Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 2. Мисливці прильодової Європи

Степові мисливці на бізонів

Наприкінці льодовикової епохи на південь від лісотундрових мисливців на мамонтів простирався світ мисливців на бізонів безкраїх надчорноморських степів. Суспільство степових мисливців на бізона, як і більшість прильодовикових типів господарства, остаточно сформувалося в період максимального похолодання та найбільшого поширення прильодовикових степів з бізоновою фауною 20—18 тис. років тому. Археологія та палеозоологія свідчать, що у цю добу вони заселяли степову зону всієї Північної півкулі. Однак якщо у преріях Північної Америки найдавніші стоянки з кістками бізонів датуються близько 10 тис. років тому, в степах Західного Сибіру — 12 тис., то у надчорноморських степах — близько 20 тисячоліть. Це Муралівка та Золотівка в Надазов'ї, Сагайдак на Південному Бузі, Амвросіївка в Донбасі.

Стоянки степових мисливців на бізона відомі у Надчорномор'ї від гирла Дону на сході до Нижнього Дністра та Дунаю на заході. На півночі вони зустрічаються у Надпорожжі й навіть у лісостеповому Лівобережжі. Степова зона наприкінці льодовикової доби просувалася на північ значно далі, ніж нині.

Велика кількість степових стоянок лежить на дні Азовського моря та Одеської затоки, адже рівень Світового океану був на 100 м. нижчий за сучасний. Азовського моря не існувало, а північно-західна частина Чорного моря між гирлом Дунаю та Кримом була сушею, розрізаною глибокими долинами Дніпра, Дністра та Дунаю. Отже, смуга прильодовикових степів Надчорномор'я вдвічі — втричі перевищувала сучасну степову зону України. Північний берег Чорного моря проходив на 200 км. південніше.

Винятково сприятливі природні умови для росту трав робили степ чудовим пасовиськом для численної популяції бізонів. Тому господарство мисливців було сконцентроване на промислі бізонів. М'ясо цих тварин становило понад 90 % раціону жителів степових стоянок. Крім різноманітної їжі, бізон давав шкіру для одягу, взуття та покриття жител, кістки для виготовлення знарядь. З рогів робили посуд, зі смужок шкіри та вовни — мотузки. Мозок використовували для лагодження шкір, а сухий гній — як паливо у безлісому степу.

Провідна роль бізона у життєзабезпеченні степових мисливських суспільств зумовила постання його культу. Так, на стоянці Анетівка II на Південному Бузі розкопано скупчення пофарбованих червоною вохрою черепів бізонів.

Головною зброєю мисливців на бізонів був спис. У надчорноморських степах тварин забивали метальними списами з кістяними та роговими наконечниками, які мали пази для крем'яних платівок-вкладнів. Про це свідчать знахідки їхніх решток у Амвросіївському костищі та на стоянці Анетівка II. На стоянці Кокорево І під Красноярськом знайдено лопатку бізона, в якій стирчало вістря списа, зроблене з рога північного оленя. У Північній Америці були поширені крем'яні наконечники. На стоянці Лендемеер у штаті Колорадо знайдено хребець бізона, в якому стирчав крем'яний наконечник списа.

Мисливці на бізонів проживали у наземних житлах конічної форми, що мали дерев'яний каркас, покритий шкурами. Такі житла в Сибіру називають чумами, а в преріях Північної Америки — тіпі. Кругле в плані житло діаметром до 5 м було житлом окремої сім'ї чисельністю близько 5—7 осіб.

Традиційний одяг мисливців — замшевий фартух, ноговиці (шкіряні халоші), які прив'язувалися до пояса, а також накидки зі шкури бізона.

Останнім часом дослідники істотно наблизилися до розуміння річного господарського циклу мисливців на бізонів. Факт харчування тварин влітку травою, а взимку гілками кущів прирічкових лісів, наявність двох типів стоянок (на плато та у долинах річок) дав підстави зробити висновок, що степові мисливці влітку жили й полювали на плато, а взимку — біля річок у долинах. Стадні травоїдні відкритих просторів восени мігрували з літніх пасовиськ на вододілах до зимових у долинах річок, а навесні — навпаки (236, с. 477). Цей біологічний закон степових травоїдних жорстко регламентував сезонність річного господарського циклу мисливців.

Осіннє колективне полювання було найбільш масштабним і продуктивним, адже восени бізони відносно спокійні й утворювали величезні стада. Виникали сприятливі умови для успішного колективного загінного полювання. У ньому брала участь уся община або навіть кілька сусідніх общин. Стадо тварин гнали до яру чи берегового урвища. Бізони мали поганий зір, тому щільною масою бігли за лідером. Останній, побачивши прірву, не мав змоги змінити напрямок руху, і передня частина стада під тиском задніх рядів зривалася в яр.

Після полювання на місці забою або поряд з ним туші білували й розтинали на частини для транспортування на стоянку. На літніх пасовиськах бізони набували максимальної ваги, а їхнє м'ясо та шкура — найвищої якості. Харчування сухою осінньою травою добре впливало на якість м'яса, яке довше зберігалося й було придатнішим для в'яління.

Саме під час осінньої міграції бізонів робилися запаси м'яса на зиму. Переважна більшість палеоіндійських костищ Північної Америки — сліди масового забою бізонів восени та на початку зими. Осіння міграція тварин, як правило, передувала першим заморозкам. Упольоване м'ясо зберігалося протягом кількох зимових місяців. Експериментально встановлено, що забиті у жовтні бізони розкладалися лише в травні, причому чим більше тварин було вбито, тим повільніше йшов процес розкладу. Цікаво, що взимку вовки не могли їсти мерзлі туші.

Відсутність транспортних засобів у льодовикову добу виключала можливість транспортування м'яса на значну відстань. Тому община зимувала поряд із запасами м'яса на місці осіннього полювання. Доказом цього є знахідки черепів бізонів на поселеннях степових мисливців. Голова дорослого бика важила майже 70 кг., що виключало можливість її транспортування здалеку.

Отже, зимове поселення общини являло собою комплекс, що складався з місця забою тварин, площадки для розчленування і білування туш та власне стійбища мисливського колективу. Така структура простежується на численних пам'ятках степової зони (стоянки Амвросіївка, Кам'яна Балка, Анетівка II, Акаржа). Частина популяції бізонів зимувала у долинах річок, що створювало умови для індивідуального їх промислу скрадом та "м'ясного збиральництва", тобто пошуків та утилізації туш ослаблених тварин і навіть трупів.

Навесні колективне полювання відбувалося на міграційному шляху бізонів. Після успішного полювання мисливці поселялися поряд із забитими тваринами. Амвросіївка є прикладом такого літнього поселення поряд з костищем бізонів, упольованих у травні — червні [98].

Однак більшість літніх поселень — це невеликі короткочасні стоянки (на 1—3 сім'ї) з нечисленними знахідками навколо одного чи кількох вогнищ. Навесні та влітку бізони паслися невеликими групами на вкритих густими травами плато, що й приваблювало сюди мисливців. Тварин і людей на плато забезпечували водою подові озера вододілів, що утворювалися внаслідок танення снігу, дощів і пересихали в середині літа. Зникнення водойм та вигоряння під сонцем трави на вододілах змушувало бізонів наприкінці літа переходити до річкових долин, де ще зберігалася свіжа трава.

Дуже поширеним було полювання скрадом з луком та стрілами. Мисливець вбирався у шкіру вовка й підкрадався до стада. Вгледівши хижака, дорослі самці утворювали оборонне коло навколо телят та самок. Це давало змогу наблизитися до стада на відстань пострілу з лука.

Восени люди слідом за бізонами спускалися з плато до річкових долин, де готувалися до великого осіннього полювання на мігруючих у південному напрямку тварин. Починався новий річний господарський цикл.

Сім'я мисливців чисельністю 5—7 осіб залишала скупчення археологічних матеріалів діаметром 6—10 м. Саме такі рештки діяльності людини являють собою стоянки Нововолодимирівка, Ями, Янісоль, Муралівка, Рогалик на Луганщині. Наприкінці палеоліту значну роль у господарстві степових мисливців Надчорномор'я відіграло полювання на коней.

Істотні зміни у степовому мисливському господарстві півдня України відбулися 10 тис. років тому в зв'язку з потеплінням та поширенням лісів з відповідною фауною (тур, благородний олень, кабан). У Надчорномор'ї формується лісостеповий варіант мисливського господарства, в якому значну роль відігравало полювання з луком на лісових тварин, насамперед тура.