Історія України - модульний курс

ВСТУП 

Програмові вимоги зовнішнього незалежного оцінювання з історії

Поняття «історія»

Як відомо, історія — одна з найдавніших наук. З появою перших держав почалося фіксування та опис найголовніших подій і фактів. Сам термін «історія» — давньогрецького походження і означає «розповідь про минуле». Він вживається у двох основних сенсах: 1) історія — це процес розвитку природи та суспільства; 2) комплекс суспільних, гуманітарних наук (історична наука), які вивчають минуле людства в усій його конкретності та багатоманітності.

Серед 2000 наук історія посідає особливе місце. На відміну від інших наук, вона розглядає процес розвитку суспільства в цілому, аналізує всю сукупність явищ суспільного життя, усі його аспекти (економіку, політику, культуру), їх взаємозв'язки та взаємообумовленості. У той же час кожна з існуючих наук (суспільних, економічних, технічних) за час розвитку людського суспільства пройшла свою історію. І на сучасному етапі всі науки та види мистецтва обов'язково включають історичний розділ, наприклад історія фізики, історія музики, історія кіно тощо. Поєднання історичних та інших наук створює міждисциплінарні науки, такі як історична географія, історична геологія тощо. Історія — це процес, рух, пізнання у часі.

Вона вивчає факти, події та процеси на базі історичних джерел.

Прийнято поділ на всесвітню (загальну) історію та історію окремих країн і народів. Крім того, існують окремі галузі історії: військова, економічна, політична тощо.

У цьому курсі розглядається багатомірний історичний процес та варіантність можливого його розвитку, діяльність різних політичних сил з об'єктивним аналізом позитивних та негативних сторін кожного з них у прогресивному розвитку суспільства, фактори, які визначали соціально-політичний вибір мас та політичної еліти. Історична наука розкриває не один єдиний можливий шлях розвитку, а різні, іноді протилежні шляхи. Визнання варіантності розвитку визначає особливу важливість відповіді на запитання: чому, з яких причин процес пішов саме в цьому, а не в іншому напрямку? При цьому важливо вивчення причин не лише перемоги одного варіанта, а й поразки іншого. 

Історія виконує кілька соціально важливих функцій. Визначення цих функцій дає можливість відповісти на запитання: для чого потрібно знати історію України? Без знання цієї історії неможливе відтворення та збереження минулого людства, засвоєння позитивних та негативних уроків його розвитку. Важливим є також порівняння основних аспектів розвитку провідних країн світу та України протягом останніх ста років. Узагалі, народ без історичної пам'яті приречений на деградацію.

Тому першою функцією історії України, як і інших галузей історичних знань, є пізнавальна, інтелектуально-розвиваюча.

Людське співжиття — це така ж частина світового буття, як і життя природи, що нас оточує, і його наукове пізнання — така ж незборима потреба людського розуму, як і вивчення життя природи. Історичний процес розкривається в явищах людського життя, а явища ці надзвичайно різноманітні, стосуються зовнішнього та внутрішнього життя країни, міжнародних відносин, діяльності історичних осіб.

Таким чином, пізнавальна функція — це вивчення історичного шляху провідних країн світу, народів, які їх населяли, відображення всіх явищ та процесів, що складають сучасну історію. Відомий політичний діяч і публіцист XIX ст. М. Чернишевський зазначав: «Можна не знати тисячі наук і все-таки бути освіченою людиною; але не любити історії може тільки людина, зовсім не розвинута розумово».

Друга функція — практично-політична. Сутність її в тому, що історія як наука, виявляючи на підставі теоретичного осмислення історичних фактів закономірності, тенденцій розвитку суспільства, допомагає розробляти науково-обґрунтований політичний курс, уникати суб'єктивних рішень. В єдності минулого, сучасного й майбутнього — корені інтересу людей до своєї історії. Французька письменниця слов'янського походження Софія Сепор писала: «Історія вміщує у собі досвідченість світу і розум віків».

Для того щоб знати, які ідеї, програми можуть бути реалізовані в цьому суспільстві в конкретний час, необхідно добре вивчити накопичений суспільством досвід, ретельно зважити й оцінити його. Це особливо потрібно сьогодні, коли ми живемо в часи протиборства різних ідеалів, течій та програм, й і від того, яку з них оберемо, залежить наше майбутнє. Історія того, що є, — це історія того, що було, і того, що буде. Іншими словами, ми сьогодні живемо так, тому що вчора ми так працювали, жили, тобто знаходилися в певних історичних умовах. «Історія — учителька життя» — говорили стародавні римляни. Щоб дізнатися, куди і як іти суспільству у своєму розвитку, необхідно знати, звідки, з якого стану воно вийшло і який його історичний шлях.

Таким чином, практично-політична функція полягає не лише в узагальненні конкретного фактичного матеріалу чи відтворенні найголовніших подій та процесів. Ці завдання підпорядковані конкретній меті — створенню об'єктивної та цілісної історії світу, без знання якої неможливе засвоєння позитивного й негативного досвіду минулого, осмислення подій сьогодення та розробка перспектив розвитку людства загалом і України зокрема. Науково-історичний підхід до історії передбачає вивчення різноманітних явищ політичного життя у їх хронологічному розвитку, виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення й майбутнього. Розуміння досягнень та невдач на різних історичних етапах збагачує наші знання про причини й тенденції соціальних змін та перспектив розвитку. Точне й цілісне відображення історії передбачає також відтворення певного явища, подій із властивими їм рисами і специфікою в конкретно-історичних умовах. Це, у свою чергу, сприяє подоланню проявів волюнтаризму й суб'єктивізму в практично-політичних діях і рішеннях.

Третя функція — світоглядна. Вивчення історії України безпосередньо впливає на формування світогляду людини. Історія створює документальні й хвилюючі розповіді про визначні події минулого, видатних державних діячів та героїв, яким суспільство багато в чому зобов'язане своїм розвитком.

Світогляд — бачення світу, суспільства. Закони його розвитку можуть бути науковими, якщо спираються на об'єктивну реальність. У суспільному розвитку об'єктивна реальність — це історичний факт. Історія, її фактологічний бік є фундаментом, на якому ґрунтується наука про суспільство. Щоб висновки з історії були дійсно науковими, необхідно вивчати всю сукупність фактів, які стосуються цього процесу без винятку, і лише тоді можна отримати об'єктивну, адекватну картину дійсності, а значить, забезпечити науковість пізнання.

Історія, на відміну від природничих і технічних наук, має величезний виховний потенціал. Знання історії свого народу формує громадянські якості, зокрема патріотизм; показує роль особистості в історії; дозволяє пізнати моральні цінності людства в їхньому розвитку, виховувати на прикладах діяльності державних діячів та національних героїв, бачити й негативне в історичному розвитку суспільства.

Вивчення історії дозволяє зрозуміти, чиї інтереси представляють ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери. Історія була й залишається важливим засобом впливу на політичні настрої людей. По-різному можна оцінювати, наприклад, російсько-українські відносини в минулому й відповідно акцентувати в тих чи інших подіях спільної історії. Зокрема, може йтися про розбіжності в оцінках ролі ОУН-УПА, що діяла понад 60 років тому, і висновках, які з цього випливають. На цих прикладах можна культивувати різні думки: оунівці — це національні герої чи бандити, а може, колабораціоністи тощо? А звідси вже й різне світоглядне значення подій — ОУН-УПА розглядати як борців проти нацизму й тоталітаризму, за національну державність чи як ворогів, зрадників.

Одним з найважливіших світоглядних аспектів вивчення історії є формування історизму мислення. Вивчення історії дозволяє мислити історичними категоріями, бачити суспільство в розвитку, змінах, оцінювати явища суспільного життя стосовно минулого й співвідносити з наступним ходом розвитку подій.

Такий підхід привчає осмислювати дійсність не у статиці, не метафізично, а в історичному процесі, хронологічному взаємозв'язку, у діалектиці розвитку.

Історизм мислення — це також уміння оцінювати історичні події, дії мас та особистостей у контексті тих історичних умов, які реально існували в той період, з конкретним рівнем суспільної свідомості та масової психології, менталітету. Звідси й оцінка результатів діяльності повинна визначатися стосовно того, що досягнуто порівняно з попереднім етапом, тобто який шлях пройдено в результаті цього.

Таким чином, вивчення історії дає можливість сформувати в молоді певний світогляд, громадянські та патріотичні якості, необхідні сучасній людині.

Вивчення та дослідження історичної науки відбуваються за допомогою певної методології. Методологія історичної науки — це теорія пізнання історичного процесу на наукових принципах. Метод — це шлях дослідження, спосіб побудови та обґрунтування знань.

Розвиток науки «Історія»

Перші елементи історичного пізнання містилися в міфах як найдавнішому типі світогляду людей. Звичайно, вони не охоплювали всього корпусу міфологічних оповідань, проте складали помітну їх частину: мотиви «першопредка» як символічного витоку національної історії, героїзація дійових осіб, котрі успадкували від своїх батьків-богів надприродні властивості, — як прототип великої історичної особистості. Він також виступав своєрідним зразком людської поведінки, виконуючи певною мірою легітимаційну функцію щодо наявного суспільного устрою та його морально-правового універсуму, яку теж перейме від нього спершу історіографія (історична наука), а потім — філософія історії.

Перші форми фіксації знаменних подій з'являються в країнах Давнього Сходу: офіційні царські архіви й хроніки в хетів, ассирійців, урартійців, історична повість у жанрі своєрідних автобіографій у єгиптян, «історичні книги» Старого Заповіту.

Деякі з них відомі з III тисячоліття до н. е., а в середині II тисячоліття вони вже повсюдно набувають упізнаваних рис історіописання. Тим часом у Давній Греції епічно-поетична традиція, трансльована усно, а не фіксована на письмі, просякнута фольклорними мотивами й образно-міфологічними трактуваннями, помітно переважала практику офіційних записів (юридичні акти, міжнародні угоди, списки релігійних свят і переможців різноманітних змагань, посадових осіб тощо). Останні на регіональному й загальноеллінському рівні почали вестися в перших століттях І тисячоліття до н. є. (наприклад, список олімпіоників датується кінцем VIII ст. до н. е.). Поступово вони розросталися за рахунок додавання до них різних подієвих подробиць, крок за кроком перетворюючись на міську чи державну хроніку.

Після появи дев'яти книг Геродота те, що до цього було предметом стихійної історичної свідомості, яка не віддиференційовувала свій інтерес від географії, етнології й не сягала далі двох-трьох поколінь, надалі повертаючись до міфологічних генеалогій; те, що до цього було репрезентовано механічно укладеними з календарно-рахунковою метою різноманітними списками (царів, виборних посадовців, осіб полісів чи олімпіоників) або штучно вибудувано для суспільно-політичних потреб східних деспотій, окреслюється як коло усвідомленої уваги та фіксації з певною прагматичною метою. У зв'язку з цим закріплюється відповідна назва — «історія».

Визначаючи теоретико-методологічні основи революційно нового погляду на історію, Г. В. Ф. Ґеґель влучно назвав його «емпіричною історіографією» й розглядав поряд з деякими іншими формами історичного пізнання як своєрідні сходинки до власне «науки» історії. Специфіку першого історіографічного кроку мислитель убачав у тому, що наочно описуються нетривалі періоди, індивідуальні характери або окремі події. Таким чином, створюється просте уявлення про них, зівставне із враженнями безпосередніх свідків чи дійових осіб, однак позбавлене глибинного аналізу в широкому контексті.

Кілька століть по тому «емпіричну історіографію» змінила історіографія «рефлексивна», ширша за предметом, досконаліша за методом. Цей поступ історичного пізнання слід пояснювати з погляду дії як соціальних (поява всесвітніх елліністичних монархій, а незабаром і Римської держави, що потребували глобального розмаху мислення). Предмет рефлексивної історіографії — «всесвітня історія», що підносить історика над сучасною йому епохою. Її прикладом можуть бути «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського і «Загальна історія» Полібія.

Вони вибудовували фактичний матеріал не в просторовому чи хронологічному порядку, а в певній подієвій послідовності, яка була здатна висвітлити не тільки конкретну прагматичну мету, а й значно віддаленіший, тобто помітно абстрактніший задум. Найпоширенішим сюжетом в елліністично-римській «рефлексивній історіографії» виступала боротьба Риму за світове Панування, завдяки чому історія ставала ніби єдиним цілим, події в Італії й Лівії поєднуються з азійськими та елліністичними, і все це прямує до одного кінця.

Відповідно до концептуальних засад християнської теології історії утворився комплекс засадничих принципів християнської історіографії, який з певними варіаціями панував у Візантії й Західній Європі до кінця Середньовіччя (XV ст.). Він складався з: 1) концепції історичного процесу як лінійно-прогресивного, спрямованого на встановлення Царства Божого на Землі; 2) теорії провіденціалізму, згідно з якою тільки Бог керує перебігом земної історії людства; 3) ідеї необхідного Божественного всевладдя стосовно випадковості людської сваволі; 4) нарешті, ідеї всесвітньості історії людства як єдиної християнської спільноти, що дозволила вийти за предметні рамки «рефлексивної історіографії». Усі ці особливості, починаючи від Євсевія та Ієроніма (IV ст.), органічно ввібрав у себе жанр синтетичних історичних оповідей «від створення світу» — т. зв. «священної історії».

Сутнісне переосмислення здобутків середньовічної християнської теології та історіографії відбулося в епоху Ренесансу. Оскільки ж речники гуманізму всіляко підкреслювали свою відданість античним зразкам, іноді принципова ревізія набувала вигляду повернення до шаблонів античної «рефлексивної історіографії». Такий підхід почасти гальмував створення більш «модерної» парадигми історичного пізнання. Він залишав його на роздоріжжі між християнською теологією історії та наступним щаблем поступу — новочасною «філософською історією», себто в тому перехідному стані, в якому застигла чимала кількість інших духовних феноменів епохи Відродження.

Першою й найвпливовішою парадигмою історичного пізнання, яка до останнього часу відігравала роль сцієнтичної «візитівки» історії, цілком справедливо називається позитивістська парадигма. Біля її витоків перебувала знаменита «історична школа» Л. фон Ранке (1795-1866 pp.) у Німеччині, про появу якої можна говорити після 1825 року. Запропонований засновником школи «об'єктивуючий метод» вимагав відтворення минулого в тому вигляді, який мав би відкритися під час безпосереднього спостереження, за рахунок критичного аналізу першоджерел, перш за все письмових (на противагу некритичному запозиченню повідомлень давніх хронік чи авторів). Насправді, у багатьох аспектах своєї наукової практики (непропорційно велика зацікавленість військово-дипломатичною історією, поділ народів і, відповідно, історії на «історичні» й «неісторичні» тощо) ця школа була кроком назад у порівнянні з попередньою історіографічною традицією, де помітно домінували просвітницькі елементи.

Майже паралельно з цим систематизувався як наукова теорія й поширювався як політична ідеологія марксизм, що, за широко відомим визнанням його класиків, мав серед своїх витоків і здобутки французької історичної науки, перш за все теорію класової боротьби.

Наступ марксизму і спротив неокантіанства, неогегельянства, екзистенціалізму врешті-решт поклали край домінуючому впливу позитивістської парадигми на історичну науку Великобританії, США, Німеччини й Радянського Союзу. Але одночасно вони підштовхнули його до суттєвих трансформацій, з нурта, а яких і виникла французька історична школа (точніше — рух «Анналів»), за якою самі французькі історики пізніше закріпили назву «нової історичної науки» (la nouvelle histoire).

Багато в чому своїми успіхами «Аннали» мають завдячувати пріоритету в застосуванні структуралістських методів — причому в той період, коли структуралізм ще не вважався революційною методологічною парадигмою наук про історію.

Ще на межі XIX і XX століть ними було висунуто ідею «культурно-історичного» синтезу, що передбачала зближення історії з іншими галузями знань. Вважаючи головною вадою марксизму в історичній науці те, що той недооцінював вплив свідомості на розвиток суспільства, представники школи Анналів ініціювали становлення нових напрямів історичних розвідок. Серед їх головних внесків — широке запровадження в історико-антропологічні дослідження категорії ментальність (від лат. «спосіб мислення»). Виокремлюються і вживаються поняття колективної та індивідуальної ментальності як специфічних, зумовлених передусім біологічно, констант людського мислення. Ментальність формується, функціонує і змінюється набагато повільніше й поза свідомістю тих, хто є її носієм. Вона є надбанням не лише інтелектуальної еліти суспільства на тому чи іншому відтинку його існування, а всього конкретного суспільства, будучи глибинним шаром масово-індивідуальної свідомості певного соціуму. Ментальність — це властивий певній добі (і тільки їй) відповідної культури, цивілізації, суспільства, загальний і спільний розумовий інструментарій, яким індивіди цієї доби оволодівають і послуговуються в неусвідомленій формі, інстинктноподібно, формуючи особливий загальний образ світу, притаманний лише означеному суспільству, а конкретніше — саме цій добі. Таким чином, для з'ясування специфіки ментальності людей певного історичного часу історикові не досить обмежуватися свідомо сформульованими твердженнями авторів історичних текстів, потрібно добиратися до найглибинніших і, можливо, прихованих, шарів духовного життя, які можуть виявлятися в цих історичних джерелах поза, а то й проти волі їхніх авторів. Ментальність — це сукупність органічно сполучених у самобутню історичну, успадковану від попередників і повільно змінювану людьми відповідної епохи структуру способів мислення, світосприйняття, що виявляють себе у вигляді позаособових настанов, схильностей індивідів, спільнот чи епох певним чином спілкуватися, діяти й осмислювати світ. Зумовлена не стільки біологічними, скільки соціокультурними чинниками, ментальність містить етичні, естетичні, релігійні, політичні, правові та інші цінності. Вони можуть бути сприйняті через сферу освіти чи формулювання моралістів, проповідників, політичних діячів. Методологічне застосування поняття «ментальність» сприяє переходу від спрощеного, лінійно-прогресистського до нелінійного, плюралістичного осмислення історичного процесу, виокремлюючи та погруповуючи різноманітні історичні (антична ментальність, середньовічна тощо), цивілізаційні (індійська, китайська, слов'янська), вікові (дитяча тощо) та інші різновиди ментальності залежно від засад, рівня та мети історичного дослідження.

«Школа Анналів» запропонувала також так званий «тотальний підхід» до історії. Було сформовано уявлення про систему «культура — соціум — економіка», що дало змогу поєднати формаційну та цивілізаційну теорії, структурувати історичний час на довготривалий (історія цивілізацій), середньотривалий (у межах соціально-економічної формації) та короткотривалий (час політичної історії), що дало можливість залучити до аналізу як історію подій, так і біографістику.

Наразі існує розмаїття історичних шкіл і підходів до вивчення історії. Хоча відмінності між ними досить значні, проте всі вони свідчать про постійну увагу істориків, політологів та філософів до історичних досліджень.

Принципи вивчення історії

Під час вивчення історії дуже важливо дотримуватися певних наукових принципів вивчення суспільних процесів. Такі принципи є певними установками, які визначають ставлення дослідника до історичних фактів, джерел, методів вивчення та отримання з цього всього певних висновків. Принципи, які відповідають реальному історичному процесу, дозволяють отримати наукові результати пізнання, що відповідають історичній істині.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних явищ, фактів та подій з точки зору того, як вони виникли, які основні етапи у своєму розвитку вони подолали, і, враховуючи весь історичний процес, з'ясувати, чим це явище стало у кінцевому результаті.

Принцип історизму також передбачає розгляд кожного явища у зв'язку з іншими явищами, щоб визначити його місце в системі суспільних відносин. Не можна розглядати події чи особистість одночасно чи абстрактно, поза часовими позиціями.

Принцип історизму також вимагає, щоб кожне історичне явище розглядалося у зв'язку з конкретним досвідом історії, у світлі подальших подій.

Історичність мислення тією чи іншою мірою властива кожній людині, навіть на рівні побутової свідомості. Кожен, хто зіткнувся з якимось явищем, замислюється над питанням про те, звідки воно взялося, як з'явилося, до яких наслідків призвело чи може призвести. Але якщо історизм підняти на рівень наукового мислення, то він стає могутнім інструментом пізнання. Дозволяє «вжитися» в історію, зрозуміти її, оцінити мотиви вчинків і самі вчинки історичних діячів, побачити те нове, що ці діячі внесли в політику та практику порівняно зі своїми попередниками. Суд історії не завжди найшвидший, але завжди наисправедливішии. Історія рано чи пізно розмістить все на свої місця.

Принцип історизму вимагає того, щоб історія не мала вигляду як випадкового набору подій та фактів. Фактичний матеріал необхідний як основа для загальних наукових висновків, що базуються на всій сукупності конкретних фактів, а не суб'єктивно підібраних, окремих, випадкових прикладах.

Якщо застосовувати принцип історизму до оцінки, наприклад, політичних партій, то схема розгляду повинна бути такою: по-перше, коли і як ця партія виникла; по-друге, що вона собою являла в період свого розвитку; по-третє, чому змінювалась її програма, стратегічні і тактичні завдання на різних етапах діяльності; по-четверте, чим в остаточному підсумку стала ця політична партія чи організація в кожний конкретний відрізок часу.

Другим методологічним принципом наукового дослідження є принцип об'єктивності. Він випливає з погляду на історію як на об'єктивний процес, який можна пізнати і який підлягає об'єктивному пізнанню. Об'єктивність дає можливість розглядати історичний процес як об'єктивну закономірність, яка визначає процес суспільно-політичного розвитку.

Принцип об'єктивності вимагає від того, хто вивчає історію, спиратися лише на реальні факти, у їх істинному розумінні, не викривляючи їх і не підганяючи під заздалегідь створені схеми чи висновки.

Кожне явище необхідно розглядати в його багатогранності й суперечливості, вивчення всіх фактів у їх сукупності — позитивних і негативних, незалежно від того, подобаються вони нам чи ні, підтверджують існуючу думку чи не збігаються з нею.

Об'єктивні закони існують лише як тенденція, об'єктивна можливість розвитку суспільства в певному напрямку і реалізуються через діяльність людей. Ця діяльність може бути прогресивною, якщо вона узгоджується із законами, а може бути такою, що гальмує розвиток, і навіть реакційною, якщо вона суперечить їм.

Історичний процес має два основних аспекти: об'єктивний і суб'єктивний. На об'єктивний історичний процес суттєво впливає суб'єктивний фактор — історична особа. Суспільні закони здійснюються не автоматично, а опосередковано, через діяльність людей, і залежать від рівня історичної особи, яка здійснює ту чи іншу політику.

Наукове розуміння історії суспільства як об'єктивного та закономірного процесу вимагає особливо ретельного накопичення та вивчення фактів. Без цього історія стане суб'єктивістською, з викривленням історичної правди, перегинами в оцінці історичних подій.

Дійсно, наукова історія повинна бути перш за все правдивою, науково об'єктивною, позбавленою перебільшень, такою, що суворо відповідає реальній дійсності.

Третім принципом вивчення історії є принцип соціального підходу. Він передбачає розгляд історичних процесів з урахуванням соціальних інтересів різних прошарків населення, форм їхнього вияву в суспільстві, у тому числі в економічній сфері, політичній боротьбі, у суперечностях соціальної психології та традицій.

Соціальний аналіз дозволяє дати оцінку впливу соціальних сил та верств, партій на розвиток суспільного прогресу, їх відповідність загальнонаціональним, державним інтересам.

Особливість принципу соціального підходу передбачає одночасне дотримання принципів об'єктивності та історизму, що у сукупності визначає науковість історичного дослідження та ідеологічну спрямованість оцінки історичного досвіду для політичної практики. Для української історичної науки ця спрямованість історичного досвіду визначається необхідністю узагальнення досвіду боротьби за українську державність, розбудову незалежної України.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на підставі аналізу об'єктивної реальності та можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, сформулювати уроки на майбутнє.

Окрім загальних методологічних принципів, в історичному пізнанні використовуються й конкретні методи історичного дослідження, які поділяються на три категорії: загальнонаукові, власне історичні та спеціальні.

Наукові методи — це теоретично обгрунтовані способи пізнання. До загальнонаукових належать історичний, логічний і метод класифікації. Історичний метод розглядає явище на всіх етапах його розвитку, у конкретних умовах місця й часу.

Логічний метод узагальнює весь процес у теоретичній формі закономірностей.

Класифікація як метод дозволяє виділити загальне й особливе в явищах, систематизує значне і сприяє теоретичним узагальненням, виявленню нових тенденцій і закономірностей.

До власне історичних методів належать хронологічний, синхронний, періодизації, порівняльно-історичний, ретроспективний (історичного моделювання), структурно-системний.

Хронологічний — передбачає виклад історичного матеріалу у хронологічній послідовності. Синхронний — одночасне вивчення подій, які відбуваються в суспільстві. Метод періодизації дає можливість виявити зміни якісних особливостей і встановити моменти цих змін. Порівняльно-історичний має за мету встановити загальні тенденції, які властиві таким процесам, виявити шляхи їхнього розвитку. Ретроспективний — дозволяє відновити процес за виявленими типовими ознаками й показати закономірності його розвитку. Структурно-системний — дозволяє розглянути суспіл ьство як складну систему з множиною зв'язків у «вертикальному розрізі» ієрархічно організованих груп.

Спеціальні методи (пристосовані для історії від інших наук) — це методи статистики, математичні методи аналізу, методи соціологічних досліджень та методи со-ціальної психології. 

Наукова історія у своїх висновках та відтворенні перебігу подій спирається на історичні джерела. Історичні джерела — це пам'ятки минулого, що дають історикам факти, на яких базуються історичні знання. Основні типи історичних джерел:

Джерела

1) речові джерела — пам'ятки матеріальної культури;

2) писемні джерела — матеріальні носії письмової інформації, що безпосередньо відображають певні сторони діяльності людей;

3) етнографічні джерела — дані про культуру, звичаї, побут народів;

4) лінгвістичні джерела — дані з розвитку мови;

5) усні джерела — билини, думи, міфи, легенди.

Писемні джерела поділяють на оповідні (літописи, мемуари, листи, щоденники, літературні твори) та актові (документи різних установ, офіційних осіб, договори, укази, накази, протоколи, стенограми).

За радянських часів (1921 — 1991 pp.) історія світу розглядалася з марксистських позицій — як процес розвитку п'яти соціально-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної й комуністичної. Головними факторами розвитку вважалися матеріальне виробництво та класова боротьба.

Після проголошення незалежної України настав новий етап розвитку української історичної науки. Зникли упередженість і схематизм у дослідженнях, які були властиві попередній, тоталітарній добі. По-новому почала розглядатися загальна концепція історії світу (не як боротьба двох політичних систем: капіталізму і соціалізму), об'єктивно оцінюватися діяльність багатьох визначних історичних діячів України.

Історію України ми поділяємо на такі основні періоди:

1) стародавня історія (від появи людини на території України до утворення держави східних

Періодизація слов'ян — Київської Русі — приблизно 1 млн років до н. є. 882 p.);

2) середньовічна історія (882 — 1647 pp.);

3) нова історія (1648 — 1917 pp.);

4) новітня історія (з 1917 p.).

Попередня
Сторінка
Наступна
Сторінка