Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Історія України - модульний курс

1.2. ПЕРШІ ДЕРЖАВНІ УТВОРЕННЯ В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР'Ї ТА КРИМУ

Першим народом, який мешкав на території України та ім’я якого зберегли писемні джерела, були кіммерійці (1500-700 pp. до н. е.). Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організувати кінноту, у боях застосовували залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва з болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їхню озброєність. Їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основними заняттями кіммерійців були військові походи, відгук про які дійшов і до наших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вплив справляли їхні напади. Кіммерійці виготовляли найкращі як на той час мечі та кинджали.

Починаючи з І тисячоліття до н. є. на південному узбережжі й у горах Криму оселилися племена таврів. «Тавр» слово грецького походження, можливо пов'язане з назвою місцевості, що дала ім'я племенам, які жили на ній (так називалася гірська система на півдні Малої Азії). Херсонесом Таврійським — «півостровом таврів» — називали Крим античні греки.

Більшість таврських поселень було сконцентровано на південному березі Кримського півострова — морському узбережжі від мису Айя до Феодосії. Таври жили компактними сімейними громадами, які спільно вели господарство, у поселеннях, розташованих у долинах і передгір'ях біля води, і важкодоступних, добре укріплених гірських притулках, зроблених з каменів. Основними заняттями гірських таврів були полювання й відгінне скотарство — сезонні перекочівлі з чередами з долин на яйли (пасовища) і назад. Череди таврів складалися з овець, кіз, корів і волів. Таври, що населяли передгірні райони й долини, займалися мотичним землеробством і рибальством, ткацтвом і прядінням, литтям із бронзи.

У релігії таври успадкували від матріархату божество Діву, що персоніфікувала родючість. Їй приносили людські жертви.

Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було.

З переміщенням наприкінці III ст. до н. є. Центру скіфської держави з Північного Причорномор'я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму — Тавріда.

Кіммерійців витіснили скіфи (VII-III ст. до н. е.), які населяли територію сучасної Південної та Південно-східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією, оскільки їх очолювали царі, що володіли необмеженою владою, на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи-землероби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворилося примітивне державне об'єднання («царство Атея») з центром у Кам'янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). У 512 р. до н. є. Дарій І, цар Перський, ходив на скіфів походом, але ті, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки.

Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими й суворими. Вони грунтувалися на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших убитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правиць убитих супротивників тощо. Жорстокістю відзначалися й поховальні обряди скіфів — часто в жертву приносили дружин, рабів, коней.

Сармати

У III ст. до н. є. скіфів витісняють сармати (алани, роксалани, язиги). Їхню назву виводять з іранської мови, де вона означає «оперезаний мечем». Вони складали не єдине однорідне плем я, а союз споріднених племен, які нерідко ворогували між собою. На відміну від скіфів, значну роль у житті сарматів відігравали жінки. За легендою, сармати походили від союзу амазонок зі скіфами. Сарматські жінки жили як амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць. Їх навіть ховали разом зі зброєю. Сармати були перш за все кочівниками і займалися скотарством, проте вели активну торгівлю з Іраном, Індією, Римською імперією. Їхньої столицею був Танаїс у гирлі Дону. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в 1 ст. н. є. Довго і вперто, з перемінним успіхом, сармати воювали з Римом. У III ст. н. є. їх витісняють гуни. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з'явився зі сходу. Після них євразійські степи на ціле тисячоліття стають володінням тюркських народів.

Грецькі міста держави

У цей же час, з кінця VII ст. до н. е., греки засновують у Північному Причорномор'ї свої міста-колонії: Tip (у гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантикапей, Феодосію (в Криму). За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) чи аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча — архонтам. Вільними повноправними громадянами були лише чоловіки — уродженці міста. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі, її законам. До найважливіших обов'язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів.

У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або в сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки.

Боспорське царство

Боспорське царство існувало в V ст. до н. є. — IV ст. н. є. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. До царства входили такі міста, як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантикапей (сучасна Керч).

Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів (з певною автономією їх), але пізніше перетворюється на необмежену монархію. Головне місце в економіці Боспорського царства посідало сільське господарство. Основним торговим партнером були Афіни, куди вивозилося до 5 млн пудів зерна.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. є. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали силу царства. На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор'я, у тому числі й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування.

Готи

Історія античних міст-держав Північного Причорномор'я поділяється на три основні періоди: 1) VII—І ст. до н. є. — самостійність функціонування полісів на ґрунті еллінських традицій і співіснування зі скіфськими племенами; 2) І ст. до н. є. - IV ст. н. є. — поступова втрата незалежності полісами, підкорення їх Римській імперії, постійні руйнівні напади готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V-III ст. до н. є. Наприкінці III ст. н. є. колонії фактично перестають існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор'я тривала понад тисячу років. Фактично це була периферія античної цивілізації, але все ж вона відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності й «варварства»; 3) після розколу Римської імперії на Західну й Східну (Візантійську) настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я (IV-VII ст. н. е.). У середині III ст. в Північне Причорномор'я вдерлися племена давніх германців — готів. Вони відтіснили сарматів за

Дон, зруйнували міста Ольвію і Tip, підкорили собі населення Криму.Так виникло Готське королівство або Готія (Рейхготланд). Його столицею було «Дніпровське городище» (у нинішній Запорозькій обл.). Найбільшої могутності об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332—375 pp.). Проте в 375 р. готи були розгромлені гунами.

Гуни

Гуни, які складалися з монголо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру в другій половині IV ст. н. є. їхнє пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Найбільшої могутності гуни досягли за часів вождя Аттили (434-453 pp.), якого прозвали «Бичем божим». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу імперію кочівників-скотарів. Її територія простягалася від Волги до Рейну. Суспільний лад гунів не вийшов зі стадії військової демократії (хоч у них зростала майнова нерівність, поширення здобуло рабство, влада вождя перетворилася на спадкову). Після смерті Аттили їхня держава розпалася, а більшість гунів відкочувала в Причорномор'я. З появою гунів, які сприяли ліквідації Римської імперії і рабовласницького ладу в Європі, починається нова — середньовічна — епоха в історії.

Хозари

У середині VII ст. в Північне Причорномор'я прийшли в хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітиль на Нижній Волзі. У 670-679 pp. Xoзарія оволоділа майже всім Кримом, крім Херсонесу. Хозари залишили мешканцям міст самоврядування, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалася в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився в символічного володаря. У кінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов'язано з тим, що в Хозарії з'явилася велика кількість євреїв-емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозарів було витіснено з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах датиється 1083 р.