Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Первісна історія України

Розділ 5. Устрій мисливських суспільств

Сім'я

Стоянки прильодовикових мисливців, як правило, складалися з окремих скупчень крем'яних знарядь і відходів їх виробництва, причому ці скупчення були приблизно однакового розміру — 6—10 м діаметром. Польські вчені називають їх крем'яницями. Вони відомі на багатьох стоянках кам'яного віку Євразії. На території України вони досліджені у великій кількості на пізньопалеологічних стоянках Полісся (Смячка на Десні, Прибір на Ужі, Березно на Случі, Нобель, Переволока, Сенчиці на Верхній Прип'яті та ін.), Степу (Рогалик на Луганщині, Акаржа на Одещині, Нововолодимирівка у Нижньому Подніпров'ї) та ін.

Збігаються не лише розміри скупчень, а й число знарядь на окремих крем'яницях. На стоянках мисливців на північного оленя звичайно знаходять близько 100 ± 30 знарядь. Більшість таких скупчень мають спеціальні місця для обробки кременю — точки. Тут у спеціальних ямках у великій кількості знаходяться покидьки виробництва (уламки кременю, відщепи). Точок, як правило, розташований окремо від місць, де працювали готовими знаряддями, — виробничих центрів. Останні розпізнаються вченими за значним числом знарядь праці. На краю такого скупчення знаходять рештки вогнища стародавнього житла.

У знахідках представлені всі типи знарядь мисливців: як традиційно "чоловічі" (наконечники стріл, знаряддя для обробки кістки та каменю), так і "жіночі" (скребки, проколки, лошила для обробки шкір). Напевно, крем'яниці були залишені невеликими економічно самостійними колективами, що включали чоловіків і жінок. Наявність дорослих жінок передбачає присутність дітей. Рештки житла прильодовикових мисливців мали ті самі розміри, що й житла окремих сімей чисельністю 5—7 осіб етнографічних мисливців тундри недавнього минулого — нганасанів, юкагарив, ескімосів-карібу.

У суспільствах первісних мисливців на кожного члена колективу припадало в середньому 10 м2 площі стоянки. Площа крем'яниць коливається між 30 та 90 м2. Отже, скупчення були залишені колективами, які складалися з чоловіків, жінок та дітей і які налічували 5—7 осіб, тобто окремими парними сім'ями.

Висновок про наявність парної сім'ї у прильодовикових мисливців Європи зробили археологи, які звернули увагу на повсюдне поширення округлих у плані жител діаметром 4—5 м. За розмірами вони аналогічні житлам окремих сімей тундрових жителів за даними етнографії.

Остаточне формування малої або парної сім'ї відбувалося в процесі опанування людиною холодних прильодовикових просторів. Останнє можливе лише за наявності парної сім'ї. У крайньому разі вона мала виникнути у цих суворих умовах [ 160, с. 234].

Просування первісних людей у прильодовикову зону поглибило господарську спеціалізацію чоловіків та жінок. Роль жінки у забезпеченні суспільства продуктами харчування знизилася до мінімуму. Адже традиційно жіноча галузь первісної економіки (збиральництво їстівних рослин, дрібних тварин, комах) не могла бути ефективною у прильодовиковій зоні через бідність її рослинного й тваринного світу. Головна турбота щодо забезпечення продуктами харчування общини лягала на плечі чоловіків-мисливців, тому що полювання на великих прильодовикових травоїдних (мамонта, носорога, бізона, коня, північного оленя, вівцебика та ін.) висувало підвищені вимоги до фізичної сили людини. Водночас опанування холодних просторів було неможливе без теплого одягу та досконалого житла. Тому жінки, не маючи змоги добувати їжу збиральництвом, освоїли виготовлення одягу, взуття, будівництво жител. Оскільки чоловіки значну частину часу проводили на полюванні поза поселеннями, то на плечі жінки лягали турботи про житло та підтримку вогню.

Такий розподіл праці простежується у мисливських народів лісотундри недавнього минулого. Типовим було протиставлення чоловічої та жіночої частин колективу як двох окремих груп суспільства.

Нганасани та інші народи Півночі вважали промисел північного оленя найважливішим, а в минулому єдиним заняттям чоловіка — мисливця. Заради нього навіть зовсім недавно чоловіки кидали стада домашніх оленів, щоб взяти участь у полюванні на диких. Основним критерієм змужніння юнаків була здобич першого оленя. Після успішного полювання юнак визнавався повноцінним чоловіком і міг заводити власну сім'ю.

Мандрівник по Сибіру XVIII ст. В. І. Йохільсон так визначав функцію чоловічої частини суспільства мисливців на оленя: "Вся турбота промисловика полягала у здобичі м'яса. Він повинен блукати, щоб знайти слід лося чи оленя, потім гнати цей слід і, наздогнавши тварину, так непомітно підійти до неї, щоб без промаху послати смертельну стрілу. Тут закінчуються обов'язки промисловика. Він прямує до стійбища, а по його сліду їдуть заміжні жінки на собаках по м'ясо і потім ділять його між окремими оселями. Чоловіки, особливо сам промисловик, не втручалися у цю справу. Його справою було лише вбивати" [62, с. 150].

Основним обов'язком жінки у нганасанів вважалося пошиття одягу. Про те, якого значення надавали одягу на Півночі, свідчить спеціальне божество в їх пантеоні, а також повсюдне поширення у Заполяр'ї сакральних уявлень про речі, пов'язані з виготовленням одягу. Так, нганасанські жінки після вдалого полювання мазали кров'ю скребки для обробки шкір. Після смерті дружини в її могилу клали весь запасний одяг її чоловіка і чум, покриття якого вона виготовила сама. Чоловікові залишалася лише його зброя, і він був змушений або завести нову сім'ю, або жити з родичами жінки.

Жінці належало не лише житло, а й вогонь у ньому. У нганасанів чоловік не повинен був навіть торкатися вогнища. Якщо йому треба було розкурити люльку, то це могла зробити тільки жінка. По всій Півночі поширені божества вогню жіночого роду [168, с. 193, 266].

Так само як і в етнографічних мисливців на північного оленя, жінка в умовах суворого клімату прильодовикової Європи повністю залежала від чоловіка як єдиного добувача їжі, а чоловік — від жінки як господарки житла, вогню, одягу, взуття.

Глибокий поділ праці між чоловіком і жінкою в тундрових умовах виключав можливість існування людей поза сім'єю. Тому всі нежонаті чоловіки і незаміжні жінки, як правило, входили до спорідненої сім'ї на умовах виконання обов'язків, що відповідають їх статі та віку. Оскільки для існування людських колективів в умовах Півночі необхідна тісна економічна спілка чоловіка та жінки з метою постійного взаємного обміну продуктами праці, тому в шлюб жителі тундри вступали дуже рано, а холостяк — явище екстраординарне й протиприродне.

Сім'я в мисливському суспільстві в середньому налічує 5—7 осіб. її чисельність пояснюється можливостями мисливських суспільств щодо самовідтворення. Первісні мисливці ведуть рухливий кочовий спосіб життя, не користуючись транспортом. Оскільки при частих переміщеннях сімей обов'язком жінок було транспортування не лише малолітніх дітей, а й усього домашнього скарбу, тому жінка могла ростити, годувати, а головне — транспортувати лише одне дитя. Поки воно не починало ходити самостійно, жінка не могла дозволити собі ще одну дитину. Тому перерва між народженням дітей у первісних матерів була не менше ніж три роки. Якщо за цей час народжувалося дві дитини, то одна з них була приречена на загибель. За даними етнографії, первісні мисливці нерідко вбивали немовлят. У минулому це був єдиний ефективний спосіб регулювання народжуваності. Оскільки суспільство було зацікавлене у максимальній кількості мисливців, які годували общину, тому найчастіше вбивали новонароджених дівчаток. Це, в свою чергу, нерідко породжувало дефіцит наречених у стародавніх мисливців та збирачів.

Зростання чисельності сім'ї у мисливських суспільствах стримувалося відсутністю дитячого харчування, що збільшувало період лактації (іноді до 5—6 років). Під час останньої, як відомо, знижується здатність жіночого організму до зачаття. Ці фактори зумовили наявність досить жорсткого інтервалу між пологами — 3—5 років. Середня тривалість життя жінки у суспільствах первісних мисливців через антисанітарію, відсутність медичної допомоги, великі фізичні навантаження приблизно дорівнювала 35 рокам. За таке коротке життя в умовах кочового мисливського побуту вона могла виховати не більше 7 дітей. Тому сім'я налічувала в середньому 5— 7 осіб різного віку [211, с. 236, 237].

Сучасна археологія та етнографія не дають підстав говорити про період матріархату в первісній історії людства. У кам'яну добу полювання було найважливішою й найскладнішою галуззю життєзабезпечення. Тому чоловік — мисливець у переважної більшості мисливських народів вважався найціннішим членом первісного колективу. Він був як головою сім'ї, так і ватажком общини. Згаданий вище інфантицид (вбивство немовлят) поширювався насамперед на новонароджених дівчаток як менш цінних, ніж майбутні мисливці — хлопчики, членів общини.

Людина формувалася в умовах засвоєння навичок полювання. Оскільки це складне заняття з моменту появи пралюдини було функцією переважно чоловіків, мисливство суттєво впливало на розвиток не лише їхнього організму, а й психіки та інтелекту. Засвоєння хлопчиком мисливських навичок вимагало більших зусиль та часу, ніж підготовка дівчинки до виконання соціальних функцій матері та постачальниці продуктів збиральництва. На думку шведського дослідника Я. Ліндблада, саме цим пояснюється відомий факт, що організм і мозок чоловіків формується до 25 років, а жінок — до 18—19 років [106. с. 170—172].

У переважній більшості відомих етнографічних мисливських суспільств кам'яної доби соціальний статус жінки у колективі значно нижчий, ніж чоловіка. Тільки в новітні часи становище жінки в суспільстві поліпшилося настільки, що наблизилося до соціального статусу чоловіка.