Історія України - модульний курс

2.3. РОЗДРОБЛЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Ще за життя Ярослав Мудрий поділив державу між своїми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава й після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусо биці. Цим скористалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв'язку з цим князі роблять спробу припинити усобиці, для чого в 1097 р. скликають князівський з'їд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113-1125 pp.) та його син Мстислав (1125-1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.

Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою на полі тичній арені Київської Русі в першій чверті XII ст.

Його батько був улюбленим сином Ярослава Мудрого, а мати — дочкою візантійського імператора мономах почали звати Мономахом. 16 років Мономах правив одним з найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років посідав Переяславський престол, 12 років був великим київським князем.

Князь Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем, він прославився своїми військовими походами проти половців. Мономах часто використовував блискавичні рейди, удари у вразливі місця супротивника важкоозброєною кіннотою. У 1113 р. кияни запросили Володимира Мономаха на київський престол. Шістдесятирічний князь умілими дипломатичними та військовими діями приєднав до Русі Турово-Пінську та Волинську землі, проте навіть за часів найбільшої могутності він контролював 3/4 земель, які знаходились під владою Ярослава Мудрого.

Успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток усієї країни. Зосередження в одних руках великого водного шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі й стимулювало економічне єднання всіх давньоруських земель. Невипадково, що в цей час зростають саме ті міські центри, які перебували на центральній економічній магістралі Русі: Київ, Новгород, Смоленськ, Ладога, Переяслав.

Цим зумовлене й будівництво в 1115 р. за наказом Мономаха першого мосту через Дніпро.

Він продовжив традицію династичних шлюбів київських князів з представниками європейських монархій. Сам він був одружений з дочкою англійського короля, його син — з дочкою шведського короля, одна з дочок стала дружиною візантійського імператора, інша — угорського короля.

Володимир Мономах розробив «Устав» — своєрідне доповнення до «Руської правди», де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а також установив єдиний процент за взяті в позику гроші (не більше 150 %).

З ім'ям князя пов'язують монаршу корону Русі — «шапку Мономаха», нібито отриману ним від візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.

Процес феодальної роздробленості й, власне, третій період історії Київської Русі можна поділити на кічька етапів:

1) 1054-1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;

2) 1132-1240 pp. — переважання відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;

3) 1240-1360 pp. — послаблення Русі, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, поступове захоплення цих земель іноземними державами.

Причини роздробленості

Які ж були причини феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був характерним для всіх країн Європи того часу і Русь не уникнула його. Великі розміри держави утруднювали управління нею з боку великого князя, а місцеві князі не були зацікавлені в зміцненні його влади на місцях, тому що в цей час могли обходитися, як вони вважали, і без нього. Вони мали свою дружину, могли з її допомогою захиститися, приборкати незадоволених, зібрати з селян податки. Кожен князь хотів правити сам, уважав себе не гіршим від великого князя, бо теж був Рюриковичем і мав військову силу, щоб позмагатися з ним. Унаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі й економічно стали незалежними від центру. Роздробленню Русі сприяло зростання міст, які ставали політичними й економічними центрами і намагалися суперничати з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торговельних шляхів: Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х по 70-ті роки. XII ст. в історії Русі характеризується надзвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х років XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха — суздальський князь Юрій Долгорукий — засновник Москви. Він тричі завойовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти. У 1155 р. він знову захопив Київ, але в 1157 р. київські бояри його отруїли. У 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюбський став наймогутнішим руським князем, але не залишився в Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видатного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 по 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів.

У середині XII ст. державний лад Русі набув нової форми. Стольний град Київ і домен «Руської землі», який йому належав, перетворився в загальне володіння групи князів — Ярославичів, які вважали себе колективними власниками Руської землі й вимагали собі там частки (власності), а свої права й обов'язки вони визначали на загальноруських з'їздах — снемах. Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом. Снеми були важливою формою загальноруського правління другої половини XI — початку XIII ст. Вони збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організацію оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були, як правило, великі київські князі, місцем проведення — Київ або місто Київської землі.

Практику цих з'їздів було розпочато у зв'язку з необхідністю розроблення давньоруського законодавства. У 1072 р. сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав, Всеволод, бояри та представники вищого духовенства ухвалили у Вишгороді «Правду Ярославичів». Інше питання, що обговорювалось на снемах, — боротьба з половцями, яка вимагала об'єднання зусиль багатьох князівств. У період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну й підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з великим київським князем не враховуючи загальних інтересів країни.

На українських землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноцентризму (Київ) до птіцентризму мав і певні позитивні аспекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали й зростали нові міста як політико-економічні центри князівств, розвивалися феодальні відносини, збільшувалося населення.

Незважаючи на роздроблення, на землях Швденно-Західної Русі продовжувалося формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється назва Україна. Про походження цієї назви є кілька версій. Одні виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням «окраїнна земля», земля, що лежить скраю. Інші вчені пов язують походження цієї назви зі словом «край — країна». За третьою гіпотезою вона походить від дієслова «украяти» — «відрізати», тобто означає «частина землі, «украяна» (відділена) від цілого». Назва «Україна» стала етнонімом наших земель.