Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - модульний курс

ТЕМА 4. ДЕРЖАВА УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Ключові поняття й терміни: «правова держава», «демократична держава», «позаблокова держава», «партія влади», «мажоритарна система», «пропорційно-мажоритарна система», «пропорційна система», «приватизація», «тіньова економіка», «лібералізація цін», «гіперінфляція», «девальвація», «грошова емісія», «перебудова», «гласність», «прискорення», «політичний плюралізм», «багатопартійна система», «референдум», «державний суверенітет».

 4.1. ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ ТА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ

Основні завдання нової держави

Після проголошення незалежності України й підтвердження цього акта Всеукраїнським референдумом почалася розбудова незалежної держави — Україна. Головними завданнями цього процесу були:

• творення власної суверенної держави;

• демонтаж тоталітарних структур;

• становлення багатопартійності;

• перетворення централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову економіку;

• національне відродження;

• утвердження України як повноправного суб'єкта міжнародного права.

Усі громадяни СРСР, які постійно проживали на території України, стали її громадянами. Було введено нову державну символіку й атрибутику. У січні 1992 р. затверджено новий гімн «Ще не вмерла Україна» (автор музики — М. Вербицький). Державний прапор — синьо-жовтий; у лютому 1992 року — малий герб у вигляді тризуба, який є головним елементом великого Державного герба. Україна створила власні збройні сили, були сформовані інститути влади. Таким чином, було утворено всі атрибути держави — від кордонів до наго родної системи.

Формування багатопартійності

У країні склалася реальна багатопартійність, яка тради ційно поділяється на три напрямки: ліві партії, центристські та праві. Ліві партії проголошують своєю метою соціалізм чи суспільство, де буде забезпечено соціальну рівність громадян, домінуватиме державна власність на засоби виробництва. До неї належать Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивна соціалістична партія України. Центристські партії притримуються поміркованих політичних позицій, виступають за розвиток ринкових відносин, розвиток приватної власності в поєднанні з необхідністю соціального захисту населення. До них належать Соціал-демократична партія України (об'єднана), Партія Зелених, Народно-демократична партія України. Праві партії виступають за ринкові реформи, пріоритет приватної власності, захищають ліберальні цінності. До них належать Народний рух України, Українська Республіканська партія, Конгрес Українських Націоналістів.

У 1992-1994 pp. політична ситуація в країні була досить гострою. Погіршувалося соціально-економічне становище, калейдоскопічно змінювалися прем'єр-міністри, йшла боротьба за владу між президентом Л. М. Кравчуком та Верховною Радою, яка заперечувала проти передання виконавчої влади від рад до президентської структури. За 1992-1994 pp. Верховна Рада прийняла близько 450 законів, але більшість з них не спрацювала. Суперники обвинувачували один одного в погіршенні соціально-економічного становища. У цій ситуації президент і Верховна Рада вирішили достроково припинити повноваження й провести нові вибори.

Вибори у Верховну Раду та Президента

У березні 1994 р. були проведені вибори до Верховної Ради (у багатьох округах цей термін було потім подовжено), а в червні-липні вибори Президента України. У результаті виборів значну частину місць отримали комуністи й соціалісти. На це вплинуло тяжке соціально-економічне становище республіки, погіршення рівня життя людей, віра частини населення в те, що можна повернути дешевизну товарів і доперебудовний рівень життя за допомогою комуністів. Цьому сприяло також певне розчарування частини громадян у результатах функціонування незалежної держави, побутування думки, що в усіх бідах винна незалежність. Головою Верховної Ради України було обрано соціаліста О. О. Мороза.

У червні-липні відбулися президентські вибори. Основна боротьба розгорнулася між Л. Д. Кучмою та Л. М. Кравчуком. У другому турі переміг Л. Д. Кучма (52 % голосів), який і став Президентом України. Його програма передбачала поглиблення реформ шляхом прискорення приватизації, зміцнення власної валюти, покращення відносин з Росією та країнами СНД.

Історичною заслугою Л. Кравчука є те, що він послідовно реалізовував ідею незалежності України й очолив здійснення процесів державотворення на першому етапі розбудови самостійної України.

Головним підсумком виборів стало те, що органи влади дійсно почали формуватися за участю народу, реально існує політичний плюралізм. Вибори не привели до послаблення напруги між Президентом і Верховною Радою. Лінія розходжень стосувалась усе ж тієї структури влади (президентська вертикаль чи система рад), відношення до приватизації землі (ліві сили проти приватизації землі, вважаючи її найбільшим багатством України, яким не можна торгувати), політики щодо Росії й СНД (ліві сили виступали за посилення інтеграції з Росією й навіть відновлення СРСР).

Загострення політичної ситуації стримувало хід реформ і утруднювало функціонування виконавчої влади, тому з метою послаблення протиборства 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір між Верховною Радою України й Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади й місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. За цим договором значна частина владних повноважень надавалася Президенту України з тим, щоб він міг використати їх для покращення соціально-економічної ситуації.

На деякий час це послабило політичну боротьбу. Проте після опублікування в березні 1996 р. проекту Конституції України почався новий спалах цієї боротьби, оскільки ліві сили виступили проти інституту президентства взагалі, аргументуючи це тим, що він не відповідає українським традиціям і республіка повинна бути лише парламентською.

У жовтні 1997 р. Верховна Рада приймає новий Закон України «Про вибори народних депутатів». Вибори повинні проходити за мажоритарно-пропорційною (змішаною) системою. 225 депутатів обираються, як і до цього, в одномандатних округах на підставі відносної більшості (тобто обраним буде той, хто набере більше голосів стосовно інших кандидатів), а ще 225 депутатів обираються за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих блоків партій у багатомандатному загальнодержавному окрузі на основі пропорційного представництва. Мандати пропорційно кількості одержаних голосів матимуть ті партії й блоки, які отримають підтримку 4 й більше відсотків виборців, що взяли участь у голосуванні.

Вибори до Верховної Ради України відбулися 29 березня 1998 р. 30 партій та виборчих блоків, 6449 кандидатів у депутати змагалися за місця в парламенті. У виборах взяли участь 70 % виборців. 4-відсоткову межу вдалося подолати 8 партіям і блокам. Серед партій найбільшого успіху досягли комуністи (24,68 % голосів по багатомандатному загальнодержавному округу), Рух — 9,42 %, Блок соціалістичної і Селянської партій — 8,54 %, Партія зелених — 5,45 %, Народно-демократична партія — 4,99 %, Громада — 4,68 %, Прогресивно-соціалістична партія — 4,03 %, Соціал-Демократична партія (об'єднана) — 4,02 %. 114 депутатів, обраних в одномандатних округах — безпартійні. 40 % депутатів обрані вдруге. Успіх комуністів можна пояснити скрутним соціально-економічним становищем, від якого страждала більшість населення республіки, падінням довіри до уряду, ностальгією старшого покоління за минулим, яке їм здається стабільним і кращим, роз'єднаністю зусиль національно-демократичних партій. Разом із тим у багатьох одномандатних округах перемогли великі бізнесмени, прибічники ринкового курсу. Така строкатість складу Верховної Ради призвела до загострення політичної боротьби на шкоду конструктивній роботі державотворення, підйому економіки й рівня життя.

Це на багато днів (57) затягнуло вибори Голови Верховної Ради, і цей процес влучно було охарактеризовано як «спікерраду». Лише 7 липня 1999 р. Головою Верховної Ради України було обрано лідера Селянської партії Олександра Ткаченка, 1939 року народження.

31 жовтня 1999 р. відбувся перший тур виборів Президента України. На найвищий пост у республіці претендувало 13 осіб, у тому числі діючий Президент Л. Кучма, екс-прем'єр-міністр Є. Марчук, колишній Голова Верховної Ради О. Мороз, народні депутати України Н. Вітренко, П. Симоненко та інші. У другий тур вийшли Л. Кучма та лідер комуністів П. Симоненко.

У другому турі виборів, який відбувся 14 листопада, перемогу здобув Л. Кучма, який набрав 56,2 % голосів проти 37,8 % у П. Симоненка. Головний підсумок виборів у тому, що більшість виборців не підтримала ідею «червоного реваншу», тобто повернення комуністів до влади. При цьому слід відзначити значну активність виборців. У другому турі своїм правом вибору скористалися 26 млн. 913 тис. осіб, або більше 70 % тих, хто має право голосу; дуже активною була молодь.

У січні 2000 року у Верховній Раді сформувалася правоцентристська більшість, яка відсторонила від керівництва парламентом представників лівих — Олександра Ткаченка та Адама Мартинюка. Новим Головою Верховної Ради України було обрано Івана Плюща, який уже очолював парламент у 1991-1994 роках.

З метою загострення політичної ситуації та протидії Президенту опозиція намагалася використати так званий касетний скандал (магнітофонні записи нібито зроблені з кабінету Президента), спроби організувати демонстрації й маніфестації (події 9 березня 2001 року, які вилилися в масові заворушення) тощо.

Верховна Рада третього скликання ввійшла в історію як «парламент кодексів». За часи її діяльності були прийняті Кримінальний, Цивільний, Бюджетний, Митний, Земельний кодекси, що має велике значення для розвитку правової держави в Україні.

31 березня 2002 р. відбулися вибори до Верховної Ради України. У голосуванні взяли участь 65,22 % виборців. За їх голоси боролися 33 політичні партії та блоки. Однак у парламент удалося пройти тільки 6 з них. Більше всього голосів отримав блок «Наша Україна» (лідер В. Ющенко) — 23,53 %, далі Комуністична партія України (лідер П. Симоненко) — 20,01 %, блок «За єдину Україну!» (лідер В. Литвин) — 11,83 %, «Блок Юлії Тимошенко» — 7,24 %, Соціалістична партія України (лідер О. Мороз) - 6,89 %, СДПУ(о) (лідер В. Медведчук) - 6,27 %. Уперше за період незалежності України на перше місце в багатомандатному загальнодержавному окрузі вийшла не Комуністична партія. Блок «За єдину Україну!» отримав найбільшу кількість місць в одномандатних округах. «Блок Юлії Тимошенко» й Соціалістична партія України зібрали голоси протестного електорату. Таким чином, у парламенті України утворилося три полюси: центристський (навколо блоку «За єдину Україну!») правий (навколо блоку «Наша Україна»), та лівий (навколо КПУ). Ректора Національного університету внутрішніх справ генерал-полковника міліції професора О. М. Бандурку було обрано у четвертий раз в одному й тому ж окрузі, що є феноменальним результатом. У травні 2002 р. Головою Верховної Ради України обрано Володимира Литвина, історика за фахом, колишнього Главу Адміністрації Президента. У листопаді 2002 р. Прем'єр-міністром України — десятим за часів незалежності України призначено Віктора Януковича — колишнього главу держадміністрації Донецької обл. Така калейдоскопічність зміни прем єрів свідчить про складність управління соціально-економічними процесами в республіці, нестабільність у верхніх ешелонах керівництва, постійну боротьбу за владу, недоліки в проведенні кадрової політики.

«Помаранчева революція»

31 жовтня 2004 року відбувся перший тур виборів Президента України. На найвищий пост у державі претендувала безпрецедентна кількість кандидатів — 24, у тому числі чинний прем'єр-міністр В. Янукович, екс-прем'єр-міністри В. Ющенко та А Кінах, лідер соціалістів О. Мороз, лідер комуністів П. Симоненко та інші. У II тур, який відбувся 21 листопада, вийшли два кандидати В. Ющенко та В. Янукович. Центральна Виборча Комісія оголосила переможцем В. Януковича, який за її даними отримав на 800 тис. голосів більше. Проте представники В. Ющенка опротестували це рішення у Верховному Суді України, який скасував рішення ЦВК і призначив переголосування II туру на 26 грудня 2004 року. У Києві відбулися грандіозні, безпрецедентні для України мітинги на підтримку В. Ющенка (за деякими даними до 500 тис. учасників), які тривали більше двох тижнів. Такі мітинги відбулися й в деяких інших містах України. Оскільки їх учасники носили, як розпізнавальні знаки, одяг, шарфи, косинки, стрічки жовтогарячого кольору, то ці події отримали назву «помаранчева революція». Учасники протестів у Києві блокували Будинок уряду та Адміністрації Президента, чим певною мірою паралізували їх роботу. Для врегулювання політичного конфлікту в Україну тричі приїжджали посередники: президенти "Польщі, Литви, Голова Державної Думи Росії, представники Ради Європи, Організації з безпеки й співробітництва в Європі. У результаті були досягнуті певні крмпроміси, але головним для стабілізації становища в цей час стали рішення Верховної Ради України від 8 грудня 2004 року. Одночасно, «пакетним голосуванням» були прийняті зміни до Конституції України, до Закону «Про вибори Президента України», оновлено склад ЦВК. Згідно зі змінами в Конституції України здійснено перерозподіл повноважень між Президентом України, Верховною Радою України та Прем'єр-міністром. Повноваження Президента дещо зменшуються, а Верховної Ради — збільшуються. Це в першу чергу стосується Кабінету Міністрів, який формується Верховною Радою, термін дії якої подовжено до п'яти років. Повноваження парламенту значно розширюються: він призначає значну частину перших керівників органів виконавчої влади, а також має право контролю за діяльністю уряду. В той же час депутати не матимуть права суміщати роботу в парламенті та в органах виконавчої влади, бізнесі тощо. Розширюється список підстав для позбавлення депутата його мандату. За Президентом залишено право призначати та звільняти голів місцевих держадміністрацій. Значно збільшуються повноваження Прем'єр-міністра. Таким чином, Україна повинна перетворитися з президентсько-парламентської на парламентсько-президентську республіку.

26 грудня 2004 року, в Україні за високої явки виборців (77 % від тих громадян, що мають право голосу) відбулося переголосування II туру виборів Президента республіки, що є безпрецедентною подією в історії. В. Ющенко отримав тро; хи менше 52 % голосів, а його суперник — В. Янукович — більше 44 %. В. Ющенко переміг у 17 регіонах (західні, центральні області України та м. Київ), а В. Янукович — у 10 (східні та південні області, м. Севастополь). В. Ющенка підтримувала молодь, а за Януковича голосувала основна маса людей старшого покоління. Такої політичної напруги й протистояння, вибуху емоцій, як під час цих виборів, новітня історія України ще не знала. Прихильники В. Януковича спробували оскаржити результати виборів у Верховному Суді України, але безрезультатно. 23 січня 2005 р. відбулася урочиста інавгурація Президента України В. Ющенка. Віктор Ющенко народився 1954 р. в Сумській області, закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, за фахом — бухгалтер. З 1993 р. по 1999 р. був головою Національного банку України, у 1999-2001 pp. — Прем'єр-міністром України.

4 лютого 2005 р. Верховна Рада України дала згоду на призначення Прем'єр-міністром України Юлії Тимошенко, яка стала першою жінкою, що обійняла цю посаду. Але згодом через суперечності між оточенням Президента й Прем'єр-міністром Ю. Тимошенко було відправлено у відставку (8 вересня 2005 p.).

26 березня 2006 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які проходили за пропорційною системою. Більше 3 % голосів виборців, що означало прохідний бал до українського парламенту, набрали лише 5 блоків та партій: Партія регіонів (лідер В. Янукович набрала 32,14% голосів), Блок Юлії Тимошенко (22,29 %), «Наша Україна» (лідер Ю. Єхануров, 13,95%), Соціалістична партія України (лідер О. Мороз, 5,69 %), Комуністична партія України (лідер П. Симоненко, 3,66 %). 6 червня Головою Верховної Ради України вдруге було обрано соціаліста О. Мороза (він займав цей пост також і у 1994-1998 p. p.). Прем'єр-міністром України знову було призначено В. Януковича. У Верховній Раді було створено коаліцію, в яку ввійшли Партія регіонів, Комуністична партія, Соціалістична партія.

Навесні 2007 р. загострилося протистояння між Президентом України В. Ющенком та урядовою коаліцією. У результаті двомісячної боротьби (квітень-травень 2007 р.) Верховну Раду України V скликання було розпущено й на 30 вересня 2007 р. призначено дострокові вибори до Верховної Ради України. Після виборів прем'єр-міністром україни знов було призначено Ю. тимошенко.