Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Первісна історія України

Розділ 10. Скіфо-сарматська доба у первісній, історії України

Кіммерійці

Скіфсько-сарматська, або ранньозалізна, доба розпочалася з появою в українських степах войовничих кіммерійців. Це перший народ стародавньої України, справжня назва якого відома науці, адже вона була зафіксована в стародавніх письмових джерелах, зокрема у безсмертній "Одісеї" Гомера:

"Врешті дістались ми течій глибоких ріки Океану,. . Там розташоване місто й країна людей кіммерійських. . Хмарою й млою повиті. Ніколи промінням ласкавим. . Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне...

Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває".

У середині V ст. до н. е. Геродот сповіщав, що країна, яку в його час займали скіфи (тобто Північне Надчорномор'я), раніше належала кіммерійцям. На підтвердження своєї думки він писав: "Ще і тепер є у Скіфії Кіммерійські стіни, є Кіммерійські переправи, є область, що зветься Кіммерією, є і так званий Кіммерійський Боспор" [36, с. 183].

Що відомо науці про походження загадкового племені кіммерійців? У середині II тис. до н. е. у лісостепах та степах Поволжя виникла зрубна археологічна культура епохи бронзи. Вона належала до численних скотарсько-землеробських культур євразійського степу, що виникли внаслідок міграції найдавніших Індоєвропейських скотарів півдня України на схід. Значну роль у господарстві зрубників відігравало осіле та відгонне скотарство, хоча вони були добре знайомі із землеробством і проживали у постійних селищах уздовж степових річок. Археологічно простежується поступове переселення зрубних племен з Поволжя на захід паралельно із зростанням ролі скотарства в їхньому господарстві. Цей процес стимулювався прогресуючою аридизацією клімату степової зони Східної Європи. Пізньозрубні пам'ятки рубежу II—І тис. до н. е. відомі під назвою сабатинівської та білозерської культур, концентруються у степовому Надчорномор'ї, Над- азов'ї та лісостеповому Лівобережжі Дніпра [188, с. 1901.

Близько 900 р. до н. е. на півдні України зникають постійні поселення зрубної людності. У цей час в українських степах поширюються підкурганні поховання скотарів-номадів зі зброєю, знаряддями, кінською упряжжю кіммерійського типу. Останні, на думку фахівців, є кінцевим етапом розвитку матеріальної культури зрубних племен. Паралельно в степах Східної Європи поширюється залізо, яке робить зброю та знаряддя кіммерійців значно ефективнішими порівняно з бронзовими виробами попередників.

Усі ці археологічні факти дають підстави дослідникам вважати кіммерійців пізніми зрубниками, що на початку І тис. до н. е. перейшли до кочового скотарства [і88, с. 186—215]. Останнє невпізнанно змінило суспільство кочовиків. Воно стає рухливішим, оскільки родові колективи були змушені весь час пересуватися за стадами овець, корів, табунами коней, які, поїдаючи та витоптуючи траву, потребували постійної зміни пасовиськ. У степах кочовики мігрували у меридіальному напрямку: взимку худобу пасли на південних пасовиськах з тонким сніговим покривом, а літо проводили на півночі, де трава менше вигорала від сонця.

Рухливий спосіб життя стимулював розвиток транспортних засобів. Поширився колісний транспорт для перевезення майна, мобільних жител кочовиків (кибиток) та юрт. Обов'язковим елементом побуту номадів були конярство та вершництво. Недаремно в "Іліаді" мешканці далекого і таємничого Надчорномор'я названі "дивними доїтелями кобилиць" та "млекоїдами".

Постійна зміна пасовиськ призводила до частих збройних сутичок із сусідами. Тому суспільства кочових скотарів, як правило, були войовничі. Можливість легкого відчуження табунів коней та гуртів худоби призводила до нерівномірного їх розподілу, концентрації в одних руках і майнового розшарування скотарських суспільств. Мілітаризація останніх створювала додаткові умови для перерозподілу худоби на користь військових вождів. Тому з поширенням кочового скотарства в європейських та азійських степах відбувалася кристалізація верстви військової аристократії, яка на чолі загонів вершників здійснювала набіги на сусідів. Додатковим стимулом до військової агресії номадів на землі осілих землеробів була постійна потреба кочових степовиків у продуктах осілого господарювання — зерні, ремісничих виробах: складній металевій зброї, знаряддях праці, ювелірних виробах, догороцінних металах тощо.

Саме на цій стадії історичного розвитку, яка характеризувалася переходом до кочового скотарства, майновим розшаруванням та войовничістю суспільства, знаходилися кіммерійці. Судячи з імен їхніх вождів (Теушпа, Тугдаме, Шандакшатра), відомих за ассирійськими та грецькими письмовими джерелами, кіммерійці були іраномовним народом. Вони проживали в українських степах приблизно між 900 і 650 р. до н. е. і відомі археологам за похованнями у насипи більш давніх степових курганів.

Поховальна яма під курганом нерідко обшивалася деревом і мала дерев'яне перекриття. Вірогідно, це свідчить, що пращури кіммерійців проживали у лісистому краї і мали досвід дерев'яного домобудівництва. У ранніх кіммерійських могилах поховані лежать в архаїчній, властивій зрубній культурі епохи бронзи скорченій позі. Пізніше небіжчика клали випростаним на спині головою на захід Саме так ховали своїх померлих скіфи, які були наступниками кіммерійців на півдні України. Поряд з померлими кіммерійськими воїнами — вершниками клали зброю: мечі та кинджали з грибовидними навершями та хрестовидними перехрестями бронзових руків'їв, стріли з бронзовими втульчастими, дволопасними наконечниками, кам'яні булави та молотки. У могилах воїнів знаходять своєрідну кінську упряж: бронзові вудила з кінцями двокільчастої форми та плавно зігнуті трипетельчасті псалії, з допомогою яких вудила фіксувалися в пащі коня. В степах між Доном та гирлом Дунаю розкопано понад 100 таких курганних поховань.

Прикладне мистецтво кіммерійців відоме насамперед за оздобленням кінської упряжі. Це складні геометричні орнаменти, в яких кола, спіралі та квадрати компонувалися в хрестоподібні композиції. Кіммерійські намогильні стели — це кам'яні стовпи заввишки близько 1,5 м., на яких зображувався бойовий пояс із різноманітною зброєю на ньому. Як кам'яна скульптура, так і зброя кіммерійців має паралелі на сході у культурі скотарів південносибірського степу.

Основою кіммерійського війська були загони легкоозброєних вершників-стрільців на чолі з родовими вождями. Войовничі степовики здійснювали військові походи на землі сусідів. Кіммерійські могили з характерними речами з'явилися на території Молдови, у Нижньому Подунав'ї, Добруджі. Однак особливий інтерес для нас становлять контакти кіммерійців із своїми північними сусідами, які були далекими пращурами слов'ян, зокрема українців. Мається на увазі землеробська людність лісостепового Подніпров'я та межиріччя Дністра та Дніпра IX—VII ст. до н. е., яка відома археологам під назвою чорноліської археологічної культури.

На відміну від войовничих кіммерійських кочовиків це осіле миролюбне населення займалося землеробством в його розвиненій, орній формі. На думку дослідників, характерний для глиняного чорноліського посуду орнаментальний мотив у вигляді заштрихованих паралельними лініями геометричних фігур символізує зоране поле. Осіле скотарство мало допоміжний характер. Розводили корів, овець, свиней, коней. Напади кінних загонів войовничих степовиків — кіммерійців змусили землеробів лісостепу захищати свої селища ровами та валами. З метою самооборони вони запозичили від степових нападників їхнє прогресивне для свого часу озброєння, причому вплив кіммерійців у лісостепу був настільки глибокий, що осілі землероби засвоїли навіть такі елементи суто степового військового обладунку, як кінська упряж, довгі мечі кіннотників тощо.

Значно більше відомо про походи кіммерійської кінноти через Кавказький хребет на південь у VIII — на початку VII ст. до н. е. Про це свідчать не лише знахідки кіммерійських речей на згаданих територіях, а й ассирійські письмові джерела: цар закавказької країни Урарту Руса. І близько 722 j. до н. е. зазнав тяжкої поразки від кіммерійців. У 705 р. у бою з ними загинув асирійський правитель Саргон II, у 679 р. вони напали на Ассирію 675 р. знищили Фрігійське царство в Анатолії, а близько 660 р. підійшли

до кордонів Лідії. За Геродотом, кіммерійці осіли на південному березі Чорного моря. Тут їхня країна під назвою Гамира, за ассирійськими джерелами, проіснувала до кінця VII ст. до н. е. (188, с. 215). Грізні кочовики з півночі справили таке глибоке враження на кавказькі народи, що у давньо- грузинській мові їхнє ім'я "гмірі" означає "богатир" [120].

За легендою, кіммерійці опинилися у Малій Азії, тікаючи з Надчорномор'я під натиском скіфів. Однак письмові джерела та дані археології свідчать, що значна частина кіммерійців не пішла на Кавказ, а лишилася в українських степах, де була поглинена у VII ст. до н. е. новою хвилею іраномовних кочовиків зі сходу — скіфами. Геродот розповідає поетичну легенду про загибель кіммерійських царів. Скіфська навала розколола кіммерійське суспільство. Заклик кіммерійських вождів воювати з напасниками до кінця не дістав підтримки у народу. Тоді вожді почали битися між собою. Всі вони загинули у цьому бою і були поховані у високій могилі на березі Дністра.