Первісна історія України

Розділ 10. Скіфо-сарматська доба у первісній, історії України

Скіфи

Скіфи — це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII—III ст. до н. е. їхня самоназва — сколоти.

Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі, що датується близько 674 р. до н. е. У цей час Ассирія потерпала від нападів войовничих кінних стрілків з луків, які вдерлися у Закавказзя з півночі, з країни Ішкуза на чолі з царем Партатуа. Пізніше скіфи стали союзниками Ассирії у боротьбі з повсталими мідійцями. Коли мідійці обложили ассирійську столицю Ніневію, "величезне скіфське військо на чолі з царем Мадієм, сином Прототія" (вірогідно, згаданого Партатуа), розбило мідян. Скіфські кіннотники могутньою хвилею прокотилися через весь Близький Схід і зупинилися на кордоні Єгипту.

Про ці драматичні події свідчать не лише численні близькосхідні письмові джерела, а й масове поширення типових скіфських наконечників стріл VII ст. до н. е. на землях від Кавказу до східного кордону Єгипту. Наслідком такого грабіжницького походу було зруйнування урартської фортеці Тайшебаїні, рештки якої досліджені археологами на пагорбі Карміл Блур під Єреваном. При розкопках було знайдено численні ранньоскіфські наконечники, які стирчали в стінах спаленого укріплення.

Легендарне царство Ішкуза, з якого скіфи чинили напади на Закавказзя та Передню Азію, знаходилося на Північному Кавказі та Кубані. Саме тут сконцентрована переважна більшість скіфських курганів VII—VI ст. до н. е. Цікаво, що серед знайдених у цих могилах типово скіфських речей багато виробів близькосхідного походження із срібла й золота. Вони потрапили до скіфів під час грабіжницьких походів у Закавказзя.

Із сотнями ранньоскіфських поховань Північного Кавказу контрастує невелика їх кількість (усього близько 20) у степах півдня України. На відміну від степового Надчорномор'я лісостепова смуга України у VII— VI ст. до н. е. була ареною бурхливого економічного розвитку. Тут між верхів'ями Дністра та Ворсклою відома величезна кількість поселень, городищ, поховань осілих землеробів, нащадків вищезгаданих чорноліських племен X—VIII ст. до н. е., пращурів слов'ян [188; 75].

Після заснування грецьких торгово-ремісничих факторій наприкінці VII— у VI ст. до н. е. на північному узбережжі Чорного моря між лісостеповими землеробами та греками встановилися тісні торгові контакти. До материкової Греції колоністи вивозили зерно в обмін на ремісничі товари, вино, предмети розкоші. Однак торговельні шляхи з півночі до грецьких колоній чорноморського узбережжя перетинали степ. Військовий контроль над ними давав неабиякий зиск войовничим номадам Надчорномор'я. Саме вигоди транзитної торгівлі та контролю над торговельними шляхами із землеробського лісостепового Подніпров'я до грецької колонії Ольвії у гирлі Південного Бугу зумовили переміщення центру Скіфії з Передкавказзя на Нижній Дніпро [120; 19]. Сталося це близько середини VI ст. до н. е. і, мабуть, супроводжувалося збройною боротьбою кочовиків — скіфів з осілими землеробами лісостепу за політичний контроль у Північному Надчорномор'ї.

Згадкою про цю війну є наведена Геродотом легенда про повернення скіфів з кавказького походу в надчорноморські степи. Тут їх зустріла вороже налаштована молодь, що була народжена скіфськими жінками від рабів, доки їхні чоловіки воювали у Закавказзі. Скіфи не змогли зброєю подолати опір молодого покоління. Однак нащадки рабів швидко розбіглися, коли скіфи взяли в руки нагаї.

З кінця VI ст. до н. е. скіфи впевнено контролювали ситуацію в Північному Надчорномор'ї. Про це писав Геродот, який відвідав Ольвію в середині V ст. до н. е. Число скіфських пам'яток в українських степах різко зросло наприкінці VI ст. до н. е., досягаючи максимуму у IV ст. до н. е.