Первісна історія України

Розділ 1. Походження людини та найдавніші людські істоти в Україні

Проблема походження людини, або антропогенезу, почала досліджуватися науковцями досить пізно. Її вирішення довго блокувалося церквою, яка стверджувала, що людину створив Бог за своєю подобою кілька тисяч років тому. Незважаючи на те що інтерес до походження людини виявляли ще інтелектуали Стародавньої Греції та Європи часів Відродження, а Карл Лінней, систематизувавши тваринний світ у середині XVIII ст., відніс людину разом з мавпами до одного загону приматів, будь-які спроби відшукати нашого пращура сприймалися офіційною наукою вороже. Коли 1856 р. під Дюссельдорфом було знайдено кістки неандертальця, наука винесла безапеляційний вирок, що череп належав "патологічному ідіоту", а крива кістка стегна — "монгольському козаку кінного загону росіян, що переслідували Наполеона 1814 p.".

Книга Чарлза Дарвіна "Походження людини та статевий відбір" 1871 р. відкрила шлях до наукового вивчення проблеми антропогенезу. На основі аналізу величезного фактичного матеріалу він переконливо довів тваринне походження людини й переніс на проблеми антропогенезу принципи еволюціонізму, зокрема вчення про природний відбір. Одним з недоліків праці є наголос на великій ролі у процесі становлення людини статевого відбору. Важко пояснити зростання обсягу мозку, удосконалення руки чи поступове зникнення на тілі пралюдини волосся лише тим, що жінки віддавали перевагу чоловікам саме з такими якостями. Теорія статевого відбору не пояснює прогресивного розвитку мови у наших предків [122, с. 17—29].

Водночас праці Дарвіна стимулювали цілеспрямовані наукові пошуки палеозоологів та антропологів. Незабаром, у 1891 p., вони увінчалися блискучим відкриттям доктором Є. Дюбуа на о. Ява решток пітекантропа, що в перекладі з грецької означає "мавпо — людина" (1, с. 14—16). У цей самий час інтенсифікуються теоретичні розробки проблеми. Ф. Енгельс у статті "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876) запропонував трудову теорію антропогенезу. Він стверджував, що людина сформувалася в процесі колективної праці, її безпосередні пращури, як і всі примати, були суспільними тваринами. Колективні пошуки й розподіл їжі, полювання, захист від хижаків в умовах ускладнення знарядь і методів полювання згуртували первісний колектив, сприяли встановленню між його членами виробничих зв'язків. Виникала необхідність обміну інформацією, передавання виробничого досвіду наступним поколінням. Отже, мова — продукт колективної трудової діяльності пралюдей.

Крім соціальних, Ф. Енгельс виділяв біологічні аспекти антропогенезу, зокрема підкреслював велику роль переходу пращурів людини на м'ясний раціон. М'ясна їжа більше, ніж рослинна, відповідала біохімії людського організму, сприяла олюднюючій трансформації тіла та мозку мавпи. Висока калорійність м'яса звільнила людей від цілодобових пошуків їжі. Полювання вимагало більшого інтелектуального напруження, ніж пошуки рослинної їжі. Недаремно психіка хижих ссавців складніша за психіку травоїдних. Прямоходіння звільнило руку для трудової діяльності. Остання зумовлювала прогресивний розвиток людського мозку [4, с. 105—108].

Біологічні фактори впливали на процес антропогенезу дуже довго й остаточно поступилися соціальним чинникам лише недавно. Природний добір діяв у популяціях наших пращурів аж до постання 35 тис. років тому людини сучасного типу — Homo sapiens.

У XX ст. наука зробила величезний крок у розумінні проблеми походження людини та становлення суспільства. Передумовою цього були видатні відкриття палеоантропологів та археологів на півдні Євразії і особливо в Африці. Вони й уможливили відтворення сучасної картини передісторії людства.

Найдавніші ссавці з'явилися близько 180 млн років тому, в мезозойську еру, коли на суші, в морі, небі панували рептилії. Активність останніх вночі різко знижувалася, оскільки температура їхньої крові падала відповідно до температури середовища. Тому перші ссавці доби динозаврів були нічними теплокровними тваринами завбільшки з крису.

Близько 60 млн років тому через різкі кліматичні зміни динозаври вимерли. Причини цієї глобальної екологічної катастрофи більшість дослідників пояснюють різким зниженням температури поверхні землі та океанів. Це могло статися через падіння величезного астероїда або комети на нашу планету. Від вибуху в атмосфері утворилася пелена пилу, що пригасила сонце. Інші вчені пояснюють похолодання на землі посиленням вулканічної діяльності. Саме в цей час планета вступила в альпійську фазу гороутворення, коли утворилися найвищі сучасні гірські системи: Альпи, Гімалаї, Кордільєри, Кавказькі та Кримські гори тощо. Численні вулканічні виверження призвели до викиду в атмосферу великої кількості пилу, що затьмарив сонце.

Зниження земних температур виявилося смертельним для більшості холоднокровних рептилій. Вижили лише ті, які сховалися від холоду під землю (змії, ящірки) чи у воду (крокодили, черепахи). Летючі ящури або вимерли, або трансформувалися в теплокровних, вкритих пір'ям птахів.

Ця екологічна катастрофа зробила господарями землі ссавців. 50 млн років тому мезозойська ера рептилій змінилася кайнозойською, коли вибухоподібно зросло розмаїття ссавців. У цей час з'являються і найдавніші мавпи (примати).

Близько 20 млн років тому теплий вологий клімат сприяв поширенню тропічних лісів. Як наслідок в Азії, Африці, Європі небувалого розповсюдження набули людиноподібні мавпи, які відомі дослідникам під назвою дріопітеки (деревні мавпи). Вони дещо нагадували шимпанзе. Вчені відзначають зменшення іклів та діастеми (відстані між іклами та різцями) у дріопітеків, що свідчить про розвиток їх зубного апарату в напрямку людського. Сучасні людиноподібні мавпи (шимпанзе, горила, орангутанг, гібон) походять від різновидів дріопітеків, що не перейшли до наземного способу життя і продовжували мешкати в тропічних лісах.

Пізнім видом дріопітеків був рамапітек, кістки якого знайдено у передгір'ях Гімалаїв у шарах землі, що датуються 12—8 млн років тому. Це була досить тендітна мавпа, що, як і дріопітек, за конституцією та обсягом мозку (менше 400 см3) нагадувала шимпанзе. Саме на стадії рамапітека почався перехід до прямоходіння, а мавпяча лапа почала перетворюватися на людську руку. Мається на увазі протистояння великого пальця всім іншим, що давало змогу міцно тримати в долоні палицю або інше знаряддя.

Усі ці зміни в анатомії та способі життя людиноподібних мавп тропічних лісів були зумовлені суттєвими природно-кліматичними перетвореннями. Починаючи з 14 млн років до наших днів формуються крижані шапки над Південним та Північним полюсами. Це призвело до збільшення посушливості клімату, зниження температур у тропічній та субтропічній зонах і різкого скорочення площі тропічних лісів. Останнє зумовило зменшення чисельності, вимирання та біологічну трансформацію багатьох видів лісових тварин.

Мавпи також стояли перед необхідністю переходу спочатку до напівдеревного життя, а згодом до проживання на відкритих безлісих просторах. Наземний спосіб життя були змушені опановувати не лише наші пращури, а й деякі примітивні мавпи. Приклад павіанів свідчить, що це супроводжувалося переходом від травоїдності до всеїдності, зростанням згуртованості та агресивності стада. Аналогічні зміни відбувалися і у стадах дріопітекових людиноподібних мавп, яким дедалі частіше доводилося злазити з дерев.

В умовах наземного існування мавпи зустріли свого головного ворога — хижаків родини котячих (левів, тигрів, леопардів та ін.). Щоб захиститися, наші пращури були змушені звільнити передні кінцівки (майбутні руки) від опорних функцій. Це давало змогу не лише оглядати місцевість, а й оборонятися з допомогою палиць та каміння. Рука з палицею чи каменем поступово стала як засобом оборони, так і знаряддям полювання. Включення до раціону м'ясної їжі позитивно вплинуло на розвиток усього організму, особливо мозку.

Паралельно з освоєнням мавпою наземного способу життя та прямоходіння відбувалося згуртування мавпячого стада і перетворення його на перdісну праобщину, адже консолідація усіх членів стада була необхідна для захисту від хижаків, а пізніше — для колективного полювання.

Існує точка зору, що початкові етапи антропогенезу відбулися у Східній і Південній Африці в умовах активного горотворення та вулканічної діяльності. Як відомо, тектонічні процеси зумовлюють підвищення рівня радіації. Остання спричиняла мутаційні зміни в організмі наших пращурів, сприяючи збільшенню пластичності біологічного виду, його здатності до трансформації в людину.

Рамапітековий період олюднення мавпи, коли остання лише почала засвоювати навички наземного існування, залишається найменш дослідженим. Пояснюється це відсутністю решток людиноподібних мавп, що датуються проміжком часу 8—4 млн років тому. У Кенії та в Ефіопії було знайдено сліди ніг на вулканічному попелі, а потім і численні рештки істоти, що датується 4—3 млн років тому. Багато в чому вона нагадувала рамапітека, але була прямоходячою і мала мозок обсягом 400 см3. Ця людиноподібна мавпа Australopitecus afarensis, на думку багатьох дослідників, була безпосереднім пращуром як людини, так і австралопітеків.

Процес олюднення відбувався в умовах сухої, навіть жаркої савани Східної Африки. Серед пагорбів, вкритих густою травою, окремими кущами та деревами, текли ріки, по берегах яких росли ліси. Різноманітні копитні травоїдні, які й нині населяють африканську савану, були здобиччю численних левів, тигрів, леопардів, але не об'єктом мисливського промислу перших людських істот. Останні спочатку вдовольнялися полюванням на дрібних тварин (гризунів, земноводних, ящірок, комах та ін.). Мабуть, не гребували вони й рештками здобичі великих хижаків. Кістки тварин на стійбищах найдавніших пралюдей дали підстави називати їх "крисоловами". Звичайно, значну частину раціону становила рослинна їжа — дикі плоди, їстівне коріння, соковиті пагони тощо. Саванний спосіб життя почав складатися у рамапітеків, а завершився на австралопітековому етапі формуванні людини 4—2 млн років тому (4, с. 110).

Цікаву думку щодо рамапітекового етапу антропогенезу (12—4 млн років тому) висловив відомий швецький дослідник Я. Ліндблад [106, с. 111 — 170]. Він вважав, що у цей час пращури людини вели водяний спосіб життя. Пізні дріопітеки (рамапітеки) з дерев переселилися не в савану, а на береги лісових річок. Значну частину часу вони проводили у воді в пошуках молюсків, їстівних рослин, земноводних, риби тощо. Вода захищала їх від леопардів та левів. На думку Я. Лінблада, внаслідок мешкання у воді рамапітеки перейшли до прямоходіння, позбавилися волосся на тілі. Про це свідчить також довгий, невластивий іншим приматам ніс людини, що дає їй змогу занурюватися у воду. Тонкий, рівномірний шар підшкірного жиру розвився у людей як теплоізолюючий засіб у холодній воді. Він зовсім не властивий наземним ссавцям. Товщий жировий прошарок у жінок, можливо, свідчить, що вони проводили у воді більше часу, ніж чоловіки. Останні, залишивши жінок з дітьми в безпечній водній стихії, ходили в савану на полювання. Водяна версія походження прямоходіння та деяких особливостей людського тіла досить проблематична і потребує додаткових доказів.

Наступний після рамапітека пращур людини — австралопітек вів наземний спосіб життя, проживаючи у саванах Південної та Східної Африки 4— 1 млн років тому.

Першим відкрив рештки австралопітеків (південних мавп) професор Р. Дарт 1924 р. у Південній Африці. Відтоді тут знайдено велику кількість їхніх решток. Найбільш відомі місцезнаходження вздовж східноафриканського рифту — вузького й довгого тектонічного розламу, що тягнеться Східною Африкою з півдня на північ Ефіопії. Його північним продовженням є Червоне море, долина р. Йордан та Мертве море Палестини. Рифт відзначався великою вулканічною активністю. Олдувайська ущелина у Кенії розрізала на глибину 100 м. шари вулканічного попелу. Він добре консервував кістки тварин та пралюдей, що й зробило Олдувай справжнім музеєм плейстоценової фауни. Ось уже понад 30 років Олдувай досліджує сім'я відомих антропологів та палеозоологіє Люїс, Мері та Річард Лікі.

Якщо рухатись африканським рифтом далі на північ від Олдуваю, потрапимо в не менш знамениті місцезнаходження палеоантропологічних решток — долину Омо, Хадар в Ефіопії. Видатні відкриття, зроблені тут у повоєнний час, пролили світло на найдавніший період антропогенезу, поглибили історію людства вдвічі — до 2 млн. років тому, переконливо довели, що прабатьківщиною людини була Африка [53, с. 31—39].

Австралопітек був перехідною формою між людиноподібною мавпою та примітивною людиною, що почала виготовляти знаряддя праці. Ці прямоходячі хижі мавпи саван зростом та вагою мало відрізнялися від дріопітекових чи шимпанзе (відповідно 120 см. та 40 кг.), але обсяг їх черепів значно перевищував останніх і сягав 600 см3 . Розколоті кістки різноманітних тварин, навіть таких агресивних, як павіани, знайдено в місцях проживання австралопітеків, свідчать, що вони були вмілими мисливцями. Однак знаряддя праці з каменю не властиві геологічним шарам, що містять кістки австралопітекових. Вони ще не виробляли кам'яних знарядь, а полювали з допомогою дерев'яних палиць та каміння. Взагалі хижий, мисливський спосіб життя пращурів людини остаточно склався на стадії австралопітеків з моменту застосування палиці як ударної зброї (106, с. 165, 168).

В Африці знайдено рештки багатьох видів австралопітеків, які поєднуються у дві головні форми: тендітну та масивну. Обидві були деградуючими гілками розвитку і вимерли, не лишивши нащадків, 2—1 млн років тому. Австралопітеки походять від вищезгаданого пізнього рамапітека Austra- lopitecus afarensis, відомого серед палеоантропологів також під поетичним іменем Люсі. Останній вважається також пращуром першої людської істоти, яка жила в Африці поряд з австралопітеками і навіть полювала на них. Вони відрізнялися від своїх попередників насамперед більшим мозком (600— 800 см3) та вмінням виготовляти кам'яні знаряддя праці, за що дістали назву Homo habilis — людина уміла. Найдавніші шари з рештками людини умілої та кам'яними знаряддями датуються близько 2 млн років тому (череп № 1470 з оз. Рудольф), а не 2,9 млн, як це вважалося раніше (100, с. 159—161). Однак частина дослідників вважають, що найдавніші знаряддя виготовлені 2,5 і навіть 3 млн років тому в Африці.

Розмірами тіла та обсягом мозку людина уміла дещо перевищувала більшість австралопітекових. її зріст сягав 140 см., вага 50 кг., а мозок 800 см3. Однак за основними анатомічними особливостями цю істоту можна вважати пізнім австралопітеком. Вміння виготовляти примітивні знаряддя праці дає підстави назвати її найдавнішою людською істотою. Кам'яні знаряддя Homo habilis мають назву галькових, оскільки вони являють собою звичайну кварцитову чи крем'яну річкову гальку, один кінець якої гострений кількома грубими, але цілеспрямованими сколами.

Виготовлення найдавніших знарядь праці було екстраординарною подією в історії людства. Вона знаменувала собою народження людини. З цього часу геологи починають нову еру історії землі — антропоген. Ті дослідники, що головним критерієм людини вважають виготовлення знарядь праці, розглядають Homo habilis як найдавнішу людську істоту. Однак існує також точка зору В. П. Алексєєва, який стверджував, що показником належності до людей є певні біологічні особливості (так звана "гомонідна тріада"). До неї належать прямоходіння, рука з протиставленням великого пальця іншим та обсягу мозку понад 800 см3. На цій підставі власне людиною деякі дослідники вважають не Homo habilis, а розвинутішу форму гомінід — пітекантропа [3].

Пітекантроп (мавпо — людина) — наступна після людини умілої форма людських істот на довгому шляху олюднення мавпи. Найдавніші її рештки датуються близько 1,5 млн років тому. Це була корінаста, низькоросла порівняно із сучасними людьми істота, що впевнено пересувалася на двох ногах і відрізнялася від нас численними архаїчними елементами в будові масивного черепа. Обсяг мозку був значно менший за наш і становив 800—1100 см3. Лоб був похилий, а надбрівні дуги утворювали характерний козирок над очима. Скошене підборіддя свідчило про початкову стадію розвитку мови.

Головною мисливською зброєю пітекантропів, вірогідно, був дерев'яний спис, який мав загострений обпалений кінець. Саме завдяки спису пітекантропам вдавалося полювати на копитних (оленів, антилоп, коней, биків) і навіть товстошкірих (слонів, носорогів, гіпопотамів), кістки яких знайдено на стійбищах. Археологи розпізнають стоянки пітекантропів за ручними рубилами — масивними, двобічно оббитими крем'яними знаряддями мигдалевидної форми.

На стадії пітекантропа наші пращури розселилися з Африки на Близький Схід, у південні регіони Азії та Європи. В останній вони з'явилися близько 1 млн. років тому, про що свідчать рештки їхньої життєдіяльності в гроті Валоне на Середземноморському узбережжі Франції та деяких інших місцях Південної і Центральної Європи, в тому числі на стоянці Королеве в Закарпатті.

Важливу роль в освоєнні помірної зони Євразії відіграв вогонь, який остаточно був приборканий саме пітекантропами. Вогнище гріло, захищало від хижаків, на ньому готували їжу, гострили списи. Вогонь дав змогу нашим пращурам розселитися з теплої Африки далі на північ в Євразію, де близько 1 млн років тому почало відчуватися холодне дихання льодовика. Розселення на менш сприятливих для життя територіях вимагало від пітекантропів більших розумових зусиль, стимулювало розвиток мозку. Дехто з дослідників відзначає дещо більший обсяг черепів у пітекантропів та неандертальців Євразії порівняно з їхніми сучасниками з Африки [106, с. 209].

Пітекантропи зникли близько 100 тис. років тому, поступившись місцем прогресивнішому різновиду наших пращурів — неандертальцю. Останній мав нижчий порівняно із сучасною людиною зріст, але дуже масивний скелет і корінасту статуру. Це свідчило про неабияку фізичну силу неандертальця. Найбільше примітивних, архаїчних рис зберігав його череп, обсяг якого становив близько 1000—1500 см3. Розвиток надбрівних дуг та потиличної частини поєднувався з низьким похилим лобом. Це ознака недорозвиненості лобних відділів мозку, що відповідають за складне, асоціативне мислення, а також містять центри гальмівних процесів. Іншими словами, неандертальці порівняно із сучасними людьми мали обмежені розумові можливості й були нездатні до складного абстрактного мислення. Водночас нерозвиненість центрів гальмування робила їх збудливими та агресивними, що у поєднанні з великою силою неандертальців зумовлювало часті й кровопролитні сутички в їхніх праобщинах [4, с. 127, 128].

Неандертальці досить щільно заселили Африку та Євразію, за винятком північних районів Європи та Сибіру, що були вкриті льодовиками. Нині відомо понад 500 місцезнаходжень кісток неандертальців. Стоянок з їх крем'яними знаряддями досліджено в кілька разів більше. Техніка обробки кременю піднялася на вищий щабель розвитку порівняно з пітекантропами. Якщо рубила останніх виготовлялися двобічним оббиванням цілих крем'яних гальок, то неандертальці виготовляли знаряддя із спеціально зроблених заготівок — крем'яних відщепів. Останні відбивалися з гальок, які археологи називають ядрищами, або нуклеусами. Ядрища за часів неандертальців мали дисковидну форму, а зняті з них відщепи, як правило, були трикутних обрисів. Тому знаряддя неандертальців найчастіше мали трикутну форму. Найпоширенішими, серед них були гостроконечники та скребла. Виготовляли їх ретушуванням дрібними сколами країв відщепів.

У Європі відомо два різновиди неандертальців: ранній, більш прогресивний, наближений до Homo sapiens, та пізній, примітивний. Останній, на думку більшості дослідників, був деградуючою гілкою гомінідів і виродився, не залишивши нащадків. Сталося це близько 35 тис. років тому, коли досить раптово в Африці й у Південній Євразії на зміну неандертальцям прийшла людина сучасного типу. Поширена думка, що остання сформувалася десь на Близькому Сході на основі місцевого, досить прогресивного різновиду неандертальців і звідси розселилася в інші регіони Євразії та Африки.

Неандертальське суспільство не мало перспектив соціального розвитку через вищезгадані вади психіки його членів. Суттєвою перепоною прогресу були не лише не здатний до складних розумових операцій мозок, а й легка збуджуваність та агресивність через нерозвиненість відповідних центрів лобного відділу мозку. Все це викликало спалахи дикої люті та агресії у неандертальському стаді з тяжкими, смертельними наслідками. Особи з розвинутішим мозком і врівноваженим характером мали більше шансів на виживання. Так механізм природного та соціального відбору впливав на розвиток мозку неандертальця в бік Homo sapiens. Саме остання є власне людиною. Всі попередні форми гомінід (людина уміла, пітекантроп, неандерталець) були людьми на стадії формування [172].

Homo sapiens (людина розумна) відрізнялася від своїх пращурів тендітнішою конституцією, меншою силою, зате великим обсягом мозку (до 2000 см3) з розвиненими лобними відділами, які є досконалим інструментом складної розумової діяльності. Структура черепа свідчить про більш лагідний, врівноважений порівняно з неандертальцями характер Homo sapiens, що робили її суспільною істотою. В популяції людей відбувається заміна природного відбору соціальним.

Колективізм людини стимулював розвиток мовного апарату, що зумовило формування виступаючого підборіддя. У цей самий час через розвиток лобного відділу мозку деградує надбрівний виступ і зникає такий архаїчний елемент обличчя наших пращурів, як прогнатизм — виступаючі вперед верхня та нижня щелепи. Так сформувався вертикальний профіль обличчя сучасної людини.

Досконалий мозок Homo sapiens зумовив піднесення суспільства та культури на незрівнянно вищий рівень порівняно з попередніми щаблями розвитку. Здатність людини розумної до абстрактного Мислення спричинила виникнення мистецтва, релігії, міфотворчості. З'являються найдавніші календарі, зароджується лічба.

Небувалий прогрес простежений археологами у матеріальній культурі. Якщо неандерталець користувався нечисленними універсальними знаряддями, то за часів Homo sapiens з'являється велика кількість спеціалізованих різноманітних знарядь з кременю. Це скребачки для обробки шкіри, різці для роботи з кісткою, різноманітні наконечники списів, ножі для різання м'яса, дерева, шкіри, проколки для шиття одягу та взуття, сокири для рубання дерева та кістки тощо. Визначальною особливістю крем'яних виробів людини розумної є масове застосування для виготовлення знарядь праці вузьких і довгих крем'яних платівок, знятих з призматичного нуклеусу. Знаряддя з мисливських стоянок цього періоду мають характерні видовжені пропорції ретушованих платівок з паралельним ограненням.

Ще однією археологічною ознакою мисливських стоянок Homo sapiens є різноманітні кістяні знаряддя — голки, шила, наконечники списів та гарпунів тощо. Поширюються мистецькі вироби з кістки, рогу, бивня мамонта: статуетки жінок, тварин, гравійовані зображення тварин, людей, орнаменти та ін. З кісток великих тварин, насамперед мамонтів, починають будувати житла.

Запропонована стадіальна картина антропогенезу є спрощеною схемою складного і багато в чому загадкового процесу трансформації мавпи в людину. На кожній ділянці цього довгого і звивистого шляху паралельно розвивалося кілька різновидів людиноподібних істот, більшість з яких вимирали, не лишивши нащадків. Як правило, представники попереднього типу довго жили поряд з прогресивнішими різновидами гомінід, нерідко полюючи один на одного. Так, Homo habilis довго існувала поряд з австралопітеком, пітекантроп — з Homo habilis, неандерталець — з пітекантропом, а Homo sapiens — з неандертальцем.

Підсумовуючи історію формування людини, можна зробити висновок, що остання входить до загону приматів (мавп), де виокремлюються родини людиноподібних мавп (дріопітеки, шимпанзе, горили, орангутанги, гібони) та гомінід (Homo habilis), пітекантропи, неандертальці, Homo sapiens. Гомініди поділяються на два роди: Homo sapiens (власне люди) та Homo primigenius (пітекантропи, неандертальці). В антропогенезі простежуються два великі стрибки: від людиноподібної мавпи до примітивної людини і від останньої до людини сучасного типу. Перший з них знаменувався зародженням мислення, мови, соціальної організації, виробництвом найдавніших знарядь праці, внаслідок чого постала людина примітивна. Під час другого стрибка людський розум піднявся на якісно вищий щабель, і Homo primigenius трансформувалася у власне людину — Homo sapiens.

Археологічна періодизація найдавнішої історії людства побудована з ура-хуванням палеоантропологічної періодизації процесу антропогенезу. Епосі Homo habilis (2—1 млн років тому) відповідає археологічна епоха Олдувай, часу існування пітекантропів (і млн — 100 тис. років тому) — Ашель, неандертальців (100—35 тис. років тому) — Мустьє. Три вищезгадані періоди об'єднані назвою ранній палеоліт. Пізній палеоліт почався з поширенням Homo sapiens.

Описані вище ранні етапи антропогенезу зафіксовано в Африці та Південній Азії. Європу вперше заселили ранні пітекантропи близько 1 млн років тому (грот Балоне на півдні Франції та ін.). Кістки найдавніших у Європі людських істот, знайдені у Вертешселеш (Угорщина) та Гейдельберзі (Німеччина), належали пітекантропам. Приблизно в цей самий час, можливо трохи пізніше, пращури людини з'являються на теренах України.

Як відомо, в усі історичні епохи Північ Євразії відставала у своєму розвитку від Півдня. Саме через Україну, яка займає крайній південний захід Східної Європи, прогресивні Середземномор'я та Близький Схід впливали на східну частину Європейського континенту. Найдавніші людські істоти заселили Європу, зокрема Україну, саме з Півдня.

Є два південні шляхи в Україну в обхід Чорного моря — західний через Балкани та східний через Кавказ. Однак кавказький шлях в епоху антропогенезу був заблокований Кумо-Маницькою протокою, яка з'єднувала Каспійське море з Чорноморським басейном. Тому перші люди прийшли в Україну через Балкани та Центральну Європу. Недаремно найдавніші сліди перебування пралюдей в Україні досліджені в нижньому шарі стоянки Королеве в Закарпатті, що датується близько 1 млн років тому.

Дещо пізнішими є інші стоянки пітекантропів ашельської епохи України: Рокосове у Закарпатті, середні шари Королеве, Лука-Врублівецька на Дністрі, Амвросіївка у Донбасі, місцезнаходження з гальковими знаряддями та рубилами передгір'їв Криму (Бодрак І—III, Чокмакли, Кара Куш І, III та інші) 112, т. 1, с. 15—28].

Більш численні в Україні стоянки неандертальців мустьєрської доби (100— 40 тис. років тому). Особливо багато їх досліджено у печерах гірського Криму: Кіїк-Коба, Чокурча, Шайтан-Коба, Вовчий Грот, Старосілля, Ак-Кая, Заскальне, Кабазі, Пролом та ін.). Більшість з них мають кілька шарів культурних решток мустьєрського часу, а на деяких знайдено навіть кістки неандертальців (Кіїк-Коба, Заскальне V) [92].

Окремі мустьєрські стоянки відомі у Закарпатті (верхні шари Королеве, Рокосове), Подністров'ї (нижні шари Молдови І та V, Кормань IV), на Житомирщині (Житомирська, Рихта), у Надпорожжі (Орел), Донбасі (Антонівка І, 2, Білокузьминівка) та їн.

Якщо пам'яток ашельського часу в Україні налічується не більше 30, мустьєрського — 200, то стоянок Homo sapiens пізнього палеоліту — близько 1000. Це свідчить про зростання населення України протягом давньокам'яної доби. Пізньопалеолітичні стоянки в Україні, що датуються 35—14 тис. років тому, концентруються в кілька територіальних груп: Кримська (Сюрень І, Буран-Кая), Степова (Амвросіївка, Акаржа, Анетівка, Сагайдак та ін.), Надпорозька (Кайстрова Балка, Осокорівка, Дубова Балка, Ворона), Дністровська (верхні шари Молодови I, V, Кормань IV), Волинська (Городок І—II, Бармаки), Середньодніпровська (Мезін, Добранічівка, Межиріч. Радомишль, Кирилівка, Гінці, Семенівка).

Кінець періоду антропогенезу в цілому збігається з кінцем давньокам'яної доби (палеоліту). Остання розпочалася з виготовлення найдавніших знарядь першими людськими істотами 3—2 млн років тому і закінчилася 10 тис. років тому з кінцем льодовикової епохи.