Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 3. Доба північного оленя

Способи полювання, на північного оленя

Полювання на північного оленя грунтувалося на глибокому знанні його поведінки. В різні пори року тварина неоднаково реагує на людину [222, с. 321—326]. Маючи прекрасні нюх і слух, олень погано бачить, людину розпізнає не більш як за 500 метрів. Однак взимку він чує, бачить і відчуває людину значно краще. В теплу пору року мошка та ґедзі постійно непокоять оленів, відволікаючи їх увагу від мисливців, тому останнім легко підкрастися до тварин.

Влітку багато оленів пасуться поодинці. Одинокі тварини обережніші, ніж у стаді. Чим більше стадо, тим простіше підкрастися до нього мисливцям. Тварини у великому стаді, яке налічує від 50 до 1000 голів, улітку дуже необережні й близько підпускають людину. Якщо навіть олень у такому стаді й помітить мисливця, але інші тварини продовжують пастися, він заспокоюється й не звертає уваги на небезпеку.

Полювання на оленів узимку значно ускладнювалося. Слух, нюх і зір їх загострювалися, і вони чули людину іноді за кілька кілометрів. Підкрастися до них на відстань пострілу з лука було дуже важко. Відчувши запах людини, олені негайно тікали. Тому полювали на них у чистому новому одязі. Взимку оленів легше було добувати вдень у вітряну, снігову погоду.

Велике значення для мисливців мали знання поведінки північного оленя під час сезонних міграцій. Стадо очолювали самки з телятами. Вони обирали шлях, прислуховуючись, нюхаючи повітря та озираючись. Зачувши небезпеку, зупинялися. Якщо ведуча самка починала тікати, то все стадо кидалося за нею. Важливо пропустити перші стада, адже, злякавши перше з них, можна злякати й наступні, змінити напрямок міграції тварин.

Більшу частину м'яса мисливці тундри добували підчас колективних весняних і осінніх полювань на переправах оленів через ріки — так звані поколки [120, c. 131—135; 222, c. 172—176; 168, c. 90—93; 70, c. 95, 96]. Щоб не злякати тварин, чуми ставили на певній відстані від переправі нижче по течії річки. Під час поколки вбиті та поранені тварини зносилися течією до табору мисливців. Для стоянки вибиралося місце біля берегових заростей або за пагорбами, що ховали її від мігруючих оленів. Коли стада наближалися, суворо заборонялося розводити вогонь, галасувати, щоб не налякати тварин.

На час весняного льодоходу олені починають збиратися в лісотундрі у стада й мігрувати на північ. Першими йдуть самки, які переходять ріки ще по льоду. Самці перепливають рікн після льодоходу. В цей час і відбувалися поколки. Наближенню оленячих стад передувала поява великої кількості арктичних куріпок та зайців, що символізувало кінець зимових негараздів. Потім різко збільшувалася кількість хижаків — вовків та лисиць. Про наближення тисячних стад сигналізували хмари вороння.

При підході оленів до переправи мисливці на човнах ховалися в очеретах, а жінки та діти — на берегових пагорбах, серед валунів у густій траві. При появі тварин вони вистрибували із схованок і, розмахуючи одягом та виючи по-вовчи, гнали стадо до річки.

Олені спускалися до води балкою чи руслом невеликої притоки. Попереду йшли старі самки, яких мисливці пропускали на протилежний берег річки. Коли більша частина стада заходила у воду, а перші тварини підпливали до протилежного берега, покольщики на човнах випливали з укриття й уражали оленів довгими списами нижче лінії ребер у хребет.

Мисливці намагалися не пошкодити легенів оленя і не випустити з них повітря, щоб олень не потонув. Бували випадки, коли тварина лягала на бік, намагаючись ногами відштовхнути човен і перевернути його. Покольщики мали бути обережними, бо не вміли плавати.

Декілька чоловіків підбирали і витягували на берег вбитих та поранених тварин нижче течії річки. Жінки на місці оббіловували здобич. У частини оленів лише виймали тельбухи, набивали черевину камінням і, прив'язавши довгий ремінь до ноги, кидали в річку. В холодній, проточній воді м'ясо залишалося свіжим протягом кількох місяців, до пізньої осені.

Після відходу оленів на північ стійбища переносилися на пагорби, де вітер розганяв комах. Влітку жінки та діти займалися збиранням пташиних яєць, ловили качок та гусей петлями на гніздах. Мисливці з допомогою лука та стріл полювали на оленів на літніх пасовиськах, а також готувалися до осінньої поколки.

Осіннє колективне полювання було продуктивнішим, ніж весняне, й проводилося напередодні перших заморозків. Навесні м'ясо оленів пісне після зимового голодування, а шкіри непридатні для виготовлення одягу і покриву жител. Тому в цю пору оленів убивали в обмеженій кількості, необхідній для харчування протягом літніх місяців. Восени тварини мали максимальну вагу, а їх м'ясо і шкіри — найвищу якість, тому оленів били у великій кількості, щоб зробити запаси на довгі зимові місяці.

Якщо навесні олені мігрували невеликими (до кількох сотень голів), то восени — величезними стадами, що налічували десятки тисяч голів. Вони йшли дуже швидко і проходили повз табір мисливців за 2—3 дні. Тому осіння поколка йшла цілодобово.

Напередодні заморозків табір переносився на місце осінньої переправи оленів. На північ відпливали на човнах розвідники, щоб вчасно попередити мисливців про наближення тварин. Про підхід величезних стад свідчили хмари вороння на півночі.

У місці переправи тундра ставала червоною від в'яленого м'яса. У стійбищі палали вогнища, а в житлах виростали гори топленого оленячого жиру. Біля річки на кілках розпинали кілька тисяч шкір, які лагодили крем'яними скребками жінки та діти. На переправах височіли численні кам'яні піраміди, під якими зберігалися розрубані на частини туші.

Промисел оленя диктував форми організації людей. Використання окремими колективами переправ для поколок було традиційним. Однак у випадку невдалого полювання колектив міг розпастися й приєднатися частинами до інших груп, що проводили полювання успішніше. Поколкою керував найдосвідченіший промисловик, який, однак, не мав ніякої переваги перед рядовими мисливцями при розподілі здобичі.

У нганасанів Таймиру для поколки збиралося близько 30 осіб усіх статево-вікових груп, тобто 5—7 окремих сімей. Мисливський колектив складався з 8—10 чоловіків: 5—7 молодих здійснювали поколку, а чоловіки похилого віку підбирали й витягали на берег забитих тварин і 168, с. 185—187].

Пізньопалеолітичні мисливці, не маючи човнів, могли бити оленів тільки з берега. Цікаво, що навіть у XIX ст. нганасани Таймиру заходили у воду по груди назустріч стаду й били підпливаючих тварин списами. Промислу на переправах з використанням човнів, ймовірно, передувала така берегова поколка. Мисливці кидали з берега у підпливаючих тварин гарпуни. Наконечники зубчастих гарпунів з рогу північного оленя у великій кількості знайдено на пізньопалеолітнчних стоянках Франції, Німеччини, Польщі, Південно-Східної Прибалтики [168, с. 93; 62, с. 129, 130].

Дехто з дослідників вважає, що способи бою оленів на воді лягли в основу гарпунного полювання на морських ссавців та велику рибу етнографічних мисливців недавнього минулого. Підвищення температури північних морів внаслідок деградації льодовика зумовило збільшення в морях кількості планктону, а відтак — морських ссавців та риби. На півночі створилися сприятливі умови для поширення морського звіробійного промислу. Навички полювання на оленів на воді з використанням гарпунів застосовувались також при полюванні на морських ссавців та великої риби. Нащадками цих найдавніших звіробоїв є народи Півночі — берегові ескімоси, чукчі, алеути, коряки та ін. [212, с. 199; 70, с. 130].

На місці осінньої поколки мисливський колектив жив усю зиму за рахунок здобутого м'яса. Зимові морози зберігали його до весни. Однак якщо запаси вичерпувалися, мисливці добували оленів індивідуальним полюванням.

Індивідуальне полювання взимку з луком грунтувалося на звичці тварин рухатися проти вітру, інакше вітер роздував вовну й олень мерз. Мисливець визначав напрямок руху оленя чи невеликого стада, яке взимку налічувало не більше 20 тварин, і чекав у засідці. Іноді підманювали самку або оленя характерним низьким звуком, імітуючи дихання оленя. Коли стадо наближалося на 20 кроків, мисливець швидко стріляв з лука, намагаючись вразити максимальну кількість тварин стрілами з крем'яними наконечниками.

Відомий етнограф О. О. Попов так змальовує індивідуальне полювання на оленя у нганасанів Таймиру [140, с. 26, 27]. Встають мисливці рано вранці, восени та взимку навіть до світанку через те, що дикий олень під вечір стає дуже чутливим. Тому деякі мисливці полюють переважно при світлі місяця. На промисел відправляються здебільшого натщесерце, підкріпивши себе на місці сирим м'ясом убитих оленів. Дикий олень дуже чутливий, тому підкрадаються до нього тільки з навітряного боку. Вітряні й хмарні дні вважаються найзручнішими для полювання: вітер добре приглушує звуки, через хмарність тварини гірше бачать. Дикий олень, переслідуваний мисливцем, біжить риссю, часом зупиняючись і озираючись. Мисливець гониться за ним, переховуючись за кущами, кам'яними брилами та іншими природними укриттями, намагаючись зайти спереду. Іноді доводиться бігти кілометрів десять. Самки біжать швидше і не так втомлюються, як самці, тому наздогнати їх значно важче. Переслідувати пораненого стрілами оленя — справа безнадійна. У цих випадках мисливець не переслідує оленя, а йде додому. Уражений олень лягає неподалік від місця поранення й помирає; наступного дня мисливець легко знаходить його [140, с. 26, 27].

Ескімоси-карібу канадської тундри викопували у глибокому снігу яму. її перекривали гіллям і присипали снігом. Як приманку використовували мох або мерзлу сечу. Олень здаля відчуває запах сечі і намагається дістатися до неї, забуваючи про обережність. Аналогічно полюють на оленів вовки. Помочившись біля пагорба, вовк ховався за ним.

Якщо сніг неглибокий, мисливець копав траншею в снігу на схилі. Приваблений приманкою олень спускався до цього вузького лазу і вже не міг ні повернутися, ні вибратися звідти [120, с. 131 —135].