Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 10. Скіфо-сарматська доба у первісній, історії України

Сармати

Ми не знаємо, як називали себе кочовики, що у III ст. до н. е. прийшли з-за Дону в українські степи на зміну скіфам. Греки та римляни називали їх сірматами, або сарматами, що з давньоіранської перекладається як "оперезаний мечем". За Геродотом, їхні пращури савромати проживали на схід від скіфів за річкою Танаїс (Дон). Батько історії переповідає легенду, за якою вони є нащадками дітей скіфських юнаків та войовничих жінок — амазонок. Їм не вдалося добре опанувати мову чоловіків, "тому савромати розмовляють скіфською мовою, але здавна зіпсованою", — писав Геродот.

Ці нібито фантастичні свідчення давньогрецького історика про походження та етнічну спорідненість сарматів з іраномовними скіфами, високий громадський статус та войовничість сарматських жінок підтверджені під час археологічних розкопок сарматських могил.

Сармати — це центральна частина іраномовної культурно-історичної спільноти ранніх скотарів-номадів, яка розвивалася в І тис. до н. е. в євразійських степах від Алтаю на сході до гирла Дунаю на заході. Сарматською батьківщиною вважаються степи басейнів Нижньої Волги та Уралу. Археологи розрізняють три послідовні періоди історичного розвитку сарматів: савроматський (VII—IV ст. до н. е.), ранньосарматський, або прохорівський (III ст. до н. е. — II ст. н. е.), та пізньосарматський, або аланський (II—IV ст. н. е.). Починаючи з IV ст. до н. е. простежується постійна експансія сарматських племен на захід, до степів Надазов'я [179, с. 148— 213].

Запустіння скіфських степів у III ст. до н. е. через аридизацію клімату та деградацію скотарського господарства скіфів [138] створило передумови для заселення Надазов'я та Північного Надчорномор'я сарматами. До того ж зі сходу на них тиснули інші скотарські народи, що прийшли в рух через завойовницькі війни Олександра Македонського в Середній Азії.

Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною. Вони, "зробившись сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю" [104, т. II, §43.7].

Страбон відзначав, що народ сарматів складався з кількох племінних об'єднань. Першими через українські степи в Подунав'я пройшли язиги. За ними із-за Дону в Надазов'я просунулися роксолани, експансію яких на захід довго стримували пізньоскіфські городища Нижнього Подніпров'я. Сіраки проживали на Кубані, аорси та алани — на Нижньому Дону.

Наприкінці І ст. до н. е. роксолани форсували Дніпро й просунулися степами на захід. Разом з язигами вони чинили військові напади на римську провінцію Мезію в Подунав'ї. Слідом за ними з-за Дону до багатих римських провінцій Нижнього Подуиав'я посунули племінні об'єднання аорсів. У цей час потерпають від нападів сарматів багаті греко-римські центри чорноморського узбережжя — Боспорське царство та Херсонес у Криму, Ольвія, Тіра та ін.

Римський поет Овідій писав про пограбування сарматами Нижнього Подунав'я: "Ворог, сила якого кінь та швидка стріла, спустошує жалюгідні багатства навколишніх сіл". У II ст. н. е. прокотилася українськими степами від Дону до Дунаю хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньо- скіфські укріплення Нижнього Подніпров'я. З цього часу на Дунаї розпочалася так звана Сарматська війна Риму з аланами та іншими варварськими племенами [164, с. 137—156].

Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав'я чи античні міста — колонії чорноморського узбережжя, а й на північ, на землі осілих землеробів-праслов'ян лісостепової смуги України. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров'я і навіть Подесення. Їхні наконечники стріл знаходять при розкопках валів зарубинецьких городищ цього часу. Сармати істотно вплинули на культурний розвиток праслов'ян Середнього Подніпров'я [113], ставши складовим компонентом антської етнічної спільноти, що проживала у лісостепах України у V—VII ст.

Кочове скотарство сарматів багато в чому нагадувало скіфське, відрізняючись від нього дещо більшою рухливістю. Це пояснюється господарюванням у посушливіших регіонах. Ось як описує скотарський побут роксоланів Страбон: "Кибитки номадів зроблені із повсті і поставлені на вози, на яких вони живуть. Навколо кібіток пасеться худоба, м'ясом, сиром, молоком якої вони кормляться. Вони пересуваються за своїми стадами, вибираючи місцевості з гарними пасовиськами: взимку в болотах біля Меотиди (Азовське море), а влітку на рівнинах" [104, т. II, § 3.77].

Отже, так само, як і скіфи, сармати здійснювали сезонні міграції за гуртами овець і табунами коней у меридіальному напрямку. Влітку худоба паслася на північних, лісостепових пасовиськах, де трава менше вигорала від сонця. Зимували на низинах біля Азовського моря, на Нижньому Дону, Прикубанні, на степових пасовиськах з тонким сніговим покривом. Саме тут археологи дослідили зимівники сарматських скотарів. Кочовим скотарством займалися заможні родини, які мали численні гурти овець та кінські табуни. Бідні общинники проживали осіло у Надазов'ї, вирощуючи пшеницю, просо та займаючись осілим скотарством.

Продукти землеробства (зерно, вино), ремісничі товари (зброю, ювелірні вироби, предмети розкоші тощо) сарматські номади отримували обмінюючи, а нерідко й грабуючи осілих сусідів — землеробів лісостепової України, Передкавказзя та античних торгово-ремісничих центрів Надчорномор'я. Особливо велику роль у житті суспільства відігравав Танаїс — антична колонія у гирлі Дону. Нижній Дон був економічним, культурним, політичним центром Сарматії з II ст. до н. е.

Сарматський одяг багато в чому нагадував скіфський. Однак на відміну від скіфів сарматські чоловіки носили грецькі плащі із застібкою — фібулою на правому плечі. Довгий жіночий одяг обшивався по подолу та коміру бісером та намистом. У цей час поширилася мода на різноманітне намисто з напівкоштовного каміння та скла, амулети.

В історії військової справи сарматів виділяються два головних періоди. На ранньому військо складалося з народного ополчення на чолі з родовими вождями. Його основою була легка кіннота, озброєна луками та мечами. Піхота комплектувалася з найбідніших общинників.

Після невдалих зіткнень з римськими легіонами в Подунавї у І ст. до н. е. сарматське військо реорганізувалося. Його ударним кулаком стала важкоозброєна кіннота — катафрактарії, що з метою прориву бойових порядків піших римських легіонерів атакувала тісним строєм з довгими (до 4,5 м) списами. Такий кіннотник (нерідко разом з конем) був захищений важким обладунком — катафрактою: довгим кафтаном з грубої шкіри, лускоподібно обшитим залізними пластинами. В цей час набувають поширення великі, потужні луки і масивні залізні наконечники стріл для боротьби з важко озброєною кіннотою, довгі залізні мечі для кінного бою (12, т. 2, с. 218].

Римський історик початку нашої ери Тацит писав про сарматів: "Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій не може їм протистояти" (185]. Саме поразки від сарматських катафрактаріїв змусили римлян реформувати своє піше військо, посиливши його важко озброєною кіннотою. Сарматські найманці — кіннотники брали участь у війнах на північних кордонах римських володінь у Подунавї та в інших збройних конфліктах перших століть нашої ери.

Савроматська зброя та кінська упряж VII—II ст. до н. е. мало чим відрізнялися від скіфських. Однак у зв'язку з вищезгаданими змінами у військовій тактиці сарматів з І ст. до н. е. їхнє озброєння набуває яскравої своєрідності. Поширилися довгі залізні мечі спочатку із серповидним, а потім кільцевим навершям. На зміну невеликому скіфському луку зі стрілами з дрібними бронзовими наконечниками прийшов потужний "гунський" лук з масивними залізними трилопасними вістрями з черешком. Римлянин Овідій називає їх "стрілами, вологими від зміїної отрути", "літаючим залізом, просякнутим отрутою", "синюватими від зміїної отрути". Захисний панцир та кінську упряж пізні сармати прикрашали великими, круглими, багато орнаментованими срібними чи мідними бляхами — фаларами.

Прикладне мистецтво сарматів було своєрідною модифікацією скіфсько-сибірського звіриного стилю. У савроматські часи особливого поширення набувають зображення вовків та ведмедів. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. На початку нашої ери сарматські племена аорсів та аланів, які вели караванну торгівлю зі спорідненими іраномовними племенами саків та масагетів Закаспію, занесли на Кубань, Нижній Дон, Приазов'я елементи середньоазійського поліхромного стилю. На досить схематичних металевих зображеннях звірів з'являються різнокольорові вставки із сердоліку, бірюзи, кольорової скляної пасти. Східна за походженням поліхромія остаточно перемагав у Надчорномор'ї з приходом гунів у IV ст., мистецтво яких характеризується геометричними поліхромними композиціями [12, т. 2, с. 219, 220].

Сарматський поліхромний звіриний стиль був занесений сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінує у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи — літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

Переважну більшість інформації про сарматів археологи дістали під час розкопок їхніх курганів. Рядові сарматські поховання знаходяться під невисокими курганними насипами. Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних наконечників стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намиста з напівдорогоцінних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули — застібки тощо). У багатих сарматських могилах чимало ювелірних виробів та посуду із дорогоцінних металів. Вони є складними поховальними спорудами (Соколова могила на Миколаївщині, Пороги на Вінниччині, Ногайчинський курган у Криму та ін.).

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам властиве семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням вогню та сонцю. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо.

Родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу. Приватна власність на худобу сприяла майновому розшаруванню суспільства. Про це свідчать також сарматські кургани, що дуже відрізняються один від одного за багатством поховального інвентарю. Крім аристократії та рядових общинників, сарматське суспільство включало верству рабів — військовополонених. Торгові, культурні, військово-політичні відносини з античними державами — містами Надчорномор'я сприяли соціальному розшаруванню скотарського суспільства степовиків і вивели його на межу державотворення. На думку дослідників, на початку нашої ери сарматські племена консолідувалися навколо міста Танаїс на Нижньому Дону в перед державне утворення, якому так і не судилося стати справжньою міцною державою.

На початку нашої ери відбулася сарматизація міст — колоній чорноморського узбережжя. Сталося це насамперед внаслідок розкладу античного рабовласницького суспільства, деградації його культури та військово-політичної кризи античних держав Середземномор'я. Потужного сарматського впливу зазнало Боспорське царство Східного Криму. Сарматські імена дедалі частіше фігурували у боспорських написах, що свідчить про зростання степового, варварського компонента серед населення царства. В моду входили сарматське мистецтво, одяг, зброя, тактика кінного бою, релігійні культи. Протягом тривалого часу Боспором правила сарматська династія, царі якої мали ім'я Савромат.

У III ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів, які прийшли у Надчорномор'я з Балтії. Саме в цей час було спалене головне торжище сарматів Танаїс на Нижньому Дону. Готи створили на півдні України ранньофеодальну державу, відому під назвою імперії Германаріха. До неї входили праслов'яни, фракійці, сармати, пізні скіфи Надчорномор'я. Численні пам'ятки черняхівської культури степової та лісостепової України, схоже, були залишені різноетнічною людністю готської імперії Германаріха. Край готському пануванню в Надчорномор'ї поклала гунська навала наприкінці IV ст.

"Карою господньою" називали гунів середньовічні хроністи. Ось як описує їхній напад на Сарматію Аміан Марцелін: "Цей рухливий і нестримний народ..., просуваючись серед грабунків та різанини сусідиіх народів, дійшов до аланів... Пройшовши через землі аланів, які межували з гревтунгами і звичайно звалися танаїтами, зробили в них страшне спустошення і винищення, а з уцілілими уклали угоду і приєднали їх до себе" [104, т. II, § 2.14].

Уцілілі після гунського погрому сарматські племена півдня України разом з гунами рушили на захід, у Подунав'я і далі до Західної Європи, де взяли участь у розгромі Риму. Рештка аланів Нижнього Дону, Кубані, Передкавказзя пізніше увійшли до Хазарського каганату, слідами якого є пам'ятки салтово-маяцької археологічної культури VII—X ст. басейнів Дінця, Дону, Нижньої Волги, Кубані. У Передкавказзі до XII ст. проіснувала держава Аланія. Нащадками пізиьосарматського народу аланів є сучасні осетини Північного Кавказу.

Анти лісостепової України (пеньківська археологічна культура V—VII ст.) включали сарматський компонент. Сармати та скіфи вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутні іранські впливи простежуються в Східній Україні. Крім численних іранських назв річок Лівобережжя, тут відомі групи населення, що є носіями іранського (східносарматського) антропологічного компонента. Він характеризується високим зростом, стрункою статурою, темною пігментацією очей та волосся, довгим обличчям та вузьким, прямим чи горбатим носом [155, с. 190]. Мабуть, більшість цієї людності Східної України є далекими нащадками аланів, що понад 1000 р. тому входили до Хозарського каганату і лишили пам'ятки салтово-маяцької культури Слобожанщини. Нащадки сарматів були важливою складовою середньовічних сіверян, які відомі археологам як за літописними даними, так і за пам'ятками роменської культури IX—X ст. Північно-Східної України.