Історія України - модульний курс

2.4. ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ 20-Х РР. ВСТАНОВЛЕННЯ МОНОПОЛІЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ НА ВЛАДУ

Політична система України на початку 20-х pp. мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак усі партії, крім КП(б)У — філіалу РКП(б), реальної влади не мали і користувались незначним впливом. На початку 1921 р. КП(б)У нараховувала понад 75 тис. комуністів.

У ті роки в Україні ще продовжували діяти загальноросійські соціалістичні партії меншовиків, есерів, бундівців, але під тиском більшовиків почався процес ліквідації цих партій. Тим більшу що особливої підтримки в масах вони вже не мали.

ЦК меншовиків у тезах «Про політичне становище і завдання соціал-демократії» (серпень 1921 р.) стверджував, що нова економічна політика має половинчастий характер і не може дати значних результатів у відновленні народного господарства. Економічна програма, викладена в тезах, пропонувала денаціоналізувати всі дрібні, середні та частину великих підприємств, радгоспи, здати в оренду приватним особам, відмовитися від державної монополії зовнішньої торгівлі.

Центральною вимогою політичної платформи меншовиків було гасло «вільно вибраних Рад». Практично це гасло означало повернення до коаліції, а значить, ліквідацію домінування більшовиків. Тому КП(б)У проводила щодо меншовиків не тільки ідейно-політичну боротьбу, а й застосовувала відверто репресивних заходів.

Меншовики намагалися організувати спротив діяльності партії більшовиків. Через свої друковані органи, усну агітацію вони прагнули викрити помилки, недоліки та зловживання більшовиків. Та з 1921 р. умови їх діяльності значно погіршилися. Відсутність коштів, позбавлення можливості мати легальні друковані органи, звуження соціальної бази — усе це ускладнювало, обмежувало й знижувало рівень політичної діяльності партії. До того ж посилилися репресії з боку більшовиків.

У 1922 р. партія фактично працює в напівлегальному становищі. Найпоширенішими методами боротьби влади з РСДРП були перешкоди та звільнення з роботи за партійну належність, перешкоди у проведенні лекцій, відкритих зборів, бесід, заборона існування легальної періодичної преси.

У 1923 р. діяльність меншовиків в Україні дещо активізувалася, що було пов'язане з кризою непу та страйками, волинками та заворушеннями серед робітників. Меншовики організували виступи своїх пропагандистів на робітничих зборах у містах Донбасу, Одесі, Харкові, Києві. Відповіддю був новий оберт репресій та посилення агітаційно-масової роботи серед робітництва з боку керівних діячів КП(б)У, партійних органів. Сам неп був основним аргументом на користь більшовиків. Якщо вірити офіційним даним, опублікованим у більшовицькій пресі, під час виборів до місцевих Рад Києва, Харкова та деяких інших центрів, за меншовиків проголосувало лише близько 1 % виборців (жовтень 1922 p.).

У 1922 р. у Києві відбувся процес проти меншовицького «Південного центру». Всеукраїнська конференція колишніх меншовиків заявила про розрив з меншовизмом і ліквідацію партії. Меншовицькі організації на місцях почали самоліквідовуватися.

Усі ці фактори стимулювали рух щодо ліквідації партії. 24 травня 1923 р. у центральній та місцевій пресі було оприлюднено заяву 18 меншовиків Катеринослава, в якій говорилося про вихід їх із партії й ліквідацію місцевої організації.

Після цього почалася ланцюгова реакція ліквідації меншовицьких організацій. У червні 1923 р. заявили про ліквідацію своїх організацій меншовики Кривого Рогу, у серпні — Олександрівська, Бердянська, Бахмуту, у вересні — Донбасу, у жовтні — Києва, Одеси, Харкова. У жовтні 1923 р. було створено Всеукраїнське бюро з ліквідації меншовицьких організацій, яке наступного місяця опублікувало «Декларацію колишніх членів РСДРП (меншовиків) на Україні», в якій визнавалась «історична правота лінії РКП(б) і НІ Інтернаціоналу» і зазаначалося про необхідність розпуску всіх організацій меншовиків в Україні та вступу їх членів до КП(б)У.

Документи свідчать, що керівництво партії більшовиків активно сприяло ліквідації меншовицької партії. 4 червня 1923 р. до всіх губкомів було надіслано циркуляр за підписом Секретаря ЦК РКП(б) В. Молотова і з грифом «цілком таємно» під назвою «Про заходи боротьби з меншовизмом». У ньому ставилося завдання «вирвати з корінням меншовизм у робітничому класі, остаточно дезорганізувати й розбити партію меншовиків». З цією метою вимагалося вилучити, звільнити меншовиків з апарату профспілок, державних та господарських організацій, усувати їх від лекторської, викладацької роботи у вузах та інших навчальних закладах. Комуністів зобов'язували у вирішенні цих питань мати тісні зв'язки з ДПУ.

Процес ліквідації меншовицьких організації повинен був завершити Всеукраїнський з'їзд колишніх меншовиків, який відбувся 1-3 лютого 1924 р. в Харкові. 45 делегатів представляли 700 колишніх меншовиків. У рішеннях з'їзду підкреслювалося, Що «треба поховати те, що давно вже вмерло само». З'їзд постановив: «Розпустити всі організації меншовиків в Україні, ліквідувати Головний комітет меншовиків України», а колишнім членам РСДРП вступати до Компартії.

Проте в Україні залишалися праві групи меншовиків, які не Прийняли рішення з'їзду, та закликали до продовження діяльності. Проти них ДПУ застосувало репресивні заходи й протягом 1924 р. ліквідувало ці організації.

Іншим об'єктом політичних репресій з боку більшовиків була партія есерів. Вони, на відміну від більшовиків, не підтримували ідеї диктатури пролетаріату, а згідно з рішенням Всеукраїнського комітету есерів від 13 травня 1920 р. протиставляли їй гасло «диктатури всього трудящого народу», що з точки зору політичної практики було ще більшою абстракцією й абсурдом, ніж більшовицька «диктатура пролетаріату». У національному питанні есери України виступали за встановлення федерації з Росією з подальшим об'єднанням в єдине ціле обох держав.

Ліві есери, які прагнули в липні 1922 р. об'єднатися з есерами-максималістами під гаслом «Влада Радам, а не партіям!», також сформулювали свій проект економічних перетворень. Запропонована ними економічна програма передбачала зменшення промислового виробництва до розмірів обсягу сільськогосподарського ринку, зменшення кредитування промисловості, з тим щоб кошти, які від цього звільняються, спрямувати в сільське господарство, відновлення «вільної кооперації». Свободу торгівлі і закордоном. У політичній сфері пропонувалося відновити «повновладні Ради рівноправних трудових селян і робітників, свободу слова, друку, зборів».

Звичайно, що такі гасла не могли подобатись більшовикам. Їх лідер В. І. Ленін вимагав щодо есерів та меншовиків «найнещаднішої боротьби з ними і наймаксимальнішого недовір'я до них (як до найнебезпечніших фактичних посібників білогвардійщини)». Тому більшовики повели принципово нову лінію — лінію на остаточну ліквідацію своїх політичних опонентів як політичних інституцій.

11 березня 1921 р. було проведено новий тур репресій проти меншовиків та есерів. ВУНК здійснила арешти в Харкові, Полтаві, Катеринославі, Одесі, Юзівці, Маріуполі.

З 22 по 29 травня 1921 р. в Харкові проходив судовий процес з викриття УПСР, яка ще 7 лютого 1920 р. офіційно відмовилася від збройної боротьби проти Радянської влади. Одночасно відбувся показовий суд у Києві над 5 діячами ЦК та 3 членами У ПСР. Їх звільнення восени свідчило про прагнення більшовицької влади продемонструвати свою силу, показати «хто у домі хазяїн», «вказати на місце» іншим політичним партіям, діяльність яких де-юре і де-факто робилася злочинною, оскільки не співпадала з більшовицькою.

Протягом 1921-1922 pp. соціалісти-революціонери в Україні, перебуваючи під невпинним наглядом ЧК та більшовицької партії, в умовах напівлегальності проводили партійну роботу, у тому числі підтримку страйкового руху робітників та виступів селян. Проте саме з 1921 р. більшовики починають активно витісняти есерів з політичного життя країни, використовуючи прийом комбінування різних форм впливу.

При ЦК КП(б)У було створено комісію для боротьби з дрібнобуржуазними партіями, яку очолив В. Затонський.

ЦК РКП(б) на пропозицію Ф. Дзержинського, яку рішуче підтримав В. Ленін, прийняв принципове рішення про проведення показового судового процесу проти лідерів партії соціалістів-революціонерів. Процес відбувся в червні-серпні 1922 р. в Москві. На лаві підсудних опинилися 34 члени ЦК та інші керівні діячі партії есерів. Головою трибуналу був Г. Пятаков. 12 підсудних було засуджено до смертної кари, а інших до різних термінів ув'язнення (від 2 до 10 років).

Після процесу почався вихід рядових есерів з партії. Цей вихід стимулювався більшовицькою владою, яка сприяла проведенню так званого з'їзду колишніх есерів, який відбувся 18-20 березня 1923 р. в Москві. Природно, що такий «з'їзд» визнав остаточний розпад партії і закликав колишніх есерів вступити у РКП(б).

Більшовики досить уміло застосовували прийом маніпулювання свідомістю мас в умовах масованої ідеологічної обробки. ЧК у свою чергу застосовувало такі форми впливу: арешти активістів та лідерів партії; нагляд за всіма проявами діяльності ПСР в Україні; агентурна розвідка; розклад есерівської партії через роботу провокаторів. Есери намагалися чинити посильний опір — проводили контрагітаційні кампанії, використовували досвід конспіративної роботи. Перехід соціалістів-революціонерів у підпілля мав два наслідки. Позитивний — есери захистили на якийсь час організації партії від розгромів, та негативний — працюючи нелегально, ПСР втрачала підтримку мас. Проти ПСР більшовики найбільше, ніж до інших політичних супротивників, застосовували сили карних органів держави. У 1923 р. були остаточно ліквідовані всі есерівські організації в Україні.

Ще весною 1919 р. відбувся розкол Бунду. Ліві течії пішли на зближення з радянською владою, хоч і прагнули виокремлення єврейських робітників.

Поступовий перехід бундівців на позиції радянської влади багато в чому був зумовлений ілюзіями про можливість її демократизації шляхом участі в роботі її органів, перебуванням У лавахКП(б)У.

Проте більшовики неоднозначно, а часом і негативно ставилися до об'єднання з лівим Бундом, до організаційного оформлення їх взаємин.

29 березня 1921 p. Політбюро ЦК КП(6)У прийняло постанову «Про вступ Бунду в КП(б)У». У результаті було створено спеціальну комісію для реалізації цього рішення. Після відповідної перереєстрації протягом 1921 р. частину бундівців в Україні було прийнято до КП(б)У. Права її частина на чолі з Абрамовичем емігрувала за кордон. У 1924 р. залишки бундівських організацій саморозпустилися.

Проте боротьба з єврейськими організаціями тривала. У 1923-1924 pp. з ними активно боролося ДПУ. Як писав заступник голови ГПУ УСРР К. Карлсон «ми знімали актив сіоністських угрупувань, саджали у в'язниці найсильнішу частину організації, висилали найактивніших осіб». Він указував, що в Україні нараховувалось у 1925 р. 9 сіоністських угруповань, причому на обліку в ДПУ знаходилось 1528 осіб. Першим заходом боротьби з сіонізмом вказувалось «продовження застосування репресивних заходів до найбільш серйозного й дорослого активу сіоністських угруповань».

Серед партій національно-демократичного спрямування намагалися продовжувати свою діяльність ... партії Українська партія соціалістів-революцюнерів УПСР) та Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ).

На початку 1920 р. УПСР визнала радянську владу й легалізувалася. Однак її лідери взяли участь у виступах отаманів проти більшовиків. Частина есерів (М. Грушевський, М. Христюк та інші) емігрували, але за кордоном вони саморозпустилися. У серпні 1920 р. членів ЦК УПСР Голубовича, Петренка, Лизановського, Частника, Ярослава та інших було заарештовано. У травні 1921 р. в Києві проти них організували політичний процес, і керівного центру УПСР не стало.

Після падіння УНР колишні лідери УПСФ утворили в Україні «Братство української державності», яке виступало проти радянської влади. У 1921-1925 pp. частину українських соціал-демократів та есерів було ліквідовано разом з організаціями «Волинська повстанська армія», «Всеукраїнський повстанком», «Братство української державності».

Після закінчення громадянської війни Радянська влада організувала безпосередні репресії проти партії анархістів. 25 листопада 1920 р. Центральне управління надзвичайними комісіями України дало вказівку всім головам губернських надзвичайних комісій провести обшуки та арешти махновців і анархістів усіх напрямків. Таким чином, у в'язницю було кинуто майже всіх членів секретаріату Конфедерації «Набат».

Були також ліквідовані Київська асоціація анархістів, полтавські та роменські групи «Набат» та асоціації анархістів, розгромлені анархістські групи Харкова. У лютому 1921 р. було проведено ще одну масову операцію проти Конфедерацій «Набат», у результаті чого ЧК вдалося розгромити більшість її місцевих організацій. У цей же час в Одесі ліквідували групи всіх напрямків, учасників яких звинуватили в підготовці терористичних актів проти радянської влади. За аналогічним звинуваченням було заарештовано членів Анархічного союзу молоді на Волині.

Така політика більшовиків призвела до того, що вже на початку 1921 р. анархістський рух став фрагментарним і локальним. Діяли тільки окремі, нечисленні, слабко пов'язані між собою групи. У Донбасі (Юзівка, Луганськ, Горлівка) місцеві анархісти шляхом пропаганди та агітації прагнули оволодіти фабзавкомами і поставити їх на чолі підприємств. У Волинській, Подільській, Харківській та Миколаївській губерніях анархісти обмежувались лише пропагандою своїх поглядів на різних зборах робітників та селян, з'їздах комнезамів, безпартійних конференціях.

Але репресії було посилено й до кінця 1921 р. анархістський рух в Україні було ліквідовано остаточно. Улітку 1921 р. у Жмеринці було розстріляно 40 анархістів, в Одесі теж значна їх група. За даними М. Мельгунова, тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі було розстріляно на цей час понад 5 тис. анархістів. Таким чином, анархістський рух в Україні зазнав поразки.

Ще одна група партій належала до союзників більшовиків у громадянській війні. До них належали Українська комуністична партія {боротьбистів) і Українська партія лівих соціал-революціонерів (борбистів).

Боротьбисти сформувалися з лівого крила УПСР, їх лідерами були Г. Гринько, В. Блакитний, П. Любченко.

Борбисти (від назви органу партії «Борьба») та їх лідери В. Качинський, М. Алексеев, Є. Терлецький декларативно визнавали радянську владу, але заперечували Диктатуру пролетаріату, протиставляючи їй «диктатуру трудящих», «диктатуру трудових класів». Борбисти вважали, що робітничий клас може відігравати свою авангардну роль лише на етапі соціалістичної революції й не здатний керувати здійсненням економічної політики, протиставляли місто селу.

Обидві ці партії пропонували формувати ради на багатопартійній основі й були проти повного підкорення України Москві. разом з більшовиками вони брали участь у виборній кампанії в радах за загальними списками.

У цілому в Україні КП(б)У, як правляча партія, встановлювала квоти представництва інших партій, що стояли на платформі радянської влади в Радах. Поступово таке «співробітництво» КП(б)У з іншими партіями неминуче вело до їх розколу та влиттю в більшовицьку партію. Підштовхувало до злиття лівих течій комуністично орієнтованих партій з КП(б)У й рішення Комінтерну. Боротьбисти за час свого існування двічі зверталися до Виконкому Комінтерну з проханням прийняти їх до Комінтерну. Однак на той час комуністичний Інтернаціонал був під впливом більшовиків. Через це більшовикам не важко було добитися від Виконкому рішення, яке б їх задовольнило.

Виконком Комінтерну 26 лютого 1920 р. прийняв рішення, в якому боротьбистам пропонувалось ліквідувати свою партію та влитися до лав КП(б)У. Мотивувалося таке рішення тим, що в Україні існує українська комуністична партія — КП(б)У, і наявність декількох ідентичних партій в одній країні не відповідатиме потребам як самого українського пролетаріату, так і світового пролетаріату в цілому.

Відмова Комінтерну поставила боротьбистів перед необхідністю прийняти рішення про злиття з КП(б)У. У свою чергу на засіданнях ЦК КП(б)У з початку 1920 р. неодноразово порушувались питання про розробку конкретних заходів, які б підготували партії до злиття. X. Раковському доручили вести переговори з боротьбистами про злиття «до кінця». На засіданнях ЦК КП(б)У були обговорені й тези про взаємовідносини між КП(б)У та боротьбистами. 14 березня 1920 р. боротьбисти провели Всеукраїнську конференцію. Більшістю голосів (100 делегатів) було прийнято остаточне рішення про розпуск партії. Членам партії пропонувалось улитися до лав КП(б)У.

3 15 тис. боротьбистів у КП(б)У в індивідуальному порядку було прийнято 4 тис. Лідери боротьбистів О. Шумський, В. Блакитний, Г. Гринько, П. Любченко, А. Хвиля згодом обіймали відповідальні посади в ЦК КІІ(б)У та Раднаркомі. Частину членів цієї партії було знищено в період боротьби проти так званого «куркульського бандитизму». Восени 1920 р. при перереєстрації КП(б)У значну частину колишніх боротьбистів було виключено з її лав.

Блок з борбистами теж виявився ситуаційним, тактичним.

У квітні 1920 р. ЦК КП(б)У почав переговори ліквідацію їх партії на умовах вступу її членів до лав більшовиків. На цей час партія борбистів нараховувала 7700 чол. Але в партії почалися хитання, внутріпартійна диференціація, масовий вихід. У цих умовах у липні 1920 p. IV з'їзд борбистів прийняв рішення про самоліквідацію партії.

Ліквідація цих партій чітко виявила прагнення більшовиків до монополізму на політичній арені, рельєфно продемонструвала її розуміння політичної демократії. На рішення вищевказаних партій про саморозпуск вплинув також і постулат Комінтерну про необхідність з метою збереження єдності революційних лівих сил наявності лише одної комуністичної партії в кожній країні.

УКП

Дещо тривалішим виявився термін існування Української комуністичної партії (УКП), створеної на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Вона нараховувала всього близько 300 осіб. Лідерами партії були А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Ця партія прагнула більшої самостійності для України, заявляла про невизнання політики радянської влади з аграрного питання, про необхідність створення своєї української економіки, власної армії, виступала проти русифікаторської політики КП(б)У, проти входження України до СРСР.

З III з'їзду (1922 р.) одна частина її членів прагнула до союзу з націоналістичними силами, а друга намагалася налагодити контакт з КП(б)У. В умовах відсутності інших партій УКП могла б стати центром притяжіння опозиційних більшовикам елементів, але вона була занадто дрібною організацією. Д. Мануїльський, який був у 1921 р. першим секретарем ЦК КП(б)У, говорив, що вся ця партія може поміститися на одному дивані. Керівництво КП(б)У дозволяло цій партії існувати й надавало фінансові субсидії, створюючи ілюзію плюралізму.

Зрештою, ця гра більшовикам набридла, і в жовтні 1924 р. ЦК КП(б)У схвалив курс на ліквідацію УКП.

Спроба УКП вступити в Комінтерн закінчилася невдачею. 14 грудня 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи це тим, що партія є націоналістичною і її діяльність спрямовано на розкол сил пролетарської диктатури. Незважаючи на спроби ряду делегатів IV з'їзду УКП у березні 1925 р. зберегти її, було прийнято рішення про її саморозпуск.

У 1921-1922 pp. заявили про саморозпуск також Єврейська комуністична спілка (Комфарбан) та Єврейська комуністична партія «Паолей-Ціон», які пропагували ідею еміграції євреїв.

Установлення монополії комуністичної партії

Таким чином, у 1925 р. КП(б)У залишилась єдиною політичною партією в республіці. До її фактичної політичної монополії додалася і формально-юридична. Співробітництво з іншими українськими політичними партіями було вимушено тактичним, тимчасовим, воно не співпадало зі стратегією більшовиків. Політичного плюралізму після перемоги більшовиків у громадянській війні не могло й бути. Становище правлячої партії з усіма інститутами влади (уряд, армія, ВЧК — ГПУ, суд, преса, фінанси) давало більшовикам вирішальні переваги стосовно інших партій. Використовуючи політичний, ідеологічний, моральний тиск, репресії та терор, більшовики успішно виконали завдання з ліквідації своїх політичних супротивників. Багатопартійності не могло бути й з ідеологічної точки зору. Занадто різними були підходи до політичного, економічного та ідеологічного устроїв суспільства. По суті, існувало протистояння двох ідеологічних концепцій: диктатури партії і революційної демократії.

Згідно з Конституціями 1919 і 1929 pp., вищим законодавчим органом УСРР проголошувався з'їзд рад робітничих, селянських, червоноармійських депутатів, який скликався до двох разів на рік. Між з'їздами законодавчу владу перебирав на себе Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад (ВУЦВК). Виконавча влада належала Раді народних комісарів (РНК). На місцях діяли ради різних рівнів та їх виконавчі комітети. Поступово відбувалося посилення центральної влади за рахунок місцевих рад, помітнішу роль почали відігравати їх виконкоми.

Провідна роль у політичній системі СРСР та Української СРР тоді належала комуністичній партії. Узявши під контроль ради, більшовики почали діяти спочатку як урядова (коли в радах ще були представники інших партій), а потім як державна партія.

Оскільки основною метою більшовиків у державному будівництві, за Леніним, було зруйнування старої державної машини й створення власної, то постало завдання забезпечити цю машину власними кадрами. Висунення «своїх» на керівні посади пронизувало всю діяльність партійних комітетів.

Унаслідок такої кадрової політики радянський апарат став тотожним партійному. За тодішнього дефіциту досвідчених управлінців більшовики часто використовували для заміщення важливих посад (як правило, радянських та господарських) вихідців з інших партій, які перейшли до їх рядів. Так, в українському уряді в 1923 р. було троє колишніх меншовиків.

Комуністична партія протягом першої половини 20-х pp. еволюціонізувала за такими основними напрямами:

— перетворення партії з революційної організації, ціллю якої було повалення старих політичних інститутів та зміна форм власності, на державну партію;

— монополізація політичного становища через усунення інших партій;

— зосередження влади в руках вузького кола партійних керівників.

Стосовно більшовицької партії цього періоду цілком підходить визначення «залізний закон олігархії», сформульоване німецьким істориком і соціологом Робертом Міхельсом (1876-1936). Згідно з ним усі організовані політичні партії, особливо масові, в яких партійців відділяє від лідерів інтелектуальний і професійний рівень, мають тенденцію, якими б демократичними не були їх принципи, до формування закритої олігархії. Концентрація влади в руках небагатьох призводить до зловживання нею. Вожді, яких маси виштовхують на гребінь подій, стають їх володарями.

З переходом більшовицької партії від завдань, пов'язаних з руйнуванням старого, до створення й управління новим, дисципліна, вміння підкорятись набули в ній особливого значення. Іншого змісту набуло й членство в партії, вихід чи виключення з якої означало й відсторонення від політичної діяльності.

Згідно зі Статутом ВКП(б) основним організаційним принципом партії був демократичний централізм. Цей термін вказував на подвійний процес, за якого повноваження зростали від партійних осередків у містах, на заводах, у селах, через проміжні місцеві, обласні комітети до Центрального комітету, який був органом з'їзду. З їх використанням підтримувалася дисципліна зверху донизу, оскільки кожен партійний орган підпорядковувався вищому. Проте в дуалізмі (двоїстості) цього терміна приховувався й суперечливий процес —боротьба між демократією та централізмом, між потоком зростаючих від периферії до центру повноважень і дисципліною, яка нав'язувалася зверху й кваліфікувалася як дієвість виконання. Тенденція до централізації партії ставала домінуючою.

Ототожнення понять «партія» й «держава» спричинило перенесення диктаторських методів управління державою на методи керівництва партією, яка стала державною. В умовах загальної диктатури жоден політичний інститут не може бути демократичним, тим більше партія, яка сама запроваджувала диктатуру в державі. Політика партії не залежала від голосів виборців, їх позицій, думок. Від імені партії диктатуру офіційно здійснював ЦК, а потім, з розширенням його складу, Політбюро ЦК. Створена більшовиками на початку 20-х pp. система влади була наскрізь олігархічною.

Партія стала невід'ємною частиною тоталітарного режиму, яка своїм впливом охоплювала та контролювала все життя суспільства. Здійснювалось це шляхом організації партійних осередків на всіх підприємствах та організаціях. Влада в країні належала партійному апаратові. На вершині цієї піраміди перебував Сталін, який до 1929 р. позбувся всіх своїх супер. ників і став фактичним диктатором Радянського Союзу.

Для утвердження диктату партії постійно збільшувалась кількість партійних організацій. Практика створення великої кількості парторганізацій висвітлила недоліки функціонування територіальних райкомів, які не змогли ефективно контролювати низові структури. Тому було створено нову ланку партійної піраміди — фабрично-заводські партійні комітети, які контролювали роботу дирекції. Без них не вирішувалося жодне питання життєдіяльності підприємства.

Командно-адміністративна система не потребувала творчо й критично мислячих людей, що спричинило суттєві зміни в кадровій політиці. Остаточно були відкинуті гласність і демократизм у підборі та висуненні керівних працівників. Головними критеріями під час призначення на посаду стали відданість, дисциплінованість, здатність будь-якою ціною виконати вказівку вищої інстанції. Нові кадри пройшли сувору підготовку із засвоєння сталінських методів управління.

У 30-ті pp. відчутнішим ставав дисонанс між об'єктивними вимогами економічного розвитку й здатністю політичного керівництва компетентно реагувати на них. Звідси хитання в економічній політиці й пов'язані з ними провали, які породжували в інтелектуально послабленому вищому ешелоні влади прагнення вирішувати все «простими» директивними методами. На передній план вийшли люди, здатні до адміністрування, «фельд-фебельства». Більшості з них не вистачало загальної підготовки: понад 70 % секретарів райкомів та міськвиконкомів, 40 % секретарів обкомів, крайкомів і ЦК компартій союзних республік наприкінці 30-х pp. мали лише початкову освіту. Природно, що вони потребували детальних інструкцій зверху. Ще нижчим був рівень загальної та політичної культури в основі цієї піраміди. Неграмотні в компартії становили 3 %. Майже п'ята частина всього населення країни теж залишалася неграмотною. Залишки старих ілюзій, традиційні патріархальні уявлення про форми керівництва, відсутність гласності й цілеспрямована дезінформація сприяли утвердженню тоталітаризму.

З утвердженням командних методів керівництва партійні органи все більше зросталися з господарськими й радянськими. Відбувався перехід від функціонального до виробничо-галузевого принципу побудови партійного апарату. Як і скрізь по країні, у ЦК КП(б)У, обкомах, міськкомах і райкомах Партії були створені промисловий, транспортний, сільськогосподарський, планово-фінансовий та інші відділи. За подібним принципом було реорганізовано апарати радянських і господарських органів. Так, у середині 30-х pp. були створені умови для прямого управління через партапарат усіма сферами суспільного й господарського життя.

Зміцнення командно-адміністративної системи вимагало від компартії інших якостей, ніж у роки непу. Замість певною мірою аморфної, що було спричинено перманентними внутріпартійними дискусіями, поставала дисциплінована, зорієнтована на неухильне виконання директив центру монолітна організація.

Наприкінці 20-х pp. набагато жорсткішим став внутріпартійний режим, зникали залишки внутріпартійної демократії. Так, у 1928 р. ЦК партії припинив надсилання на місця стенограм пленумів ЦК, планів роботи Політбюро та Оргбюро; у 1929 р. перестав виходити інформаційний журнал «Известия» ЦК ВК(п)б; усе рідше скликали партійні з'їзди, конференції, пленуми ЦК (до 1925 р. з'їзди ВКП(б) відбувалися щорічно; після XIV з'їзду (1925) XV відбувся через 2 роки (1927), наступний XVI - через 3 (1930), XVII - через 4 (1934), XVIII - через 5 років (1939). У 1934 р. ЦКК — РСІ (Центральна контрольна комісія й Робітничо-селянська інспекція), які мали повноваження контролювати партійно-державні органи всіх рівнів; були реорганізовані в комісії партійного контролю при ЦК ВКП(б) і Комісію радянського контролю при Раднаркомі СРСР, тобто органи, підлеглі ЦК і Раднаркому. Набули розвитку практика кооптації в партійні комітети, голосування списком. Не припинялися «чистки» для регулювання чисельності партії. Чергова з них відбулася в 1933-1934 pp., а в 1935-1936 pp. — перевірка та обмін партійних документів. Ці заходи, крім очищення від компрометуючих елементів, мали на меті придушення місництва, будь-яких виявів опозиційності, інакомислення, забезпечення безумовної влади центру над периферією, а також зняття соціальної напруги шляхом покарання «стрілочників» — конкретних чи надуманих винуватців певних негативних явищ у суспільстві.

Жорсткий політичний режим 30-х pp. з його періодичними перетрусами кадрів партократії («чистками») був генетично пов'язаний з моделлю індустріалізації, з командно-адміністративною системою управління економікою, за якої постійне оперативне керівництво виробництвом здійснюється з центру.

У роботі партійних організацій усіх рівнів почали переважати командні методи, а господарські питання повністю поглинули внутріпартійні. Протоколи засідань партійних комітетів того часу схожі на адміністративні розпорядження про те, які площі відводити під посіви, як орати, боронувати, утримувати без бур'янів поля, берігати картоплю від шкідників, розподіляти квартири тощо.

Боротьба за владу в партії

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба в 20—30-ті pp. в більшовицькій партії. Саме її результати визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням непу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час у країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії: Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Дискусія про профспілки

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою дискусією щодо профспілок, що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робітників, селян, на процесах усередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визначало форми й методи роботи з масами, бачення структури та сутності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло «одержавлення» та «перетрусу» профспілок. Він вважав, що профспілкам має належати все керівництво економічним життям, наголошував на необхідності збереження принципу «призначенства», захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати - «зрощування» господарського апарату з апаратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати самодіяльність спілок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч у партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час її сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи «демократичного централізму» В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань. «Без зіткнення точок зору, без. боротьби течій і груп, без «опозиції» не може існувати пролетарська демократія», —писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом наступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за «єдність» партії, що недопускало інакомислення й вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала «робітнича опозиція». Її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, і пропонували передати організацію управління народним господарством «всеросійському з'їзду виробників». Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економікою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Позицію більшості ЦК було висловлено у «платформі 10-ти» (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК «призначати» тощо, але й без упертого захисту помилок і крайнощів деяких «призначенців», що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного у «формулах» «виробнича демократія», «виробнича атмосфера» та ін.). Під час дискусії виникла так звана буферна група на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив X з'їзд РКП(б). За «платформу 10-ти» було подано 83 % голосів делегатів. Резолюція з'їзду «Про єдність партії» фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обмежувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились «привідним пасом» — засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної демократії, плюралізму думок. Загалом рішення X з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії в бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося в 1923-1924 pp. Криза непу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії, загострення боротьби за владу та особисте суперництво в керівництві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

Її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював неплановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії, які вказували на завмирання життя в парторганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10-ти найбільших (у тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив «заяву 46-ти» як крок фракційно-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпочати дискусію статтею Володимира Зинов'єва «Нові завдання партії», в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті («штиль», «застій»), пропонувалося на ділі застосувати робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно обговорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо розвитку демократії: у першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Пропонувалося налагодити вільний обмін думок, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організацій, покласти край «призначенству», організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(6)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Е. Квірінгом та публіцистом М. Равичем-Черкаським.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що «у нього не виявилось своєї власної лінії» в дискусії, вважав, що полеміку було занесено «з далекої Півночі» й залучено до неї тих, хто «живе настроями Москви». Особливі завдання Равич-Черкаський убачав у становленні КП(б)У як української партії. Разом із тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У «осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії». У статті порушувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності враховувати специфіку України в діяльності більшовицької партії. Цілком справедливими були зауваження про переважання в КП(б)У представників некорінного населення (1923 р. українців у компартії України було лише 24 %, а в державному апараті України — лише 5 %).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недоліки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося. Нерідко учасники дискусії твердили, що вона нав'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького й критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. в пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники більшості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для надання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політику цін, упорядкувати виплати зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й подекуди тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтримувало 38,5 % членів партії, в Києві — приблизно 50 %, Одесі — 1/3, у Донбасі — незначна кількість учасників дискусії. Одним із наслідків дискусії було прийняття «організаційних» заходів ЦК Компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і КО) чи виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й відмову засудити Троцького було звільнено з посади наркома внутрішніх справ України 1. Ніколаенко, за «нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією» — секретаря Київського губкому Компартії Й. Варейкіса.

Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти — комуністи навчальних закладів, установ. Вод. ночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. У резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це «ревізія більшовизму» та «дрібнобуржуазний ухил».

Дискусії початку 20-х pp. справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася.

«Літературна дискусія» 1924-1925 pp.

На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троцького та його прибічників хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького

з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явились критичні статті на публікації Троцького «Про Леніна» та «Уроки Жовтня». Це вже була не дискусія (хоч її назвали «літературною дискусією»), а критичне обговорення й паплюження Троцького. Головний дискусійний матеріал — «Уроки Жовтня» — більшість членів партії навіть не читала. Під час цієї дискусії фактично не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному вона відбувалася на газетних шпальтах.

У багатьох критичних публікаціях ішлося про небільшовицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним компроматом, а розвінчувалася його теорія «перманентної революції», детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на власній ролі в подіях.

Цопри те, що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в «ревізії ленінізму» й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час «літературної дискусії» відтіснила його до межі політичного краху. Його умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні.

У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як «борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму». До того ж його не звинувачували в помилках на відміну від інших членів партійного керівництва — Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії.

Знову були зроблені «оргвисновки» щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України — генеральний секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека й призначення його на іншу посаду — голови Реввійськради.

«Нова опозиція»

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку непу, доцільність і пра вильність обраного політичного курсу. Зміна спів відношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися в так звану нову опозицію. Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), можливість побудови соціалізму в СРСР. Нова опозиція вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висунутого у 1925 p. M. Бухаріним гасла «Збагачуйтесь!». «Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство й не турбуйтесь, що вас притиснуть». У ті часи це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, у тому числі з селянами-куркулями. Бухаріна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів, тільки у 1925 р.

«Нова опозиція» вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Об'єднана опозіція

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. «Нова опозиція», зокрема Каменев, різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів «нової опозиції» до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Усе це перепліталося із взаємними особистими випадами, вишукуванням помилок, обвинуваченням у немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула в 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була «платформа 15-ти» (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Г. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та інші),

У цьому документі зазначалося, що «партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря», сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонено дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалося відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, скачувати практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. У боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались «організаційні методи», особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень — серпень 1927 р. з партії було.виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компарії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Коли в серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Кагановича запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція є маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, остільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником «ленінського» курсу та єдності партії.

«Права» опозиція

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза непу (1927-1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилося міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайних заходів. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше 30 тонн. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухаріна зазнала поразки. Її оголосили «правим ухилом» і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програму Бухаріна не було оцінено більшістю ЦК як значно кращу, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз удався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено в пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології «воєнного комунізму». Вони, як і Сталін, виступали за використання рішучих, «революційних» методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Чистки

Одним із методів регулювання діяльності місцевих парторганізацій були чистки (виключення з КП(б)У). У середині 1921 р. в Компартії України нараховувалося 97869 комуністів, 18 % з яких були вихідцями з інших партій. Під час чистки було виключено 21260 осіб (22 %). Кількість вихідців з інших партій зменшилася до 5 %. У 1926 р. було проведено часткову перевірку й «чистку» сільських осередків, а в 1927 р. — всесоюзний перепис (перереєстрація) членів та кандидатів у члени партії. Ще одну «чистку» здійснили в 1929-1930 pp., під час якої було виключено з партії Майже кожного десятого.

Кадрова політика

Водночас організовувалися масові партійно-політичні кампанії з метою збільшення чисельності партії. Після смерті В. Леніна в 1924 р. було проведено масовий прийом у партію робітників, так званий ленінський призов. В Україні чисельність партії збільшилася на 30 тис. Нова хвиля призову в партію відбулася з нагоди 10-річчя Жовтневої революції в листопаді 1927 — січні 1928 р. і дала 108 тис. новобранців. Усі ці заходи спричинили корінні зміни не тільки кількісного, а й якісного складу партії. Нові партійці були більш керованими, ними легше було маніпулювати за допомогою партійного апарату. Цьому також сприяли їх низький освітній рівень та ігнорування тих незначних демократичних елементів, які існували на початку 20-х pp.

Фактично партія складалася з двох нерівних за значенням частин: апаратної меншості й рядової більшості. Протягом 20-х pp. її апарат виріс у могутню силу, намагався безконтрольно керувати партійними справами, виявляючи при цьому достатню гнучкість й адаптованість.

Створення партійної номенклатури

Партійна еліта України формувалася під активним впливом Москви. У зв'язку з недовірою до України ЦК РКП(б) виявляв особливо обережну кадрову політику в республіці. Тому протягом тривалого часу основним джерелом формування партійно-державної номенклатури в Україні були кадри, прислані з Москви або узгоджені з нею. Тільки з грудня 1920 по листопад 1921 року в розпорядження ЦК КП(б)У було направлено з Росії понад 5 тис. комуністів. Українців серед членів партії, особливо серед керівного складу, була незначна кількість. Навіть наприкінці 20-х pp. їх представництво в ЦК не перевищувало 25 %.

Контроль над партапаратом дав змогу Сталіну розставити на відповідальних постах у республіці своїх людей. У 1923 р. звільнено з посади Голови Раднаркому України X. Раковського, який часто опонував Сталіну, до того ж був особистим другом Троцького. Після Раковського головною фігурою в керівництві стає вже не голова уряду, а керівник партійного республіканського органу. У 1925-1928 pp. на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У перебував один з найближчих клевретів Сталіна - Л. Каганович, який забезпечив підтримку політики свого патрона в Україні, зміцнив владу партапарату.

З початком політики українізації питома вага керівних працівників українського походження почала зростати, однак на ключові посади українців висували дуже рідко. Якщо в уряді республіки вони ще працювали, то керівна верхівка КП(б)У та головного карального органу — ДПУ УСРР — складалася з осіб некорінної національності.

В основу кадрової політики комуністичної партії було покладено теоретичні настанови В. Леніна. Визначаючи критерії добору кадрів, він вказував на необхідність оцінювати їх: а) з точки зору добросовісності; б) з політичної позиції; в) знання справи; г) адміністративних здібностей...». Унаслідок такого підходу до формування державного апарату відбувалося відчуження від нього найосвіченішої та найкультурнішої верстви населення й залучення до керівництва не підготовлених для цього верств — робітників та селян, які не мали ні спеціальних знань, ні управлінських навичок.

Уся робота з добору та розстановки керівних кадрів зосереджувалася у вищих партійних інстанціях. Для формування партійно-державного апарату в 1919 р. ЦК КП(б)У створив обліково-розподільчий відділ, який займався обліком, мобілізацією, переміщенням та призначенням членів партії. Працівників, які перебували на обліку, було поділено на чотири категорії. До першої, основної, належали комуністи, які працювали на посадах голів губвиконкомів, секретарів губернських комітетів, інші вищі керівники партійних і державних органів губернського та республіканського рівнів; до другої категорії — комуністи, які працювали в апаратах губернських установ; третьої — працівники повітового рівня, четвертої — рядові партійці.

Таку ж роботу проводили обліково-розподільчі підвідділи губернських комітетів КП(б)У, які виконували функції обліку деяких категорій відповідальних працівників місцевого рівня, займалися «реєстрацією штрафних», вели облік резерву кадрів на висування, а також виявляли «кандидатів» на зняття з високих апаратних посад за партійно-адміністративні провини, переводили їх до «верстата й плуга».

Якщо на початку свого існування відділи обліку-розподілу займалися переважно мобілізацією комуністів, то з розростанням адміністративного апарату й у зв'язку з важливістю завдань господарського будівництва з'явилася необхідність, за словами Сталіна, «кожного працівника вивчати до кісточок» - Так реалізовувалась одна зі стрижневих засад тоталітарного режиму —утримання під контролем основних ланок державного, партійного, господарського, профспілкового та інших апаратів.

Уперше перелік основних посад, що підлягали заміщенню за вказівкою ЦККП(б)У (номенклатуру), було визначено у 1921 р. до нього ввійшли такі категорії відповідальних працівників:

а) члени, кандидати у члени та завідувачі відділів ЦК КП(б)У

б) народні комісари, члени колегії наркоматів і завідувачі їх відділів; в) члени й кандидати у члени ВУЦВК; г) завідував відділів та інших важливих підрозділів ВУЦВК. Сюди ж входили керівники й відповідальні працівники ДПУ, профспілок редактори українських газет тощо. Так у 20-ті pp. було створено специфічну адміністрацію, яка поєднувала господарські, судо. ві, політичні, військові, ідеологічні та репресивні функції. ВИЩІ партійні інстанції здійснювали керівні функції (у політичній та ідеологічній сферах) самі або ж через кадрові призначення на всі ключові пости представників «номенклатурної касти».

Отже, на початку 20-х pp. в Україні утворився своєрідний прошарок номенклатурних працівників, який сконцентрував владу в республіці в межах, дозволених Москвою. Коло це було досить вузьким і потрапити до нього, як і вибути з нього, було нелегко. Система безжалісно розправлялася з усіма, хто виявляв самостійність, непослух, ішов проти встановлених нею правил і норм.

Партійно-державна еліта формувалася за кастовим принципом. Наслідком цього стало виникнення могутніх апаратних угруповань, що боролися між собою за владу. Так, у ЦК КП(б)У довго домінувала катеринославська група, до якої входили Е. Квірінг (перший секретар ЦК КП(б)У в 1923-1925 pp.), Д. Лебедь (другий секретар ЦК КП(б)У в 1921-1923 pp., голова ЦКК КП(б)У у 1924-1925 pp.), І. Клименко (другий секретар ЦК КП(б)У в 1925-1927 pp.). Вони, у свою чергу, спиралися на «вірних» людей на місцях. Навіть періодичні кадрові «перетруси» не могли зруйнувати цих угруповань. Переходячи з однієї номенклатурної посади на іншу, керівники груп перетягували за собою й своїх людей.

Недемократичні умови діяльності, відсутність критики та підлабузництво призводили до зловживань владою, створення місцевих мікрокультів. У 1925 р. були викриті протизаконні дії керівної верхівки Херсонського округу, у 1927 р. — за зловживання знято з роботи секретаря Сталінського (Донецького) окружкому К. Мойсеенка. Найтиповішими рисами так званої Херсонщини були беззаконня, адміністративні утиски, хабарництво, казнокрадство, пияцтво.

Установивши диктатуру, номенклатура поширювала свій вплив на всі сфери життя суспільства, у тому числі й на виробничу. Партійний апарат перетворювався у власника засобів виробництва, оскільки контролював через посадові призначення виробничу сферу, черпаючи в ній свою силу й владу. Від волі парторгану ставали матеріально залежними трудящі маси. Так формувався економічно-примусовий механізм, який забезпечував підтримку значною частиною народу політики правлячої партії Унаслідок перетворення держави (фактично партапарату) у власника основних засобів виробництва фізичне існування більшості трудящих, незважаючи на неп, було поставлене залежність від головного працедавця, що значною мірою обмежувало матеріальні основи особистої свободи, у тому числі в питаннях політичного вибору.

Матеріальний достаток владної верхівки забезпечувався це лише порівняно високою зарплатою, а й напівприхованими привілеями й доступом до закритих спецрозподільників, можливістю отримати додаткові, соціально-культурні послуги, мати кращі умови відпочинку.

Відсутність демократичного механізму зміни керівних курсів, призначенство, надмірний централізм сприяли формуванню нового типу керівника, який прийшов на зміну попередній більшовицькій еліті. Становище керівника, його доля залежали не від рядових партійців, які формально його обирали, а від ставлення до нього вищого начальства. Така система формувала психологію «людини-гвинтика», створювала сприятливі умови для безкарної сваволі та зловживання владою як у центрі, так і на місцях. У партійному апараті зосереджувалися люди, головним критерієм роботи яких була особиста лояльність до Сталіна, що нерідко передбачало безпринципність, суб'єктивізм. Прихід у партію кар'єристів прискорював процес її переродження.

Переважаючий у партії класовий підхід спричинив суттєві деформації в її політиці та практиці, ігнорування загальнолюдських цінностей. Одні верстви, класи розглядалися як союзники пролетаріату, інших примусово залучали до соціалістичного будівництва, а тих, хто, як вважалося, заважав цьому, усували з історичної арени. Класовий підхід давав змогу агресивним силам партії, не рахуючись із законністю, ставити себе на позицію особливої «революційної моралі», згідно з якою моральним вважалося все, що сприяло революційним перетворенням. Теоретичним підґрунтям такої політики Сталіним у 1928 р. було висунуто тезу про загострення класової боротьби в країні з просуванням її по шляху до соціалізму.

Отже, глибокі кількісні та якісні зміни в середині РКП (б) та її складовій — КП(б)У, процес та наслідки ідейно-політичної боротьби всередині партії, трансформація принципів і методів Керівництва призвели до переродження партії, перетворення її на покірне й активне знаряддя виконання сталінської волі. Партія стала важливою складовою тоталітарної системи.

Важливим засобом зміцнення тоталітарної системи було обожнювання вождя — власне культ особи, наділення його надприродними рисами. Культ особи Сталіна почав створюватися наприкінці 20-х pp., під час підготовки до його 50-річчя.

21 грудня 1929 р. газета «Правда» вийшла на восьми сторінках, більшу частину з яких було присвячено Сталіну. Статті мали такі заголовки: «Сталін і партія», «Сталін і Червона армія», «Сталін і індустріалізація країни», «Стальний солдат більшовицької гвардії». З цього почалося відкрите й безсоромне пропагування його «величі». Особливо розвинувся культ особи Сталіна у 1934 р. Наприклад, один з керівників України П. Постишев на XVII з'їзді ВКП(б) говорив про вчення «Леніна-Сталіна», виділяв Сталіна як великого стратега й мислителя. Не відставали від нього й інші делегати. З часом Сталін сам наполегливо пропагував себе як класика, який і в теорії, і на практиці ніби досяг більшого від будь-кого.

Ретельно налагоджений апарат маніпулювання суспільною свідомістю насаджував містично-забобонне схиляння перед «вождем», «хазяїном», його «діяннями». Ця діяльність мала декілька наслідків: монопольно-моністичне становище поглядів Сталіна в пропаганді й науці; заборона наукових положень, які суперечили б його догмам. Роль і діяльність Сталіна звеличував «Короткий курс історії ВКП(б)».

Усебічна й постійна пропаганда сприяла створенню ілюзорних і міфологічних уявлень про Сталіна. Поступово насаджувалась теза, що незгода з його поглядами та діями — антидержавний акт. У свідомості багатьох людей Сталін як реальна людина (з його особистими якостями, сильними і слабкими рисами, індивідуальністю) перетворюється на символ соціалізму, навіть держави.