Первісна історія України
Розділ 8. Нащадки скотарів північного надчорномор'я на балканах, у центральній Європі та Індії
Називаючи людність середньостогівської культури V—IV тис. найдавнішими індоєвропейцями, ми дещо спрощували справжню історичну картину. Поряд із середньостогівцями на півдні України 6 тис. років тому існували інші групи індоєвропейських скотарів. Найбільша з них — так звана азово-чорноморська лінія розвитку мідного віку України, за В. М. Даниленком (48, с. 87). Маються на увазі нижньомихайлівська, кеміобинська, майкопська культури, що між 4000 та 2000 р. до н. е. розвивалися у степах Північного Надчорномор'я, Приазов'я, Криму, Кубані, Передкавказзя. На їхнє формування, крім Трипілля, вплинули культури Кавказу. Якщо середньостогівці лісостепу розводили велику рогату худобу та коней, то згадані вище степові скотарі випасали насамперед овець. їх матеріальна культура відрізнялася від середньостогівської плоскодонним, округлотілим посудом з темною прилощеною поверхнею та домішкою товченої мушлі в глині, похованнями у кам'яних скринях, антропоморфними кам'яними стелами, слідами культу вогню тощо.
Археологічні матеріали підтверджують висновок лінгвістів, що в давнину була група споріднених індоєвропейських діалектів, а не єдина прамова.
З двома археологічними зонами праіндоевропейців IV тис. до н. е. пере-гукуються дві групи індоєвропейських діалектів, виділених лінгвістами [32, с. 263, 895]. Палеолінгвістичний аналіз встановив основні етапи розпаду на окремі діалекти індоєвропейської прамови. Остання в IV тис. до н. е. складалася з двох згаданих вище діалектних масивів: північного анатолійсько-тохаро-кельтсько-
Розселення найдавніших індоєвропейців з півдня України у V—III тис. до н. е. відбувалося трьома головними шляхами.
Дані археології, антропології, лінгвістики, писемні джерела свідчать, що мінімум вісім хвиль індоєвропейських скотарів з Північного Надчорномор'я та Нижнього Подунав'я прокотилися Балканським півостровом та Анатолією в енеоліті та в епоху бронзи (кінець V—II тис. до н. е.). Пізніше зі сходу до Подунав'я просувалися не лише індоєвропейські (кімерійц. скіфи, сармати, готи), а й тюркські (гуни, авари, болгари, печеніги, торки, половці, татари) номади. Остання хвиля монгольських скотарів зі Сходу — калмики — дійшли у XVIII ст. лише до північно-західного Прикаспію.
Перші міграції надчорноморських скотарів на Дунай та на північ Балканського півострова сталися в часи виокремлення скотарства у самостійну галузь первісної економіки в енеоліті. Найдавніші скотарські племена принесли сюди так званий степовий, або праіндоєвропейський, культурно-господарський комплекс, в основі якого — відгонний тип скотарства.
Духовна культура визначалася наявністю верховного бога — пастуха та воїна, культом війни, зброї, колісниці, коня, сонця — колеса (свастики), вогню. Археологи розрізняють ці народи за так званим степовим поховальним обрядом, описаним вище.
Найпершими індоєвропейськими скотарями, які наприкінці V тис. до н. е. просунулися у Нижнє Подунав'я зі сходу, були середньостогівська та новоданилівська людності з лісостепового Подніпров'я [187, с. 11 —16]. Болгарські вчені висловлюють припущення, що найдавніших скотарів при-ваблювала дорогоцінна балканська мідь, яку вони вимінювали на знаряддя праці з високоякісного донецького кременю. Балкани у цей час займали нащадки вихідців з Близького Сходу, які створили тут високорозвинену землеробську протоцивілізацію. Просування в їх середовище перших племен індоєвропейських скотарів найкраще фіксується поширенням у Нижньому Подунав'ї характерної для Північного Надчорномор'я грубої сірої кераміки з домішками товчених панцирів черепашок, а пізніше шнурового орнаменту на глиняному посуді. Вони ж принесли сюди курганний поховальний обряд, бойові булави, конеголові кам'яні навершя скіпетрів. Ця найдавніша у Подунав'ї індоєвропейська людність, на думку Ю. В. Павленка [126, с. 72], була пращуром анатолійців (палайців, лувійців, хеттів), яких пізніше витіснили з Балкан на схід до Малої Азії (Анатолії) наступні хвилі надчорноморських індоєвропейців.
Після 4000 р. до н. е. зі степового Надчорномор'я на Нижній Дунай рушили скотарі, які залишили на півдні України поселення нижньомихайлівського типу. Вони принесли із собою своєрідну кераміку з темною, при лощеною поверхнею, домішками товченої мушлі в глині та шнуровим орнаментом.
У другій половині IV тис. до н. е. з Північно-Західного Надчорномор'я до нижньодунайських степів просунулися племена усатівської культури. В цей час курганні поховання в Подунав'ї стають масовими, поширюються кам'яні стели надчорноморських типів. Розселення войовничих скотарів зумовило будівництво перших фортець, де під час нападів ховалися осілі землероби та ремісники (Єзеро в Болгарії, Троя на азійському узбережжі Дарданел).
Друга нижньомихайлівська і третя усатівська хвилі степовиків у Подунав'ї зародилися в середовищі південної, азово-чорноморської груп індоєвропейських скотарів півдня України. Внаслідок змішування прибульців з місцевими зем-леробами виникли синкретичні культури Чорнавода, Фолтешти, Єзеро тощо, людність яких, очевидно, була пращуром фракійців, греків та вірмен.
Наприкінці IV тис. до н. е. починається масова інвазія племен ямної культури з Північно-Західного Надчорномор'я на Нижній та Середній Дунай (l87, с. 6—17). Лише на річці Тисі в Угорщині нині налічують близько 3000 курганів з пізньоямним степовим поховальним обрядом. У них були поховані високі люди з масивними кістяками і досить широкими обличчями (північний європеоїдний антропологічний тип). Місцеві мешканці були далекими нащадками вихідців з Близького Сходу, мали зріст на 10 см. менший, ніж степовики зі сходу і тендітнішу будову тіла (південні європеоїди східносередземноморського антропологічного типу) (230, с. 240).
Ця масова навала скотарів пізньоямної культури з Північного Надчорномор'я збіглася з аридизацією клімату і призвела до остаточного колапсу балканського неоліту. Носії традицій пізнього етапу ямної культури Надчорномор'я поширюються далеко за межі Подунав'я. Кургани зі степовим поховальним обрядом з'являються не лише на Нижньому, а й на Середньому Дунаї, на території сучасних Болгарії, Югославії. За участю ямників на Середньому Дунаї виникає баденська культура з виразними степовими рисами. У Подунав'ї починається доба бронзи.
Під тиском нових степовиків зі сходу нащадки другої і третьої хвиль індоєвропейців (пращури фракійців, греків, вірмен) просуваються далі на південь Балканського півострова, зайнятого нащадками близькосхідного за походженням балканського неоліту. Людність першої хвилі скотарів з Надчорномор'я (праанатолійці) була витіснена на південь до Греції (пеласги) та на схід до Малої Азії. Так, на початку III тис. до н. е. в Анатолії з'явилися перші індоєвропейці — палайці, лувійці, хети . Невдовзі вони заснували легендарну Трою, яка контролювала торговельні та міграційні шляхи між Балканами і Малою Азією.
Періодичне спалення Трої новими хвилями войовничих індоєвропейців з Балкан дало підстави археологам вважати, що в епоху бронзи в III—II тис. до н. е. було як мінімум чотири таких навали на Малу Азію (119, с. 29, 30], які зумовили розселення тут лувійців, палайців, хетів, вірмен, іонійців, дорійців, фрігійців.
Уперше індоєвропейці з'являються у Трої близько 3000 р. до н. е. Перший та другий шари міста, за М. Я. Мерпертом, уже індоєвропейські. Про це свідчать темна кераміка з накольчастим або прокресленим орнаментом, характерні шліфовані бойові молоти та булави з каменю, будівлі так званого мегаронного типу, імпорти олова з Чехії з метою виплавки бронзи [119, с. 29].
Спалення Трої II близько 2300 р. до н. е. свідчить про нову хвилю мігрантів з Подунав'я — лувійців. Приблизно у цей самий час перша індоєвропейська догрецька людність приходить з півночі Балкан до Греції (пеласги).
Прихід до Анатолії носіїв іонійського діалекту грецької мови стався близько 2000—1900 р. до н. е., що фіксується VI шаром Трої. Посуд тут дуже нагадує кераміку материкової Греції початку II тис. до н. е.
Троя Vila, мабуть, була тим містом, яке зруйнували пращури греків у Троянській війні близько 1200 р. до н. е. В єгипетських та близькосхідних письмових джерелах ця хвиля індоєвропейців з півночі зветься "навалою народів моря". Вона дуже виразно простежується на археологічному матеріалі.
Якщо у Подунав'ї перші індоєвропейські скотарі, за даними археології, з'являються наприкінці V—IV тне. до н. е., у Трої — на початку III тис. до н. е., то південніше, у материковій Греції — у першій половині III тис. до н. е. До цього часу на Балканах проживали далекі нащадки близькосхідної землеробської протоцивілізації. Як згадувалось вище, у VI—IV тис. до н. е. ця людність займала не лише весь Балканський півострів, а й лісостепову смугу України до Дніпра (Трипілля). Однак під тиском найдавніших скотарів — праіндоєвропейців з півдня України — нащадки близькосхідного землеробського неоліту поступово відступили на південь Балкан, у Пело- понес. Близько 2000 р. до н. е. вони започатковують блискучу мінойську цивілізацію на о. Кріт. З приходом індоєвропейців на Балканах починається епоха бронзи. Відбувся різкий перелом у культурі. З'явилася бронза, ліпна, чорна, лощена кераміка, яка дещо нагадує посуд нижніх шарів Трої. Перші індоєвропейці просунулися в Грецію внаслідок навали пізніх ямників на Дунай після 3000 р. до н. е.
Більш упевнено можна говорити про прихід з півночі носіїв найдавнішого грецького діалекту — іонійського, що стався близько 2000 р. до н. е. Найяскравішим елементом матеріальної культури найдавніших індоєвропейців у Греції були будівлі мегаронного типу, поховання у кам'яних ящиках з кам'яними стелами над ними. З'явилася так звана кераміка мінійського типу — сірий гончарний посуд, що нагадує кераміку з VI шару Трої.
Наступний період в історії Греції називається мікенським. Почався він близько 1500 р. до н. е. завоюванням греками — ахейцями останнього оплоту неіндоєвропейського населення Балкан — мінойського царства на о. Кріт. Серед дослідників поширена думка, що мінойська цивілізація була зруйнована в результаті вибуху вулкана на о. Санторін (Кікладські острови). Не виключено, що ця катастрофа стала основою легенди про загибель Атлантиди. Лише після цього близько 1450 р. до н. е. вдалося завоювати о. Кріт. З цього часу досягнення мінойської цивілізації поширилися на всю Грецію. Щезла сіра мінійська кераміка, з'явилася найдавніша грецька писемність — мікенське лінійне письмо Б.
Грецький етнос формувався у другій половині II тис. до н. е. у мікенські часи в процесі змішування індоєвропейської людності, що прийшла з півночі, з місцевими нащадками найдавніших близькосхідних землеробів. Археологи виявили у шахтних гробницях Мікен XVI ст. до н. е. рештки високих, масивних північних європеоїдів, які зовнішньо відрізнялися від місцевої людності грацильного східносередземноморського антропологічного типу 119, с. 243, 244]. Культурні та мовні традиції останніх значною мірою були успадковані пращурами греків у ахейський час.
Розквіт стародавньої Греції, яка була фундаментом усієї європейської цивілізації, пояснюється тим, що ще у мікенські часи грецька культура ввібрала від мінойського Кріту досягнення передової цивілізації Східного Середземномор'я. Високий розвиток останньої пояснюється її глибокими історичними коренями. Зародилася вона близько 10 тис. років тому на Близькому Сході внаслідок винайдення відтворюючих форм економіки — землеробства і тваринництва.
Кінець ахейському пануванню в Греції поклала навала дорійців з півночі близько 1200 р. до н. е. Відтоді тут почалася ранньозалізна доба. Відповідно до хвиль індоєвропейців з півночі бронзова доба Греції поділяється на три головні періоди: ранньоелладський, або догрецький, — 2600—2000 pp. до н. е.; середньоелладський, або іонійський, — 2000—1500 pp. до н. е.; пізньоелладський, або ахейський, — 1500—1100 pp. до н. е.
Дослідники не мають єдиної думки щодо причин завоювання дорійцями мікенської Греції, однак визнають участь у цих процесах індоєвропейських племен з Подунав'я. А. Бартонек [19, с. 261] пояснює прихід дорійців на південь Балкан колапсом мікенської цивілізації. Основою її економіки була морська торгівля, яка нерідко межувала з піратством. У XIV—XIII ст. морські походи ахейців за здобиччю набули масового характеру. Результатом саме такого грабіжницького походу було зруйнування Трої близько 1200 р. до н. е., описане Гомером у VIII ст. до н. е.
У цей час численні воєнні конфлікти сталися і всередині мікенського світу між окремими ахейськими центрами, тому ахейські міста XIV—XIII ст. оточені потужними фортечними мурами. Усі ці потрясіння зумовили колапс високорозвиненої мікенської цивілізації. Як наслідок племена дорійців, що проживали на північно-західній периферії мікенського світу, близько 1200 р. до н. е. заселили Центральну та Південну Грецію. На південь дорійців посунула нова хвиля індоєвропейців з Подунав'я.
Археологам вдалося відшукати докази міграції первісної людності Центральної Європи на південний схід, яка і підштовхнула племена дорійців рушити на південь. Останнім часом археологічно простежені також шляхи міграції індоєвропейських племен Нижнього Подунав'я та Північно-Західного Надчорномор'я на південь. Частина дослідників вважає вищезгадану "навалу народів моря" масовою міграцією войовничих індоєвропейських племен на південь у Грецію, Малу Азію, Палестину, на острови Середземного моря. Дорійці, що зайняли майже всю Грецію, були лише одним з багатьох учасників широкого міграційного потоку індоєвропейців у Середземномор'я.
У цей самий час до Малої Азії з Балкан просунулися правірмени, які, на думку І. М. Д'яконова, зруйнували гомерівську Трою та Хетське царство [81, ч. 2, с. 194, 195]. Інші племена прокотилися східним узбережжям Середземного моря, захопивши Кіпр та Палестину (біблійні філістимляни). З великими труднощами фараону Рамзесу III вдалося зупинити навалу на кордоні Єгипту. Рештка "народів моря з півночі" розселилася по середземноморських островах до Сицилії та Корсики включно.
Результатом цієї навали були загибель Мікенської та Хетської цивілізацій і певний регрес суспільства. На зміну розвиненим, так званим палацовим цивілізаціям, що увібрали надбання стародавньої культури Близького Сходу, до Греції та Малої Азії повернулися елементи первісного, патріархально-общинного ладу з досить примітивною, варварською культурою. Почалися "темні віки" грецької історії, які завершилися у VIII ст. до н. е. новим сплеском цивілізації у Греції.
Переконливі археологічні докази участі населення Північно-Західного Надчорномор'я у "навалі народів моря" на Грецію, Кріт, Малу Азію, Сирію зібрав В. І. Клочко [88, с. 10—17]. Мається на увазі населення сабатинівської культури, яке в XIV—XII ст. до н. е. проживало у степах між Нижнім Дніпром та Дунаєм. Властиві пам'яткам Надчорномор'я наконечники списів дрімайлівського типу, кинджали красномаяцького типу, дволопасні наконечники стріл, рештки круглих дерев'яних щитів, наконечники списів характерної форми знайдено в археологічних шарах, пов'язаних з індоєвропейською навалою у Малій Азії (Троя), Сирії (Угарит), на Кріті, Родосі, Кіпрі, в материковій Греції. З аналогічними круглими щитами, списами і короткими мечами зображені воїни "народів моря" на рельєфах з Луксору (Єгипет). Ця зброя не має аналогій серед зброї Близького Сходу, але дуже типова для Північного Надчорномор'я кінця II тис. до н. е. Тут знайдено не лише готові вироби, а й значна кількість ливарних форм для їх виготовлення. Короткі дволезові мечі красномаяцького типу мають дуже давню історію у Північному Надчорномор'ї. їх прототипи знайдено в похованнях надчорноморських скотарів першої половини II тис. до н. е.
У результаті грандіозної міграції "народів моря" зброя північно-надчорноморських типів опинилася на острові Сардинія. Тут знайдено бронзові статуетки воїнів з круглими щитами та короткими дволезовими мечами, аналогічні відкритим у похованні біля с. Борисівки на Одещині [88, с. 16].
Отже, маємо всі підстави твердити, що у дорійській навалі на Грецію, Малу Азію та інші регіони Середземномор'я взяли участь племена сабатинівської культури Північного Надчорномор'я.
Міграція індоєвропейських номадів з українських степів та лісостепів на захід тривала і в ранньозалізну добу. Це засвідчують археологічні дані щодо просування у Подунав'я та Центральну Європу в І тис. до н. е. кімерійців, скіфів, а у перших століттях нашої ери — сарматів та готів.
Західний шлях розселення індоєвропейців проходив з Північного Надчорномор'я долиною Дунаю на захід до Центральної Європи. Саме так у IV—III тис. до н. е. в Європу зі сходу потрапили далекі пращури кельтів, італіків (пралатинян), германців, балтів, слов'ян. Однак цей шлях порівняно з вищеописаними південно-західними археологічними методами простежується гірше. На його верхньодунайському відтинку поки що невідомі достовірні пам'ятки індоєвропейських степовиків зі сходу. І це незважаючи на те, що на Середньому Дунаї у басейні Тиси відомо близько 3000 могил зі степовим поховальним обрядом, аналогічним пізньоямному Північного Надчорномор'я.
Однак за 400 км. на захід від Тиси в Південній Німеччині, у так званій баальберзькій культурі, яка брала участь у формуванні індоєвропейської культури шнурової кераміки, знову з'являються певні степові риси (230, с. 249), тобто ймовірно, що нащадки північнонадчорноморських номадів, просуваючись на захід долиною Дунаю, досягли його верхів'їв і вплинули на формування культур з керамікою зі шнуровим орнаментом (шнуровиків), далекими нащадками яких були кельти, італіки, германці, балти, слов'яни, тим більше, що скручений мотузок чи шнур як необхідний атрибут скотарства та посуд з його відбитками з'явилися у середньостогівських племен півдня України на 500 років раніше, ніж у шнуровиків та їхніх попередників Німеччини.
Переважна більшість сучасних учених вважають найдавнішими індоєвропейськими культурами Центральної та Західної Європи не шнуровиків (3000—1800 р. до н. е.), а їхніх генетичних попередників: культуру лійчастого посуду (4000—2800 р. до н. е.) та кулястих амфор (3500— 2500 р. до н. е.). Ці генетично споріднені спільноти розвивалися між 4000 та 1800 р. до н. е., послідовно змінюючи одна одну на теренах між Рейном і Середнім Дніпром.
Маємо деякі археологічні дані про вплив південноукраїнських номадів на ранні індоєвропейські культури Центральної Європи задовго до початку формування шнурових культур наприкінці 111 тис. до н. е, Можливо, цей вплив почався ще наприкінці V тис. до н. е., коли в Подунав'я зі сходу просунулася людність середньостогівської культури (перша хвиля індоєвропеїзації Балкан), а у Центральній Європі формувалася культура лійчастого посуду. Давно помічені виразні паралелі між нижньомихайлівськими племенами Надчорномор'я та культурою кулястих амфор Середньої Європи. Маються на увазі плоскодонний, округлотілий посуд з домішкою товченої мушлі в глині й темною прилощеною поверхнею, поховання у кам'яних скринях, сліди культури вогню тощо.
Оскільки нижньомихайлівські пам'ятки на кілька століть старші від найдавніших решток культури кулястих амфор, тому вона формувалася в умовах впливу азово-чорноморської зони індоєвропейських степовиків, а не навпаки. Цей вплив, вірогідно, здійснювався шляхом міграції нижньомихайлівців, кеміобинців, усатівців з Північного Надчорномор'я долиною Дунаю далеко на захід, тобто згадаиі вище друга і третя хвилі індоєвропейців у Нижньому Подунав'ї між 4000 та 3500 р. до н. е. докотилися до Центральної Європи і вплинули на формування культури кулястих амфор. Ця культура була головним генетичним підґрунтям індоєвропейської культури шнурової кераміки, яка зароджувалася наприкінці IV тис. до н. е. у Центральній Європі. Не виключено, що на формування шнуровиків також впливала нова навала індоєвропейських номадів з Надчорномор'я на Верхній Дунай. Мається на увазі вищезгадана міграція у Подунав'я пізніх ямників близько 3000 р. до н. е. (четверта хвиля індоєвропейців на Дунаї). Виразні елементи степового культурного комплексу (кінь, віз, шнуровий орнамент, степовий поховальний обряд тощо) дали підстави віднести шнуровиків до найдавніших індоєвропейців Західної Європи.
Незважаючи на складність проблеми, маємо достатньо даних припускати, що шнуровики Центральної Європи початку II тис. до н. е. були далекими пращурами кельтів, італіків, іллірійців, германців, балтів, слов'ян. Німецький лінгвіст Г. Крає, вивчаючи лексику цих народів та європейську гідронімію, дійшов висновку, що у II тис. до н. е. у Центральній Європі існувала етнолінгвістична спільнота, яка була спільним пращуром вищезгаданих індоєвропейських етносів.
В. В. Сєдов [157, с. 18—36] ототожнює її з областю археологічних культур полів поховальних урн, яка в XIII—VIII ст. до н. е. існувала між Тисою та Рейном. Ця спільнота постала на більш давній культурі курганних поховань, поширеній на тих самих територіях у XV— XII ст. до н. е. Остання через так звану унетицьку культуру (XVIII—XV ст. до н. е.) була генетично пов'язана зі шнуровиками Центральної Європи.
Носії культури полів поховальних урн (давньоєвропейці, за Г. Крає) здійснили експансію у різних напрямках — на північ Піренейського півострова, на атлантичне узбережжя, в пониззя Лаби, Подунав'я, на Апенніни. Висловлено припущення, що це населення взяло участь у так званій навалі "народів моря" наприкінці II тис. до н. е. на Егеїду та Близький Схід [119, с. 65].
Культура полів поховальних урн поступово трансформувалася у Гальштат (VIII—V ст. до н. е.). Західний Гальштат, що займав території від Верхнього Дунаю до півночі Піренейського півострова включно, переважна більшість учених вважає пракельтами. Безпосередньо на його основі постає Латен (V—І ст. до н. е.), який був культурою історичних кельтів. Володіння залізною зброєю стимулювало експансію войовничих кельтських племен в усіх напрямках. У V—III ст. до н. е. вони інтенсивно просуваються на Піренейський півострів, заселений вихідцями з Північної Африки іберами, рухаються через Альпи на північ Апеннінського півострова, на Британські острови, в Ірландію, Ютландію, на схід до Дунаю, Балкани і навіть до Малої Азії [119, с. 243].
Східний Гальштат, що у VIII—V ст. до н. е. був поширений на Середньому Дунаї та на заході Балканського півострова, є культурою, залишеною іншим індоєвропейським народом — іллірійцями [і 19, с. 202]. У III—І ст. до н. е. вони були романізовані римлянами. Нащадками іллірійців є сучасні албанці. На схід від іллірійців у Трансільванії, на Нижньому Дунаї жила інша індоєвропейська людність — фракійці. По Дністру вони межували зі скіфами.
Найдавнішою германською культурою вчені вважають ястрофську, яка у VI—IV ст. до н. е. існувала в Данії та Північній Німеччині. Постала вона в процесі інфільтрації на північ вищезгаданих давньоєвропейців культури полів поховальних урн та гальштатських впливів. У результаті впливу давньоєвропейців на місцевих пращурів шнурової культури наприкінці І тис. до н. е. сформувався балтський етнос [119, с. 337, 366]. На думку В. В. Сєдова 1157, с. 31], слов'яни теж генетично пов'язані з давньоєвропейцями через підкльошову культуру території Польщі. її залишили нащадки лужицької культури Польщі, яка була північно-східним варіантом археологічної спільноти полів поховальних урн Центральної Європи.
Досить популярна серед дослідників ще одна версія генетичного зв'язку слов'ян з давньоєвропейцями, що залишили культуру полів поховальних урн. Вона вказує на генетичний зв'язок від останньої через тшинецькокомарівську, білогрудівську, чорноліську, підгірцівську культури Північно- Західної України до праслов'янської зарубинецької культури Подніпров'я.
Безкраї степи та лісостепи, що простяглися від Північного Надчорномор'я на схід до Тихого океану, створили сприятливі умови для міграції індоєвропейських скотарів у східному напрямку. Ще у IV тис. до н. е. середньостогівські племена лісостепового Лівобережжя Дніпра просунулися на Дон та Волгу. Ямна культура, яка постала на їхньому грунті у III тис. до н. е., поширилася в Заволжі, Північному Казахстані й досягла Алтаю. В алтайських степах та в Мінусинській котловині сформувалася так звана афанасіївська культура. За антропологічним складом населення, матеріальною культурою це були індоєвропейські скотаріямники, але з деякою місцевою господарською та культурною специфікою. На думку українського археолога В. М. Даниленка [47, с. 234], тохари Східного Туркестану були нащадками афанасіївських племен III тис. до н. е.
У II тис. до н. е. у лісостепах та степах Євразії від Дніпра до Алтаю постала зрубноандронівська індоєвропейська спільнота. На думку переважної більшості дослідників, ці напівкочові скотарські племена були пращурами східної, іранської гілки індоєвропейців [12, т. 1, с. 473]. Поширюючи скотарський тип господарства, андронівська людність просунулася з Північного Казахстану на південь і заселила Середню Азію. Саме це населення було тими легендарними аріями, які в середині II тис. до н. е. зайняли Іран, перейшли хребти Гіндукушу та гори Афганістану і вдерлися до долини Інду [99].
На той час Індію населяли негроїдні племена дравідів, які створили в сточищі Інду розвинену Харапську цивілізацію з великими містами, фортецями, зрошувальними каналами. Напівдикі кочові скотарі, що називали себе аріями (благородними), мали військову перевагу над миролюбними осілими рільниками. Бойові колісниці та філософія війни робили їх непереможними. Харапську цивілізацію було зруйновано, а її носіїв перетворено на найпригнобленішу частину суспільства — касту шудр (недоторканих). Цікаво, що за ведійською традицією бог аріїв Індра виступає як руйнівник фортець (пурамдара) місцевого чорношкірого племені дасью.
Згодом священні гімни аріїв — веди — були записані їхньою мовою — санскритом у кількох книжках. Найдавніша з них Рігведа датується другою половиною II тис. до н. е. Ці релігійні тексти лягли в основу індійського письменства, філософії, релігії індуїзму (148). На початку І тис. до н. е. записана Авеста — збірник гімнів арійців Ірану.
За Рігведою, арії заселили басейн Інду. Вони були досить рухливими скотарями і все життя проводили на колесах. Проживали у легких, розбірних, портативних житлах. Основою благополуччя аріїв була велика рогата худоба. Особлива увага приділялася конярству. Серед домашніх тварин були відомі вівці, коні, осли, собаки. У великі сімейні вози запрягали биків. Поклонялися коню та корові.
Головною ударною силою війська аріїв була двоколісна бойова колісниця, яку тягли двоє коней. Знали вершництво, але кіннота в бою не використовувалася. Піхота була допоміжним родом військ в горах. Головна зброя аріїв — лук та стріли (148, с. 44).
Харчувалися здебільшого молоком та ячмінною кашею. Пшениці, рису не знали. М'ясо їли рідко, головним чином під час релігійних свят. З вовни та рослинних волокон ткали одяг. Знали металургію міді, золота, срібла. Посуд ліпили з глини. Горщики, зроблені на гончарному колі, вважали породженням демонів. Священні чаші були дерев'яними. Такі чаші відомі також у праарійських похованнях культур степової бронзи III— II тис. до н. е. від Дніпра до Північного Казахстану (мал. 51). Неодноразово їх знаходили в курганах скіфів, які були безпосередніми нащадками аріїв і проживали на півдні України у І тис. до н. е.
Вірогідно, саме з таких чаш пили загадковий священий напій соому, або хаому. Ця галюценогенна рідина містила сік якоїсь гірської рослини, змішаний з молоком чи медом. Останнім часом висловлена здогадка, що соому готували з гриба — мухомора [148, с. 445].
Головні боги аріїв — Індра, Сурья, Агні, Яма. Індра — це божество бурі, грому, блискавки, війни; Сурья — сонця, Агні — вогню, Яма — підземного царства мертвих.
Арії були вогнепоклонниками і спалювали померлих. У Рігведі описано складний поховальний ритуал, в якому відбилися їх релігійні уявлення і поєднувалися елементи поклоніння вогню, сонцю, священній бойовій колісниці, коню, зброї, священній корові тощо. Цей обряд був детально досліджений археологами не в Індії, а на Південному Уралі. Тут розкопано могильник та поселення аріїв Синташта, які датуються XVII—XVI ст. до н. е., тобто часом, що безпосередньо передував їх вторгненню до Індії [34]. Поховальний обряд могильника Синташта є живою ілюстрацією до арійських ритуалів, докладно змальованих у Рігведі та Авесті. Синташта — ще один неспростовний доказ приходу аріїв до Індії та Ірану саме з євразійських степів, а не з Близького Сходу, як вважають деякі дослідники.
На час завоювання Північно-Західної Індії в середині II тис. до н. е. арії являли собою групу невеликих племен, які гуртувалися у нестійкі союзні об'єднання. Основою їх суспільства була патріархальна сім'я на чолі із старшим чоловіком. Кілька споріднених сімей утворювали граму, що із санскриту перекладається як "селище", "община". Саме від цього кореня походить українська "громада".
Общини аріїв рухалися зі своїм скотом та багажем на возах у пошуках пасовиськ та угідь для вирощування ячменю. На одному місці затримувались не більш як на півроку, щоб зібрати врожай. Грами нерідко ворогували між собою за пасовиська та джерела води. Тому словом "грама" позначався також військовий загін. Війна була звичайною, повсякденною справою аріїв. Позначалася вона буденним словом, що перекладалося із санскриту як "боротьба за корів".
Кілька сусідніх общин утворювали плем'я (віс), яке очолював цар (раджа). До його функцій входили організація племені, захист та розширення меж племінної території, магічні офірування. Найближчою до раджі особою був його домашній жрець (пурохіта). Влада царя обмежувалася народними зборами (саміті), що буквально означає "сходка". Поганого царя могли скинути на таких зборах і обрати іншого [148].
За Рігведою, крім шудр (завойованого населення), в Індії було ще три варни, або касти, на які поділялися завойовники-арії: брахмани, кшатрії та вайші. Брахмани — це жерці; кшатрії — воїни, правителі; вайші — общинники, пастухи, хлібороби, ремісники. Символом брахмана була дерев'яна чаша для офірувань; кшатрія — колісниця та зброя (лук, стріли, панцир, сокира), вайшів — ярмо та плуг.
Скіфи, що прийшли в українські степи з Ірану близько 2700 р. тому, були безпосередніми нащадками аріїв. За легендою, вони походили від трьох царів (Ліпоксая, Арпоксая та Колоксая), що поділили між собою золоті плуг, ярмо, сокиру та чашу, які нібито впали з неба. Можливо, частка "ксай" в іменах легендарних скіфських царів походить від слова "кшатра", що у перекладі із санскриту означає "влада". Звідси пізніші "кесар", "кайзер", "цар". Ця легенда, як і розкопки скіфських курганів, свідчить, що суспільство скіфів, як і аріїв Стародавньої Індії, поділялося на три класи-варни.
Цей кастовий поділ зародився у далеких предків аріїв та скіфів у степах України ще 5000—4000 р. тому. У курганах III—II тис. до н. е. серед бідних поховань рядових общинників трапляються багаті — складної конструкції, засипані червоною вохрою, де знаходять зброю (бойові сокири-молоти, булави, наконечники стріл) та колеса возів. Відомі могили жерців, в яких знайдено культові речі, в тому числі дерев'яні чаші для офірувань.
С. Наливайко бачить сліди кастового поділу суспільства стародавніх індоаріїв у фольклорі українців. Згадка про жерців-брахманів збереглася у виразах "рахманна земля", "рахманний кінь", "постимося як рахмани", "рахманський Великдень". Назва вайші походить від санскритського "віс" (слов'янське "весь") — сільська громада з її землею. Вже згадувалося, що у санскриті є і прямий аналог слову громада — "грама", тобто сільська община. На думку С. Наливайка, українські прізвища Цар, Царук, Царенко, Сай, Сайко, Саєнко однокореневі з "кшатрій", а Шудря — з "шудра".
Рігведа та Авеста, як найдавніші великі писемні джерела індоєвропейської культури, дають змогу реконструювати культурний комплекс, який властивий усім народам індоєвропейської мовної спільноти, а не лише їх східній індоіранській гілці. Крім згаданого вище тричленного поділу суспільства, до нього належать своєрідна організація професійних воїнів, культ воїна — вовка, бойовий пояс, червоний колір як символ війни, військової верстви та жалю, міфологія, пантеон богів тощо. Докладніше деякі з цих елементів розглядатимуться у наступних розділах.
Через фрагментарність археологічних даних описана вище історія просування індоєвропейців на Балкани, в Анатолію, Індію та Іран поки що у багатьох аспектах дискусійна. Остаточне їх висвітлення — справа майбутнього. Розселення індоєвропейських скотарських племен не слід розуміти як серію переможних завойовницьких походів чи короткочасних масових міграцій. Не виключаючи цих акцій, більшість дослідників вважають, що індоєвропейська експансія відбулася насамперед у формі поступової інфільтрації скотарів у середовище сусідніх племен.
Цей контент створено завдяки Міністерству освіти і науки України
