Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Історія України - модульний курс

ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ (XIV-XVI СТ.)

Ключові поняття й терміни: «Литовсько-Руська держава», «сейм», «унія», «шляхта», «пани», «магнатське землеволодіння», «панщина», «кріпацтво», «магдебурзьке право», «магістрат», «рада», «лава», «війт», «бургомістр», «цехи», «фільварок», «Дике поле», «козак», «Запорозька Січ», «курінь», «козацька рада», «кіш», «козацькі клейноди», «реєстрове козацтво», «низове козацтво».

3.1. ЗАХОПЛЕННЯ Й РОЗПОДІЛ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ЛИТВОЮ, ПОЛЬЩЕЮ ТА ІНШИМИ ДЕРЖАВАМИ

Ослаблені монголо-татарськими нападами, роздроблені на окремі князівства, українські землі на початку XIV ст. стали об'єктом експансії з боку Литовського князівства. Консолідувавшись у нелегкій боротьбі з Лівонським і Тевтонським орденами, Литовське князівство розпочало своє проникнення на західноруські (білоруські) землі ще в середині XIII ст., за часів князя Мендовга (1230-1263 pp.). У першій чверті XIV ст. більша частина білоруських земель знаходилася вже під владою литовських князів, які почали спроби захоплення сусідніх українських земель. Безпосереднє залучення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель почалося за часів правління великого литовського князя Гедиміна (1316-1341 pp.), який проводив політику підкорення руських земель, використовуючи різноманітні заходи: воєнні, дипломатичні, династичні. Його васалами стали мінський, лукомський, друцький, берестейський, дорогочинський князі. З 1340 р. на Волині правив його син Любарт-Дмитро. Основна частина українських земель була захоплена за правління литовського князя Ольгерда, який у 1362 р. зайняв Київ. Цим фактично закінчилася княжа доба в історії України. Ольгерду навіть удалося у 1362 p. на річці Синя Вода (раніше, ніж Дмитрію Донському на Куликовському полі) розгромити татар.

Рід Гедиміновичів став одним з найрозгалуженіших у Східній Європі того часу. Від синів Гедиміна вели генеалогію князі Острозькі, Заславські, Корецькі, Чорторийські, Вишневенькі, Сангушки, Збаразькі тощо.

Ольгерд чітко формулює основне завдання Литовської держави: «Вся Русь просто мусить належати литовцям». У 1345-1377 pp. до Литви приєднано території від м. Володимира на Заході до р. Оскіл на Сході, від Новгорода-Сіверського на Півночі до середньої течії р. Південний Буг на Півдні. Князь Вітовт у 1392-1430 pp. приєднав землі у межиріччі Дніпра і Дністра з виходом до Чорного моря.

Причинами успіху литовців в експансії на українські землі була їх консолідація в боротьбі з німецькими лицарськими орденами: ослаблення Русі в результаті її роздроблення та монголо-татарської навали (до цього, як пише літописець, «Литва з болота на світ не показувалася»); феодальні усобиці в Золотій Орді.

Литовські князі започаткували звільнення українських земель від монголо-татарського іга. Зміцненню позицій литовських можновладців на українській території сприяли династичні відносини з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. Тому в літописах і зазначено, що володарі Литви «не стільки силою, скільки мудрістю воювали». Взявши під свій контроль українські землі, вони намагалися спочатку не вносити в місцевий уклад ніяких змін: «Ми старого не рухаємо, а нового не вводимо». Слід враховувати також і те, що місцеве населення, приймаючи литовського князя, прагнуло покінчити з попередніми князівськими стосунками старої династії. Оцінюючи ситуацію, яка склалася після 1362 р. у Литовській державі, відомий український історик Н. Яковенко зазначає: «Витворений без помітних завойовницьких зусиль новий державний організм являв собою вельми неординарний суб'єкт історії — державу, у якій від народу-завойовника, по суті, зоставалася тільки назва: Велике князівство Литовське».

Слід зазначити, що українське та білоруське населення, а також їхні землі складали більше 80 % території Великого князівства Литовського, тому це значно впливало на ситуацію в державі. Українці досить спокійно поставились до литовської експансії, оскільки влада литовців не була репресивною, самі литовські князі спочатку були православної віри, руська мова стала загальнодержавною. Крім того, люди вбачали в Литві можливого захисника проти жорстоких набігів татар. Були прийняті й руські норми права, назви посад тощо. Тому держава часто називалася Литовсько-Руським князівством.

У цей же час поширює свою експансію на українські землі Польща. Після тривалої боротьби завоювання в 1387 р. їй удається захопити Галичину.

З 1359 р. Буковина входить до складу Молдавського князівства під назвою Шипинської землі, Закарпаття — у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином, у XIII-XIV ст. українські землі були розчленовані й увійшли до складу різних держав. Почалася нова — польсько-литовська — доба в історії України.

У 1385 р. у зв'язку із загостренням зовнішньо- і внутрішньо політичної ситуації (розбрат серед литовської верхівки, загроза з боку Тевтонського ордену) великий князь Ягайло вирішує об' єднатися з польськими держави феодалами, щоб зміцнити свою владу. У замку Крево (недалеко від Вільна) Ягайло й польські представники підписали акт про унію, яка дістала назву Кревської. Згідно з нею Ягайло отримав польську корону й руку польської королеви Ядвіги. За це до Польщі мали приєднати українські й білоруські землі, де вводилося католицтво; збройні сили об'єднувалися, казна князівства мала використовуватись на потреби Польщі. Укладення унії допомогло стримати натиск Тевтонського ордену (у 1410 р. у Грюнвальдській битві німці були розгромлені), а також зміцнило становище польських феодалів, які почали захоплювати українські землі, насаджувати католицизм, посилювати визискування українського населення, полонізувати його.

Литва починає тривале суперництво з Москвою за спадок Київської Русі (обидві держави претендували на об'єднання у своїх межах усієї Русі і Східної Європи). Виникла так звана «литовська альтернатива» розвитку Східної Європи, коли цей регіон міг опинитися під контролем Литви. Але в битві під Ворсклою в 1399 р. великий князь литовський Вітовт зазнав поразки від татар, було вбито десятки князів, поліг цвіт литовсько-руського лицарства. Це значно обмежило можливості реалізації «литовської альтернативи».

На чолі Литовської держави стояв великий князь, якому належала законодавча, виконавча, судова та військова влада.

Новим етапом польсько-литовських відносин стала Городельська унія. На сеймі в м. Город елі у 1413 р. було визнано існування великокнязівського престолу в Литві. Але обрання великого князя затверджувалося польським королем. Литовські феодали-католики зрівнювались у правах з польськими у вирішенні державних справ, у тому числі й обранні великих князів литовських і королів польських. Участь православних у державному управлінні обмежувалась.

За своїм політичним устроєм Велике князівство Литовське до кінця XIV ст. існувало як федерація земель-князівств, куди як повноправні суб'єкти входили Київщина, Чернігівщина, Сіверщина, Волинь, Поділля. Намагаючись централізувати управління у Великому князівстві Литовському, князь Вітовт почав істотно обмежувати самостійність найвпливовіших князів. До кінця XIV ст. уся їхня залежність від великого князя Литви полягала у сплаті щорічної данини та «послушенстві». Саме за «непослушенство» були відібрані землі у новгород-сіверського, подільського, київського князів. У 1397 р. Київське князівство було ліквідоване. Ці заходи хоч і не призвели до остаточної ліквідації удільного устрою, але суттєво обмежили вплив місцевих князів, підірвали їхні позиції, посилили центральну литовську владу.

Завершальним етапом на шляху суверенізації Великого князівства Литовського мала стати коронізація Вітовта, тобто прийняття ним титулу короля. Але це суперечило бажанню його брата й польського короля Ягайла. Справа дійшла до того, що ображені магнати обох держав порушували питання про війну Литви з Польщею. Щоб загасити конфлікт, Ягайло був готовий зректися польської корони на користь Вітовта, але той укупі з литовськими магнатами наполягав на окремішності держав і не прийняв пропозиції Ягайла. Коронування було призначене на 8 вересня 1430 р. На урочистості з'їхалися почесні гості: Ягайло, великий князь Московський Василь І, інші руські князі, візантійські й татарські посли. Але польські пани перехопили в дорозі корону — коронування було відкладено, що стало сильним морально-психологічним ударом для дуже вже немолодого 82-річного Вітовта, який незабаром помер (27 жовтня 1430 p.).

У 1440 р. було відновлено Київське удільне князівство, яке проіснувало недовго. Останнім удільним київським князем був Семен Олелькович, який помер у 1470 p., і після нього «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали». Так перервалася традиція князівського правління в Києві, який ще довго у свідомості тогочасної людності залишався «першим з-поміж усіх інших міст». Проте незабаром Київ зазнав дошкульного удару від татар. У цей час сформувався московсько-кримський союз, спрямований проти Польщі, Литви та Заволзької (Великої) Орди. Напад на Київ був здійснений за прямою вказівкою московського великого князя Івана III. Татари з'явилися біля Києва 1 вересня 1482 р. (з вересня в ті часи починався відлік нового року). Місто було спалене вщент. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті потир і дискос зі сплюндрованої татарами Святої Софії. Згодом Іван VІ уперше був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 p.), що викликало в Литві рішучий протест. 

У 1569 р. Польща й Литва підписують Люблінську унію, що було пов'язано з поразками Литви на першому етапі Лівонської війни. Польща й Литва об'єднуються в єдину державу — Річ Посполиту, де встановлюють єдиний державний устрій (короля, який є великим князем литовським, обирають на спільному польсько-литовському сеймі), вводять єдину грошову систему, право (за польським зразком). Католицтво оголошують державною релігією. Литва мала певну автономію, їй залишилися білоруські землі, а Польща приєднала українські, поділивши їх на 6 воєводств. Становище українців різко погіршилося. Проте унія 1569 р. мала для України й деяке позитивне значення: знову більшість українських земель об'єдналася в межах однієї, хоч і ворожої українцям держави, що інтенсифікувало відносини між ними; прискорилася колонізація Подніпров'я.

Релігійна ситуація

Політична й релігійна ситуація в Україні загострилася у зв'язку з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа Григорій XIII наказав виправити старий юліанський календар, у якому внаслідок недоліків обчислення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Відтак з 5 лютого 1582 р. додали 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже, населення Польщі розділилося: католики прийняли новий стиль, а православні залишили старий. Зміна календаря призвела до посилення соціального й релігійного гніту, оскільки польські пани забороняли українським селянам відзначати свята за старим стилем (наприклад Різдво, Пасху) і змушували їх у ті дні працювати, що викликало досить різку опозицію.

У першій половині XVI ст. хвиля Реформації — опозиційного католицизмові руху — прокотилася над усією Європою, з несподіваною швидкістю поширившись на теренах Речі Посполитої, пробуджуючи до життя різні релігійні рухи (лютеранський, кальвіністський, антитринітарський). Ідеї Реформації: звільнення релігійного життя з-під влади Риму, демократизація церкви й наближення її до народу, переклад Біблії національними мовами, заснування шкіл — набули широкого розголосу в Україні. Українці одержали важливі засоби протидії поширенню католицизму, пристосовуючи ідеї Реформації до власних потреб. Боротьба протестантів з католицькою церквою стала зразком для православних в оновленні власної церковної організації, введенні в церковну службу української мови, у практиці полемічної літератури. Намагання створити національну церкву були позитивним явищем у Реформації. Під її впливом національно-визвольний рух в Україні став під гасло боротьби за віру. У середині 60-х років XVI ст. в Речі Посполитій офіційно утвердилася релігійна віротерпимість.

У XVI — першій половині XVII ст. на українських теренах розквітла полемічна література, яка відстоювала права православної церкви та готувала громадську думку до сприйняття необхідності національної держави, розвитку української культури.

Після Люблінської унії на українських землях поруч із згортанням національного політичного життя та економічним закабалениям населення, наступом на права і свободи місцевої людності та знищенням її мови й культури польська влада прагне нейтралізувати роль православ'я, замінивши його католицькою вірою. Для Польщі окатоличення українських земель мало сприяти забезпеченню консолідації та єдності держави — Речі Посполитої. Успіху католицької пропаганди сприяли: державна підтримка, авторитет Риму, діяльність єзуїтів, окатоличення та ополячення української еліти. Прагнучи здобути привілеї і посади, зрівнятися у правах з католиками, нащадки багатьох княжих та боярських родів зрікалися рідної мови, релігії.

Церква не могла протистояти світському втручанню в суто релігійні справи. Тепер уже не митрополит призначав єпископів, їх висували або ж панирада, або ж сам великий князь, що відкривало доступ до вищої ієрархії світським особам. Церковна криза зумовила втручання в релігійні справи братств, які створювалися при парафіяльних церквах. Активно протидіючи окатоличенню та полонізації українців, братства спробували взяти під свій контроль церковне життя та діяльність церковної ієрархії. Втручання у справи місцевої церкви світської влади, зростання анархії з боку братств та неконструктивна політика Константинопольської патріархії викликали невдоволення серед православного духовенства.

Поступово в частини ієрархів православної церкви визріває думка про доцільність унії з католицькою церквою. Вважалося, що унія змінить ставлення держави до української церкви: закінчаться переслідування православних; українське духовенство зрівняється у своїх правах з католицьким, буде звільнено від податків, збереже земельні володіння та матиме своїх представників у сенаті; по містах православні матимуть ті самі права, що й католики. Свою роль у формуванні унійних настроїв відігравало утворення в 1589 р. сильного Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями у Речі Посполитій. Прагнення певних кіл українського суспільства до церковної унії першим висловив львівський православний єпископ Гедеон Балабан. Його підтримали єпископи: холмський, турово-пінський, луцький, перемишлянський, володимирський, київський митрополит Михайло Рогоза. 

Для урочистого проголошення унії київським митрополитом та польським королем було скликано церковний собор, який відбувся в м. Бересті у жовтні 1596 р. Собор публічно проголосив унію, а владик, які до неї не пристали, та духовенство, що брало участь у православному соборі, піддав прокляттю. Уніатська частина затвердила акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському, як першоієрарху християнської церкви. Греко-католицька церква зберігала східний обряд, церковнослов'янську літургійну мову, право на заміщення митрополичої та єпископської кафедр, користування юліанським календарем; нижче духовенство зберігало право одружуватися. Уніатське духовенство звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта та міщани одержували право обіймати посади в державних та міських урядах, уніатським єпископам було обіцяно місце в сенаті.

Берестейська унія не внесла спокою і не об'єднала церкви. Навпаки, вона глибоко розколола українське суспільство. Крім двох — православної і католицької, з'явилася третя — уніатська, яка перебувала ніби між двома вогнями. Православні вбачали в греко-католиках зрадників, а католики не вважали їх повноцінними громадянами. Католицька верхівка вбачала в греко-католицькій церкві лише засіб поширення власного впливу, а не самостійну церковну організацію. Тих, хто не хотів перейти в унію, поляки стали називати схизматиками. З метою їх остаточної ліквідації православну віру в Україні було офіційно заборонено, а її прихильників відкрито переслідували польські власті. Усупереч прийнятим у 1603 і 1607 pp. рішенням сейму про припинення переслідування православних, унія й надалі впроваджувалася силою. Католики й уніати вели справжню війну проти тих, хто відмовлявся коритися постанові Берестейського собору: спустошували монастирі, не дозволяли будувати Церкви, відбирали православні храми.

На початку XVII ст. на допомогу православному табору, який з останніх сил обороняв свої позиції, прийшло Запорозьке військо. Унаслідок цього польський уряд змушений був видати «Статті для заспокоєння руського народу», які узаконювали існування православної церкви. Проте вони не припинили наступу католицтва на українські землі, що вів до занепаду православної церкви, яка втрачала роль осередку культурного життя, гаранта збереження національних традицій. Берестейська унія була для Польщі зручною формою посилення своєї влади в українських землях. Влада Речі Посполитої бажала через унію швидко окатоличити український народ, але, побачивши, що цей процес іде повільно, почала нищити унію так само, як і православ'я. З часом прірва між українськими греко-католиками та польськими римо-католиками стає дедалі глибшою. Для більшості населення висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою колонізації України і відмови від усталених традицій.