Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 16. Східна Європа в системі світових цивілізацій

Буремне XX ст. в історичній науці позначене радикальною зміною концепцій. На зміну анахронічній історіософії стадіальності прийшло розуміння багатоваріантності людської історії. Однак комуністичний світ продовжував розглядати історію людства через призму марксистської концепції стадіальності. Вона склалася в XIX ст. в умовах панування еволюціонізму в науці. Епохальне відкриття Чарлзом Дарвіном та іншими біологами закономірностей розвитку життя на Землі революційно вплинуло на тогочасне суспільство. Закони біологічної еволюції почали переносити на інші галузі науки, зокрема історію.

Еволюціонізм у поглядах марксистів виявився насамперед у баченні історії людства як безперервного, поступового, прогресивно-стадіального процесу. Інакше кажучи, марксистська історична концепція декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства — історичних стадій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія тлумачилася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч. Дарвіном.

На початку XX ст. на Заході зародилася і бурхливо розвивалася історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства і відстоювала багатоваріантність історичного процесу. Виявилося, що світова історія не є потужним єдиним річищем, а складається з окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного існування, які одні дослідники називають культурами, інші — цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, останні розвиваються власним шляхом і взаємодіють між собою.

Фундаторами цих поглядів на Заході були Освальд Шпенглер та Арнольд Тойнбі, а їхнім послідовником у СРСР — Лев Гумільов. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, зокрема стадіальність, праці О. Шпенглера і А. Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві. Останнім часом коротка версія десятитомного "Дослідження історії" А. Тойнбі опублікована в російському (1989) та українському (1995) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А. Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість у новому світлі розглянути історію та сьогодення Східної Європи, зокрема України.

Перш ніж коротко викласти історичну концепцію Шпенглера-Тойнбі, зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не лише з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис. років тому, а й у первісну добу. Жорстка залежність первісних мисливських суспільств від природного оточення зумовлювала постання в кожній достатньо вираженій природно-ландшафтній зоні своєрідної господарсько-культурної системи пристосування первісної людності до навколишнього середовища.

Так, у різних кліматичних зонах прильодовикової Європи паралельно розвивалися різні світи — мисливців на мамонтів, степових мисливців на бізонів, тундрових мисливців на північних оленів. У післяльодовиковий час поширилися суспільства лісових мисливців, мисливців гірських лісів, звіробоїв та рибалок морських узбереж, мисливців та збирачів тропічних лісів та ін. (61, 68, 70]. Економіка, спосіб життя, культура цих мисливських суспільств істотно відрізнялися. Отже, у доісторичні часи не було все охоплюючої і монолітної первіснообщинної стадії розвитку людства.

Праця О. Шпенглера "Присмерк Європи", що вийшла в Росії на початку 20-х років, справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А. Тойнбі. О. Шпенглер уявляв останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, який підкорявся законам, що нагадували біологічні. Культура народжувалася, коли пробуджувалася її Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувалася, реалізовувала себе до кінця. На життя кожної культури О. Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона переживала свою молодість, зрілість, старість і вмирала. Дослідник виділяв 8 культур: єгипетську, вавилонську, китайську, індійську, греко-римську, арабо-юдейську, майя та західноєвропейську.

Підхід Л. Гумільова до проблем етносу є лише злегка трансформованою концепцією О. Шпенглера, яку пізніше розвинув А. Тойнбі. Саме з неї Л. Гумільов запозичив біологічний підхід до пояснення соціально-економічних явищ, 1200-річний життєвий цикл етносу, так звану пасіонарність, яку О. Шпенглер називав Великою Душею, а А. Тойнбі — життєвою силою.

Надзвичайно глибокий вплив на світову історичну думку справила вже згадувана десятитомна праця послідовника О. Шпенглера англійця А. Тойнбі "Дослідження історії" [191].

Упродовж останніх 5 тисячоліть світової історії дослідник виділив близько 20 найвищих суспільств — цивілізацій. Сім із них не мали пращурів — єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П'ять останніх породили дочірні цивілізації: індська — індуїстську, давньокитайська — далекосхідну китайську та далекосхідну японсько-корейську, мінойська — сирійську та еллінську. Від сирійської походять ісламські — іранська та арабська. Еллінська цивілізація була матір'ю західно- та східно-християнської. Остання складається з двох споріднених цивілізацій — православно-візантійської та православно-руської.

За А. Тойнбі, найдавніші цивілізації виникли як реакція суспільства на зовнішній виклик природного оточення. Дочірні цивілізації зароджувалися на тілі вмираючої материнської як відгук на внутрішній або зовнішній соціальний виклик. Носієм життєвої сили, що породжує успішний відгук суспільства (тобто цивілізацію), є його творча меншість. Вона надихає і завойовує прихильність пересічної більшості суспільства завдяки чарам свого творчого дару. Однак з часом останній згасає, і не творча більшість відвертається від колишніх натхненників і провідників. Стверджуючи своє лідерство, останні дедалі частіше вдаються до сили й перетворюються з творчої на панівну меншість суспільства, що домінує над його більшістю. А. Тойнбі називає її внутрішнім пролетаріатом цивілізації. Паралельно формується її зовнішній пролетаріат, або варварська периферія.

Так внаслідок втрати життєвої сили творчою меншістю цивілізації всередині суспільства виникає глибокий розкол, побороти який панівна меншість намагається силовими методами. Цивілізація вступає у добу лихоліть — період глобальної соціальної, економічної, ідеологічної кризи, яка вибухає численними збройними конфліктами. Втомившись від воєн, усі верстви суспільства ладні встановити мир та порядок бодай силовими методами. Мілітарним шляхом цивілізація творить свою світову державу. В її лоні пригноблена більшість (внутрішній пролетаріат) творить світову релігію, яка поширюється за межі світової держави на ЇЇ варварську периферію і сприймається зовнішнім пролетаріатом.

За всіх зовнішніх ознак величі й блиску цивілізації на стадії світової держави остання є "бабиним літом", що передвіщає швидкий занепад і смерть суспільства. За А. Тойнбі, світова держава створюється панівною меншістю, яка неспроможна подолати внутрішній розкол суспільства і керувати ним органічно, без насильства. Ці внутрішні негаразди за кілька сотень років руйнують світову державу, з якою вмирає і цивілізація. Заключним акордом є навала її зовнішнього пролетаріату (варварських племен) на руїни світової держави. Варвари виконують роль стерв'ятників на тілі мертвої цивілізації. Нерідко, успадкувавши її надбання (насамперед її світову релігію), вони започатковують нову, похідну від попередньої дочірню цивілізацію.

Життєвий цикл цивілізації А. Тойнбі докладно дослідив на прикладі еллінської та похідної від неї західно-християнської цивілізації, екстраполюючи висновки на інші найвищі суспільства світової історії. Еллінська цивілізація постала як успішний відгук стародавніх греків на виклик суворої природи Еллади. У несприятливих для землеробства горах Аттики винайшли ефективну господарську систему, яка вдало поєднувала елементи землеробства, ремесла, торгівлі, мореплавства. Однак внутрішній розкол еллінського суспільства у V ст. до н. е. призвів до Пелопонненської війни між

Аттикою та Спартою, що знаменувала початок тривалої доби лихоліть. Край цим негараздам поклала світова держава еллінської цивілізації — Римська імперія, яку А. Тойнбі назвав "монументальним симптомом розпаду еллінської цивілізації". У середовищі римського пролетаріату закоренилася, а згодом поширилася на всю державу та її варварську периферію світова релігія еллінської цивілізації — християнство.

З розпадом Римської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні — західно- та східно-християнську, або православну, які успадкували від "матері" світову релігію. Однак Західна Європа переймала духовні надбання античності швидше, повніше та інтенсивніше, ніж православна Східна. Латина тісно пов'язала західно-християнську цивілізацію з духовною спадщиною Риму, адже знання латини давало змогу читати не лише Святе Письмо, а й усіх мислителів Греції та Риму.

Православно-руська цивілізація отримала з Візантії Біблію старобол-гарською (церковнослов'янською) мовою. А весь інтелектуальний спадок еллінської цивілізації залишився недоступним Русі, оскільки на той час не був перекладений з грецької чи латини. Це поліпшувало стартові можливості західно-християнської цивілізації.

За А. Тойнбі, у наш час продовжують існувати шість цивілізацій: західно-християнська, православно-руська, китайська, японсько-корейська, індійська та ісламська. П'ять останніх проминули фазу своїх світових держав і знаходяться в стані згасання. Найвиразнішою ознакою занепаду є швидка асиміляція їх західно-християнською цивілізацією. Повсюдно національний одяг витискується західноєвропейським, європейські канони краси перемагають місцеві естетичні традиції, європейський спосіб життя поширився по всьому світу, а європейські мови стають інтернаціональними.

Всесвітній тріумф цих зовнішніх ознак європейської культури зумовлений наявністю суттєвих, глибинних переваг західноєвропейської цивілізації над іншими. Вона виявилася найбільш економічно ефективним, динамічним, раціонально організованим і соціально комфортним суспільством нашого часу. Серед її основних особливостей слід назвати динамічну ринкову економіку, що грунтується на приватній власності. Економічна незалежність виробника зумовила парламентську демократію з розподілом влади та високий статус вільної людини. Ринок зруйнував імперський державний устрій, натомість постали національні держави європейського типу. Та сама ринкова економіка здавна стимулює технічний прогрес і його найважливіший результат — індустріальне виробництво.

Отже, приватна власність, ринкова економіка, демократичний парламентаризм, гуманізм, національна державність, індустріалізм — визначальні риси сучасної західно-християнської цивілізації. Саме вони забезпечують її переможну ходу по планеті у новітні часи.

У середні віки західно-християнська цивілізація поширювалася здебільшого шляхом збройної експансії на землі мусульманської та православної культур (хрестові походи), в Америку, Африку та Азію під час завоювання заморських колоній у XV—XIX ст. Іспанією, Португалією, Англією, Францією, Голландією, Бельгією, Німеччиною, Італією. У новітні часи розвиток ринкових відносин зумовив згаданий вище комплекс переваг європейського суспільства над іншими, що зробило мирну експансію ефективнішою за збройну агресію.

З шести цивілізацій, які, за А. Тойнбі, дожили до нашого часу, лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, оскільки ще не побудувала своєї світової держави. Як відомо, її постанню передує розкол та надлам суспільства, що призводить до збройних конфліктів, — так звана доба лихоліть. На думку А. Тойнбі, надлам західно-християнського суспільства стався ще у середні віки. Добою лихоліть він вважав релігійні війни XVI—XVII ст. та національні конфлікти в Європі XIX—XX ст. Відомі три відчайдушні й невдалі спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації: Наполеон на початку XIX ст. та німці у першій та другій світових війнах. Оскільки така держава не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь посередині свого історичного шляху і ще має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надламом Київської Русі у XII ст. Добою лихоліть для неї, за А. Тойнбі, була феодальна роздрібненість XII ст. та агресія татар, Литви, Польщі, Угорщини XIII—XVI ст. Світова держава православно-руської цивілізації постала внаслідок зміцнення Московського князівства, завоювання ним Новгородської Русі у XVI та України в XVII—XVIII ст.

Східно-християнська цивілізація розвивалася в умовах наростаючого тиску з боку західно-християнської. Остання неодноразово здійснювала збройну експансію на Схід — агресія Лівонського ордену проти Литви, на Псков та Новгород, Польщі проти України та Білорусії, похід Наполеона 1812 р., перша та друга світові війни. Ось уже 1000 років збройні сутички християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.

Однак значно ефективнішою виявилася технологічна, культурна та економічна експансія Західної Європи. Вона посилилася у добу творення православно-руської світової держави в XVI—XVII ст. Саме в цей час у Європі бурхливо розвивалася ринкова економіка — рушійна і незборима сила західно-християнської цивілізації на післясередньовічному етапі її розвитку. Не маючи вагомих економічних і технологічних контраргументів, православна цивілізація вдалася до самоізоляції, що лише поглибило її економічну, політичну, технологічну та культурну відсталість і призвело до глибокої кризи всього суспільства.

Реформи Петра І на початку XVIII ст. були не просто торжеством над консервативними ізоляціоністами-старовірами та переможним прорубуванням "вікна в Європу", а й офіційним і вимушеним визнанням православним суспільством переваг західно-християнської цивілізації. Це перша велика стратегічна поразка православно-руської цивілізації. Фактично Петро І почав перебудовувати незавершену світову державу східноєвропейської цивілізації у варіант варварського наслідування європейських національних імперій.

Інакше кажучи, недобудована православно-руська світова держава впродовж останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійну європейську імперію російського етносу.

Незважаючи на радикальну вестернізацію державного устрою Російської імперії у напрямку посилення її національно-російського характеру, в російському суспільстві жеврів, зберігався і навіть офіційно культивувався архаїчний міф про її богообразність та наднаціональність. Ці ідеологічні характеристики світової держави всієї східно-християнської цивілізації стали анахронізмом, що суперечив російській дійсності, започаткованій Петром І.

Претензії Російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. У XIX ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов'янофільства, дійсна сутність якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширення меж держави російського етносу. Цей імперський зміст слов'янофільства влучно сформулював О. Пушкін:

"Славянские ль ручьи сольются в Русском море,

Оно ль иссякнет? Вот вопрос".

Отже, починаючи від Петра І характеристика Російської імперії як наднаціональної держави східно-християнської цивілізації не відповідає дійсності. Однак вона постійно культивувалася в імперських центрах з метою ідеологічного обгрунтування експансії власне Російської держави.

Нового дихання реліктові гасла наднаціональності Російської імперії набули у XX ст. Більшовицька Росія, чи СРСР, проголосила себе вже всесвітньою державою трудящих. Проте як більшовизм є третьою формою російського імперіалізму, за М. Бердяєвим, так СРСР був державою російського етносу на більшовицькій стадії розвитку. Про це свідчить також розподіл майна СРСР після його розпаду. Хоча метрополія офіційно проголошувала Радянський Союз наднаціональною державою всіх братніх народів, левова частка його майна була захоплена "старшим братом", який до того ж має територіальні претензії до всіх "молодших".

Отже, розпочатий Петром І процес поглинання західно-християнською цивілізацією останнього осередку східно-християнської так і не знищив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність. Перемога західноєвропейських суспільно-економічних відносин у Росії у лютому 1917 р. збіглася з її ганебною поразкою у першій світовій війні. Останнє було витлумачено російськими традиціоналістами як кара господня за гріх вестернізації, за підкорення Святої Русі західному Антихристу, тим більше, що це не зробило Росію ні багатшою, ні сильнішою.

Жовтневу революцію 1917 р. слід розглядати як могутню реакцію традиційної православної свідомості на експансію західно-християнської цивілізації. Паростки західного способу виробництва були жорстоко знищені разом з її носіями — капіталістами. Більшовики боролися з впливами Заходу, використовуючи його ж досягнення у трансформованих до невпізнанності традиціях православної цивілізації.

Західноєвропейську за походженням марксистську філософію було перетворено на замінник православного християнства. Марксизм у Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії — Ленін, Святого Письма — їхні твори, войовничої церкви — партія, а церковних соборів — партійні з'їзди.

У соціально-економічній сфері більшовики спробували здійснити нейздісненне — відродити окрему східноєвропейську цивілізацію в чужих для неї, але ефективніших західних лаштунках або, як писав А. Тойнбі, "побудувати суспільство, яке було б американським матеріально і російським духовно". Зриваючи із згасаючої православної цивілізації капіталістичні пута вестернізації, накинуті на неї Заходом у XVIII—XX ст., Ленін та Сталін запроваджували в Росії новітню європейську технологію, індустріальне виробництво тощо. Фактично відбувалася заміна старих пут Заходу на слабому тілі східноєвропейської цивілізації на нові, досконаліші.

Врешті-решт більшовики стали жертвами закону, який так часто декларували: "Буття визначає свідомість". Європейські технології та виробництво стали невичерпним джерелом західної свідомості в радянському суспільстві. Все це спричинило розпад вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким був СРСР.

З розвитком ринкової економіки у XIX—XX ст. основним принципом державотворення в Європі став національний. Саме тому Р. Пайпс назвав XX століття добою націоналізму. Як зазначалося вище, у цьому відношенні Російська імперія стала європеїзуватися давно, з часів Петра І, перетворившись зі світової держави православно-руської цивілізації на імперію російського етносу. Відчайдушна спроба більшовиків вийти за російські національні рамки і трансформувати більшовизм у наднаціональну світову релігію, а Російську імперію — в зародок нової цивілізації зазнала поразки. Вже у 1928 р. ідеолог вселенського комунізму Л. Троцький був розгромлений, а пізніше знищений російськими прибічниками консервативного національного комунізму Сталіна. Так більшовизм, що претендував на роль наднаціональної світової релігії новонародженої у 1917 р. цивілізації, виявився пересічним різновидом європейського націоналізму, а вищезгадана "нова" цивілізація — більшовицькою версією глибоко вестернізованої Російської імперії.

Видатний російський філософ М. Бердяєв у книзі "Витоки і сенс російського комунізму" писав, що більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, першим явищем було Московське царство, другим — Петровська імперія. Більшовизм виявився найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям.

Радянське комуністичне царство за своєю духовною конструкцією було подібне до московського православного царства. Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея, трансформація російського месіанізму [22].

Отже, спроба більшовиків започаткувати на руїнах православно-руського суспільства дочірню цивілізацію зазнала краху. Його головною причиною була надто потужна західноєвропейська альтернатива. Більшовицька протидія наступу Заходу методами насильства, ізоляціонізму ("залізна завіса") та запозичень окремих західних новацій була неефективною і недостатньою. Більшовизм не зміг протиставити перевагам західної цивілізації нічого кращого, крім певних запозичень з її ж арсеналу (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та зразків техніки і зброї: атомна бомба, автомобілі, комп'ютери тощо). Більшовицький відгук на виклик Заходу виявився неефективним і надто слабким.

Продовжити життя Російської імперії більшовикам вдалося лише завдяки небаченому доти тотальному насильству. Як відомо, В. Ленін і Й. Сталін були фундаторами тоталітаризму в світовій історії. Пізніше він був запозичений з більшовицької Росії Гітлером, Мао Цзедуиом, Полпотом [61, с. 242—246]. Проте таке управління суспільством не може бути тривалим, оскільки, як казав Наполеон, "багнетами можна зробити все, крім одного — на них не можна сидіти". Тому крах Радянського Союзу як більшовицького варіанта Російської імперії був закономірним і невідворотним.

Усі європейські імперії були зруйновані ринковою економікою і розпалися на національні держави європейського типу [23, с. 210; 61, с. 244]. Приблизно це саме відбувається, з певними відхиленнями через місцеву специфіку, і на пострадянському просторі.

Після невдалого більшовицького експерименту Східна Європа повертається на рейки європейської цивілізації. Зрушити її з цих позицій, які в наш час стають загальнолюдськими, неможливо, тому що не існує реальної позитивної альтернативи ринку та парламентській демократії.

Претензії колишнього імперського центру на відмінний від Європи, особливий євразійський шлях чи на орієнтацію на Схід не мають реального підґрунтя. Москва не може серйозно претендувати на особливу історичну долю тому, що не лише не має реальних контраргументів рушійним силам західної цивілізації (насамперед ринку та парламентській демократії), а й інтенсивно запроваджує ці західні цінності у себе. Розмови ж про орієнтацію на Схід взагалі абсурдні, оскільки Схід уже перейшов або інтенсивно переходить на рейки західної ринкової економіки та парламентаризму (Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Китай та ін.). Японське та інші східні "дива" є прямим наслідком масового запозичення у повоєнний час прогресивних західних новацій.

Отже, переможна хода західноєвропейської цивілізації по планеті пояснюється тим, що вона виявилася найбільш динамічним, економічно ефективним, раціонально організованим, а також соціально комфортним суспільством нашого часу. Згасання інших сучасних цивілізацій через їх вестернізацію пояснюється відсутністю ефективних альтернатив згаданим перевагам західноєвропейського суспільства. Не є тут винятком і східно-християнська цивілізація, асиміляція якої західним сусідом є давнім, закономірним і невідворотним процесом. Оскільки національна державність є сучасною формою існування західно-християнської цивілізації, Україна не має альтернативи перетворення у незалежну державу європейського зразка.