Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ (друга половина 60 — перша половина 80-х років)

ЛІТЕРАТУРА і МИСТЕЦТВО

Розвиток літератури і мистецтва в добу «застою» був досить динамічним, однак майже повністю контрольованим відповідними партійно-державними структурами. Переважна більшість українських письменників прислуховувалася до рекомендацій компартійних ідеологів. Творчість їх не витримала перевірки часом і забута. Пам'ять залишилася про тих, хто засобами художнього слова протестував проти русифікаторської політики компартійно-радянської олігархії і сприяв піднесенню національної самосвідомості громадян. Своїми переслідуваннями режим створював своєрідну рекламу творчості шестидесятників.

Наступ консерваторів в Україні здійснювався обережно і поступово Л. Брежнєв та його оточення бажали здаватися лібералами, а не консерваторами. Будучи першою особою в українській компартійно-радянській номенклатурі, П. Шелест енергійно підтримував цю лінію московських верхів і загравав з шестидесятниками. В Україні зберігалася лінія на лібералізацію творчого життя, започаткована М. Хрущовим, але саме ним грубо порушена Хрущовська кампанія переслідувань «абстракціоністів» і «формалістів» поступово вщухла.

Чекання політичних перемін, яке запанувало в суспільстві після XX з'їзду КПРС, у літературі відбилося у своєрідній формі — на передній план виступила поезія Молоді, але вже визнані поети М. Вінграновський, І. Драч, Ліна Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, яких було легко звинуватити у «формалізмі» завдяки неординарній формі їх творів, відчули певне полегшення. Увійшли в поезію і почали нелегку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму» І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

Слідом за поетами на повний голос заявила про себе когорта молодих прозаїків — Є. Гуцало, В. Дрозд, Г Тютюнник, В. Шевчук, Ю Щербак, В. Яворівський та ін. Вони писали просто і переконливо, віддаючи перевагу малим формам — новелі і оповіданню. В їх творах життя відображалося таким, яким воно було.

Це явно не подобалося компартійним ідеологам. На V з'їзді письменників України у листопаді 1966 р. ще панувала товариська атмосфера. Толерантний і прихильний до молоді тон задав з'їздові своєю звітною доповіддю голова. Спілки О. Гончар. Однак уже на цьому з'їзді гостро виступив перший секретар ЦК ЛКСМУ Ю. Єльченко. Він звинувачував молодих письменників і поетів «видають себе за якихось новаторів літературних форм і витрачають свій талант на політично сумнівні писання». Прізвища ще не називалися.

На початку 1968 р. визнаний лідер українських письменників О. Гончар надрукував роман «Собор». Практично одночасно роман з'явився у журналі «Вітчизна» і окремим випуском нової серп «Романи і повісті».

Г. Тютюнник у листі до Гончара відгукнувся на роман так «Дорогий Олесю Терентійовичу! Щойно прочитав «Собор» Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, узнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять. В наш час, ніби тихий, ніби благий — тільки вужине шелестіння під ногами чути і «Собор»! Здавалося б, «все мовчить, бо благоденствує» (як же телевізори під шиферними сільськими дахами, пенси колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і «Собор»! Здавалося б, нормалізація (як же культу не було, були «окремі комилки», генерали аплодують стоячи його ім'ю, названому начальством, керівничі дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників — початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо «дали прикурить») — і раптом «Собор». Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка и задоринки» народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, ХТО 11 батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолвствует» — і раптом «Собор»!»

О. Гончар розповідав про історичні традиції українського народу, його волелюбність, патріотизм, глибоку повагу до православної релігії, традицій і звичаїв предків. Це справді був роман-набат! Г. Тютюнник прогнозував, що «ретроградська гидь» реагуватиме гостро, і не помилився Хрущовська кампанія інтенсивного руйнування храмів при новому керівництві КПРС зійшла нанівець, але ставлення компартійно-радянської номенклатури до релігії ніяк не змінилося. Номенклатура розраховувала на те, що за безсумнівне поліпшення матеріального становища порівняно із сталінською добою народ буде вдячний партії і не згадуватиме про духовні цінності, які десятиріччями витруювалися з його свідомості компартійними пропагандистами. Цькування О. Гончара почалося в Дніпропетровську — місці дії роману «Собор». Перший секретар обкому О. Ватченко упізнав себе в романі і на пленумі ЦК Компартії України назвав твір ідейно порочним, шкідливим, пасквільним. Досить глухо, але його підтримав також П. Шелест. Одразу після пленуму О. Ватченко розгорнув у своїй дніпропетровській вотчині переслідування всіх, хто підтримав роман. Режисерів, учителів, журналістів, які публічно висловлювали своє позитивне ставлення до «Собору», виключали з партії і звільняли з роботи.

Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення Близько трьох сотень представників інтелігенції молодого покоління Дніпропетровщини підписали листа, адресованого В. Щербицькому. У ньому вони висловлювали обурення цькуванням автора роману «Собор» і галасуванням про небезпеку «загрози націоналізму». Лист набув суто політичного характеру з огляду на факти, які у ньому повідомлялися. Автори писали, що в майже мільйонному місті немає жодного українського дитячого садочка, жодної української школи, жодного технікуму або вузу з викладанням українською мовою.

В. Щербицький не підтримав своїх земляків, а вони розраховували на його підтримку, звертаючись до нього, а не до П. Шелеста. Почалася «празька весна», а з нею — наступ консервативних сил Сталіністи розгорнули шалені атаки на українських письменників, які воліли кричати, а не мовчати.

Восени 1970 р. на пленумі правління. Спілки письменників України за дорученням партапаратників виступив з великою доповіддю секретар.

Київської письменницької організації В. Козаченко. Він розгромив роман Р. Андріягика «Полтава», роман В. Дрозда «Катастрофа», повість В. Маняка «Еврика», збірку повістей І. Чендея «Березневий сніг». Для кожного знаходилася формула звинувачення: В. Дрозд створював занадто похмуру атмосферу, твір Р. Андріяшка мав сумнівну історичну вартість, І. Чендей зображував радянську дійсність у кривому дзеркалі тощо. Звинувачення були суб'єктивні і навіть за радянськими мірками несерйозні. Однак твори письменників з «чорного списку» залишалися в шухляді, автори були позбавлені, по суті, засобів до існування.

Партапарат у 1971 р. грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою. Його місце зайняв спочатку Ю. Смолич, а з 1973 р. — випробуваний партійний боєць В. Козаченко. Він поставив цькування «ідейно хибних» творів на потік і організував виключення із Спілки О. Бердника, І. Дзюби, М. Лукаша, Б. Чічібабіна та ін. Видатного російського письменника В. Некрасова, який постійно жив у Києві, вислали за кордон.

Ліну Костенко «проробляли» за ідеалізацію козацького минулого, буржуазно-об'єктивістський підхід до історії України і навіть за художню неповноцінність творів. У 1972 р. було розсипано набір її книги «Княжа гора». Шість років не міг потрапити до читача її геніальний роман у віршах «Маруся Чурай».

«Ера маланчукізму» в Україні закінчилася наприкінці 70-х років. Москва визнала за доцільне послабити петлю на шиї української інтелігенції. У січні 1979 р. держиморду Козаченка замінив на чолі Спілки письменників П. Загребельний. Звузився «чорний список» письменників, яких не друкували і не пускали за кордон. Спеціальною постановою президії Спілки (ніхто не бажав брати індивідуальної відповідальності) було дозволено надрукувати «Марусю Чурай». Ще через рік з'явилася нова поетична збірка Ліни Костенко «Неповторність». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів В. Симоненка «Лебеді материнства», видання якої затягнулося на десять років.

Безкомпромісну боротьбу з режимом провадив Василь Стус. Оцінюючи свої розходження з радянською владою, у листі до президії Верховної Ради СРСР у 1976 р. він писав так: «Я боровся за демократизацію, а це оцінили як спробу звести наклеп на радянський лад, мою любов до рідного народу, занепокоєння кризовим станом української культури скваліфікували як націоналізм, моє невизнання практики, на грунті якої виросли сталінізм, беріївщина та інші подібні явища, визнали як особливо злісний наклеп». Поет помер у вересні 1985 р. у карцері пермського табору.

Ідеологічний пресинг спотворював творчий процес у мистецтві так само, як і в літературі. Компартійним ідеологам вдавалося здебільшого перетворювати митців на «бійців ідеологічного фронту», а мистецтво — на ілюстративний матеріал для пропаганди.

Найбільш масовим видом мистецтва залишалося кіно, хоча воно вже починало відходити на другий план перед телебаченням. В Україні функціонувало понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок, які щороку обслуговували близько 800 млн глядачів. Більша частина фільмів була пересічним явищем. Тільки деякі з них ставали подією у вітчизняній культурі й залишалися у пам'яті поколінь.

Найяскравіша кінокартина доби «застою» — це фільм «Тіні забутих предків», поставлений за повістю М. Коцюбинського. Творчий колектив під керівництвом С. Параджанова у складі І. Чендея (співавтор сценарію), Ю. Іллєнка (оператор), М. Скорика (композитор), Г. Якутовича (художник), молодого кіноактора І. Миколайчука та інших створив справжній шедевр.

Події під час прем'єри фільму С. Параджанова у київському кінотеатрі «Україна» (вересень 1965 р.) увійшли в історію дисидентського руху в СРСР як перший організований політичний протест. Після цього фільм зняли з прокату на два десятки років. С. Параджанов встиг створити ще один чудовий фільм «Київські фрески». Потім за дисидентську діяльність його на півтора десятиріччя відлучили від кіно.

Помітним явищем в українському кіномистецтві 60-х років став фільм режисера В. Денисенка «Сон» (сценарій В. Денисенка і Д. Павличка). У картині відтворено образ молодого Тараса Шевченка, роль якого зіграв І. Миколайчук.

Важка доля чекала надзвичайно талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером виступав І. Миколайчук — «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавілон-ХХ». Перший з них делегати XXIV з'їзду Компартії України зустріли в багнети. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив йому місце в прокаті. Фільм Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» за сценарієм І. Драча в прокат не випустили. Керівники комітету з кінематографії при Раді міністрів УРСР знайшли у ньому ідейні помилки і «формальні новації». Голова комітету звинуватив творчу молодь у захопленні асоціативним і поетичним кінематографом на шкоду реалізму. З його точки зору, було недоречно запозичувати художні прийоми М. Антоніоні або І. Бергмана: народжені у західному світі, вони «не розкривали духовний світ радянської людини». Наприкінці 60-х років у пресі, в тому числі українській, пройшла галаслива кампанія проти демонстрування зарубіжних кінострічок, які започаткував консервативний московський журнал «Огонек».

Компартійні функціонери майже знищили надзвичайно цікавий напрям, який міг забезпечити українським митцям достойне місце у світовому кіно. Хвиля творчого піднесення, яка принесла з собою ряд чудових українських фільмів, поступово згасала. В. Щербицький на пленумі ЦК Компартії України у травні 1974 р. сказав про це так: «Певний час прийоми так званого «поетичного кіно» з їх наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано».

Більшу частину української кіно продукції створювала Київська кіностудія їм. О. Довженка, яка у 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут плідно працювали режисери Л. Биков, А. Буковський, В. Івченко, Ю. Іллєнко, Т. Левчук, М. Мащенко, О. Муратов, К. Муратова, Л. Осика та ін.

З двох десятків стрічок, які щорічно випускала студія їм О. Довженка, тільки дві — три знімалися українською мовою Одеська кіностудія всі фільми знімала російською мовою. Фільм не вважався завершеним, поки його не приймала московська комісія. Для показу цій комісії нечисленні українські фільми доводилося дублювати російською мовою Російськомовні ВІД початку фільми не заборонялося дублювати українською мовою, але тільки після тривалої демонстрації у прокаті.

За 1976—1986 рр. українські кіностудії створили до 200 художніх фільмів. Тільки 126 з них були продубльовані або зняті українською мовою Фільми, які були закуплені за кордоном або створені в інших республіках СРСР, українською мовою не дублювалися. Продубльовані фільми випускалися в невеликій кількості копій. Тому в міських і сільських кінотеатрах панувала російська мова. За словами режисера М. Мащенка, кіно стало чи не найбільшим в Україні поширювачем вірусу національного нігілізму.

На відміну від літератури і кіно інші форми мистецтв займали в культурному житті народних мас незначне місце Незважаючи на це, музичне, театральне і художнє життя ретельно регулювалося ідеологічними відділами КПРС. Жорсткі канони «соціалістичного реалізму» нівелювали творчий процес, але не могли його зупинити Українське мистецтво все-таки розвивалося, час від часу спалахували яскравими зірками нові імена, стабільно працювали прославлені творчі колективи.

Рівень професіонального мистецтва багато в чому залежав від його самодіяльної основи, представленої десятками і навіть сотнями тисяч аматорів — ентузіастів. Гасло «мистецтво належить народу», на відміну від радянських політичних гасел, не було декларативним і демагогічним. Зрозуміло, що тоталітарний режим використовував мистецтво у пропагандистських цілях. Разом з тим він докладав зусиль для того, щоб кращі зразки загальнолюдської культури, нехай у дозованому й процідженому вигляді, ставали доступними для всіх. Організація дозвілля як у пасивній формі (сприймання, засвоєння культурних цінностей), так і в активній (відтворення культурних цінностей на самодіяльній основі) була предметом особливої турботи компартійних, профспілкових і комсомольських органів. У цьому вони досягали значно більших успіхів, ніж країни Заходу.

У Спілці композиторів налічувалося не більш як дві сотні митців, натомість у Музичному товаристві України чисельність членів перевалила за 100 тис. чол. До того ж товариство об'єднувало понад 2 тис. професійних та самодіяльних колективів.

Найбільш відомими за межами України професіональними колективами були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю їм. П. Вірського, Київський камерний хор. У 70-х роках виникло багато нових філармонічних колективів, камерні оркестри у Рівному, Херсоні, Чернігові та інших обласних центрах, Волинський народний хор, сотні самодіяльних симфонічних і духових оркестрів.

Ідеологічні відділи компартійних комітетів чутливо реагували на «сумнівний» репертуар творчих колективів, негайно вдаючись до оргвисновків. Етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень, які свідчили про оригінальність та неповторність українського фольклору. У цьому власті побачили прояв «буржуазного націоналізму». Керівника ансамблю виключили у 1971 р. із Спілки композиторів, а колектив розпустили.

Вагомим внеском у скарбницю музичного мистецтва стали опери В Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії і кантати В. Кирейка, А. Філіпенка, А. Штпогарепка. В жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К Домінчен, Б. Лятошинський, П. Майборода, С. Сабадаш, А. Філіпенко, І. Шамо та ін.

Кількість театрів за два десятиріччя зросла, і в середині 80-х років їх налічувалося дев'яносто. Щорічна кількість відвідувань театрів перевищувала 20 млн чол. Однак переважна більшість міст власних театрів не мала.

Театральний репертуар перебував під постійним контролем партійних і радянських органів. Перед тим як поставити п'єсу в репертуар, театральний колектив здавав «іспит» комісії чиновників, наділених правом схвалювати або забороняти. В результаті три чверті поставлених п'єс представляли радянську драматургію і оспівували переважно «соціалістичний спосіб життя».

Здавалося, що в республіці активно пропагуються твори дореволюційної та радянської української драматурги. На початок 1981 р. у репертуарі театрів налічувалося 752 п'єси. На першому місці в репертуарі за цією статистикою була 361 п'єса українських авторів (273 — радянських, 88 — українських класиків). Друге місце (345) належало авторам з інших республік СРСР, переважно з Росії. Світова класика була представлена лише 46 п'єсами.

Насправді п'єси українських авторів були представлені в репертуарі «для репрезентативності». Йшли вони рідко 3 семи київських театрів статус українського зберігав лише драматичний театр ім. І. Франка.

Найбільш яскравими серед театральних зірок України були такі майстри, як В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева, Н. Ужвій та ін. Заслуженою любов'ю аматорів оперної сцени користувалися Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошніченко, Д. Петриненко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк, Г. Ципола.

Майстри пензля у своїй переважній більшості створювали те, що замовлялося портрети передовиків виробництва, панорами новобудов, сюжети з історії КПРС, так звану «ленініану». Ці твори відійшли у небуття разом з державною партією. Проте інколи серед них траплялися справжні шедеври — полотно М Божія «XX сторіччя», гравюри В. Касіяна «Ленін і народ», картини на історико- революційну тему О. Лопухова. Вони залишаються у творчому доробку українських художників як документ епохи.

У творах М. Глущенка, М. Дерегуса, В. Шаталіна, Т. Яблонської та інших оспівувалися природа України і побут людей. Полотна цих майстрів відзначалися високим художнім хистом і сприяли формуванню естетичних смаків народу.

Скульптори — монументалісти були найбільш обмежені у творчій діяльності. Реалізовувалися тільки ті проекти, які фігурували у планах так званої «монументальної пропаганди». У добу «застою» найбільш інтенсивно тиражувалися пам'ятники В. Леніну. Було споруджено більш як півтисячі бронзових і гранітних скульптур першого вождя. Деякі з них, незважаючи на нормативність сюжету, були витворами високого мистецтва.

Багатьма меморіальними спорудами столиця України збагатилася у 1982 р , коли святкувалося її 1500-річчя. Серед них — музей В. Леніна (тепер — «Український дім»), обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги, пам'ятний знак на честь заснування Києва, який зображав трьох братів — Кия, Щека і Хорива та їх сестру Либідь. На схилах Дніпра, біля площі, якою закінчувався Хрещатик (тепер їй повернута дореволюційна назва — Європейська), була споруджена арка, що мала символізувати братерське єднання російського та українського народів.

Доба Л. Брежнєва виявилася останнім зовнішньо спокійним періодом в історії радянського суспільства. Спокій був оманливим і спостерігався лише на поверхні життя, створюючи помилкове враження відсутності подій — застою. Насправді в країні вирували стрімкі процеси, які руйнівним чином діяли на конструкції влади. Відмовляючись від небезпечних, хоча й назрілих, реформ, компартійно-радянська олігархія сама сприяла поширенню кризи на всі сфери суспільного життя. Економічне, суспільно-політичне і культурне життя України періоду «застою» цілком підпорядковувалося союзному центру. В політиці щодо України центр перейшов до відвертої русифікації. Однак наростання дисидентського руху свідчило про незгоду суспільства з лінією на консервацію тоталітарного ладу.