Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 3. Доба північного оленя

Північний олень як об'єкт мисливського промислу

Первісне суспільство мисливців та збирачів всебічно пристосовувалося до довкілля й утворило з ним систему динамічної рівноваги. Все їхнє життя було жорстко пов'язане з річним природним циклом, насамперед з поведінкою об'єкта мисливського промислу.

Північний олень, як єдиний великий ссавець тундростепів фінального палеоліту, відігравав виключну роль у мисливському господарстві мешканців Європи 14—10 тис. років тому. Просуваючись слідом за відступаючим льодовиком, олень приваблював людину на північ, створюючи необхідні умови для її проживання в при льодовикових тундростепах. Жодна інша тварина лісотундри (заєць, полярна куріпка, водоплавна птиця, риба) не могла задовольнити життєві потреби людини в умовах холодного клімату. Крім їжі, що не потребує додаткових вітамінів та солі, олень давав шкіру для одягу та житла, ріг, кістку, сухожилля для виготовлення знарядь праці.

Північний олень добре пристосований до існування в умовах холодного клімату. Густа шерсть вкриває не лише все тіло, а й морду тварин, що дає змогу рити сніг у пошуках їжі. Широкі роздвоєні копита не дають провалитися в глибокий сніг взимку чи загрузнути в болотистій тундрі влітку. Волосся, яке виростає між копитами оленя взимку, застерігає від ковзання на льоду. Походження північних оленів від південних пращурів давало їм можливість у випадку необхідності мігрувати далеко на південь до лісової зони [135, с. 69].

На думку І. Г. Підоплічка, сучасні територіальні межі проживання північного оленя в тундрі та лісотундрі склалися не стільки в результаті пристосованості до холодних умов, скільки через витіснення його людиною з лісової зони на північ. В XIX ст. він був поширений на території Московської та Нижньогородської губерній [135, с. 67].

Тундрові олені відзначаються стадним та міграційним способом життя. Стадність дає змогу кожній тварині спокійно пастися, не слідкуючи за хижаками. Збиваючись у великі стада, олені захищаються від кровососучих комах. Однак швидке знищення кормів великими скупченнями тварин зумовлює постійні переміщення стад. Крім постійного руху влітку, вони двічі на рік мігрують на далекі відстані: навесні — на північ до тундри, восени — на південь до лісотундри. Сезонні міграції зумовлені пошуками їжі та втечею від комах. Фарлі Моует пише, що "олені повинні безперервно рухатися. Навіть невелика затримка загрожує голодною смертю" [120, с. 75].

З настанням тепла тундровий олень залишає лісотундру і, рятуючись від комах, великими стадами прямує на північ до тундри. Тут завдяки вітру і залишкам снігового покриву комах значно менше, ніж у лісі. Міграція на північ починається разом з вегетацією рослинності у північному напрямку разом з потеплінням. Влітку олені пасуться в тундрі.

З настанням холодів у тундрі лютують заметілі. Олені не витримують їх і мігрують на південь до лісів. Швидкість пересування стад може досягати восени до 80 км. на добу, а чисельність — десятків тисяч. Кордон між літніми й зимовими пасовиськами тундрового оленя проходив по межі лісу та тундри. Шляхи міграцій постійні й нерідко добре помітні через набиті тисячами копит стежки [140].

Жителі Північної України у фінальному палеоліті повністю залежали від північного оленя як основи їх мисливського господарства.