Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Первісна історія України

Розділ 2. Мисливці прильодової Європи

Природа доби зледеніння

Драматичною подією в історії людства було велике зледеніння північної півкулі. Почавшись 1 млн років до наших днів, воно досягло максимального розвитку 100—150 тис. років тому. Просуваючись із Скандинавії на південь, льодовик по долині Дніпра досяг району сучасного Кременчука. Однак максимальне похолодання клімату мало місце пізніше, наприкінці льодовикової епохи 20—17 тис. років тому.

У геологів льодовиковий період історії Землі дістав назву плейстоцену. Археологи називають його палеолітом, або давньокам'яним віком. Різке потепління клімату близько 10 тис. років до наших днів призвело до зникнення скандинавського льодовика і настання геологічної сучасності голоцену. Почалася нова археологічна епоха — мезоліт, або середньо-кам'яний вік.

У льодовикову добу потужний щит криги, що сягав над Скандинавією кількох кілометрів, пульсував залежно від змій клімату. У вологі й холодні періоди льодовик просувався далеко на південь, а в теплі, сухі — відступав у північному напрямку. Тому смуга землі вздовж південного краю льодовика являла собою мертву пустелю, зриту льодовиком, що то відступав, то насувався. Пульсуючі переміщення краю льодовика знищували рослинність, залишаючи гряди уламків, принесених льодовиком гірських порід, піску, глини. Ці пагорби перемивалися льодовиковими талими водами.

В результаті значні території Північної Європи вкривалися піщаними відкладами — зандрами. Так, біли південного підніжжя льодовика сформувалася зона зандрових рівнин зі своєрідними природно-ландшафтними умовами, що охоплювали безкраї низини від Великобританії до верхів'їв Волги. Типовою зандровою рівнинною низиною є Полісся, що займає Північ України та Південь Білорусі. Неабияку роль у ЇЇ формуванні відіграв вітер. Холодне, важке повітря з крижаного щита рухалося на південь натомість легких і теплих повітряних мас Середземномор'я. Сильні, холодні й сухі вітри зривали дрібний пил з непокритих рослинністю зандрових рівнин біля підніжжя льодовика і несли його на південь. Поступово віддаляючись від льодовика, вітри слабшали, і пил випадав на поверхню землі, формуючи так звані лесові відклади. За час зледеніння у Центральній та Південно-Східній Європі накопичилися лесові відклади до кількох десятків метрів.

Отже, наприкінці льодовикової епохи в Європі склалися дві природно-кліматичні зони — зандрова і лесова. Кордон між ними, як правило, дуже чіткий. Прикладом може бути південний рубіж зандрової Поліської низовини Північної України. Лесові відклади потужністю до 20 метрів вкрили лісостепову смугу України від Полісся на півночі до чорноморських степів на півдні.

Полісся, з низинним заболоченим рельєфом, сформованим значною мірою різними водно-льодовиковими відкладами та перевіяними пісками, на півдні різко переходить у підвищення, де під шаром чорнозему залягає багатометрова товща жовтого лесу. Лес як продукт розкладу різних гірських порід має багатий хімічний склад. Тому грунти, що сформувалися на лесах, багаті на різні мікроелементи й відзначаються особливою родючістю. Зокрема, в цьому секрет родючості українських чорноземів.

Прильодовикові природно-кліматичні умови не мають прямих аналогій ні у сучасних арктичних пустелях, ні в альпійських луках. Дещо нагадують вони холодний різкоконтинентальний і сухий клімат центральних районів Чукотки. Наприкінці плейстоцену в прильодовиковій зоні північної півкулі склалися своєрідні природні умови, що характеризувалися низькими температурами, сухістю та континентальністю клімату. У тілі льодовика були скуті значні маси води. Внаслідок цього в апогеї похолодання рівень Світового океану знизився на 130 метрів. Прибережні ділянки океану стали сушею. Зникло багато морів. Зокрема, сушею стала вся Одеська затока від гирла Дунаю до Криму, зникло Азовське море. На місці північної частини Чорного та Азовського морів були поширені холодні степи, прорізані глибокими долинами Дону, Дніпра, Дністра та Дунаю.

Одночасно північні моря та океани вкрилися кригою до 45° північної широти. Це означає, що Атлантичний океан замерз до північного узбережжя Іспанії і до широти Монреаля, а Тихий — до Японії. Поверхня криги за кліматоутворюючими чинниками наближається до суші. На відміну від поверхні води крига дуже мало зволожує атмосферу і віддзеркалює сонячні промені 128].

Отже, північна півкуля в апогеї похолодання за кліматоутворюючими показниками наближалася до гігантської суші, що значною мірою зумовило сухість прильодовикового клімату. Замість вологих і теплих повітряних мас Атлантики дув холодний І сухий північно-східний вітер з льодовика. Встановився континентальний клімат з великими сезонними контрастами температур, холодною зимою і сухим, спекотним літом. Наприклад, у Поліссі в період максимуму похолодання річна норма опадів не перевищувала 200—300 мм., що відповідає нормі опадів сучасних напівпустель, а середня температура зими — 30° [128, с. 136].

Уздовж південного краю льодовика тяглися пустельні зандрові поля, вкриті пісками, валунами, пагорбами глини, прильодовиковими озерами. За 200 км. південніше льодовика починалися холодні прильодовикові лісостепи та степи. Вони поширювалися на південь до Чорного моря, Карпат, Альп, Піренеїв.

Сухість клімату зумовила незначну хмарність і велику кількість сонячних днів. Прильодовикові степи лежали набагато південніше сучасних тундр. Отже, сонце стояло над ними значно вище і кут падіння променів був більший. Світловий день, як і довжина літа, був значно довший, а зими коротшими, ніж у сучасній тундровій зоні [216, с. 48].

Велика кількість сонячної енергії, що її отримала поверхня землі, стимулювала процеси фотосинтезу рослин. Однак постійні холодні північні вітри з льодовика, промерзання грунту і холодний, сухий, континентальний клімат перешкоджали розвитку деревної рослинності, усуваючи таким чином природного конкурента трав. Лесовий пил, принесений вітром від підніжжя льодовика, змішуючись із снігом, сприяв його швидкому таненню, підживлюючи грунт, стимулюючи ріст трав. Усе це зумовило інтенсивний розвиток трав'яного покриву в прильодовиковому холодному степу [29, 35, 28].

Рослинний світ прильодовикових степів являв собою унікальне сполучення арктичних, альпійських та степових форм. Широко були представлені степові трав'янисті рослини — полині, лебедові, ефедри. З кущових рослин поширилися карликова береза, арктична верба. Деревовидна береза, а південніше сосна утворювали в долинах річок, балках, захищених від вітру, невеликі гаї деревної рослинності.

Бурхливий розвиток трав'яного покриву створив сприятливі умови для численних травоїдних. Посушливий клімат прильодовикових степів зумовив збереження поживних якостей трави навіть узимку, адже вона не перегнивала під осінніми дощами, як у наш час, була доступною для травоїдних узимку через незначну потужність снігового покриву. Внаслідок сухості клімату в прильодовикових степах, на відміну від сучасних тундр, було мало боліт та озер, а отже, й комах, що дуже заважають випасу травоїдних у наш час [197, 70].

Відкриті простори (степи, тундри) у ландшафті сприяють збільшенню стадності травоїдних. Наприклад, північні олені влітку в тундрі утворюють стада чисельністю до кількох десятків тисяч голів. Мігруючи на зиму на південь, в зону тайги, ці стада розпадаються на невеликі групи по кілька тварин. Травоїдні степів і тундри (коні, бізони, сайгаки, кулани, тундрові олені та ін.) ведуть стадний спосіб життя, а тварини закритих лісових ландшафтів (лось, благородний олень, кабан та ін.) — індивідуальний, нестадний. Перший має перевагу перед другим, оскільки тваринам не треба слідкувати за безпекою від нападу хижаків. Однак чим численніші стада, тим скоріше вони витоптують І поїдають траву і тим рухливіший спосіб життя змушені вести. Щоб не вмерти з голоду, стадні травоїдні постійно повинні пересуватися, міняючи пасовиська (мал. 7) [197, с. 70].

Оскільки прильодовикові рівнини були зайняті безкраїми холодними степами, то стадність травоїдних у цей час була дуже високою. Ці обставини, як і різкоконтинентальний клімат з великими перепадами літніх та зимових температур, спричинили дуже рухливий стадний спосіб життя прильодовикових травоїдних, які регулярно здійснювали масові сезонні міграції на значні відстані. Травоїдні мамонтового фауністичного Комплексу (мамонт, шерстистий носорог, бізон, кінь, кулан, північний олень, вівцебик та ін.), які населяли холодні тундростепи, навесні мігрували численними стадами на північні прильодовикові пасовиська, а восени, рятуючись від наступаючих холодів, відходили на сотні й тисячі кілометрів південніше у передгірні райони Європи та надчорноморські степи (61).

Під час останнього зледеніння в межах України виділялося кілька природно-кліматичних підзон. Північ займав прильодовнковий лісостеп, де у фауні переважали мамонти. На півдні простиралися безкраї трав'янисті степи з величезними стадами бізонів. Неповторна природна обстановка складалася у горах Криму та Карпатах. В останні тисячоліття льодовикової доби небувалого поширення набув північний олень. Відповідно до природної специфіки на території України наприкінці льодовикової епохи розвивалися чотири типи первісного суспільства: мисливці на мамонтів, мисливці на бізонів, мисливці прильодовикових гір та мисливці на північних оленів. Кожне з них відзначалося своєрідним способом життя, господарством, матеріальною та духовною культурою.