Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ. ШЛЯХ УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

КРАХ КОМАНДНОЇ ЕКОНОМІКИ

Традиційними методами забезпечити економічне зростання не вдавалося. Однак реформатори з оточення М. Горбачова не прагнули приватизувати державні підприємства і не зазіхали на комуністичну доктрину. Вони підійшли до вирішення цієї проблеми з іншого боку, тобто спробували послабити централізоване управління економікою, надаючи більш широкі права господарюючим суб'єктам на місцях. Йшлося про повторення в інших формах реформи М. Хрущова 1957 р. , коли в директивній економіці замість міністерств були створені раднаргоспи.

Червневий (1987 р.) пленум ЦК КПРС був першою спробою вдихнути життя в командну економіку. Проголошена ним політика реформ надавала державним підприємствам можливість самостійних дій. Навіть формулювання порядку денного цього пленуму — «Про докорінну перебудову управління економікою» замикало проблему на управлінні за наявних виробничих відносин. Не було й мови про спробу замінити самі відносини. Вважалося, що основна ідея реформи полягає у поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи. Ступінь свободи визначався трьома горбачовськими «с»: самостійність, самоуправління, самофінансування. Про заміну директивного управління ринковим механізмом ніхто й не думав.

Отже, теоретичний арсенал реформаторів не виходив за межі командної економіки і комуністичної доктрини. Економічна реформа 1987 р. спиралася на результати експериментів локального значення, які роками провадилися в різних регіонах СРСР.

Особлива увага приділялась експериментові у Сумському машинобудівному об'єднанні ім. М. Фрунзе. В основу його було покладено принцип самофінансування. Підприємство могло самостійно розпоряджатися прибутком після виплати державі обов'язкових платежів.

30 червня 1987 р. Верховна Рада СРСР затвердила Закон «Про державне підприємство», в якому набули подальшого розвитку основні ідеї проголошеної червневим пленумом ЦК КПРС реформи. Незабаром були прийняті також інші партійно-урядові постанови, а саме: про перебудову планування, матеріально-технічного постачання, ціноутворення тощо. Підприємства дістали змогу самостійно планувати виробничу діяльність у межах запропонованих, але не нав'язаних відповідним міністерством контрольних цифр. Вони тепер мали право укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами, встановлювати прямі, без посередництва Держплану зв'язки з іншими підприємствами. У деяких галузях підприємствам навіть дозволялося вступати у прямий контакт з іноземними фірмами. Отже, вперше порушувався принцип монополії зовнішньої торгівлі, який В. Ленін завзято відстоював у добу становлення радянської економіки.

Перебудова управління економікою в Україні набула значного розмаху. Було скасовано 103 республіканських органи управління, здійснено передачу багатьох управлінських функцій місцевим органам, підприємствам та об'єднанням, ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки. Було укрупнено 1500 підприємств, цехів, дільниць та інших структурних підрозділів. Управлінський апарат скоротився майже на 80 тис. чол. з річним фондом заробітної плати 227 млн рублів.

Дедалі ширше впроваджувалися орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Розгорнулася робота із створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших небачених раніше організаційних структур. Почали діяти спільні з іноземними фірмами підприємства. У 1988 р. в Україні їх було 8, у 1989 р. — 75, а в 1990 р. — 156. На орендний підряд в 1989 р. перейшли 130 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 39 — побутового обслуговування населення. Великі надії щодо поліпшення справ на споживчому ринку покладалися також на кооперативний рух.

Структура економіки УРСР була зорієнтована центром в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. Виробничі плани для УРСР розроблялися у Москві. Україна була позбавлена усіх прав на управління промисловістю: 95 відсотків продукції вироблялося на підприємствах союзного підпорядкування. Продукцією, виробленою на них, розпоряджалися союзні органи. Народу України вони залишали тільки шкідливі відходи та екологічні проблеми. Гранична централізація практично позбавляла самостійності економічні органи, мала характер прямого пригнічення національної свідомості та ініціативи українського народу. Союзні пріоритети повністю затьмарили місцеві проблеми, внаслідок чого не існувало економічної бази національного суверенітету. Соціально-економічна ситуація погіршувалася наявністю в Україні гіпертрофованого воєнно-промислового комплексу, на розвиток якого витрачалися значні національні ресурси. Занепадали такі найприбутковіші галузі економіки УРСР, як легка і харчова промисловість.

Через це за роки перебудови економічне становище України погіршувалося дедалі більше, хоча на фоні загальносоюзних показників економічного розвитку ситуація в Україні дещо відрізнялася на краще. Так, у першому півріччі 1990 р. валовий національний продукт збільшився порівняно з тим самим періодом 1989 р. на 1,7 відсотка, національний дохід — на 0,9, обсяг промислової продукції — на 0,7, продуктивність суспільної праці — на 1,9 відсотка. Більш виразними і, головне, відчутнішими мали б бути зміни за результатами розвитку з початку п'ятирічки, адже, за офіційними даними, національний дохід республіки зріс на 13,3 відсотка, а продуктивність суспільної праці — на 16 відсотків.

Незважаючи на це, посилилися негативні тенденції передусім на товарному ринку. На більшість товарів народного споживання та послуги населенню у першому півріччі 1990 р. ціни зросли на 2,6 відсотка, а на групу непродовольчих товарів — на 6 відсотків. У стані тотального дефіциту перебувало близько 1200 асортиментних груп товарів. До того ж непередбачені наслідки обіцяло зростання інфляції, що вже на 1990 р. досягла 8,5—11 відсотків. Через п'ять років з початку перебудови остаточно стало зрозумілим, що розроблені союзним і республіканським урядами заходи щодо оздоровлення економіки не зачепили її основ. Вони характеризувалися нестабільністю, відсутністю системності, спробою вирішити глобальні питання, не створивши необхідних умов. Водночас республіканський уряд, керівництво Компартії України повністю підтримували рішення центру, не уявляючи їх можливих наслідків у майбутньому, не проявляли необхідної рішучості і мужності у відстоюванні інтересів республіки, вирішенні назрілих проблем.

Стало очевидним, що без реального державного, в тому числі й економічного, суверенітету, без повновладдя народу на своїй етнічній території істотних зрушень досягти буде неможливо.

Першим кроком у теоретичній розробці цієї проблеми була концепція регіонального госпрозрахунку, яку запропонували литовські вчені у жовтні 1988 р. Вони були новаторами у доведенні необхідності заміни директивних методів управління економічними, передачі до компетенції республік питань розробки економічної політики, формування республіканського і місцевого бюджетів, права самостійного визначення експортної політики. Основні принципи регіонального госпрозрахунку були закладені у формулі «4 с» — самостійність, самоуправління, самоокупність, самофінансування.

Формула «4 с» принципово відрізнялася від положень економічної реформи, проголошених у червні 1987 р. пленумом ЦК КПРС. Там йшлося про самостійність, самоуправління і самофінансування окремих підприємств у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу Литовські вчені застосовували свою формулу до республіканської економіки в цілому, тобто фактично виступали проти існування загальносоюзної командної економіки.

На цей час вже виявилося, що в рамках окремих підприємств реформа управління не діє. Підприємства насправді стали більш самостійними. Однак це призвело тільки до того, що вони почали ухилятися від виробництва невигідної за цього рівня цін продукції. Натомість нарощувалося виробництво продукції, вигідної їм, проте не потрібної споживачам. Отже, реформа поглиблювала процеси розбалансування народного господарства, дефіцит державного бюджету, призводила до не контрольованого зростання не забезпеченої товарами та послугами заробітної плати.

Провал економічної реформи різко посилив настрої у союзних республіках добиватися більш самостійного господарювання. Гасло республіканського госпрозрахунку ставало дедалі популярнішим. Не маючи змоги діяти силовими методами, керівництво КПРС вирішило підтримати реформаторські ідеї. Тому на XIX Всесоюзній партконференції в резолюції. «Про міжнаціональні відносини» ідея переходу республік і регіонів на принципи госпрозрахунку була визнана доцільною. Перехід до такої моделі господарювання передбачав докорінну реформу економічних взаємовідносин.

Україна, поряд з РРФСР, мала найсприятливіші умови для самостійного розвитку. Про це свідчив її могутній індустріальний, агропромисловий і науково-технічний потенціал. Республіка за чисельністю населення (близько 52 млн чол.) посідала шосте місце в Європі. Маючи 2,7 відсотка земельної території, 18 — населення, 15,5 відсотка основних виробничих фондів СРСР, Україна виробляла близько 17.4 відсотка союзної промислової та 22 відсотки сільськогосподарської продукції. У 1988 р. частка України в загальносоюзному видобутку залізної руди досягла 46,4, виплавці чавуну — 41,1, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб — 35 відсотків. В Україні вироблялося понад чверть багатьох видів машин й устаткування, 35.5 відсотка телевізорів, більш як половина цукру, більш як третина олії.

Однак фінансове становище УРСР ставало дедалі складнішим. У 1988 р. набув великого розголосу (в результаті політики гласності) раніше приховуваний дефіцит бюджету. Нееквівалентний обмін між містом і селом, промисловістю і сільським господарством погіршувався таким самим товарообміном з іншими республіками Союзу Україна вивозила продукції на 40 млрд руб., а ввозила на 36 млрд руб. Обтяжували фінансову систему України великий обсяг сплати податку з обороту до союзного бюджету, після чого їй залишалося лише 60 відсотків (7—8 млрд руб.) від його загальної суми Водночас майже весь податок з обороту залишався у бюджеті республік. Прибалтики, Закавказзя, Середньої Азії. Щороку близько 100 млрд руб. вилучали з УРСР союзні міністерства і відомства.

У роки «перебудови» було зроблено спробу вдосконалити функціонування колгоспно-радгоспної системи. Спочатку нововведення у сільському господарстві не відхилялися від второваних шляхів, хоча й набули досить великого розмаху. Після XXVII з'їзду КПРС (лютий 1986 р.) була прийнята партійно-урядова постанова «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни».

Однак «подальше вдосконалення» не було здійснене. Наскрізь бюрократична конструкція державного управління сільським господарством доповнювалася за цією постановою ще однією надбудовою. Це був Держагропром СРСР з підвідомчими установами до районного рівня включно. Вважалося, що система агропромів контролюватиме виробництво сільськогосподарської продукції на всіх рівнях — від її вирощування у колгоспах і радгоспах до зберігання та переробки на відповідних промислових підприємствах. Жорсткий контроль не приніс бажаного результату Продовольча проблема дедалі більше загострювалася.

Враховуючи досвід поширення кооперативів, реформатори спробували відкрити шлях до приватного підприємництва і в сільському господарстві. У березні 1988 р. було прийняте нове положення про колгоспи, що допускало можливість існування орендних відносин. Окремим сім'ям надавалося право брати землю в оренду на тривалий строк (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд.

Однак серед колгоспників знайшлися тільки одиниці, які зважилися на самостійне господарювання в умовах відсутності сільськогосподарської техніки і тієї інфраструктури, за допомогою якої можна було надавати вирощеній продукції товарного вигляду та реалізувати її споживачеві. Місцева адміністрація та керівники колгоспів і радгоспів сприймали появу орендарів фермерського типу як виклик своїй безконтрольній владі над селом. Через це вони всіляко гальмували поширення орендних відносин. Переважна більшість селян негативно ставилася до самостійного господарювання і підтримувала своє керівництво у саботуванні фермерського руху.

Ціноутворення в СРСР було відділене від світових цін «залізною завісою». Наприклад, ціни на енергоносії штучно занижувалися і були на порядок нижчі від світових. Проте навіть за даними радянської статистики частка важкої промисловості у промисловому виробництві України перевищувала 60 відсотків. Дві третини українського науково-технічного потенціалу орієнтувалося на воєнно-промисловий комплекс. Пристосована до обслуговування потреб центру, українська промисловість була негнучкою і майже повністю залежала від асигнувань з центру.

Зосереджуючи у загальносоюзному бюджеті левову частку доходів з усіх регіонів СРСР, центральне компартійно-радянське керівництво субсидувало республіки на власний розсуд. З кінця 60-х років частка України у капіталовкладеннях почала швидко зменшуватися. З 1970 по 1989 р. вона скоротилася з 18 до 10 відсотків. Л. Брежнєв звертав першочергову увагу на розвиток російських регіонів, передусім Сибіру і Далекого Сходу. У добу М. Горбачова міжреспубліканські співвідношення у капіталовкладеннях не зазнали істотних зрушень. Постійний дефіцит коштів на нове будівництво і реконструкцію прискорював моральне і фізичне старіння промислового потенціалу УРСР.

Становище в Україні дедалі більше загострювалося, оскільки доходна частина загальносоюзного бюджету під впливом економічної кризи почала різко скорочуватися. У загальносоюзному бюджеті утворився фантастичний дефіцит, який неможливо було приховати від громадськості. У 1988 р. він вимірювався майже сотнею мільярдів рублів, що становило десяту частину валового національного продукту. Навіть галузі, які працювали на ВПК, уже відчували брак коштів для поточного виробництва і капіталовкладень.

Влітку 1989 р., коли виявилося, що реформа 1987 р. є каталізатором кризи, уряд М. Рижкова почав шукати нові шляхи реформування економіки. У зв'язку з цим було утворено спеціальну комісію з реформи на чолі з академіком Л. Абалкіним. Саме вона вперше зробила спробу позбутися комуністичного за своїми рисами господарського механізму, створеного Леніним у 1918—1920 рр. і відродженого Сталіним у 1929 р. Комісія висунула ідеї роздержавлення економіки, плюралізму форм власності, переходу до ринку.

У травні 1990 р. Рада Міністрів СРСР опублікувала програму комісії, очолюваної Л. Абалкіним, що передбачала поступовий перехід до ринкових відносин під жорстким контролем держави. Програма розглядалася Верховною Радою СРСР і була відкинута. Депутатів не влаштовувала програма переходу до ринку, оскільки це спричинювало значне підвищення цін. Після повідомлення уряду про майбутнє підвищення цін виникла хвиля ажіотажного попиту, яка змела з прилавків магазинів абсолютно всі товари.

Тим часом уряд М. Рижкова припинив реформаторські зусилля і почав розробляти випробуваними методами п'ятирічний план на 1991—1995 рр.

Поряд з урядовою комісією діяла група економістів під керівництвом академіка С. Шаталіна. Вона готувала радикальнішу програму переходу до ринку з усталеним терміном — за 500 днів. Однак М. Горбачов не наважився підтримати її. Тривалий час програми переходу до ринкових відносин обговорювалися у парламенті без будь-якого результату. Зрештою, були затверджені Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки. Цей документ за своєю суттю був симбіозом кількох варіантів переходу з переважанням директивних методів. Однак в умовах розвалу командної економіки, який уже почався, директиви центральних господарських органів не діяли.

Інфляція, що оцінювалася у 1990 р. в розмірі 10 відсотків з розрахунку на весь рік, підскочила в другій половині 1991 р. до 25 відсотків на тиждень. В умовах стрімкого знецінення рубля надзвичайно поширився натуральний, так званий бартерний обмін.

Деформувався весь виробничий процес. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію рублі, які набули презирливої назви — «дерев'яні». Свою продукцію вони направляли передусім за адресами одержання сировини, матеріалів, енергоносіїв, щоб розплатитися з боргами.

Державний план втратив значення директивного документа. Порушувалися й укладені самими підприємствами контракти. Власті регіонів, де розміщувалися підприємства, погоджувалися на виконання ними своїх зобов'язань за планами і контрактами тільки після задоволення потреб регіону. Наддержаву, яка вже розколювалася по периметру кордонів союзних республік, охопив господарський параліч.

Командна економіка внаслідок своєї неефективності і спрямованості на першочергове обслуговування потреб ВПК в основному не могла забезпечити високого життєвого рівня населення. Якщо у передових країнах Заходу на задоволення потреб населення спрямовувалося дві третини валового національного продукту, то в Радянському Союзі — не більше однієї третини Ці співвідношення стійко трималися впродовж десятиліть.

Поглиблення економічної кризи відкинуло СРСР наприкінці 80-х років на 77-ме місце в світі за рівнем споживання товарів і послуг на душу населення. В Україні, де продовольче становище було відносно кращим, ніж у багатьох інших регіонах СРСР, також почав відчуватися гострий дефіцит продовольства.

У перші роки перебудови інфляційні процеси перебували під відносним контролем держави. Інфляція у прихованому вигляді набувала форми дефіциту товарів, які користувалися підвищеним попитом. З кінця 80-х років інфляція вийшла на поверхню і перетворила на дефіцит майже все. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з купонами.

Знецінення карбованця призвело до істотного падіння реальної заробітної плати, стипендій і пенсій. У цій ситуації ЦК КПРС потурбувався про своїх співробітників з жовтня 1989 р. було ухвалене рішення підвищити заробітну плату штатним працівникам партійного апарату на 50—100 відсотків. У таких самих пропорціях зросла заробітна плата працівників радянських, комсомольських і профспілкових органів, працівників міністерств та відомств. Цей захід викликав загальне обурення в суспільстві й подальше падіння авторитету влади.

Розвал командної економіки особливо болюче позначився на галузях, які обслуговували потреби населення. Зокрема, почала розвалюватися система охорони здоров'я На початку 90-х років Україна була забезпечена медикаментами і медичною апаратурою лише на третину від потреб.

Значні проблеми і труднощі у розвитку економіки, розвал управління виробництвом, занепад багатьох галузей народного господарства викликали нагальну потребу прийняття 3 серпня 1990 р. Верховною Радою УРСР Закону «Про економічну самостійність». Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу й стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом. Суттєво важливими стали положення про самостійне здійснення фінансово- бюджетної, грошово-кредитної, цінової, інвестиційної, науково-технічної і зовнішньоекономічної політики. У законі також були визначені головні принципи економічної самостійності, які створюють умови для реформування економіки, а саме.

- власність народу республіки на її національні багатства та національний дохід,

- різноманітність і рівноправність форм власності та їх державний захист,

- децентралізація власності та роздержавлення економіки,

- повна господарська самостійність і свобода підприємництва усіх юридичних і фізичних осіб у рамках законів УРСР,

- самостійність регулювання грошового обігу,

- захист внутрішнього обігу.

Реформування економіки полягало у переході її від адміністративно-командної моделі, яка будувалася на державній власності та вертикальних ієрархічних зв'язках типу «держава — підприємство», до ринкової господарської системи. В основі останньої лежить приватна власність у різних формах і поєднання вертикальних та горизонтальних взаємовідносин.