Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 14. Походження українського та інших східнословянських народів

Історичній науці відомі чотири головні концепції етиогенезу українців, які науково обґрунтовувалися різними дослідниками: пізньосередньовічна, киеворуська, ранньослов'янська та трипільсько-арійська. Перша й остання найменш переконливі.

За пізньосередньовічною версією, українці як етнос з'явилися не раніше XIV—XV ст. Внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Ця заідеологізована концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларувалася в усіх радянських підручниках з історії СРСР та УРСР і грунтувалася на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування "возз'єднання" України з Росією. За цією версією, український етнос сформувався у XIV—XV ст.

Виникає правомірне питання, як міг консолідуватися своєрідний і численний народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території були роздерті й поділені між різними агресивними сусідами (татари, Литва, Угорщина, Польща)? Очевидно, він формувався раніше, в умовах державної єдності українських етнічних земель, у сприятливу для цього добу Київської Русі.

За трипільсько-арійською версією, українці є прямими нащадками трипільців та аріїв, які проживали в Україні близько 6 тис. років тому.. . Як було показано у попередніх розділах, саме в ті часи Україна стала тереном протистояння мирної, осілої землеробської цивілізації войовничому, скотарському світу степів Євразії. Це зумовило драматизм історії України з часів Трипілля до наших днів. Коли чорноземи Правобережної України займали нащадки землеробів Близького Сходу — трипільські племена, у лісостеповому Подніпров'ї місцева людність перейшла до скотарства. Нова продуктивна галузь первісного господарства швидко поширилася з півдня України степовою зоною Євразії на захід у Подунав'я і на схід до Монголії. Разом зі скотарством поширювалися мова та культура народу, який перший опанував і був носієм цієї форми економіки, — праіндоєвропейців.

В етнокультурному відношенні індоєвропейські степовики були своєрідними антиподами землеробському населенню Балкан, зокрема його північно-східному форпостові — трипільській культурі. Землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темнопігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів — високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація.

Отже, з визнання згаданих вище найдавніших скотарів індоєвропейців (а в цьому переконана переважна більшість фахівців світу) випливає, що їхні антиподи трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VII—IV тис. до н. е., не були індоєвропейськими. А якщо так, то українці, що належать до індоєвропейської сім'ї народів, не могли бути прямими нащадками трипільців, як це стверджується останнім часом у деяких науково-публіцистичних статтях.

Чому саме трипільська культура вибрана на роль пращура українців, адже протягом останніх 5 тис. років на українських теренах розвивалося в різні часи не менше сотні стародавніх етносів, слідами яких є численні археологічні культури? До речі, повним аналогом Трипіллю України є синхронна їй культура Яншао Китаю. Отже, формально людність останньої ми також повинні визнати праукраїнцями, якби не дані антропології, які свідчать, що носії китайського аналогу Трипілля були типовими монголоїдами.

Культурні надбання сотень стародавніх народів, які проживали на українських землях до появи тут українців, стали, безумовно, складовою частиною культури останніх. Проте це не означає, що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями. У нашій крові є також гени пітекантропів, чого, звичайно, недостатньо, щоб називати їх українцями. Певний вплив на етногенез останніх, зокрема на антропологічний тип, справила і трипільська людність.

На принципову різницю між "вірменоїдним" трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка — В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців з найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5—6 тис. років тому рухалися з лісостепового Подніпров'я на Дунай. Як зазначалося вище, трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи — послідовники Ф. Вовка — вважали, що відносно високий зріст та міцна статура більшості українців — це спадщина індоєвропейських скотарів, а "чорнії брови, карії очі" — трипільців [132, с. 104—107].

Про змішування тендітних трипільців з масивними степовиками-індоєвропейцями свідчить поступове зменшення масивності їх скелета, простежене сучасними українськими антропологами по кістках найдавніших скотарів півдня України. Внаслідок цього змішування і постав український антропологічний тип, до якого належить 70 % сільського населення сучасної України. Він характеризується відносно високим зростом, міцною статурою, темною пігментацією, круглим черепом, прямим носом, вузьким або середньої ширини обличчям. Цими особливостями відзначалося корінне населення лісостепової та лісової України протягом останніх 3 тисяч років.

Однак появу антропологічного типу, до якого належить більшість сучасних українців, не можна вважати народженням українського етносу, адже до цього динарського типу, крім українців, належать інші слов'янські народи — словаки, серби, хорвати, словени, чорногорці. Північні слов'яни (поляки, білоруси, росіяни) належать до іншого, так званого віслянського антропологічного типу, який характеризується світлим забарвленням волосся, очей, шкіри, відносно невисоким зростом, ширшим обличчям, здебільшого довгою головою.

Якщо українці не є безпосередніми нащадками трипільців, то, можливо, вони прямі спадкоємці арійців, пращури яких 5 тис. років тому рушили з українських степів на схід, а 3,5 тис. років тому завоювали східну Індію та Іран? Значно більший, ніж українці, ступінь спорідненості з арійцями мали скіфи, які 2,7 тис. років тому прийшли в Україну з Ірану (країни аріїв). Нащадками аріїв можна вважати й інші народи східної індоіранської гілки індоєвропейців — таджиків та саків Середньої Азії, носіїв мови хінді та уруду Індії, пуштунів Афганістану, персів Ірану, сарматів, аланів та осетинів півдня Східної Європи та Кавказу тощо. Переважна більшість учених визнають спорідненість згаданих народів з аріями, але вважає останніх своєрідними, окремими народами. Не вдаючись до подробиць, зазначимо, що арії для нас є такими ж далекими родичами, як, наприклад, англійці, греки чи вірмени, з якими українці пов'язані дуже давнім спільним походженням від найдавніших індоєвропейських скотарів лісостепового Подніпров'я.

Отже, немає ніяких серйозних наукових підстав вважати українцями ні трипільську людність Правобережної України, ні стародавніх аріїв Індії та Ірану.

За так званою трипільською версією, український етнос існував уже за часів трипільської археологічної культури, тобто 7—5 тис. років тому. Українська історія зразу стає винятком із загальноєвропейської, адже більшість народів Європи має вік 1 —1,5 тис. років. Лише італійці можуть опускати свої національні корені в глибину віків на 2,5 тис. років, а греки — 3,5 тис. років.

Прихильниками такого незвичайно давнього віку українців є, як правило, аматори, а не фахівці. Адже історики розуміють неможливість довести безперервність культурно-історичного розвитку на українських теренах від трипільської культури до історичних українців, оскільки саме безперервність є необхідною умовою встановлення віку будь-якого суспільно-історичного явища (держави, народу, міста, культурно-історичного регіону) методами історії чи археології. Отже, історія Риму починається не з появи людини на Апенінському півострові, а із заснування на Капітолійському пагорбі саме цього міста, безперервний розвиток якого простежено до наших днів.

Трипільсько-арійська версія етногенезу українців — типовий приклад історичної міфотворчості, оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, недовіри до офіційної науки, аматорства й пост колоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода — очевидна: дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності України.

Усе це ускладнює доленосне для нашої державності, найважливіше для національної історичної науки завдання: відновлення законного права українців на історичну спадщину Київської Русі як першої української держави. Без цього історичного фундаменту неможлива побудова незалежної України, адже будь-яка реанімація Російської імперії, навіть у пом'якшеному східнослов'янському варіанті О. Солженіцина, виглядатиме законним "відновленням історичної справедливості".

Будувати державу на історичних міфах типу трипільської версії походження українців небезпечно. Врахуймо сумний досвід наших східних сусідів, які будували Велику Росію на міфі про Москву як "третій Рим". Проголошувалися династичні права московського князя на всі землі Київської Русі та Візантії і в такий спосіб виправдовувалася імперська експансія в південно-західному напрямку. Очевидна неспроможність та імперська тенденційність цієї псевдоісторичної концепції є однією з причин ідеологічної кризи та розпаду Російської імперії.

Такі екзотичні та слабо аргументовані версії походження українців, як трипільсько-арійська, виникають внаслідок невизначеності предмета дослідження. Вивчаючи історичні витоки українського етносу, слід твердо визначити, що ми шукаємо — наших пращурів чи найдавніших українців, які були першими носіями праукраїнського етнокультурного комплексу. Якщо говорити про пращурів, то ними були тією чи іншою мірою всі народи, що у давнину проживали на українській землі (сармати, скіфи, кіммерійці, фракійці, хозари, татари, трипільці, праарійці та багато інших), адже їхні культурні та мовні надбання стали складовими української культури та мови. Більше того, нашими біологічними предками були неандертальці, пітекантропи і навіть динозаври, оскільки сучасна людина є носієм генного коду усіх попередніх біологічних форм. Однак генетична спорідненість — недостатня підстава для твердження, що наші пращури (пітекантропи, неандертальці чи трипільці) були українцями.

Будь-який народ відрізняється від сусідніх неповторністю матеріальної та духовної культури, мови, ментальності, історії тощо, тобто комплексом етновизначальних ознак. Формування останнього є процесом народження етносу, а з перших носіїв цього комплексу починається історія народу. Окремі елементи такого комплексу будь-якого народу легко знайти в культурах інших етносів, але їх сполучення — неповторне.

Отже, якщо стародавня спільнота є носієм окремих елементів українського етнокультурного комплексу, то вона може бути лише одним з наших пращурів, і називати таку людність українцями — науково безпідставно. Праукраїнцями може вважатися лише людність, що є носієм головних елементів. Судячи з даних різних наук, можна припустити, що стрижень такого комлексу формувався в Південно-Західній Україні в другій половині І тис. н. е. Особливо інтенсивна консолідація праукраїнців проходила в першій українській державі — Київській Русі.

За києворуською концепцією, держава Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу. Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігалися з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія та ін.). Імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного панівного, імперського етносу (Римська, Перська, Китайська, Британська, Російська імперії). Якщо останню "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію — Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою для всієї історії Східної Європи взагалі й для історії України та Росії зокрема.

Українська історіографія, що виросла з етнічного самоусвідомлення українцями свого генетичного зв'язку з Південною Руссю, традиційно вважала княжий Київ українським (81). Як зазначалося вище, імперські історики, забезпечуючи ідеологічне підґрунтя експансії Москви на українські землі, проголосили людність Київської Русі росіянами (концепція М. Погодіна). Однак численні неспростовні факти не підтвердили цієї версії, адже росіяни як етнос відомі з XII ст., а Київська Русь — з IX ст. Тоді, щоб не визнати останню праукраїнською державою, офіційна радянська наука висунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у XIII ст. під ударами татар розпалася на українську, російську та білоруську гілки.

Чому, починаючи історію міста Києва слідом за академіком П. Толочком з кінця V ст., ми відмовляємо в таких самих глибоких коренях його споконвічним жителям — українцям? Якщо вони з'явилися в столиці Русі значно пізніше, то слід визнати факт зміни етнічного складу населення міста в післятатарські часи. Тоді чому так по — українські звучать такі літописні київські топоніми, як Печерська Лавра, Довбичка, річки Либідь, Киянка, урочище Угорське?

Генетичним підґрунтям Київської Русі були південноруські літописні племена (деревляни, поляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці), які залишили археологічні пам'ятки лука-райковецької культури VIII—IX ст. В той самий час на території Польщі розвивалася подібна до неї культура — прапольська. В результаті консолідації її людності постало найдавніше Польське королівство IX—X ст. Якщо європейська історична наука вважає слов'янське населення території Польщі VIII—IX ст. праполяками, то чому лука-райковецьку культуру України та державу, що на ній постала, ми не маємо права вважати праукраїнськими?

Етнокультурні процеси в помірній зоні середньовічної Європи мали спільні історичні закономірності. Великі етноси в цьому регіоні починають формуватися після падіння Римської імперії, у VI—VII ст., а в IX—X ст. усі вони створюють перші національні незалежні держави. Перші незалежні Французька та Німецька держави виникли у 843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого на французьку та німецьку частини. Найдавніше Англійське королівство і Празьке князівство чехів утворилися в IX ст., а у X ст. почалася державна історія поляків та мадярів. Тоді ж аналогічна середньовічна держава посталена українських землях. Тому виключення Київської Русі з української національної історії суперечить логіці всього європейського історичного процесу.

Кияни X—XIII ст. були українцями тією ж мірою, якою можна вважати поляками жителів Гнезно і Кракова цього часу, а сучасних парижан, лондонців чи пражан — відповідно французами, англійцями та чехами. Оскільки останнє твердження не викликає сумнівів у фахівців, то жителі княжого Києва також, мабуть, були праукраїнцями.

Отже, маємо вагомі наукові підстави вважати, що Київську Русь як державу консолідував не міфічний давньоруський етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні письмові джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук (41; 49; 133; 61).

Нація — це одержавлений етнос, тобто держава постає як наслідок тривалого розвитку певного народу. Отже, народженню праукраїнської держави Русь повинен був передувати певний період бездержавного існування праукраїнців або їхнього націогенезу, що почався у ранньослов'янські часи.

Ранньослов'янська концепція походження українців найбільш переконлива. Головним аргументом на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І тис. до нашого часу. Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що мається на увазі під поняттям "народ".

Переважна більшість дослідників вважають, що народ, або етнос, — це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб встановити час формування українського народу, слід визначити його найсуттєвіші вищезгадані ознаки й простежити з допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені українського етнокультурного комплексу, включаючи особливості темпераменту, характеру, антропологічного типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання, культури, мови.

Отже, суть етносу визначає комплекс різноманітних ознак, а не окремі його елементи. Останні, як правило, не є оригінальними, властивими тільки одному якомусь етносу. Окремі з них можуть входити до культурного комплексу різних народів. Але кожному етносу властива своєрідна комбінація цих культурних ознак.

Етнос народжується, коли формується кістяк його етнічного комплексу. Цей етнологічний нюанс дуже важливий для з'ясування питання про походження того чи іншого народу. Поява таких екзотичних концепцій етногенезу українців, як трипільсько-арійська, пояснюється якраз його ігноруванням. Дехто з істориків — аматорів, знайшовши той чи інший елемент українського етнокультурного комплексу в глибокій давнині (плахту в Шумері, мазанку в трипільській культурі, оселедець у хетів тощо), поспіхом проголошує згадані вище народи українцями.

Для визначення часу появи українського етносу на історичній арені корисний досвід, набутий істориками та археологами при визначенні віку українських міст. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві була залишена понад 15 тис. років тому. Однак історію Києва як міста починають з ранньослов'янського поселення культури Корчак, яке виникло близько 1,5 тис. років тому на Старокиївській горі. Маленьке землеробсько-ремісниче поселення поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави Русь.

За цією методикою історичного дослідження, часом народження якогось народу можна вважати період, з якого простежується неперервний і поступовий розвиток його головних етновизначальних ознак. Безперервний розвиток слов'янської людності на українських етнічних територіях (Волині, Прикарпатті, Поділлі, Київщині) простежується саме від празької людності V—VII ст., яка, на думку академіка П. Толочка, започаткувала Київ 1,5 тис. років тому.

Цьому періоду передувала глобальна перебудова етнополітичної карти Європи, пов'язана з Великим переселенням народів та падінням Римської імперії. Історичний процес на території України був перерваний спочатку навалою готів, а потім гунів. Лише з кінця V ст. ситуація стабілізувалася І до нашого часу включно в північно-західній Україні не було суттєвих змін населення. Отже, на українських етнічних землях між київським Подніпров'ям, східними Карпатами та Прип'яттю протягом 1,5 тис. років розвивався один етнос, який з пізнього середньовіччя носить назву українського. Це і дало підстави багатьом історикам, насамперед М. Грушевському, простежувати історичні корені українського народу із середини І тис. н. е.

Витоки українського народу тісно пов'язані з проблемою походження слов'янства. Показово, що прабатьківщина слов'ян територіально збігається з ядром українських етнічних територій і займає північно-західну Україну (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Київщину).

Оскільки українці належать до слов'ян, то очевидно, що з'явилися вони не раніше появи слов'янства взагалі. Сучасна наука дає можливість говорити про праслов'янські племена з початку нашої ери, а про справжніх слов'ян — лише з V ст. Отже, є всі наукові підстави стверджувати, що праукраїнці з'явилися на історичній арені не раніше появи слов'янства, у середині І тис. н. е.

Наприкінці V ст. на Волині чи в Прикарпатті постала перша достовірно слов'янська етнічна спільнота, відома археологам під назвою празької культури, а візантійським хроністам — склавинів. У VI ст. ця людність просунулася на Середню Віслу. Тут вона дала початок пращурам поляків — дзедзицькій культурі. З Волині та Прикарпаття долинами Дністра та Пруту склавини рушили у Подунав'я та на Балкани, давши початок південному слов'янству. Піднімаючись вверх по Дунаю, вони дійшли до його витоків і заселили басейн Лаби. Так почалася історія лужицьких сербів. Пращурами словаків, моравів, чехів було теж празьке населення, яке у VI—VII ст. прийшло у Центральну Європу з українського Прикарпаття.

Південніше склавинів у лісостепах між Прутом та Дінцем у V—VII ст. проживали слов'янські племена антів (пенківська культура). Північна частина їх злилася зі склавинами, західна пішла на Балкани, а східна просунулася на північ у балтійське середовище, на Десну та Верхній Дніпро. В V—VII ст. тут виникла балто-слов'янська колочинська спільнота. Наступного століття під впливом нових переселенців з Київщини вона трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів — безпосередніх пращурів білорусів та далеких прапращурів росіян.

На українських етнічних землях між Середнім Дніпром, Прип'яттю та Східними Карпатами у VIII ст. празька культура трансформувалася в культуру Лука-Райковецька. Її пам'ятки залишили праукраїнські племена літописних волинян, хорватів, деревлян, полян, уличів, тиверців. Ця людність була безпосереднім підґрунтям Київської Русі IX—X ст. Безперервність історичного розвитку від найдавніших склавинів Волині до сучасних українців дає підстави вважати, що корені українського етногенезу сягають кінця V ст. н. е.

Отже, археологічно простежується розселення слов'ян у VI—VII ст. зі своєї прабатьківщини, обмеженої на сході Середнім Дніпром, на заході Карпатами, на півночі Прип'яттю, на півдні середніми течіями Дністра та Бугу. Розпад єдиної слов'янської спільноти ще у V тис. до н. е. підтверджують мовознавці. Російський філолог О. Шахматов вважав, що єдина праслов'янська мова розпалася в VI—VIII ст. Тому коли в IX ст. стародавній Київ почав об'єднувати в єдину державу Русь навколишні землі, на них проживали споріднені, але вже різноетнічні східнослов'янські племена. Розмовляли вони на споріднених східнослов'янських діалектах. Єдиної давньоруської, або східнослов'янської, мови на той час уже не було, бо вона розпалася раніше [133].

Звертає на себе увагу величезний масив української лексики у сербській та лужицькій мовах (вилиця, гай, ґазда, голота, злочин, квочка, комин, корисна, ватра, плахта, торба, шкодити і багато інших) [180, с. 258]. Враховуючи походження балканських та лужицьких сербів з території північно-західної України, можна припустити, що склавинська людність між Карпатами і Дніпром у V—VIII ст. розмовляла мовою, яка містила велику кількість слів, властивих сучасній українській мові. Інакше кажучи, українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов'янської спільноти. Значна частина лексики останньої стала навіть визначальною для української мови. Пояснюється це тим, що ядро українських етнічних земель збігається зі слов'янською прабатьківщиною, охоплює землі між Прип'яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпатами — з іншого.

Виникає питання, чи не слід розглядати слов'яногенез як відгалуження окремих слов'янських народів від праукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині.

Сучасні археологічні дані дають змогу прослідкувати етнокультурну своєрідність праукраїнців, прабілорусів та праросіян з давніх часів зародження цих етносів. Як зазначалося вище, пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VI—VII ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно одночасно розвивалася в Подесенні та на Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров'ї та на Волині на праслов'янському підґрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (липська культура).

Колочинські пам'ятки виникли також на праслов'янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров'я. Врахуймо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров'я від праколочинців Подесення у III—IV ст. через вторгнення на Волинь та в басейн Південного Бугу ворожих до праслов'ян племен готів.

Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси — з іншого розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у першій половині І тис. н. е. Не випадково українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Відтак твердження про те, що долі східнослов'янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони розійшлися ще до постання держави Київська Русь.

Переконливу схему етногенезу східнослов'янських народів останнім часом запропонував Я. Дашкевич. Археологічні дані дають змогу дещо деталізувати її. Балто-слов'янська колочинська спільнота V—VII ст. сформувалася в басейнах Десни та Верхнього Дніпра внаслідок просування праслов'ян з київського Подніпров'я в балтське середовище. У VIII ст. на цьому підґрунті постали літописні кривичі та радимичі — пращури білорусів. Псковсько-новгородський східнослов'янський субетнос постав за участю нащадків тих самих слов'яно-балтів Верхнього Дніпра. Формування російського субетносу почалося пізніше, у XI—XII ст., коли слов'яно-балти Верхнього Дніпра (кривичі, радимичі) та словени Новгородщини разом з мігрантами з Південної Русі просунулися на схід у басейни Оки та Верхньої Волги, споконвіку заселені угро-фінами.

Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше праукраїнського, в процесі слов'янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров'я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів та фінів. Пращурами білорусів вважаються літописні балто-слов'янські племена кривичів Верхнього Подніпров'я та Подвіння, радимичів Посожжя та дреговичів Північно-Західного Полісся. Ще у V— VII ст. слов'яни Київського Подніпров'я просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постала балто-слов'янська колочинська археологічна культура [46, т. 2, с. 40]. її носії були пращурами літописних кривичів та радимичів VIII—X ст.

З VI—VII ст. археологічно простежується експансія деревлян та волинян у північному напрямку на лівий берег Прип'яті. Особливо інтенсивною вона була у VIII—IX ст., коли слов'янізувалися території Берестейщини та Північного Полісся до Німану. Так постало прабілоруське літописне плем'я дреговичів, культура і мова якого тісно пов'язані із землями волинян та деревлян в українському Поліссі [156, с. 96, 116]. Так, розселення волинян, деревлян, дреговичів VI—VII ст. фіксується в Західному Поліссі однотипними пам'ятками празької культури, а у VIII—IX ст. — культури Лука-Райковецька. Жінки цих племен у IX—XI ст. носили однакові скроневі кільця перстеневої форми. І нині говори Волинського та Житомирського Полісся споріднені з південнобілоруськими [133].

Центрами дреговичів були Турів та Пінськ на Прип'яті, а кривичів та радимичів — Полоцьк на Двіні та Смоленськ на Верхньому Дніпрі. У IX— X ст. ця людність колонізувала межиріччя Верхнього Німану та Двіни, де постало ще одне прабілоруське плем'я полочан. Сталося це під час формування держави Русь уздовж її торгово-економічного стрижня — річкового шляху "із варяг в греки". Домінуючим центром на ньому був Київ. Однак прабілоруські Смоленськ і Полоцьк теж відігравали важливу роль у цій торговельній системі, оскільки контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, вони мали окрему власну торговельну орієнтацію на захід, оскільки Полоцьк пов'язаний Двіною з Балтійським морем.

Розгалужені торговельні зв'язки створювали економічне підґрунтя для дуже ранніх самостійницьких тендценцій у полочан. Так, полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з-під влади Києва ще на початку правління Володимира Великого. Хоч, як писав Т. Шевченко, "Владимир князь перед народом убив старого Рогволода", змагання Полоцька за незалежність від Києва тривали. Демонструючи свою самостійність, полочани збудували власний Софійський собор, намагалися приєднати до своєї землі Псков та Новгород. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст став фактично незалежний від київського князя. У середині XII ст., за доби феодальної роздробленості, самостійну політику почав проводити Смоленськ. З цього часу обидва прабілоруські центри переорієнтували свою економіку в західному напрямку: Двіною до Риги й далі до ганзейських міст Західної Балтії.

У 1307 p. Полоцька земля була підкорена Литвою. Однак вища культура білорусів та українців, інкорпорованих у Литовську державу XIV ст., зумовила високий статус слов'янських земель під владою Вільна. Фактично утворилася литовсько-білорусько-українська федерація, де відбувався подальший розвиток білоруського народу. Церковнослов'янська мова, православ'я, руська культура і право стали державними і навіть панівними в литовській метрополії. Католицька польсько-латинська експансія на білоруські землі розпочалася лише з 1385 р. після Кревської унії між Литвою та Польщею [202, с. 88—92].

Пращуром псковсько-новгородського східнослов'янського етносу було літописне плем'я ільменських словен VIII—X ст. Останні разом з кривичанами та радимичами походять від балто-слов'янської колочинської спільноти, що в V—VII ст. займала Верхнє Подніпров'я. Словенські племінні центри Псков, Ладога, Новгород здавна мали тісні торгові зв'язки водним шляхом з Балтією, що значною мірою зумовило своєрідність етнокультурного розвитку псково-новгородців.

У другій половині XII ст. з остаточним усамостійненням Пскова і Новгорода зміцнилися економічні зв'язки з Володимиро-Суздальською землею, звідки на Новгородщину надходило збіжжя. Ця економічна залежність Новгорода Великого мало не призвела до його підкорення суздальцями. Новгородську вольницю на деякий час врятувала татарська навала на Північно-Східну Русь. Однак через 200 років, у 1478 p., Московське князівство поглинуло Новгородську республіку. Періодичні масові знищення та депортації новгородців [84, с. 588—594] призвели до їх асиміляції росіянами наприкінці XVI ст.

Росіяни — наймолодший східнослов'янський етнос. їхня прабатьківщина — Верхнє Поволжя. Перші слов'янські поселенці просунулися сюди із Середнього Подніпров'я ще у VIII ст. Мається на увазі плем'я вятичів басейну Оки, які скоріше за все були сумішшю слов'янських колоністів з місцевою фінською людністю.

Однак справжня слов'янізація Верхнього Поволжя відбувалася у XI— XII ст., коли балто—слов'янські племена кривичів, радимичів, словен прийшли на схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі та ін. У цей же самий час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України.

Як відомо, торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру та Волхову був тим економічним стрижнем, вздовж якого землі праукраїнців, прабілорусів та псково-новгородців консолідувалися в єдиній державі Русь зі столицею в Києві. Володимиро-Суздальщина лежить далеко на сході від згаданої магістралі. Вона мала власний напрямок зв'язків волзьким річковим шляхом з Каспієм та Середньою Азією. Давні південно-східні контакти Суздальщини значною мірою зумовили своєрідність культурно-історичного розвитку регіону.

У другій половині XII ст. шлях "із варяг у греки" перетнули половці на Нижньому Дніпрі. "У нас вже й Грецька путь ізотинають, і Соляний, і Залозний", — сказав київський князь Мстислав Ізяславичу 1170 р. Русь розпалася на майже незалежні князівства. Настала доба феодальної роздрібненості, коли молоді східнослов'янські етноси (псково-новгородці, прабілоруси, праросіяни) відокремилися від провідного етносу імперії — праукраїнців Південної Русі.

Суздальська земля із середини XII ст. очолила коаліцію Новгорода, Полоцька, Смоленська за відхід від Києва. Саме в цей час виник тісний і тривалий антикиївський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Його започаткував Юрій Долгорукий, одружившись з половецькою княжною. На думку російського історика П. Струве [181, с. 84), саме ця унія завдала смертельного удару столиці Русі Києву, призвівши до розпаду імперії на князівства. 1147 р. Північна Русь на чолі із Суздальщиною виступила єдиним фронтом проти централізованої церковної політики Києва (202, с. 96).

Антикиївський курс Юрія Долгорукого посилили його сини Андрій Боголюбський та Всеволод Юрійович. Вони були організаторами і натхненниками розгромів Києва 1169 та 1203 pp. Після цього центром Південної Русі стає Галицько-Волинське князівство, князь якого керував Києвом через своїх намісників.

Енергійні суздальські князі намагалися розширити свої володіння за рахунок Нового роде ької землі. Особливо показовим і визначальним для майбутньої історії Росії був розгром Рязані князем Всеволодом Юрійовичем 1208 р. Непокірне місто було спалене, а всі його мешканці знищені або депортовані. Так була започаткована російська демографічна політика щодо завойованих народів.

У другій половині XII ст. у Володимиро-Суздальській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно із світосприйняттям південних русичів. Класики російської історичної науки М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини XII ст. Однак визначальними для формування російського етносу були XIV—XV ст. Сталося це у сприятливих умовах першої російської держави — Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана III. Ця держава постала і розвивалася як сателіт Золотої Орди під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. "Головним чинником утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи", — писав російський історик П. Струве у 1952 р.

Отже, російський етнокультурний комплекс сформувався в XIV—XV ст. на грунті слов'яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. У XV—XVI ст. внаслідок експансії на захід Московського князівства псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським.

Таким чином, науці відомі не три, а чотири східнослов'янські народи, з яких українці найстарші. Білоруський, псковсько-новгородський, російський етноси фактично постали як відгалуження від українського. У процесі колонізації балтських та угро-фінських земель праукраїнці з київського Подніпров'я зазнали суттєвого впливу місцевого неслов'янського населення, що відчутно змінило код їхнього етнокультурного комплексу і привело до постання окремих, хоча й споріднених східнослов'янських етносів. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих народів до насильницького їх включення до Російської імперії.

Оскільки російський етнос в останні століття посідав панівне місце у Східній Європі, історія Російської імперії подавалася як історія всіх народів регіону. Тому час формування основ російського культурного комплексу (XIV—XV ст.) екстраполювали на історію найближчих сусідів — білорусів та українців. Отже, корені згаданої вище пізньосередиьовічної версії походження українського народу — в тенденційній імперській історіографії.

Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що історичні корені українського народу сягають середини І тис. н. е. Багато слов'янських народів фактично є відгалуженням від праукраїнського етнокультурного дерева, яке протягом 1,5 тис. років розвивалося між Прип'яттю, Східними Карпатами та київським Подніпров'ям. Українці є прямими етнокультурними спадкоємцями склавинів та їхніх нащадків деревлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів, полян Північно-Західної України, меншою мірою антів Лісостепового Подніпров'я. Саме на цьому етноісторичному підґрунті постала перша українська держава — Київська Русь.

Простежуються дві стадії впливу на етногенез білорусів, псково-новгородців та росіян з праукраїнських етнічних територій. Зародження цих етносів сталося внаслідок міграцій у VI—X ст. з праукраїнських територій Середнього Подніпров'я та Волині на північ у балтське та фінське середовище, а остаточне формування — в X—XIII ст. в умовах потужного культурного впливу Київської метрополії на лісову периферію імперії.