтва (дата була дуже й дуже приблизна).

Козацький похід став спробою завести свого роду політичний і національний будильник для дрімотного населення сходу України. Козацький міф, який виник на православному сході України і згодом був засвоєний греко-католицьким заходом через те, що тісно асоціювався з українською національною ідеологією, повернули на схід. Він мав нагадати нащадкам дніпровських козаків про їхнє величне минуле і популяризувати ідею українського суверенітету. Похід на Нікополь пройшов успішно. Східноукраїнське населення сприйняло цей міф як свій власний. Наступного року партійні чиновники, які намагалися завадити походу, підкорилися неминучому і самі підтримали козацькі фестивалі і святкування.

Разом з козацьким міфом, який влітку 1990 року став одним з головних елементів політики ідентичності в Україні, в публічну сферу поверталася «Історія русів». За два роки до того Федір Шевченко — він пережив чистки 1970-х і лишився членом Академії наук — надрукував статтю про «Історію русів», у якій, по суті, повторив тези своєї публікації за 1966 рік, прибравши декларації про інтернаціоналізм автора трактату. Шевченко також запропонував зробити репринт видання Бодянського 1846 року. Рекомендації авторитетного історика викликали інтерес до пам’ятки в широких колах української інтелігенції. На початку 1991 року накладом іоо ооо примірників у Києві вийшов репринт «Історії русів». Перше з 1846 року перевидання організував не письменник чи дисидент, а колишній історик компартії Володимир Замлинський. З початком гласності Замлинський, професор історії Київського університету, ініціював багато видавничих проектів, покликаних удоступнити читачам класику української історіографії, зокрема й «Історію русів». Замлинський діяв цілком у дусі часу — українські «націонал-комуністи» у 1980-ті роки масово міняли політичне обличчя. Головним репрезентантом цієї групи був Леонід Кравчук, секретар ЦК КПУ з ідеології і голова Верховної Ради України на момент отримання незалежності у грудні 1991 року.

У травні 1991 року, коли йшли останні місяці існування Радянського Союзу, на полиці українських книгарень потрапило нове видання «Історії русів», цього разу в перекладі сучасною українською мовою. Тираж цієї книжки — двісті тисяч примірників — вражав, особливо якщо зважити на важку економічну ситуацію. Переклад зробив один з найпомітніших культурних і політичних діячів того часу Іван Драч. Виявилося, що коли випадає вільний від політики вечір, відомий український поет і один з лідерів Руху сидить над перекладом книжки, приписуваної могильовському архієпископу XVIII століття. Він вважав, що в перехідний момент історії народові дуже потрібний цей твір. «“Історія русів” — це первісна частина ракети, яка запустила нас з вами в космічний безмір історії народів і держав», — писав Драч у передмові до книжки. Він визнавав, що «Історія русів» не тільки висвітлює справжню історію, а й проектується на сучасне і може бути дорожньою картою на майбутнє. «Ця книжка для того, щоб ми стрепенулись. Вона приходить до українців завжди у вирішальні часи. Зайве твердити, що зараз саме така пора».

Драча надихало те, що «Історія русів» була недвозначною заявкою від імені України на руську спадщину і саму назву Русь. У квітневій статті 1990 року в «Литературной газете», органі Спілки письменників СРСР, Драч згадав епізод, як російські туристи в Києві слухали екскурсовода, що російською мовою розповідав про Київ — матір городів руських, і одна туристка обурено і здивовано запитала: «А коли ж це все українці у нас захопили?» Драч відповідав читачам газети: «Ми нічого і ні в кого не захоплювали». Пізніше він навіть пропонував додати «Русь» до назви країни. «Русь-Україна — найбільше пасувало б нам зватися», — оголосив він на Других всеукраїнських зборах Народного руху України. Драч наводив зустріч Михайла Горбачова з президентом Франції Франсуа Мітераном у Києві в грудні 1989 року як приклад зазіхань Москви на києво-руську спадщину. «Горбачов зустрічається з Міттераном у Києві, — нарікав Драч, — і Русь знову відбирають від нас, вириваючи наше історичне серце, кидаючи його під ноги новітньої імператриці, у якої в Чернігові недавно помер тато, любив читати “Кобзаря” і писався по малоросійськи Титаренко». Малася на увазі Раїса Горбачова, чиє дівоче прізвище Титаренко. 

Автор передмови до перекладу Івана Драча, колега-письменник Валерій Шевчук цілком поділяв його думку, що «Історія русів» — це книжка на всі часи, яка з’являється в історії України у вирішальні моменти. Він вважав, що «Історія русів» постала у поворотний момент, коли Україна з козацької епохи вступала в період національного пробудження. Шевчук, як і Драч, належав до шістдесятників — ці люди становили ядро дисидентського руху 1960-1970-х років і першими підтримали перебудову в другій половині 1980-х. Старший брат Шевчука, під сильним впливом якого формувався Валерій, у 1960-х роках потрапив у табори за те, що спробував надрукувати в топографії, де працював, статтю про пожежу в бібліотеці Академії наук 1964 року. Шістдесятники вважали, що її влаштували спеціально, аби знищити безцінну спадщину української історії і культури.

Шевчук опрацював дореволюційну, ранньорадянську і емігрантську літературу про «Історію русів», яку його попередники в Радянській Україні не знали. Він також щедро приправив свій текст українським патріотизмом, за яким стояло бажання вивести українську культуру з сильного гравітаційного поля Росії. В анонімному авторі «Історії русів» Шевчук бачив передусім українського патріота, який написав свій твір заради порятунку батьківщини від культурної русифікації. «Людина, яка її написала, — говорив Шевчук, — і справді горіла великою любов’ю до своєї нещасливої і поневоленої землі, отож у часи, коли все українське по-варварському нівелювалося, спромоглася на подвиг кинути в обличчя своїм нерозумним і збайдужілим землякам, які рвалися, як писав Тарас Шевченко, до “цинових ґудзиків”, які “всі ходи знали”, гризлися за маєтки і зі шкури вилазили, щоб здобути російське дворянство, не нехтуючи ніякими засобами, які вже й мову рідну позабували, оцей пристрасний памфлет...».

Невже автор «Історії русів» справді був оборонцем «всього українського», антиподом нащадків старшинських сімей, які прагнули інтегруватися в імперію? Дехто з дослідників пам’ятки з цим посперечався б. Так, Андрій Стороженко у статті, написаній 1918 року, бачив в особі автора «Історії русів» прихильника радше всеросійської, аніж української ідентичності. Стороженковідштовхувався не лише від самої назви твору («Історія русів», а не, скажімо, «Історія українців»), а й від того факту, що в передмові анонімний автор писав про українські і руські назви і заявляв, що назва «Україна» — польська придумка, яка збиває з пантелику істориків. Шевчук вважав, що «негативне ставлення автора “Історії Русів” до понять “Україна”, “український”» — це лише наслідок того, що він погано знав історію України. Шевчук писав: «Цілком резонно вважаючи, що Русь — це питома назва саме України, а руси — споконвічні жителі української землі, і що це ім’я було штучно, через політичні, династичні посягнення, перейнято в Московії, і чітко розрізняючи русів від росіян та білорусів, автор “Історії Русів” анахроністично вважає, що назву “Україна” накинули нашій землі поляки, зрештою, глибше не вникаючи в історію цього питання, бо не володів достатнім історичним знанням».

Важко погодитися з цим припущенням. Слововжиток автора «Історії русів» передусім відбивав термінологічні реалії того часу. Його найближчі попередники в царині козацької історіографії Петро Симоновський і Олександр Рігельман писали про українських козаків — русские і навіть россияне. Анонімний автор ішов слідами Василя Рубана, коли починав передмову до «Історії русів» словами: «История Малой России до времен нашествия на нее татар, с ханом их Батыем, соединена с историею всея России, или она-то и есть единственная история российская». Термін русы ветнічному сенсі став популярний в російській історіографії XVIII століття. Його поширенню сприяла «История Российская» Василя Татіщева, яка почала виходити друком у 1760-х роках, цю книжку із захватом читала сама імператриця Катерина II. Однак існує суттєва відмінність між тим, як цей термін використовують автор «Історії русів», а як його знамениті попередники.

Якщо в Татіщева і Катерини II етнонім русы позначав етнічну групу неслов’ян, які прийшли в Наддніпрянщину з Балтики, то в автора «Історії русів» ця назва відрізняє предків козаків від решти слов’янського світу, передусім від московитів. У його викладі руси заселили територію між Дунаєм на заході, Двіною на півночі, Дінцем на сході і Чорним морем на півдні. Анонімний автор виділяв Червону Русь і Білу Русь, а їхні політичні центри припадали на землі, які тепер входять до складу України. Згідно з автором «Історії русів», руська земля історично поділялася на Київське, Галицьке, Переяславське, Чернігівське, Сіверське і Древлянське князівства. Після того як Іван Грізний у XVI столітті створив Московське або Російське царство, Червона і Біла Русь узяли собі назву «Малоросія», щоб відрізнятися від царської Великороси.

При першій появі на сторінках «Історії русів» дніпровських козаків XVI століття названо «малоросійськими козаками». Ними нібито керують нащадки руських князів, але крім цього козаки вибирають з-поміж себе старшину, яка й склала основу малоросійського шляхетства і ядро руського народу. Так в одному наративі, що охоплює дві сотні років, було пов’язано історію руської нації, козацької верстви і малоросійського дворянства. В географічному плані наратив переключається з історії руських земель (сучасних України і Білорусі) на історію Запорозької Січі, а потім на історію Гетьманату, що розгорталася спершу на обох берегах Дніпра, а згодом на лівому, російському березі. Автор не відмовляється від уявлення про українсько-білоруську Русь, але здебільшого лишає його в історичному й культурному підмурівку свого наративу. Час від часу він цікавиться західноукраїнськими територіями і Галичиною, які на момент написання твору перебували під владою Габсбургів, і показує готовність трактувати сучасні українські землі як історичне утворення, відмінне від Московії та Білорусі.

Анонімний автор спочатку твердо тримається лінії, викладеної у передмові, і уникає назви «Україна». Але, завівши мову про історію XVII століття, коли козаки самі почали вживати назву «Україна», він не зміг без неї обійтися, хоч і намагався не використовувати. Ця назва фігурує на сторінках наративу, попри наміри автора, викладені у програмній передмові. Над ним тяжіли джерела — апокрифічні листи XVIII століття, іноземні історії, російські офіційні документи кінця XVIII — початку XIX століття, повні «української» термінології. Наприклад, в апокрифічному листі Богдана Хмельницького від травня 1648 року термін «Малоросійська Україна» з’являється чотири рази в різних комбінаціях, і є одна згадка про «всю Україну». Анонімний автор також пише Україна, коли йдеться про записки Вольтера про Мазепу і український похід шведського короля Карла XII.

Хай там які ідеологічні постулати сповідував автор «Історії русів», він не міг повністю звільнитися від традиції попередніх українських авторів, які не вбачали в назві «Україна» жодних негативних конотацій і жодної польської інтриги. Але чому він хотів порвати з цією традицією? Однією з причин були антипольські настрої автора. У польській історіографії назва «Україна» побутувала у своєму початковому значенні як земля козаків, що давало автору добру нагоду для нападок на поляків. Момент для цих нападок було вибрано дуже вдало. Перші десятиліття XIX століття сприяли новій конфронтації з поляками. Енергійна діяльність Адама Чарторийського, друга і радника Олександра І, спровокувала негативну реакцію в російському суспільстві — він не тільки підтримував польське культурне обличчя Віденського навчального округу, а й, будучи фактичним міністром закордонних справ Росії, готував відновлення Королівства Польського під егідою російського царя. Недовіра до поляків виросла також через те, що у другій половині 1800-х років поляки-емігранти підтримали Наполеона, а французький імператор, якого тоді вважали головним ворогом Росії, створив з прусської частини колишньої Речі Посполитої польську квазідержаву — герцогство Варшавське. В1806-1807 роках поляки зверталися до Наполеона з пропозиціями включити до складу майбутньої держави Поділля, Волинь і Правобережну Україну. Елітам колишнього Гетьманату, ясна річ, не могло сподобатися входження Правобережжя (земель, що їх автор «Історії русів» вважав стародавніми руськими територіями) у майбутню польську державу.

Рішення Віденського конгресу 1815 року про створення автономного Польського царства в межах Російської імперії також не могло не викликати гіркої заздрості в серцях української шляхти. Стабільні антипольські настрої в Російській імперії давали козацьким елітам колишнього Гетьманату добру нагоду не тільки звести історичні порахунки з традиційним ворогом, а й заробити собі символічні очки за вікову боротьбу з Польщею. У передмові до «Історії русів» анонімний автор не приховує справжніх почуттів до поляків і польського погляду на історію своєї батьківщини. Він пише: «Историки польские и литовские, справедливо подозреваемые в баснословиях и самохвальстве, описывая деяния народа руского, яко бы в подданстве у поляков бывшего, затмевали всемерно великие подвиги их, подъятые на пользу общего отечества своего и польского».

Анонімний автор закінчує передмову риторичним запитанням: невже «тридцать четыре кровопролитные брани не заслуживают того, чтобы отдать сему народу и его вождям за подвиги их и геройство должную справедливость»? Він вважав свою книжку переконливим доказом героїчного минулого свого народу-нації і заохочував читача: «Прииди и виждь!» Саме такого роду книжку й хотіли читати українські еліти на початку XIX століття. Історія зайняла центральне місце в публічних дискусіях того часу, стала об’єктом пристрасного інтересу не лише антикварів і любителів старожитностей, а й чільних діячів дворянського суспільства, генерал-губернаторів і придворних посадовців. Сам імператор брав участь в історичних дискусіях і виступав у них верховним арбітром.

У червні 1809 року князь Яків Лобанов-Ростовський, 49-річний генерал-губернатор Малоросії (1808-1816), вирушив зі свого полтавського маєтку у тривалу і виснажливу поїздку в Петербург. Він їхав побачити молодого імператора-реформатора Олександра І. В паперах генерал-губернатора лежала петиція царю від імені дворянства Полтавської губернії з проханням утрутитися у конфлікт місцевих дворян з Герольдмейстерською конторою, яка підтверджувала дворянський статус претендентів. Меморандум «Про права малоросійських чинів на дворянство» доводив, що нащадки козацької старшини мусять мати усі права і привілеї російського дворянства. Записка містила аргументи як правового, так і історичного характеру. Автори меморандуму озброювалися офіційними документами з місцевих архівів, студіювали історичні роботи і козацькі літописи — все це мало довести, що козацька старшина ще з XVI століття являла собою шляхетський стан. Полтавці протестували проти постанов Герольдії, які відмовляли у дворянському статусі багатьом нащадкам козацьких старшин, і просили генерал-губернатора клопотати про справу перед імператором. 

Конфлікт еліт колишнього Гетьманату і Герольдії мав свою передісторію. Впродовж XVIII століття імперська влада шукала способу кооптувати козацьку еліту в російський дворянський стан, який не платив податків, мав право володіти кріпаками, користувався широкими привілеями у сфері освіти, міг робити військову і цивільну кар’єру. Уряд намагався інкорпорувати вищий сегмент старшини, але закрити двері у дворянство десяткам тисяч заможних козаків, предки яких обіймали виборні посади в армії і цивільній адміністрації Гетьманату. Влада відчайдушно намагалася уникнути ситуації, коли кількість дворян у колишньому Гетьманаті буде в рази перевищувати кількість дворян у російських губерніях імперії. Вона поводилася нерішуче, одним давала дворянство, іншим — ні, одного дня давала, наступного — відбирала. Лінія влади коливалася аж до кінця XVIII століття, коли імператор Павло І вирішив скласти новий реєстр дворянства. Згідно з імператорським указом 1797 року, родини, які претендують на дворянський статус, мали подати документи, що підтверджують високе походження — для багатьох це виявилося проблемою.

В Україні Герольдія підтвердила дворянський статус і схвалила фамільні герби тих родин, які представили задовільні документи про належність своїх предків до польської шляхти. Було також підтверджено герби колишньої козацької старшини, чиї предки служили в імперських установах після ліквідації Гетьманату. Всіх інших викреслили. Це був тільки початок важких часів для української шляхти, яка претендувала на дворянський статус лише на підставі козацьких урядів своїх предків. Конфлікт загострився в перші роки правління імператора Олександра Павловича. У 1802-му Герольдія відхилила рішення місцевого дворянського зібрання і відмовила у дворянському статусі родині Підвисоцьких, один з членів якої був у середині XVIII століття наказним полковником. Невдовзі Герольдія відмовила у правах чернігівським дворянам і завернула понад чотириста їхніх гербів. 1805 року контора постановила, що старшинська служба в Гетьманаті на полковому або сотенному рівні не є доказом дворянського походження. Сотні фамілій, які доти вважалися дворянськими, втратили свій статус, їхнє право володіти кріпаками повисло в повітрі, а діти втрачали можливість здобувати дворянську освіту. 

Малоросійське дворянство мобілізувалося. Найкращою і, як виявилося, одинокою зброєю проти Герольдії стала історія — у ній шукали доказів того, що російські царі й імперські установи визнавали шляхетський статус козацької старшини, мало того, цей статус, закорінений у місцеву традицію, існував ще до приходу російської влади, а привілеї малоросійській еліті надали ще литовські князі і польські королі. Пошуки історичних документів на підтвердження цих претензій раптом перетворилися на життєво важливу справу. Дворянські зібрання доручали своїм лідерам, повітовим і губернським маршалкам, складати історичні меморандуми у відповідь Герольдії. Маршалки зверталися по допомогу до людей, які мали репутацію знавців історії. Так само робила й імперська влада, опинившись між молотом Герольдії і ковадлом дворянських зібрань.

1804 року, ще на початку кризи, малоросійський генерал-губернатор князь Олексій Куракін (1802-1808) зустрівся зі знавцем козацької історії, суддею чернігівського губернського суду на ім’я Роман Маркович, щоб обговорити історичні аргументи. Маркович був переконаний, що козацька старшина мала всі шляхетські права, притаманні «стану або ордену лицарства». Губернатор пообіцяв розібратися. В листопаді 1804-го Маркович надіслав Куракіну записку, в якій доводив, що в козацької старшини були не тільки особисті, а й спадкові права, а отже шляхетський статус мали і старшинські нащадки. «Цих старшин, так само як і сотників, цар наказав за вибором затверджувати гетьманом не на певний час, а назавжди», — писав Маркович.

Уявлення Марковича про козацьких старшин як членів віртуального «стану лицарства», що його він ототожнював зі спадковою дворянською корпорацією, розвинув інший чернігівський знавець історії Тимофій Калинський, скарбник чернігівського губернського дворянства. Калинський переїхав з Речі Посполитої у Російську імперію і більшу частину життя прожив у колишньому Гетьманаті. Сам він претендував на дворянський статус як нащадок польських шляхтичів, але це не заважало йому палко боронити дворянські права козацької старшини. В меморандумі, написаному для дворянського зібрання 1805 року, він пішов ще далі Марковича і доводив, що не тільки козацька старшина, а й козаки в цілому мали шляхетський статус. «Козак имел в сем краю, — писав Калинський, — от российских государей, польских королей и литовских князей утвержденный чин рыцарский и стан шляхетский, в коем он титуловался и признавался, а потому во всяких случаях и в выборах, даже и в избрании самих гетманов имел он голос и потому всякий заслуженный козак был в выборах на какую-либо старшину или какой уряд, також и к получению шляхетского имения право имел».

Про дворянський статус козацьких старшин та їхніх нащадків у деталях йшлося на зібранні чернігівського дворянства в січні 1806 року. Зібрання заслухало звіти лідерів та історичні аргументи знавців, зокрема й Калинського. Присутні доручили Михайлу Стороженку, маршалку чернігівського дворянства, підготувати і подати від імені зібрання петицію генерал-губернатору Олексію Куракіну. Стороженко часу не гаяв і, покладаючись на меморандум Романа Марковича, так і зробив. Петицію подали Куракіну в березні 1806-го. Цілком у традиціях жанру там було повно покликань на універсали козацьких гетьманів і постанови імперської влади. Автору явно йшлося про конкретні ухвали Герольдії і кривди, завдані цими постановами цілком конкретній групі гетьманської старшини. Але за бюрократичною мовою петиції проглядалося дедалі більше переконання, що постанови Герольдії не просто завдають удару по дворянському статусу окремих членів старшинської спільноти, а й зазіхають на історичну ідентичність та честь народу-нації в цілому.

Боротьба з Герольдією стала патріотичним обов’язком старшини, і Стороженко, пильнуючи, щоб ці сентименти не потрапили у текст офіційного документа, охоче апелював до патріотичних почуттів співвітчизників у приватному листуванні. «Переконаний, що Ваша поважність приймете у цій справі патріотичну участь і не відмовите своїм сприянням для користі цілого краю», — писав він у березні 1806 року, надсилаючи копію петиції співвітчизнику-українцю Дмитру Трощинському. Трощинський, колишній підлеглий князя Олександра Безбородька, служив міністром і займався земельною реформою. Він справді був місцевим патріотом і в 1805 році виступав посередником у конфлікті Куракіна з деякими малоросійськими дворянами. Однак того разу він мало чим допоміг. У 1806-му Трощинський фактично вже йшов з посади. Невдовзі він вийшов у відставку і повернувся у свій маєток на Полтавщині. Чернігівська петиція припадала пилом у канцелярії генерал-губернатора, аж поки 1808 року Куракіна не змінив на посаді князь Яків Лобанов-Ростовський.

Призначення нового генерал-губернатора заохотило малоросійське дворянство з новими силами взятися до справи, яку дедалі частіше вважали справою честі. Тепер рух очолило полтавське дворянство. Новим лідером «патріотів», як стали називати в Україні опонентів Герольдії і поборників прав і свобод місцевого дворянства, став Василь Чарниш — у січні 1809-го його обралипредводителем дворянства Полтавської губернії. Сам Чарниш мав безсумнівний дворянський статус, адже походив з відомої козацької родини: один з його предків був генеральним суддею Гетьманату. Василь Чарниш був також багатим землевласником і володів майже двома тисячами кріпаків у Гадяцькому повіті Полтавської губернії. У 1801-1820 роках його тричі обирали полтавським маршалком, і кожного разу він робив максимум можливого для захисту прав співвітчизників-дворян. Ще до виборів Чарниша полтавське дворянство попросило для вивчення копію чернігівської петиції 1806 року. Вона здалася полтавцям незадовільною в багатьох юридичних та історичних моментах, і було вирішено підготувати свою петицію і викласти якнайсильніші аргументи на користь малоросійського дворянства.

Певну підготовчу роботу над полтавською петицією виконали попередники Чарниша — маршалки Семен Кочубей і Михайло Милорадович. Останній служив на цій посаді з 1806 по 1808 рік і вже контактував з чернігівцями Романом Марковичем і Тимофієм Калинським. 

Калинський надіслав Милорадовичу два зошити з уривками історичних джерел про козацькі уряди і своїми коментарями, очевидно не зовсім лояльними до імперської влади. В листі Милорадовичу за квітень 1808 року Калинський апелював до патріотизму адресата: «Милостивому государю имею честь донести, что как я в оных (примечаниях), может быть, и слишком откровенно писал и особливо в надежде к нашему краю вашего патриотизма, оные мои тетради не всякому давать читать, а паче списывать». Калинський заявляв і про свій патріотизм: «Роман Іванович [Маркович] називає їхню [старшинську] організацію Орденом військових товаришів. Я радий віддати життя, захищаючи Орден, наші спільні привілеї і волю. Вже майже бо років я живу в цьому краї і можу сказати, що там знаходиться моя батьківщина, де мені добре жити і моєї батьківщини дим приємний».

Василь Чарниш очевидно успадкував записки Калинського від свого попередника Милорадовича, але покладався не тільки на чернігівських знавців. Чарниш спитав думку і місцевих патріотів, відомих як знавці історії, зокрема Андріана Чепу, Василя Полетику і Василя Ломиковського — полтавських дворян. Як і Стороженко, Чарниш охоче апелював до місцевого патріотизму своїх помічників. Він закликав до їхніх національних почуттів і додавав у правові й історичні дискусії про права і привілеї української шляхти елементи національного дискурсу. «Знаю опять, сколь много любите нацию свою и следовательно мне остается только просить вас покорнейше о принятии на себя труда пополнить [и] исправить прилагаемую записку во всем по собственным мыслям вашим», — писав Чарниш у лютому 1809 року Андріану Чепі, місцевому колекціонеру історичних документів, надсилаючи йому перший варіант меморандуму. Чепа охоче взявся до справи. «Сколько поусердию и любви к нации, столько и во угодность вам, милостивый государь мой, я оную записку дополнил сколько могл», — відповідав він Чарнишу в березні 1809-го. 

Чепа написав свій власний меморандум. Він зібрав максимум доступних документів і навіть сконтактувався з Максимом Берлинським, який надіслав Чепі свій підручник видання 1800 року. Ще один меморандум написав на прохання Чарниша інший історик-любитель з Полтавщини Василь Полетика, саме його пропонували автором «Історії русів» Василь Горленко і Михайло Драгоманов. І Чепа, і Полетика доводили дворянський статус нащадків козацької старшини Гетьманату. Чепа цитував Литовський статут XVI століття, в якому фігурували права і привілеї лицарів і шляхтичів, і зводив ці дві групи в одну категорію. Полетика йшов слідами Марковича і Калинського та доводив, що козацька старшина «составляли так сказать особливое в малороссийском войске рыцарское сословие». Він вважав дії Герольдії стосовно окремих членів цієї групи ганьбою для історичної пам'яті цілого «малороссийского народа», який «служит им [российским царям] верно и радетельно и не токмо ни на какие прелести неприятелей российского государства не склонился, но всегда и против всех их, не щадя имения и живота своего, храбро и мужественно ополчался. [...] Славны и похвальны, предводившие малороссийское воинство и унижаемые теперь Герольдиею до такой степени, чиновники были...».

Засівши нарешті писати остаточний варіант петиції, Чарниш поєднав історичні й правові аргументи на доказ дворянського статусу козацької старшини з риторикою про честь і гідність цілої нації. Полтавський маршалок виставив політику Герольдії не просто як зазіхання на права пересічних старшинських сімей, а як наступ на права, привілеї і честь Малоросії. «Отриновение малороссийских чинов от дворянства, — йдеться у записці Чарниша, — делает уничтожение им и их заслугам, умаляет личную честь их и потомства и колеблет права и привилегии сей нации, от прежних польских королей, а потом и от самодержцев всероссийских наданные». 

Чарниш простежував коріння своєї нації до києво-руських часів. «Відомо, — писав полтавський маршалок, — що малоросійська нація, яка зосереджувала в собі великі князівства Київське, Чернігівське і Переяславське, 1321 року була відірвана від руського скіпетра, понад три століття перебувала то під татарським ярмом, то під литовським і польським поневоленням, доки нарешті збройним шляхом після багатьох видатних над поляками перемог скинула пригнічення і приєдналася до володарювання Росії.

Лейтмотив записки Чарниша був цілком очевидний: ставлячи під сумнів права окремих дворян, Герольдія піднімає руку на цілу націю. А це вже питання не станових, а національних прав. Малоросійська нація пишається своїм давнім корінням, величним минулим, довгою і вірною службою монархії. Використання національного дискурсу у Чарниша не було чимось абсолютно новим для України початку XIX століття — малоросійську націю вважали живим організмом, який має глибоке історичне коріння. В 1801 році дворянство Золотоніського повіту на Київщині просило Олександра І «для всей нации в городе Лубнах учредить училище». Уявлення про колишній Гетьманат як про окрему націю було ознакою характерної групової ідентичності частини українських еліт, але не конче означало антиросійські або антиімперські настанови. В тому самому золотоніському положенні звучали аргументи за те, щоб в окрузі квартирували армійські загони, ймовірно з економічних причин. «Небесполезно бы было и даже нужно, — йшлося в петиції, — чтобы в сию нацию буде позволят политические и государственные обстоятельства введены были кавалерийские полки для квартирования, чрез что внесена была бы денежная сумма в нацию за продукты оной». Золотоніське дворянство явно хотіло отримати всі вигоди від імперії, до якої входила їхня нація. 

Василь Чарниш підкреслював права нації, Роман Маркович — службу на благо співвітчизників, Тимофій Калинський був готовий віддати життя за права і свободи козацького стану, Андріан Чепа і Василь Полетика турбувалися про долю батьківщини — всі ці акценти відлунили в меморандумі Чарниша. Використовували ці любителі старожитностей терміни «народ» і «нація» чи ні, але покликання на батьківщину, патріотичний обов’язок та інтереси дворянства працювали на формування нового типу дискурсу в Україні початку XIX століття. Уявлення про колишній Гетьманат як про окрему націю зі своєю історією, територією та економічними інтересами, відмінними від решти імперії, створювали передумови для розвитку модерної національної ідентичності у нащадків колишньої козацької еліти. Подібно до інших націєтворчих проектів, український ішов уперед, озираючись назад у минуле. На думку української еліти, не було кращого доказу осібного характеру батьківщини, ніж її історичний досвід, дуже відмінний у політичному, економічному, правовому і культурному плані від решти імперії.

1809 року новий генерал-губернатор Яків Лобанов-Ростовський зіткнувся з незадоволенням місцевого дворянства і хотів остаточно розв’язати проблему дворянських прав. Він зробив те, що не вдалося його попереднику князю Куракіну: подав петицію дворянства на розгляд Комітету міністрів і додав власну записку. В листопаді 1809 року, заслухавши звіт міністра юстиції, рада постановила полегшити норми Герольдії для губерній колишнього Гетьманату і повернутися до практики, коли кандидатів на дворянство атестує місцеве дворянське зібрання. До України дійшла новина, що сам Олександр І усно велів Герольдії визнати дворянський статус більшості козацьких старшин. Малоросійське дворянство раділо. Полетика в патріотичному запалі писав Чепі: «Недавно насладился я приятною вестию, что Государь Император по докладу нашего генерал-губернатора повелел герольдии признавать малороссийское дворянство по чинам нашим и другимдоказательствам в древнем благородном его достоинстве. Весть сия сладка сердцу моему. Верьте тому, что я люблю отечество, — люблю соотчичей моих больше самого себя». 

Українські патріоти та їхні історичні радники недовго святкували перемогу. Рішення Комітету міністрів невдовзі призупинили, але з початком наполеонівських воєн імперська влада не наважувалася ставити під сумнів дворянський статус старшинських родин, бо це було політично небезпечно. Лобанов-Ростовський звернувся до козаків із закликом вступати в нові військові частини. Він також закликав дворян записувати кріпаків у допоміжні загони. Дворяни послухалися. Але коли покорителі Парижа повернулися додому, імперські інституції поновили наступ. 1816 року козацькі полки було розформовано, російська армія повернулася до системи рекрутування кріпаків. Через два роки, у грудні 1818-го, вийшла постанова, що нащадки козаків, які обіймали посади осавула, хорунжого, сотника або військового товариша, не вважаються дворянами. Їхні предки, йшлося в документі, посідали особисте, а не спадкове дворянство. Мир у стосунках української шляхти та імперської влади виявився тимчасовим перемир’ям.

Війна з владою за дворянство поновилася, і частина старих шляхетських командирів пішла в новий наступ на імперську столицю. Серед них і Василь Чарниш, у січні 1818 року втретє і востаннє переобраний маршалком полтавського дворянства. У жовтні 1819 року зібрання полтавського дворянства ухвалило постанову, яка дослівно повторювала цілі параграфи з петиції, що її Чарниш підготував улітку 1809-го. У ній знову писалося, що «отриновение малороссийских чинов от дворянства делает уничтожение им и их заслугам, умаляет личную честь их и потомства и колеблет права и привилегии сей нации». Війна триватиме ще цілих п’ятнадцять років і закінчиться в березні 1834-го: імперський указ визнає дворянський статус нащадків більшості козацьких старшин, включаючи полкових сотників і військових товаришів. Глухе незадоволення української еліти під час польського повстання 1830-1831 років підштовхнуло імперський уряд, не дуже зговірливий після переможних воєн з Наполеоном, до угоди.

У перші роки XIX століття зріс імперський натиск на традиційні права українських шляхетських еліт та їхню козацьку спадщину. Саме атмосфера боротьби за дворянський статус нащадків козацької старшини найкраще пояснює мотивацію, аргументацію і тон «Історії русів». Саме в ній треба шукати інтерес анонімного автора до історії руської нації, яку він називає «народом» (іноді «нацією», зокрема вживає прикметник «національний»). Дискурс нації знаходив неабиякий відгук у свідомості українського дворянства початку XIX століття, члени якого використовували національну термінологію для оборони своїх прав і привілеїв. Поставити націю в центр наративу було історіографічною новинкою і працювало на популярність «Історії русів» у часи, коли модерний націоналізм тільки починав свій шлях у Східній Європі.

Але річ не тільки в уподобаннях і розчаруваннях XIX століття. Інтерес анонімного автора до нації виростав також з глибин української інтелектуальної традиції, адже «руський народ-нація» як головний об’єкт лояльності фігурував у творах релігійних полемістів ще в першій половині XVII століття. «Руський народ», до якого в той час зараховували українців і білорусів, у творах козацьких літописців XVIII століття перетворився на «малоросійський» або «козацький малоросійський» народ-націю Гетьманату. На сторінках «Історії русів» цей «народ-нація» став головним об’єктом лояльності і замінив «батьківщину», яка займала центральне місце в козацькій історіографії XVIII століття. Наголос на національному в «Історії русів» допоміг перетворити козацьку історіографію домодерної епохи на український національний наратив ХІХ-ХХ століть. 

Чому анонімний автор вживає термін «руси» і називає таким чином свій народ-націю руським? Чому не «малоросійською нацією», як у Чарниша, або «козацькою малоросійською нацією», як у назві твору останнього видатного козацького літописця XVIII століття Петра Симоновського? Насправді анонімний автор називає свою націю «малоросійською» набагато частіше, ніж «руською». Можливо, автор або редактор поставили поняття «руси» у назву твору на противагу російській імперській історіографії. Усвідомлюючи етнічну й релігійну спорідненість великоросів і малоросів, анонімний автор намагався використати це на користь останніх. Тут він ішов у фарватері дворянських меморандумів того періоду. «И малороссийское дворянство, присоединившееся добровольно к россиянам, как к единородным и единоверным братьям своим, и служившее купно с ними так верно и так долго престолу и отечеству, могло ли ожидать за свои воинские доблести, заслуги, оказанные им и запечатленные кровью, столь обидного для себя уничижения?!» — питався Василь Полетика у своїй записці.

Завважуючи етнічну і релігійну спорідненість велико— і малоросів, анонімний автор доводив, що першість у родинних стосунках належить його співвітчизникам, яким поталанило бути нащадками не тільки героїв-козаків, а й знаменитих києво-руських князів. А тому вони нічим не поступаються великоросам, мало того, стоять вище за них. Цей аргумент у різних модифікаціях висловлювали багато українських патріотів початку XIX століття. Тимофій Калинський, наприклад, заявляв, що не тільки козацька старшина, а й прості козаки стоять вище за російське дворянство, яке спершу набирали до царського двору з «черні». Схожу думку висловлював Андріан Чепа в листі до Василя Полетики. Покликаючись на твори Василевого батька Григорія Полетики, він завважував, що до 1762 року малоросійська шляхта мала широкі привілеї, і згадував, що «когда малороссийскому шляхетству сказали о сочиненных новых законах [про права російського дворянства]: из нихстародубовские и нежинские, опасаясь, по-видимому неосновательно, подвергнуться состоянию русских дворян, почли за лучшее быть в оковах, чем согласиться на оные». 

Заяви, що власний народ — це єдиний справжній народ Русі, а не молодший брат великоросів, служили добрим риторичним інструментом і сприяли імперським кар’єрам співвітчизників. У цьому полягала стратегія суперкомпенсації — підкреслити величне минуле козацьких предків і заявити про першість прав і свобод малоросійського шляхетства, щоб здобути рівний статус із великоросами і виторгувати найвигідніші умови інтеграції в імперську еліту. Схоже, що це й було головною метою як авторів петицій, так і автора «Історії русів», — останній підкреслював не тільки козацький героїзм і те, що польські королі надали малоросійській шляхті привілеї, а й те, що його співвітчизники мають виняткові права на саму назву і спадщину Русі, яка становила ядро російської імперської ідентичності.

Між «Історією русів» та правовими й історичними меморандумами 1814-1819 років багато схожого. Але є й суттєві відмінності. Якщо порівняти «Історію русів» з дворянськими петиціями того періоду, не лишається сумнівів, що Василь Полетика, Роман Маркович, Тимофій Калинський, Андріан Чепа — всі ці заслужені «антиквари» не підходять на автора загадкового тексту. Якщо коротко: вони знали козацьку минувшину і деталі правової історії козацтва набагато краще за автора «Історії русів». Його сильні сторони полягали в іншому. Засвоївши аргументацію українських патріотів початку XIX століття, анонімний автор розвинув її, послуговуючись власною фантазією та літературним хистом, чого не могли зробити поборники козацьких прав, обмежені жанром меморандуму. Тимофій Калинський міг лише мріяти про те, щоб написати історію «народних витязів, [...] які захищали віру і вольність і вибороли цьому краю права». Саме це і зробив автор «Історії русів».

Руська термінологія допомогла авторові утвердити козацькі претензії на спадщину Київської Русі, але в цій стратегії була одна особливість: пропагуючи ідею руської нації, осібної від Росії, але називаючи її руською чи малоросійською, автор «Історії русів» лишав суперечливу спадщину. Те, що він наполягав на назві «Русь», а не «Україна», не тільки здобувало симпатії таких російських знаменитостей, як Кондратій Рилєєв і Олександр Пушкін, а й давало можливість українцям малоросійських переконань на зразок Андрія Стороженка вважати автора трактату прихильником загальноросійської ідентичності. «Історія русів», ставши історичною зброєю, водночас і посилювала, і послаблювала проект перетворення малоросів початку XIX століття на модерних українців. У кінцевому підсумку цей проект врятувало лише рішення українських інтелектуалів 1830-1840-х років відмовитися від суперечливої руської термінології своїх попередників і вибрати українську.

Є вагомі підстави вважати автора «Історії русів» предтечею модерної української ідентичності, як це робив Валерій Шевчук та багато інших дослідників. Але було б помилкою вважати його опонентом старшини, яка прагнула здобути російське дворянство і прискорити процес свого входження в імперію. Автор явно був патріотом рідного краю, але зовсім не носієм модерної української ідентичності, яка проводить чітку відмінність між українцями і поляками з одного боку та українцями і росіянами — з другого. Те, що автор відкидав «українську» термінологію, свідчить, що його ідентичність чітко відмежовувала поляків, але лишалася досить непевною, коли заходило про сусідів-росіян. Він стояв на дорозі до модерної української ідентичності, але до кінцевого пункту було ще дуже далеко. Ідентичність і мотивація автора «Історії русів» набагато складніші, ніж уявляли українські письменники і політичні діячі, які напередодні незалежності відкрили для себе «вічну книгу України».