Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - модульний курс

3.3. СТАНОВИЩЕ НА ОКУПОВАНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ТЕРИТОРІЇ. РУХ ОПОРУ. ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ

На окупованих українських землях фашисти встановили жорстокий окупаційний режим. Територію України було розчленовано: Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі, названі Трансністрією, Гітлер віддав Румунії; західні області («дистрикт Галичина») — Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська були передані до польського генерал-губернаторства. 12 центральних областей республіки стали рейхскомісаріатом «Україна» на чолі з Е. Кохом. Східні українські землі перебували під владою військового командування. У перспективі Україна повинна була стати арійською імперією — «Остготією». 65 % населення передбачалося депортувати в Сибір. Українська нація оголошувалася неповноцінною. На всі найважливіші адміністративні та господарські пости аж до повітового рівня призначалися німці. Створювалося цивільне управління — міські управи на чолі з бургомістрами, волосні управи на чолі з старшинами. Українцям дозволялося обіймати найнижчі посади, такі як сільський староста, бургомістр містечка, поліцай, які вербувалися переважно з карних злочинців.

Найбільші промислові підприємства оголошувалися власністю Німеччини й були поділені між німецькими економічними магнатами. Колгоспи та радгоспи перетворювалися в «общинні господарства» з кріпацьким режимом. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під загрозою суворої кари запроваджувались обов'язкова трудова повинність. Результатом такої експлуатації було те, що 85 % усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій вивозилося з України. Терор став державною політикою фашистів в Україні. Гітлер говорив, що слов'яни не повинні знати більше, ніж значення дорожніх знаків, а географія для них обмежується фразою «столиця рейху — Берлін».

Українську молодь примусово вивозили на роботу до Німеччини. За 1942-1944 pp. у німецьке рабство було забрано 2,4 млн українців. Десятки тисяч з них загинули. Цілеспрямовано здійснювався геноцид. Планувалося щорічно знищувати 10 млн. неарійців, у першу чергу євреїв.

Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному — 99 тис. В Україні було створено 50 гетто й 180 великих концтаборів.

У ході війни проводилася політика колонізації українських земель, заселення їх німцями. У 1942 р. в 486 українських селах проживало 45 тис. німецьких колоністів. Було розроблено план заселення німцями території СРСР, у тому числі й України до 2001 року, де передбачалося поселити 90 млн. німців.

Для покращення постачання німецького населення в рейх було вивезено 3,8 млн голів великої рогатої худоби, 4,4 млн свиней, 5,4 млн овець і кіз, 3 млн. коней. Вивозився навіть українських чорнозем, 1 млн фруктових дерев. З музеїв України забрали 40 тис. експонатів. На українській землі окупанти знищили 5 млн 264 тис. мирних громадян (у тому числі 2,4 млн. євреїв, більше 200 тис. циган, 1,8 млн військовополонених). Населення Харкова скоротилося з 833 тис. осіб до 273 тис. Війна забрала життя більше 8 млн громадян України.

Радянський партизанський та підпільний рух 

В Україні розгорнулася масштабна партизанська боротьба, яка складалася з двох потоків: радянські партизани та частини ОУН-УПА. Під час війни в Україні діяло 46 великих партизанських з'єднань і 160 самостійних партизанських загонів. У своєму розвитку радянський партизанський рух пройшов два основні етапи: 1) виникнення й становлення (червень 1941 р. — листопад 1942 p.); 2) активізація й розширення (грудень 1942 р. - 1944 p.).

На першому етапі (особливо до весни 1942 р.) дії радянських партизан були малоактивними. Вони зазнавали значних втрат. Хоча спочатку було створено 23 підпільних обкоми партії, 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних осередків, але фактично в підпіллі змогли зберегтися лише 15-20 % залучених кадрів. Причинами цього була недостатня організаційна підготовленість, прорахунки в підборі кадрів, зневіра частини партизан у можливостях боротьби в умовах військових успіхів німців, зрада частини підпільників, недостатня озброєність.

У кінці 1941 — влітку 1942 р. було розгромлено підпілля Дніпропетровська, Києва, Миколаєва, Одеси, Харкова, Вінниці, Сімферополя, Сталіна та інших міст. Зазнали провалу спроби формування великих партизанських загонів восени — взимку 1941р.

У червні 1942 р. було створено Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з генералом Т. Строкачем, який керував загонами й координував дії партизан, постачав їм зброю, кадри фахівців (радистів, підривників, шифрувальників). У серпні 1943 р. за командою штабу розпочалася «рейкова війна» — руйнування залізниць. Під час цієї операції було виведено з ладу близько 2 тис. км залізниць. УШПР керував рейдами партизанських з'єднань у тилу ворога, зокрема С. Ковпака — у Карпати, О. Сабурова — на Житомирщину, О. Федорова — на Волинь. Всього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У 1944 р. партизани почали широко взаємодіяти з регулярними військами. Було сформовано 1-у Українську партизанську дивізію, яка здійснила рейд на Сан і Віслу.

Найпоширенішими формами боротьби підпільників були збір інформації, саботаж і диверсії. У 1941-1944 pp. у партизанських загонах налічувалося майже 180 тис. осіб, 30 % з них — загинули. У підпільних організаціях брали участь до 100 тис. осіб. 96 підпільників і партизан відзначені званням Героя Радянського Союзу. Партизанський рух став стратегічним фактором війни, фактично другим фронтом, який прикував до себе до 10 % сил вермахту на Східному фронті. За роки війни партизани знищили й взяли в полон 1,5 млн. гітлерівців, 2300 танків, 1100 літаків, пустили під укіс 21 тис. потягів.

УПА

Офіційною датою народження УПА стало 14 жовтня 1942 p., запроваджене пізніше як свято українського війська, приурочене до дня покровительки Війська Запорозького Святої Богородиці.

УПА нараховувала до 90 тис. чол. ОУН розділялася на бандерівців (ОУН-Б) і мельниківців (ОУН-М), які ворогували між собою. ОУН-Б у 1943 р. фактично злилася з УПА. Вояки ОУН боролися проти всіх, хто виступав проти незалежності України, їх діяльність носила суперечливий характера одного боку, вони боролися проти гітлерівського фашизму й сталінського тоталітарного режиму за створення української суверенної держави; з іншого — їх діяльність пов'язана зі співробітництвом з німецькою окупаційною владою (наприклад, створення дивізії СС «Галичина»), терором проти польського населення, а також тієї частини власного, яка не підтримувала їх поглядів. УПА очолив Роман Шухевич (Тарас Чупринка). За зонами дії УПА розділялася на три групи: УПА — Північ (Волинь і Полісся); УПА — Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА — Південь (Поділля). Перший бій з німцями відбувся 7 лютого 1943 p., коли перша сотня УПА напала на містечко Володимирець Волинської обл. УПА прагнула закріпитися в Україні як «третя сила» (крім німецької й радянської влади). Тільки в жовтні-листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. Гостре протистояння виникло в УПА з польськими підпільними формуваннями — Армією Крайовой (АК). Початком конфлікту стали масові вбивства українців на Холмщині ще в 1941 р. Операція «Буря», яку почала АК, передбачала відновлення контролю над землями, втраченими в 1939 р. Репресії, початі АК, повинні були показати, хто є реальною владою на цій території. У результаті це призвело до етнічного чищення, як з боку АК, так і з боку УПА. Тільки на Холмщині в 1943-1944 р. польські формування знищили майже 5 тис. українців. ОУН тероризувала польське населення на Волині.

З виходом Червоної армії до Дніпра, керівництво УПА приймає рішення про зміну тактики. Воно вирішує не втручатися в боротьбу між німецькими й радянськими військами. Це пояснювалося тим, що УПА не хотіла витрачати сили на війну з німецькими окупантами, владу котрих уже вважала тимчасовою. Частина українських націоналістів (Український центральний комітет — У ЦК на чолі з В. Кубійовичем) пішла ще далі й дала згоду на формування української дивізії у складі німецької армії. Вони вважали, що це поліпшить ставлення німців до українців і підготує кістяк майбутньої армії. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося 82 тис. чол., 13 тис. стали солдатами дивізії СС «Галичина». У липні 1944 р. ця дивізія зазнала важких втрат у боях під Бродами. Після переформування дивізія перебазувалася до Югославії, а в квітні 1945 р. здалася в полон американцям у Граці (Австрія).

УПА як партизанська армія в основному, не йшла на відкриті бої з регулярними військами радянської армії, хоча окремих сутичок було чимало. Під час одного з них навесні 1944 р. було смертельно поранено командуючого 1-им Українським фронтом генерала армії М. Ватутіна. Лише в 1944 р. УПА здійснила 800 рейдів.

Складність діяльності ОУН полягала в тому, що її, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна держава й вона була змушена покладатися тільки на власні сили й використовувати своєрідну тактику.

Визволення України

Процес визволення України від німецької окупації можна розділити на декілька етапів:

1. Грудень 1942 р. — червень 1943 р.: у ході розгрому німецьких військ під Сталінградом було звільнено частину Ворошшювградської, Сталінської й Харківської областей. 18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с Півнівка Міловського району Луганської обл. 14 лютого 1943 р. першим з обласних центрів було визволено Ворошиловград (Луганськ). Цього ж місяця звільнено було й Харків, але в березні 1943 р. його знову захопили німці.

2. Липень 1943р. — листопад 1943р.: після Курської битви радянські війська звільняють Харків (23 серпня 1943 p.), а згодом — Київ (6 листопада 1943 р.). За подвиги, здійснені в ході битви за Дніпро, 2438 воїнам надано звання Героя Радянського Союзу (понад 20 % від усіх, хто одержав це звання за період війни). За визволення Києва віддали своє життя близько 260 тис. осіб.

3. Грудень 1943р. — травень 1944р.: цей період пов'язаний з бойовими діями 4-их Українських фронтів за визволення Правобережної України. Успішне досягнення цієї мети в основному було забезпечено перемогою в січні-лютому під Корсунь-Шевченківським (німці втратили 55 тис. солдатів). 25 березня 1944 р. на 1003 день війни війська 2-го Українського фронту вийшли на державний кордон з Румунією, а 8 квітня — з Чехословаччиною, у травні 1944 р. було визволено Крим.

4. Червень — жовтень 1944 p.: завершальний етап звільнення України. Львівсько-Сандомирська операція забезпечила визволення західних областей України. 28 жовтня 1944 р. остаточним вигнанням німецьких військ із Закарпаття було завершено визволення України.

Битва за визволення України тривала 22 місяці й складалася з низки великих операцій (Корсунь-Шевченківська, Львівська, Карпато-Ужгородська), в яких брало участь до половини живої сили й бойової техніки всієї радянської армії. Вона стала одним із найважливіших етапів на шляху до Перемоги.

Кожний десятий житель України (4,5 мли) воював у лавах Червоної Армії, а 2070 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. З 15 фронтів, що діяли в період війни, більше половини очолювалися маршалами й генералами, які були за походженням українцями. Солдати та офіцери, жителі України, які виявили масовий героїзм, отримали 2,5 млн орденів і медалей із загальної кількості 7 млн нагород, вручених воїнам Збройних сил. Мільйони трудівників України кували зброю перемоги в тилу. 120 тис. українців брали участь у війні у складі військ США, Канади, Франції, польських та чехосло-вацьких формувань. Водночас 250 тис. служили у сформованих німцями українській поліції та допоміжних військових частинах вермахту. Українська еміграція США й Канади в 1944-1945 pp. надала допомогу для лікарень і дитбудинків України на суму 600 тис. доларів.

Разом радянські війська втратили на Східному фронті понад 12 млн убитих, померлих від ран і зниклих без вісти (німці - 4 млн), 120 тис. танків (німці - 50 тис), 50 тис. бойових літаків (німці - 25 тис). Понад 6 млн. радянських воїнів опинилася в полоні, дві третини з них загинули від нелюдських умов утримання в концтаборах і примусової роботи на шахтах і промислових підприємствах.