Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - модульний курс

3.7. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ Й НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХИ В УКРАЇНІ В 60-90-і PP. XIX СТ.

Формування нації та національне питання

Процес формування й консолідації української нації на етнічній основі, що почався за часів Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни, значно прискорився в середині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбувалися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але центром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалося зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу.

У XIX ст. нерозв'язаною залишалася проблема національного возз'єднання українського народу; панівні кола Росії й Австро-Угорщини проводили політику денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуев публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, згідно з яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою.

Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвили національного руху в Україні. Осередками цього руху в 60-ті pp. стають громади — самодіяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами й науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, P. Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представшіки різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) й різноманітними за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх «хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їх ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків.

У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. І. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа» в 1862-1863 pp. припинили своє існування.

На розвиток українського національного руху значно вплинули ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівському соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади») і «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.

Найвпливовішою течією в суспільно-політичному русі 70-х pp. були народники — рух різночинної ін телігенції, ідеологія селянської демократії. У народництві виділилися дві течії — революційна й ліберальна. За тактикою революційна течія розділялася на пропагандистський (ідеолог П. Лавров), бунтарський (М. Бакунін), змовницький (П. Ткачов) напрями. Народники вважали головною революційною силою селянство; капіталізм оцінювали лише негативно, вірили, що в Росії — особливий шлях, і вона обмине капіталізм. Вони сподівалися, що селянська община стане осередком соціалізму, перебільшували роль ідей та окремих осіб у політиці.

Народники

Перші народницькі гуртки виникли в Україні в 1873 р. в Одесі й Києві. У 1874 р. народники застосували тактику «ходіння в народ» — переодягнувшись у простий одяг під виглядом учителів, фельдшерів, шевців тощо, вони йшли в села, вели пропаганду соціалізму, агітували за революцію. Але цей похід зазнав поразки. Близько 1 тис. чол. було заарештовано.

1876 р. у Петербурзі створюється нова організація, яка з 1878 р. дістала назву «Земля і воля», яка поставила завдання політичної боротьби проти самодержавства. Оскільки нарадники вважали, що останнє не має опори в суспільстві, то його можна повалити за допомогою терору. У 1879 р. «Земля і воля» розділяється на дві організації: «Народну волю» і «Чорний переділ». Народники з України відігравали провідну роль як у «Народній волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич), так і в «Чорному переділі» (Аксельрод, Дейч, Засулич). У 1879-1881 pp. «Народна воля» організувала 8 замахів на царя. Нарешті 1 березня 1881 p. народникам удалося вбити царя. Але на місце Олександра II прийшов більш реакційний Олександр III. Ситуація в країні не змінилася на краще. Народники першими перейшли до політичної боротьби із самодержавством, зуміли створити нелегальну політичну партію, але їх діяльність показала безперспективність політичного терору. Керівників народників страчено. Остаточно організацію революційних розгромлено в 1883 р. У 80-90-ті pp. продовжувало існувати ліберальне народництво, яке відмовилося від революційної боротьби з царизмом і виступало за поліпшення становища селянства шляхом реформ: збільшення наділів, надання дешевих кредитів тощо.

Розвиток промисловості, зростання кількості робітників, тяжкі умови праці і життя зумовили активізацію робітничого руху. У 1875 р. в Одесі на базі декількох гуртків виникає «Південноросійський союз робітників» - на чолі з Є. Заславським. У нього входило близько 60 членів і 200 чол. співчуваючих. Це була перша пролетарська організація в Україні. У програмному документі союзу — Статуті — зазначалось про несправедливість існуючого ладу, необхідність боротьби проти нього, об'єднання робітників краю, завоювання політичних свобод. Члени союзу випускали й розповсюджували прокламації, керували страйками. Через півроку жандарми розгромили союз, його активістів засудили до каторжних робіт.

Робітничии рух

Розгортання робітничого руху, криза народництва створили передумови для поширення марксизму (за ім'ям засновника — К. Маркса) — течії, яка вже стала впливовою в Західній Європі. Розповсюджуються твори К. Маркса та його прибічників, створюються перші марксистські гуртки. Перший соціал-демократичний гурток виник у Києві в 1889 р. У 90-ті роки такі гуртки з'являються в Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні, Полтаві. Ці гуртки на той час були розрізненими, маловпливовими.