НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В СУЧАСНУ ДОБУ. ШЛЯХ УКРАЇНИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

ПОЧАТОК ПЕРЕБУДОВНОГО ПРОЦЕСУ

З матеріалів попереднього розділу можна зробити висновки, що у Радянському Союзі невідворотно поглиблювалися соціально-політична й економічна кризи. В українському суспільстві дедалі більше наростали як соціальне напруження, спричинюване системною кризою тоталітарного ладу, так і опір здійснюваній центром національній політиці, головною складовою якої була русифікація.

Термін «перебудова», який став офіційним компартійним лозунгом, широко використовувався тільки в перші роки досліджуваного періоду і пішов у небуття наприкінці 80-х років. Серед кількох афористичних виразів, запроваджених у політико — публіцистичний лексикон М. Горбачовим, один став насправді крилатим: «Процес пішов». Перебудовний процес і справді швидко пішов. Проте зовсім не так, як планувалося, і зовсім не туди, куди країну прагнули привести політики з найближчого оточення М. Горбачова. Так званий перебудовний період має чітко окреслені хронологічні рамки — від проголошення курсу на перебудову до розвалу КПРС і радянської наддержави, що цементувалася компартійною диктатурою.

На посаді Генерального секретаря М. Горбачов перебував менше ніж сім років. Це був час колосальних зрушень в усіх сферах життя — ідеологічній, політичній, економічній, соціальній, національній. Зрушення сприймалися багатьма як деструктивні. Адже на очах розвалювався лад, створений після 1917 р. попередниками М. Горбачова.

Та насправді ці зміни мали конструктивний характер. Громадяни радянської наддержави вперше почали бачити тьмяне світло в кінці довгого тунелю. Саморуйнування давно охопленого кризою комуністичного ладу створювало можливість для повернення на магістральні шляхи людської цивілізації.

Попередники М. Горбачова робили вигляд, що в країні немає невирішених проблем. Новий Генеральний секретар мав мужність визнати необхідність реформ і зробив спробу переконати у цьому партапарат і суспільство. Однак його реформи не мали системного характеру. Вони скоріше нагадували інстинктивне реагування на конкретні кризові ситуації.

Наділені, здавалося б, всією повнотою диктаторської влади, радянські керівники виявилися неспроможними справитися з викликом історії. Найяскравіше це виявилося у сфері зовнішньої політики.

Оновлення радянської зовнішньої політики пов'язувалося передусім з необхідністю усунення всесильного А. Громика. Цей дипломат сталінської школи керував Міністерством закордонних справ СРСР з 1957 р. Він очолював консервативні сили в партії і державі, які здійснювали на світовій арені наступальну, агресивну політику. Зокрема, він був безпосереднім ініціатором вторгнення радянських військ в Афганістан. Суть зовнішньої політики, яку проводив на той час СРСР, була оприлюднена в більш-менш відкритій формі тільки в 1988 р. Тоді на XIX конференції КПРС було проголошено: у гонитві за воєнно-стратегічним паритетом у минулому не завжди використовувалися можливості забезпечити безпеку держави політичними засобами, і тому СРСР втягнувся в гонку озброєнь, що позначилося на його соціально-економічному розвитку і міжнародному становищі. Із зрозумілих причин в матеріалах парт конференції не було зазначено, що гонку озброєнь країна в цей час уже безнадійно програвала.

Усе це М. Горбачов розумів, коли прийшов до влади. Зважаючи на підтримку, яку Громико надав йому на березневому пленумі ЦК КПРС 1985 р., новий Генсек обрав для усунення 76-річного міністра надзвичайно м'яку форму. А. Громико у липні 1985 р. посів престижну посаду Голови президії Верховної Ради СРСР. Посаду міністра закордонних справ обійняв близький до М. Горбачова Е. Шеварднадзе. Зусиллями Шеварднадзе і самого Горбачова, який брав найбільш активну участь у спілкуванні з іноземними лідерами, формувалося нове обличчя радянської зовнішньої політики.

У 1987 р. вийшла у світ книга М. Горбачова «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу». Перекладена основними мовами світу, вона широко пропагувалася в багатьох країнах. Її основним завданням було популяризувати нове мислення радянського керівництва серед світової політичної еліти.

«Нове мислення» проголошувало пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Підкреслювалося, що три групи країн — капіталістичні, соціалістичні й ті, що розвиваються, належать нероздільному світові, в якому вже неможливо досягти переваги військовими засобами. Рівною мірою віджила практика оцінки міжнародних подій винятково крізь призму конфронтації між Сходом і Заходом. Ідеологія повинна була підпорядковуватися реальним умовам, в яких існувало міжнародне співтовариство. Для того щоб розв'язати глобальні проблеми людства, треба було відмовитися від конфронтації воєнно-політичних блоків, не поглиблювати, а пом'якшувати суперечності між класами та політичними партіями.

Прагматичний підтекст «нового мислення» полягав у тому, щоб забезпечити скорочення витрат на озброєння, які ставали непосильними для Радянського Союзу. Йшлося також про те, щоб отримати від Заходу кредити, призначені для щорічного імпорту десятків мільйонів тонн зерна, а також поставок сучасної техніки і впровадження новітніх технологій.

М. Горбачов успадкував від попередників кризу з ракетами середньої дальності. На початку 1985 р. з ініціативи радянської сторони розпочалися переговори з президентом США Р. Рейганом, у ході яких СРСР виявив готовність йти на серйозні поступки. Не розраховуючи на добру волю радянських керівників, американці погодилися витратити десятки мільярдів доларів на програму «стратегічної оборонної ініціативи» (СОІ), яка мала захистити США від атаки міжконтинентальних ракет. Програма СОІ основувалася на супернових космічних технологіях і стала відомою під назвою «зоряних воєн». Рейган назвав СРСР «імперією зла» і досить успішно створював єдиний антирадянський фронт країн НАТО, Японії і Китаю.

Після трьох зустрічей між Рейганом і Горбачовим в 1985—1987 рр. була укладена угода про знищення ядерних ракет середньої та малої дальності. СРСР зобов'язувався за три роки демонтувати і знищити цілий клас ракет — 1752. США взяли зобов'язання ліквідувати 869 своїх ракет. Це радикальне рішення істотно послабило конфронтацію в найважливішій ділянці радянсько-американських відносин.

Керівники СРСР вирішили покінчити з непопулярною і безперспективною війною в Афганістані. У травні 1988 р. розпочалося безпосереднє виведення військ. Це створило можливість для нормалізації радянсько-китайських відносин.

Радянський лідер підтримав дипломатичними засобами військову операцію США і ряду інших країн проти Іраку, який намагався загарбати Кувейт. Ірак даремно розраховував на підтримку радянського партнера, у якого він купував зброю на мільярди доларів.

Найбільш серйозні зміни сталися на Європейському континенті. Національно-визвольний рух охопив усі країни радянського блоку. Почалося виведення військ з НДР та інших країн. Влітку 1990 р. керівництво СРСР дало згоду на об'єднання Німеччини. Розпалися Організація Варшавського договору і Рада Економічної Взаємодопомоги. Європа почала набувати іншого вигляду.

Керівники західних країн вітали історичні зміни в радянській зовнішній політиці і готові були благословляти М. Горбачова, який майже не чинив опору прагненню народів східноєвропейських країн здобути реальний суверенітет. Однак їхня позиція ставала іншою, коли з вимогами суверенітету виступали союзні республіки СРСР. Розпад СРСР явно не влаштовував Захід. Про це відверто заявили прем'єр-міністр Великої Британії М. Тетчер у 1990 р. і президент США Дж. Буш у 1991 р. під час перебування у Києві.

Відправним пунктом останнього періоду історії СРСР став квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС. На посаді Генерального секретаря М. Горбачов тоді перебував менш як місяць. Його програмна промова на цьому пленумі мала досить абстрактний характер. Проте важливою була тональність цієї промови. В ній відчувалася ледь замаскована тривога за долю партії і держави. Тон першого виступу М. Горбачова різко контрастував з казенним патріотизмом і оптимізмом, властивим для промов його попередників.

Термін «перебудова» генеральний секретар використовував на цьому пленумі, порушуючи проблеми вдосконалення управління господарським механізмом. Пропагандистський апарат підхопив випадково вжите визначення і почав його використовувати як термін-пароль. Під перебудовою стали розуміти реформування усіх сторін життя, здійснюване під керівництвом КПРС.

Після втрати влади М. Горбачов не раз підкреслював свою добру волю в ініціюванні реформ. Мовляв, на строк його перебування на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС, скільки б він не тривав, ресурсів вистачило б. Можна було б обійтися без потрясінь, викликаних перебудовою, тобто й далі просуватися «ленінським шляхом», як це робив Л. Брежнєв.

Однак останній радянський Генсек лукавив. Виходячи саме з того, що він ще порівняно молодий, М. Горбачов побоювався, що рано чи пізно зустрінеться з великими політичними неприємностями. Незважаючи на всю недосконалість радянської статистики, яка не могла адекватно відбивати дійсність, дані про небезпечну системну кризу тоталітарного ладу не були таємницею для вищого партійного керівництва. Однак воно сподівалося, що спроможне ініціювати і провести у дозованих розмірах «революцію згори». В історії Російської імперії і Радянського Союзу такі «революції» час від часу траплялися, починаючи з петрівської доби. Як правило, державі вдавалося утримувати їх у певних рамках. Справді, кілька років перебудовний процес залишався контрольованим і керованим.

Починалася перебудова з інформації. Відродився термін «гласність». У дореволюційні часи під гласністю розуміли інформацію, яка пробивалася крізь цензурні перепони. Радянське суспільство за ступенем закритості набагато випереджало дореволюційне і до М. Горбачова взагалі не знало поняття гласності. Дозвіл властей прилюдно обговорювати гострі проблеми був незвичайним, хоча сама гласність залишалася дозованою. На XIX конференції КПРС у липні 1988 р. було проголошено, що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини». На першому місці, звичайно, були інтереси держави.

У країнах Заходу, де існувала свобода слова, для терміна «гласність» виявилося неможливим підібрати змістовий еквівалент. Тому цей термін увійшов в іноземні мови без перекладу.

Радянські люди дістали можливість більш-менш реально оцінювати ситуацію у сферах життя, які з дозволу вищого компартійного керівництва ставали відкритими. Гласність підривала сліпу довіру до друкованого або мовленого слова, давала змогу виробляти судження і позбавлятися ідеологічних догм, запроваджуваних у свідомість з дитинства.

Однак більшість людей, які прожили життя в роки сталінської диктатури, важко відмовлялися від ідеологічних догм, що перетворилися на стереотипи мислення. Кожний член суспільства, не виключаючи вчених — суспільствознавців, повинен був особисто вистраждати злам стереотипів. Не всі могли або хотіли зробити це, і рівень конфліктності в суспільстві зріс.

Основним об'єктом гласності стали так звані білі плями в історії КПРС. По суті, М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізації. На вістря гласності потрапили злочини сталінської доби, переважно щодо партії та її керівників.

Сваволя основного цензурного органу — Головліту була обмежена певними рамками. Московські суспільно-політичні журнали, на відміну від провінційних (в тому числі українських), з осені 1986 р. почали друкувати документи, мемуари і художні твори, які викривали сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, номенклатурні привілеї тощо. Гострополітична журнальна і телевізійна публіцистика стала привертати увагу мільйонів людей.

У березні 1988 р. в газеті «Советская Россия» був опублікований лист ленінградської викладачки Н. Андреєвої під назвою «Не можу поступитися принципами». У ньому зазначалося: фальсифікатори історії запозичили у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» та скористалися «перебудовою», щоб ініціювати докорінний перегляд історії партії та радянського суспільства. Суть листа полягала у відкритому захисті Й. Сталіна. Лист підбадьорив тих, хто не бажав «поступатися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. В Україні лист був передрукований багатьма місцевими газетами.

За розпорядженням партійних комітетів різного рівня лектори й активісти товариства «Знання» почали готувати заняття у системі партійно-політичної освіти з метою донести зміст думок Н. Андреєвої до кожного.

Здавалося, що короткочасна «відлига» знову зміниться заморозками. Однак незабаром виявилося, що публікація листа Андреєвої була організована лідером консервативних сил, секретарем ЦК КПРС Є. Лігачовим за відсутності М. Горбачова. Центральний орган ЦК КПРС газета «Правда» виступила з редакційною статтею «Принципи перебудови: революційність мислення і дій», присвяченою критиці листа Андреєвої. У пресі відновилася антисталінська кампанія. Проте ініційована консерваторами кількатижнева перерва в цій кампанії повністю засвідчила, що суспільство ще не прокинулося від політичної летаргії.

Боротьба між консерваторами і реформаторами точилася переважно в політичному центрі влади — Москві. Україна в перші роки перебудови залишалася під повним контролем консерваторів, очолюваних В. Щербицьким. Повторюючи день у день ритуальні перебудовні гасла, Щербицький чинив опір радикальним змінам. Україна тривалий час залишалася справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р. М. Горбачов санкціонував зміну влади у Києві. Республіканську партійну організацію очолив В. Івашко.

Консерватори в українській глибинці прагнули обмежити гласність. В одному з номерів московського журналу «Огонёк», який очолював український письменник В. Коротич, у липні 1988 р. було зауважено: «Існує гласність № 1» в Москві, «гласність № 2» — у Києві, «гласність № 3» — в Черкасах і «гласність № 4» — у Миргороді або Конотопі. Така багатоступінчаста гласність хіба може вважатися гласністю?».

Зауваження дуже точно передавало специфіку радянської гласності як проміжного етапу від несвободи до свободи слова. Проте воно було неправильним по суті. Журнал «Огонёк» та інші радикальні видання розповсюджувалися у Конотопі або в Миргороді. Ранкові черги в кіосках за пресою в українських містах стали звичним явищем.

Для державних порядків, які давно вже цементувалися не терором, а силою звички, навіть уривок вільного слова, фрагмент вільної думки, окрема телевізійна програма (найбільшу популярність завоювала у 1987 р. нова молодіжна програма всесоюзного телебачення «Взгляд») були небезпечні. Пробуджуючи думку, вони руйнували підвалини тоталітарного ладу, який тримався на демагогії. Чисельність людей, які бачили гармонію між державою та суспільством, зменшувалася. Комуністична ідеологія втрачала авторитет. Суспільство стрімко політизувалося.

Одним з перших гасел перебудовної доби було «прискорення». Йшлося в цьому разі про прискорення темпів економічного розвитку. У самому звучанні слова «прискорення» відчувався оптимізм. Мовляв, розвиваємося у цілому задовільно, але треба все-таки взяти вищі темпи.

Для того щоб забезпечити вищі темпи, пропонувалося активно запроваджувати у виробництво сучасну техніку й високопродуктивні технології. У червні 1985 р. в Москві було скликано Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу. На цей грандіозний організаційний захід витратили мільйони рублів і сотні годин праці керівників різних рівнів, але рекомендації не вийшли за межі побажань типу: більше, краще, активніше. Організатори та учасники наради були глибоко переконані в тому, що всі проблеми можна розв'язати, апелюючи до активності й старанності відповідальних осіб.

Услід за нарадою відбувся пленум ЦК Компартії України, присвячений заходам щодо прискорення науково-технічного прогресу. Його рішення виявилися калькою з рекомендацій всесоюзної наради. У листопаді 1985 р. в Києві організували всесоюзний семінар з вивчення досвіду роботи, яка провадилася в Україні в галузі ресурсозбереження. Підприємства і галузі, які відставали за показниками від середнього рівня, були піддані «конструктивній принциповій критиці». Трудові колективи, які мали кращі від середніх показники, зосередили на собі загальну увагу. Будь-яких зіставлень цих «маяків» з показниками прибуткових підприємств, що працювали за рубежем в умовах вільного ринку, ніхто й не збирався робити. Чотири десятиріччя практично безперервної науково-технічної революції у передових країнах світу зробили їх виробництво незіставним з радянським. «Маяки», як правило, використовували імпортне устаткування. Однак купована техніка завжди була для країни — покупця, на яку перетворився Радянський Союз, технікою вчорашнього дня.

Гласність, яка почала торувати собі дорогу і в економічному житті, несла інформацію, що змушувала задуматися навіть нетямущих: а чи має командна економіка якості живого організму, чи здатна вона пристосуватися до реальної дійсності? Проте найбільш вражаючі дані про економічне становище України не ставали надбанням засобів масової інформації. Про масштаби економічної кризи суспільство не мало справжнього уявлення.

У жовтні 1986 р. на політбюро ЦК Компартії України було оголошено, що за вісім місяців міністерства та відомства республіки видали 666 тис. письмових розпоряджень, постанов та інших директив. І це тільки додаток до тієї паперової зливи, яка йшла з Москви. «Товариші, це вже межа, це ж фабрика по виданню декретів», — збентежено заволав В. Щербицький, коментуючи цю цифру.

Проте партійні комітети не збиралися відмовлятися від владних прерогатив у галузі управління виробництвом. Не було й мови про переведення економіки на ринкові засади. Засоби реформування економічного життя не виходили за межі звичних уявлень про вдосконалення адміністративного управління підприємствами. «Прискорювачі» не скористалися навіть скромним теоретичним потенціалом провальної косигінської реформи, не кажучи вже про потенціал ленінського непу. Працівникам апарату здавалося, що справи можна поправити за допомогою організаційних заходів — семінарів, нарад, пленумів.

Не дивно, що повзуча криза все глибше охоплювала господарський організм велетенської наддержави. Попри всі старання статистиків економічні показники дедалі виразніше погіршувалися. Розмови про прискорення темпів економічного розвитку в 1987 р. припинилися.

У партійно-державному керівництві постійно точилася боротьба консервативних сил з реформаторськими. Кожна із сторін, представлених у політбюро ЦК КПРС, по-різному уявляла собі шлях до «прискорення». Через це в СРСР час від часу здійснювалися кампанії, які мали б демонструвати суспільству динамізм нового керівництва на противагу рокам «застою».

У травні 1985 р консервативними силами було ініційовано постанову ЦК КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму.

Алкоголізм справді став серйозною економічною і соціальною проблемою. Він негативно позначався на якісних показниках виробництва, призводив до моральної та фізичної деградації десятків і сотень тисяч людей. Однак боротьба з цим соціальним лихом засобами «кавалерійської атаки» не принесла відчутних результатів.

В Україні за другу половину 1985 р. кількість торговельних точок, які реалізовували спиртні напої, зменшилася удвоє. Більш ніж мільйон осіб, винних у порушенні антиалкогольного законодавства, зазнали адміністративних стягнень. Міліція вилучила у населення 418 тис. самогонних пристроїв. Переслідувалися продаж та вживання не тільки горілки, а й вин і пива. Запопадливі парт апаратники організували вирубку виноградників у Закарпатті та в Криму. Під вирубку потрапили навіть посадки винограду унікальних сортів.

Звичайно, вжиті заходи не дали бажаних результатів. Поширилося самогоноваріння. Цукор — основна сировина для вироблення якісного самогону в домашніх умовах — перетворився в Україні на гостродефіцитний продукт.

Зросло вживання сурогатів, наркотиків і токсичних речовин, що спричинило смерть багатьох тисяч людей. Бюджет безповоротно втратив мільярди рублів, які раніше приносила реалізація державної горілки. У народній пам'яті антиалкогольна кампанія залишилася яскравим прикладом виконавського ідіотизму органів влади.

Через рік після бездарної антиалкогольної постанови, у травні 1986 р., ЦК КПРС вирішив посилити боротьбу з нетрудовими доходами. Тіньова економіка, яка існувала навіть за сталінських часів, набувала все більшого розмаху, що було одним з наслідків народногосподарської кризи. Увага силових структур, правоохоронних органів і партійних організацій спрямовувалася на викорінення того, що було наслідком приватної ініціативи і цинічно кваліфікувалося як «нетрудовий доход». Спеціальні комісії обмірювали будиночки, споруджені користувачами дачних ділянок, і змушували руйнувати приміщення, які перевищували норматив. Переслідувалися люди, котрі прагнули щось заробити пропонуванням різноманітних послуг, хоча побутова сфера залишалася вкрай не розвиненою. Штрафувалися бабусі, які продавали свіжу городину Так тоталітарна держава відстоювала монопольне право на забезпечення населення усім необхідним, хоча сама з постачанням справлялася зовсім незадовільно. Привид ринкових відносин лякав консервативну частину компартійно-радянської номенклатури.

Через півроку, у листопаді 1986 р., під натиском реформаторів був прийнятий Закон «Про індивідуальну трудову діяльність». Людям, які об'єднувалися у кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність, в основному у сфері послуг і громадського харчування. Новий закон пробудив ініціативу багатьох підприємливих людей.

Кооперативи, як розумів сам законодавець, були маскуванням для прикриття приватника Рамки легального приватного сектора поширювалися на три десятки видів виробництва товарів і послуг. Доходи тих, хто бажав відкрити свій бізнес, обкладалися 65-відсотковим податком, але це не ставало перешкодою. Кооперативи відкривалися, як правило, без звертання до банківських кредиторів. По-перше, сама система кредитування була не розвиненою, а по-друге, і це найістотніше, в межах приватного сектора, що народжувався, «відмивалися» капітали тіньової економіки.

Наприкінці 80-х років в українських кооперативах працювало вже до 700 тис. чол. Вони виробляли товари або надавали послуги на загальну суму до 5 млрд рублів на рік. Дві третини кооперативного обороту спрямовувалися на обслуговування потреб населення, одна третина — державних підприємств. Майже 60 відсотків кооперативів працювали у сфері громадського харчування.

Кооперативний сектор формувався у системі командної економіки, проте діяв за законами ринку. Для радянських людей це була своєрідна школа вільного підприємництва.