Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ПЕРІОД НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ РАДЯНСЬКОГО ЛАДУ (друга половина 60 — перша половина 80-х років)

НАРОСТАННЯ КРИЗИ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ

Два десятиріччя «застою» характеризувалися на міжнародній арені суперництвом двох воєнно-політичних блоків — НАТО на чолі з США і Варшавського договору на чолі з СРСР. Відносини між наддержавами інколи пом'якшувалися, інколи загострювалися, проте завжди мали форму воєнного, економічного, політичного та ідеологічного протистояння.

Нові керівники СРСР після М. Хрущова відмовилися від багатьох його новацій, однак зберегли гасло мирного співіснування. Альтернативою співіснуванню могла бути тільки ракетно-ядерна війна.

Втім, XXIII з'їзд КПРС у березні 1966 р. взяв курс на більш жорстку, ніж за часів М. Хрущова, зовнішню політику. Економічні ресурси СРСР мали спрямовуватися передусім на досягнення воєнно-стратегічного паритету з країнами НАТО. Негласно навіть ставилося завдання перевищити ці країни за кількістю і якістю озброєнь.

Так почалося виснажливе змагання, яке Радянський Союз витримував два десятиріччя. Наслідки його були різними для суперників.

СРСР мав переваги, пов'язані з мобільністю командної економіки. Нею можна було маніпулювати, перекидаючи ресурси в потрібні галузі так швидко, як цього бажали у Кремлі. Загальний напрям маніпуляцій був один — колосальні ресурси переміщувалися із сфери споживання у сферу непродуктивного нагромадження. Переможні реляції про виконання п'ятирічних планів не містили в собі найбільш істотної інформації: матеріальні та людські ресурси скеровувалися на виробництво продукції, не потрібної навіть військовим ракет, танків, гармат, боєприпасів тощо. Поточне виробництво працювало на склад. Ефективність ракетно-ядерного потенціалу вимірювалася здатністю знищити вірогідного противника — спочатку один раз, потім два, три і т. д. Коли ці показники були досягнуті, виробництво ракет і бомб не припинилося.

Економічно неефективне господарство командного типу не могло конкурувати з ринковою економікою. Остання завжди націлена на задоволення потреб населення, хоча з готовністю виконує державні замовлення воєнного характеру, які добре оплачуються. Внаслідок наявності незрівнянно більшого, ніж в СРСР, загальноекономічного потенціалу країни НАТО практично не страждали від відвернення ресурсів у сферу непродуктивного нагромадження. Водночас в республіках СРСР і країнах радянського блоку колосальний воєнний бюджет руйнівно діяв на народне господарство. Неможливість підвищення життєвого рівня населення внаслідок нескінченної гонки озброєнь загострювала політичну ситуацію.

Суперництво наддержав не визначало повністю змісту світових міжнародних відносин. Кожна з них провадила свою політику щодо так званого «третього світу». У 60-х роках США втягнулися у тривалу і, як виявилося, безперспективну війну в Індокитаї. З свого боку СРСР розпочав протистояння з Китаєм, що мало такий самий характер. Щоправда, керівникам радянської зовнішньої політики пощастило з 1966 р. в Китаї розгорнулася кривава, з мільйонними жертвами, політична кампанія, відома під назвою «культурної революції». Величезна країна, зайнята своїми внутрішніми проблемами, на довгий час виключилася з активного міжнародного життя.

Для того щоб зберегти контроль над країнами Варшавського договору, компартійно-радянська олігархія штучно підтримувала в них вищий, ніж в республіках СРСР, рівень життя населення. Це досягалося частково за рахунок меншої участі цих країн у витратах на озброєння, частково через більш вигідні для них цінові співвідношення у торгівлі з Радянським Союзом.

Тоталітарні партії країн Східної Європи контролювали політичне життя, але давали громадянам істотно більшу свободу в економічній і духовній сфері, ніж КПРС радянському населенню. Однак політичне напруження в цих країнах зростало Внутрішня ситуація особливо загострилася у Польщі і Чехословаччині.

Порівнюючи своє становище з умовами життя у сусідній Австрії або в інших промислово розвинених країнах, чехи і словаки прагнули позбутися радянського домінування. Настрої в суспільстві позначалися на становищі в Комуністичній партії Чехословаччини. Як монопольна політична структура в тоталітарній країні КПЧ виступила ініціатором реформ. У ній склалася впливова група реформаторів, яка прагнула надати ладу «людське обличчя». Лідером партії у січні 1968 р. став О. Дубчек. Він відразу розпочав ринкові реформи, скасував цензуру і демократизував порядки в КПЧ.

Події у Чехословаччині, які отримали назву «празької весни», привернули пильну увагу а сусідів і партнерів по Варшавському договору. Вони серйозно стурбували лідерів Німецької Демократичної Республіки і СРСР, які розцінили їх як серйозну небезпеку тоталітарному режиму. Після кількох місяців вагань сталіністи в КПРС і компартіях східноєвропейських країн вирішили застосувати силові методи. У ніч на 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн Варшавського договору з різних сторін перетнули кордон і за кілька годин окупували Чехословаччину О. Дубчек був позбавлений можливості діяти, хоч залишався на своїй посаді, згодом під тиском КІІРС чехословацькі комуністи були змушені усунути з ключових посад реформаторів і погодилися на нового керівника — Г. Гусака. Останній розпочав чистку партії від так званих «ревізіоністів». Так сталіністи називали реформаторів, які прагнули переглянути (піддати ревізії) ті засади, на яких грунтувався тоталітарний лад.

Засоби масової інформації в Україні або замовчували, або спотворювали чехословацькі події. Однак це вдавалося не повністю. Політично свідома частина українського суспільства з симпатією стежила за процесами демократизації в КПЧ і Чехословаччині. Вторгнення військ Варшавського договору справило на неї гнітюче враження.

Проте переважна частина українського суспільства належно не оцінила чехословацьких подій Інформаційна блокада не дала змоги населенню об'єктивно поставитися до того, що відбувалося Радянська пропаганда славила місію «воїнів-інтернаціоналістів», серед яких було особливо багато українських юнаків.

ЦК Компартії України на чолі з П. Шелестом зайняв агресивну позицію щодо чехословацьких «ревізіоністів» і разом з лідерами НДР тиснув на радянське керівництво, коли воно ще вагалося з прийняттям важливого рішення щодо інтервенції Інтервенція в Чехословаччину істотно підірвала позиції СРСР в очах міжнародної громадськості.

Розв'язавши силовими засобами чехословацьку проблему, радянське керівництво майже негайно зустрілося з викликом Польщі. У 1970 р. перший секретар ЦК ПОРП В. Гомулка санкціонував підвищення цін на продовольчі товари. Обурені польські робітники почали страйкувати. Хвилювання поширилися на великі маси населення. Не в змозі справитися з ситуацією, В. Гомулка усунувся від керівництва. Нові лідери Польської об'єднаної робітничої партії добилися кредитів одночасно від країн Заходу і СРСР для подолання фінансових труднощів без підвищення цін. Однак зважитися на структурні реформи ринкового характеру польські комуністи не могли. За десять років зовнішня заборгованість досягла критичних величин, і вони знову змушені були підняти ціни на продовольство.

У 1980 р. Польща у черговий раз була охоплена масовими робітничими страйками. Не довіряючи офіційним профспілкам, робітники організували профспілку «Солідарність». Осередки «Солідарності» блискавично поширилися по всій країні, і незабаром у лавах нової профспілки опинилася більшість робітничого класу.

Після інтервенції у Чехословаччину поляки зрозуміли, що не варто покладатися на реформи, ініційовані ПОРП. Зрозуміли вони й те, що Захід не допоможе їм у разі інтервенції з боку країн Варшавського договору. Тому антитоталітарний рух у Польщі почав розвиватися не в партійних структурах, які залишалися цілком консервативними, а в осередках «Солідарності». Для того щоб попередити вторгнення радянських військ з «інтернаціональною допомогою», міністр національної оборони Польської Народної Республіки генерал В. Ярузельський запровадив воєнний стан. Члени «Солідарності» змушені були перейти до підпільної діяльності, але не припинили активності. Поряд з костьолом ця профспілка залишалася могутньою опозиційною структурою, яку змушені були брати до уваги власті. Втім, керівництво ПОРП на чолі з Ярузельським досить спокійно ставилося до нелегальної роботи «Солідарності».

Військова сила або загроза її застосувати допомагала Радянському Союзу тримати під контролем східноєвропейські країни Керівники КПРС зробили спробу утримати Східну Європу також за допомогою економічних заходів Рада Економічної. Взаємодопомоги була зорієнтована в своїй діяльності на прискорення інтеграційних процесів Радянський Союз змушений був витрачати значні фінансові ресурси на кредитній основі для спорудження у Східній Європі капіталомістких об'єктів важкої індустрії У 80-х роках посилилися з боку СРСР поставки в країни Ради Економічної Взаємодопомоги на пільгових умовах устаткування, сировини та енергії. Найбільша роль в цих поставках відводилася Україні, яка мала високий потенціал у галузі важкої індустрії і межувала з країнами РЕВ.

Зростання економічної залежності країн РЕВ від СРСР давало змогу радянському керівництву впливати на їх політику і контролювати розвиток подій у них. Принцип обмеженого суверенітету, який здійснювався у Східній Європі, західні політологи назвали «доктриною Брежнєва».

Нова східна політика канцлера ФРН В Брандта істотно пом'якшила ситуацію в Європі. У серпні 1970 р. між ФРН і СРСР було укладено договір, в якому сторони відмовлялися від застосування сили у відносинах між собою ФРН визнала повоєнні кордони в Європі, у тому числі кордон між НДР і Польщею. Було укладено також договір між ФРН і Польщею про визнання німецько-польського кордону. Чотири великих держави підписали угоду щодо Західного Берліна, якою гарантувався вільний доступ у цей анклав. Крім того, обидві німецькі держави визнали одна одну і встановили між собою дипломатичні відносини.

У травні 1972 р. президент США Р. Ніксон приїхав до Москви. Візит започаткував політику «розрядки». Керівники Радянського Союзу пішли на послаблення міжнародної напруженості, оскільки економіка країни все більше залежала від імпорту сучасних західних технологій.

Після того як СРСР наздогнав США за кількістю поставлених на бойове чергування міжконтинентальних ракет, стали можливими переговори про припинення подальшої гонки озброєнь. У 1972 р. обидві наддержави уклали угоду про граничну чисельність міжконтинентальних ракет і ракет на озброєнні підводних човнів.

У квітні 1975 р. керівники європейських країн, США і Канади підписали в Гельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки і співробітництва в Європі Гельсінкські угоди були найвищим досягненням політики «розрядки».

Для СРСР значення гельсінкських угод було великим Територіальний поділ Європи, який склався в ході. Другої світової війни і був вигідним передусім Радянському Союзу, цими угодами легітимізувався Визнавалася радянізація країн Східної Європи Компартійно-радянська олігархія вважала, що таке міжнародне визнання забезпечить їй на віки вічні контроль над Східною Європою. Включення до Заключного акта статей про захист прав людини, свободу інформації та пересування вона розцінювала як суто декларативний захід. Політика «розрядки» була знищена в результаті радянської інтервенції в Афганістан. З грудня 1979 р. СРСР втягнувся у війну, яка підірвала довіру до нього в усьому світі. Окупація Афганістану супроводжувалася втечею до Ірану і Пакистану мільйонів і загибеллю сотень тисяч його жителів Сама окупація була відносною. Влада радянських військових не простягалася далі тих гарнізонів, де вони перебували. Справжніми господарями країни стали партизани — моджахеди. Спочатку у них була стара зброя. Незабаром завдяки допомозі мусульманських країн у них з'явилося найдосконаліше озброєння — аж до «стінгерів», якими вони збили чимало радянських літаків. Для Радянського Союзу війна в Афганістані стала такою ж «брудною», якою була в'єтнамська війна для США, і такою ж безперспективною з воєнного погляду. «Афганці», тобто радянські військовослужбовці, які пройшли через пекло війни в Афганістані, перетворилися для суспільства на гостру соціальну проблему.

У війні в Афганістані взяли участь понад 150 тис. уродженців України. З них близько 2,5 тис. загинули, ще більше повернулися додому інвалідами.

Керівники СРСР провадили активну політику і в Африці, прагнучи розширити свої зони впливу Зокрема, вони втрутилися у громадянську війну в колишніх португальських колоніях, надавали допомогу озброєнням і воєнними спеціалістами спочатку Сомалі, а потім ворогуючому з цією країною диктаторському режиму в Ефіопії.

Протистояння двох воєнно-політичних блоків складалося не на користь Радянському Союзу. Країни Заходу мали змогу використовувати у воєнних цілях новітні здобутки науково-технічної революції, тоді як СРСР все більше відставав у технологічному відношенні. Постійне утримування території США під прицілом міжконтинентальних ракет ставало у перспективі проблематичним завдяки фантастичній технології «зоряних воєн», яка вже почала ставати реальною. Незважаючи на колосальні воєнні витрати, СРСР став програвати країнам НАТО «холодну війну».

Втім, радянський тоталітарний режим, не змінюючи своєї суті, поступово деградував. Визначити ознаки деградації можна порівнянням двох десятиріч «застою» з попередніми періодами.

Побудована В. Леніним система влади нагадувала піраміду, яка спиралася на народ. Мільйони дрібних функціонерів з обмеженими владними функціями створювали ілюзію народовладдя. Організаційні структури — ради, профспілки, комсомол і багатомільйонна партія наскрізь пронизували суспільство. Вони були побудовані на засадах так званого «демократичного централізму». Цей принцип вимагав безсуперечного підкорення нижчих управлінських ланок вищим, що забезпечувало автоматичну концентрацію влади на вершині піраміди. Зовнішньо демократична побудова давала змогу всім організаційним структурам виконувати роль «передавальних пасів» від влади до мас і навпаки. Отже, тоталітаризм радянського зразка був і всеохоплюючим, і надзвичайно гнучким.

Розпилення влади в основі піраміди надавало режиму сталості, а її концентрація на вершині ставила суспільство у цілковиту залежність від моральних якостей тих людей, які дісталися цієї вершини.

Формально за статутом КПРС вищим партійним органом був з'їзд, а у перервах між з'їздами — Центральний комітет. Проте ще в ленінську добу в складі ЦК виокремився поза статутний орган управління — політичне бюро. Центральний комітет збирався на свої засідання (пленуми) досить рідко, тоді як політбюро (в часи М. Хрущова — президія ЦК КПРС) було органом поточного управління. Воно ухвалювало постанови від імені ЦК і готувало партійні з'їзди, добираючи тільки тих делегатів, які його влаштовували. Кожна хвилина роботи партійних з'їздів надійно контролювалася з боку політбюро. Добір членів ЦК, хоч вони обиралися на з'їзді таємним голосуванням, також був керованим. Формально залежне від Центрального комітету політбюро фактично тримало в своїх руках цей орган вищої партійної влади, а через нього — державне управління в цілому. Півтора або два десятки членів політбюро являли собою компартійно-радянську олігархію.

Зосереджуючи в руках усю повноту диктаторської влади, олігархія наділяла певними владними повноваженнями управлінські ланки апарату — партійного, радянського, господарського, військового, профспілкового тощо. Перелік кадрових призначень, які підлягали затвердженню вищою ланкою в структурі влади, називали номенклатурою. Відтак сукупність чиновників управлінського апарату, яких призначали на керівні посади, теж назвали номенклатурою. Члени номенклатурного клану діставали владу в результаті призначення вищою інстанцією. Хоча ця влада могла бути надзвичайно великою, номенклатуру треба вважати її провідником, а не носієм. Спражніми носіями влади були олігархи.

Партійні організації союзних республік формально будувалися як самостійні національні компартії. Проте їх статутні права не перевищували прав обкомів партії у складі Російської Федерації. Хоча ЦК Компартії України мав власне політбюро, політичні питання розв'язувалися у Москві, а не в Києві. Однак посада керівника цього органу вважалася значущою. Перший секретар ЦК КПУ міг за посадою претендувати на членство у політбюро ЦК КПРС.

Незважаючи на укоріненість в народній товщі, компартійно-радянська система влади була відірваною від народу. В її формуванні народні маси участі не брали. Способом існування диктатури була прихована боротьба між вождем, олігархією і апаратом. Цілком демократичні за змістом, але пропагандистські радянські конституції не були причетними до формування і функціонування реальної влади.

Членами політбюро ЦК КПРС партфункціонери ставали тоді, коли добиралися до вершин влади у певній державній структурі (з найбільш важливих) або регіоні чи республіці (з найбільших). Посадову перевагу серед олігархів мав генеральний секретар, тобто керівник секретаріату ЦК КПРС. Він здійснював контроль над найголовнішою державною структурою — компартійним апаратом. На відміну від монархічного або демократичного державного устрою компартійно-радянська система влади була позбавлена механізмів і процедур, здатних забезпечити легітимне визначення людини, яка б підносилася над усіма, подібно до монарха або президента. Генеральний або перший секретар ЦК КПРС мав довести іншим олігархам, апарату і, врешті-решт, населенню, що він має якості вождя. Доведення цього було складною сумішшю силової боротьби, інтриг, угод з іншими олігархами і апаратниками, пропаганди.

Після відходу В. Леніна від влади і смерті Й. Сталіна боротьба за верховну владу не виходила за межі вузького кола олігархів. Поки вождь не визначився, олігархи прославляли «колективне керівництво» як зразок демократичної форми правління. Одночасно вони боролися за владу, оскільки зайва миролюбність могла означати політичну смерть. Народження нового вождя супроводжувалося майже повною зміною первинного складу олігархії.

Під час падіння М. Хрущова боротьба за владу у вищому партійному керівництві вперше вийшла за стіни Кремля. Її учасниками стали члени ЦК КПРС, включаючи всіх периферійних лідерів і вищих функціонерів — апаратників.

Вимушена відмова олігархії від терористичних методів управління державою в після сталінські часи зменшила сталість тоталітарної системи влади Радянський лад формувався як симбіоз первинних (партійних) і вторинних (радянських) органів влади. В радянських конституціях було багато декларативного, починаючи від гасел народовладдя, проте конструкторів тоталітарного ладу не лякали розбіжності між реальним становищем і конституційними нормами. Однак після лібералізації методів управління стало можливим публічно відстоювати закладені в самій компартійно-радянській системі норми і положення, які на практичне застосування ніколи не розраховувалися. Наприклад, один з перших українських дисидентів Левко Лук'яненко побудував свою боротьбу з владою на вимозі реалізації конституційної норми про вихід УРСР зі складу Радянського Союзу.

Лібералізація державних методів управління була найбільш відмінною рисою еволюції тоталітарного режиму. Завдяки лібералізації став можливим виступ компартійно-радянської номенклатури проти вождя, ініційований і організований деякими членами президії ЦК КІІРС М. Хрущову нагадали, що вищим органом державної партії є не президія ЦК КПРС, де він домінував, а Центральний комітет у повному складі.

Втрата влади М. Хрущовим була наслідком його власних дій. Як перший секретар ЦК КПРС, він спирався на партапарат, проте грубо ігнорував його корпоративні інтереси. Зокрема, він примусив XXII з'їзд КПРС схвалити зміни в статуті партії, згідно з якими на кожних чергових виборах склад ЦК і його президії мав оновлюватися не менше ніж на чверть, ЦК компартій союзних республік, крайкомів і обкомів — на третину, окружкомів, міськкомів і райкомів — наполовину. При цьому члени керівних парторганів повинні були обиратися не більше ніж на три скликання підряд.

Нові норми ліквідували професіональний статус партійної кар'єри і загрозливо нависли над майбутнім кожного парт керівника. Не дивно, що члени ЦК КПРС об'єдналися навколо змовників у Кремлі на чолі з Л. Брежнєвим. За цих умов висуванцям М. Хрущова у президії ЦК КІІРС вдалося підготувати і здійснити легітимне усунення свого патрона від влади. Цей прецедент зумовив підвищення політичної ваги ЦК КПРС. Диктатура партії втратила той крайній ступінь централізації, коли вся влада зосереджувалася в руках олігархи. Олігархія стала більшою мірою, ніж раніше, залежати від компартійно-радянської периферії.

XXIII з'їзд КІІРС (березень—квітень 1966 р.) знову перейменував президію ЦК в політбюро, відновив посаду генерального секретаря ЦК і вилучив із статуту болючі для партноменклатури обмеження попереднього з'їзду у заміщенні посад. Замість конкретних обмежень декларативно проголошувалася необхідність систематичного оновлення складу парт органів при забезпеченні наступності керівництва.

Л. Брежнєв перебував на посту генерального секретаря ЦК КПРС упродовж 18 років — з 1964 по 1982 р. У пострадянські часи, коли було опубліковано його щоденникові записи, багатьох вразила цілковита убогість змісту. Для учасників змови проти М. Хрущова інтелектуальний рівень цього 58-річного апаратника не був таємницею. Його щиро вважали тимчасовою фігурою. До влади рвалися інші — розумніші й більш молоді.

Однак Л. Брежнєв виявився не перевершеним майстром апаратної боротьби, підступних інтриг, блискучих багатоходових політичних комбінацій. Як Сталін, він міг чекати бажаного роками. Тихо, непомітно, проте послідовно він усував зі свого шляху всіх реальних та потенційних суперників. Поступово його стали оточувати на високих посадах не діячі, а чиновники, не лідери, а виконавці. Він став необхідним для сірої апаратної маси, яка займала всі керівні посади і була стурбована тільки одним аби патрон якнайдовше залишався на ключовій посаді генерального секретаря.

Народився Леонід Брежнєв в Дніпродзержинську у робітничій сім'ї. Тут він закінчив інститут і почав працювати на металургійному заводі. У травні 1937 р. 30-річний інженер був призначений на посаду голови Дніпродзержинського міськвиконкому Сталінський терор відкрив багато керівних вакансій, і енергійний висуванець з бездоганними анкетними даними швидко просувався щаблями номенклатури. Заповнюючи анкети, він тоді називав себе українцем

У 1939 р. М. Хрущов висунув Л. Брежнєва на посаду секретаря Дніпропетровського обкому партії, відповідального за воєнно-промисловий комплекс. У роки війни той продовжував партійну кар'єру в політорганах Л. Брежнєв закінчив війну начальником політуправління 4-го Українського фронту.

У повоєнний період Л Брежнєв працював першим секретарем Запорізького, а потім — Дніпропетровського обкомів партії. З 1950 р. очолив Компартію Молдавії. Після XIX з'їзду КПРС закріпився в центральному партійному апараті і став одним із десяти членів останнього сталінського секретаріату ЦК

М. Хрущов вважав Л. Брежнєва членом своєї команди і в 1955 р. довірив йому керівництво Компартією Казахстану. Через рік він повернув Л. Брежнєва в секретаріат ЦК КПРС і доручив йому справу, яку цінував понад усе — космічну програму. Після поразки «антипартійної групи» Л. Брежнєв став членом президії ЦК КІІРС. У травні 1960 р. М. Хрущов віддав йому політично малозначну, проте найвищу по радянській лінії посаду голови президії Верховної Ради СРСР Л. Брежнєв обіймав її до червня 1964 р., а потім слухняно повернувся в секретаріат ЦК КПРС, оскільки це відповідало кадровим розрахункам патрона.

Коли Л. Брежнев став на чолі партії і держави, він не дозволив собі, на відміну від М. Хрущова, керуватися у кадрових переміщеннях особистими уподобаннями. Вищих функціонерів тепер усували від посад з урахуванням їхніх інтересів та побажань — праце влаштовували на почесні синекури або урочисто проводили на пенсію із збереженням звичного для них рівня життя.

Після усунення М. Хрущова в політбюро вперше не виникло відкритої боротьби за владу О. Косигін, який по праву користувався великим авторитетом серед господарників і в суспільстві, став головою Ради міністрів СРСР і обіймав цю посаду практично до смерті. Він отримав можливість здійснювати економічну реформу, хоча Л. Брежнєв не виявляв до неї прихильності.

Повноваження другого секретаря ЦК КПРС (офіційним номенклатурним розкладом така посада не передбачалася, аби не послаблювати значення поста генерального секретаря) з особливим наголосом на ідеологічні питання дісталися войовничому консерватору М. Суслову. Йому не чинили перешкод у здійсненні найбільш жорсткої лінії в боротьбі з національним рухом (особливо в Україні), у згортанні кампанії по десталінізації. За цілковитої підтримки Л. Брежнєва М. Суслов обрав тактику боягузливого замовчування навіть тих злочинів, що стали надбанням гласності при М. Хрущові. Знову було заблоковано доступ до архівів Сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)», який вилучили з обігу у 1956 р. , визнали за доцільне більше не друкувати. Однак усі оцінки й положення з цього катехізису тоталітаризму сумлінно відтворювалися в офіційних документах, численних «творах» нового генсека, які готувалися апаратом, у посібниках та підручниках з різних галузей суспільствознавства.

Третьому впливовому члену політбюро, колишньому керівникові української компартійної організації М. Підгорному Л. Брежнєв віддав у 1966 р. посаду голови президії Верховної Ради СРСР. 70-річного А. Мікояна, який перебував на цій посаді, відколи її звільнив Л. Брежнєв, з почестями відправили на пенсію. Тільки у 1977 р., перебуваючи у зеніті політичної могутності, Л Брежнєв дозволив собі зігнати свого давнього суперника М. Підгорного з посади номінального глави держави і забрати її собі. З поєднанням цих посад вперше в радянській історії відбулося суміщення номінального і реального глави держави в одній особі.

У часи Й. Сталіна і М. Хрущова існувала якісна різниця між олігархією (носіями влади) і номенклатурою (трансляторами цієї влади у відомства та на периферію). В часи Л. Брежнєва почалося поступове стирання цієї різниці. Проте процес пішов не через підвищення ролі ЦК КПРС як колективного органу вищої влади Генерального секретаря ЦК такий перебіг подій не влаштовував.

З кінця 60-х років пленуми ЦК відбувалися, як правило, двічі на рік, кожний з них тривав не більш як один день. За таких умов.

Центральний комітет практично був позбавлений можливості виявити себе як орган влади Пленуми ЦК тільки проштамповували рішення, які приймалися на політбюро і в секретаріаті, а готувалися в апаратних відділах ЦК Разом з тим зросла роль перших секретарів обкомів ЦК компартій союзних республік. Ці керівники становили основний кістяк Центрального комітету, проте вони діяли не на його засіданнях (пленумах), а на індивідуальній основі, через спілкування з апаратними відділами ЦК. Апаратні відділи ЦК складалися з працівників, позбавлених політичного значення і цілком підпорядкованих генеральному секретарю та секретаріату ЦК в цілому. Отже, зростання ролі членів ЦК — провідних представників компартійно-радянського апарату не зачіпало повноти влади генерального секретаря.

Такий складний перерозподіл влади зменшував залежність генерального секретаря від членів політбюро ЦК, що цілком влаштовувало Л. Брежнєва. За умов, що склалися, явно послаблювалася небезпека виступу проти керівника секретаріату з боку більшості членів вищого партійного керівництва (у 1957 р.) або всього складу ЦК (у 1964 р.).

Однак Л. Брежнєв зміцнював свою особисту владу не тільки методом політичних комбінацій. Йому вдалося згуртувати навколо себе вищих функціонерів у центрі і на периферії під гаслом утвердження політичної стабільності. Правила гри, запропоновані розважливим та толерантним генеральним секретарем, цілком влаштовували правлячий номенклатурний клан Після сталінського терору і хрущовського волюнтаризму він вперше відчув безпечність та стабільність. Компартійно-радянська номенклатура боялась різких змін у політиці, спроможних загострити ситуацію і порушити стабільність.

Такі тенденції в державному управлінні призводили до свідомого ухилення від розв'язання назрілих проблем. Адже кожна велика проблема потребувала для свого розв'язання нестандартних рішень і кадрових переміщень. Значно легше було відсунути її розв'язання у не визначене майбутнє. Тому консерватори на чолі з Л. Брежнєвим, які тримали в своїх руках важелі влади, робили вигляд, що в суспільстві взагалі не існує жодних серйозних проблем. Наслідком егоїстичної політики, в основі якої корінилися особисті інтереси можновладців, була відмова від реформ.

За цих умов системна криза радянського ладу стала розростатися, мов ракова пухлина. Однак тоталітарна держава цілеспрямовано і свідомо блокувала негативну інформацію. Для стороннього спостерігача поверхня політичного і соціально-економічного життя в Радянському Союзі залишалася незворушно спокійною.

Ідеологи на чолі з М. Сусловим робили спроби утвердити в суспільстві позитивний образ Л. Брежнєва як вождя радянського народу з обов'язковим додатком «і всього прогресивного людства». Проте з нового «культу особи» нічого не вийшло Л. Брежнєв ніколи не був харизматичним лідером. В другій половині свого тривалого правління він мав серйозні проблеми із здоров'ям. Незліченна кількість анекдотів, пов'язаних з його особою, свідчила про те, що до другого генсека, на відміну від першого, народні маси ставилися з іронією і з легким презирством.

Номенклатура з готовністю підтримувала і заохочувала примхи генерального секретаря, особливо його пристрасть до нагород і почестей, яка вказувала на прихований комплекс неповноцінності. В другій половині його перебування при владі ця пристрасть набула скандально-маразматичної форми Генерал-майор у 1945 р., він став генералом армії у 1975 р. і маршалом Радянського Союзу у 1976 р. Генеральний секретар ЦК КПРС отримав у нагороду від своїх підлеглих п'ять зірок Героя Радянського Союзу і Героя Соціалістичної Праці, які він носив у два ряди, а також сім орденів Леніна, Ленінську премію миру, Ленінську премію з літератури.

На українську політичну еліту Л. Брежнєв спирався істотно меншою мірою, ніж М. Хрущов. За весь період перебування при владі він з власної волі включив до політбюро ЦК КПРС лише одного вихідця з України — свого давнього і доброго знайомого М. Тихонова П. Шелест, а потім В. Щербицький стали членами політбюро з його санкції, проте на формальних підставах — як керівники Компартії України. Інші вихідці з України, які завдячували членством у політбюро М Хрущову, багато років залишалися на посадах. Зокрема, А. Кириленко вийшов з політбюро за станом здоров'я після смерті Л. Брєжнєва. Наприкінці 1964 р. у складі вищого керівництва КПРС було п'ятеро вихідців з України, а в 1985 р. — тільки один В. Щербицький.

Коли перший секретар ЦК Компартії України М. Підгорний дістав нове призначення і поїхав до Москви, цю посаду в липні 1963 р. обійняв П. Шелест Колишній інженер — металург, він розпочав партійну кар'єру перед війною У 50-х роках обіймав керівні посади в Київському міськкомі та обкомі партії. На посаді першого секретаря ЦК КПУ виявив себе переконаним провідником лінії центру.

Легенда про автономістську політику П. Шелеста в Україні, яка поширювалася ним самим після виходу на пенсію, позбавлена підстав. Однак слід визнати, що дедалі ширші масштаби русифікації України, які були інспіровані московським центром у повоєнний період, обурювали його. Для політики русифікації П. Шелест не знаходив ні морального виправдання, ні практичного обгрунтування. На з'їзді письменників України у листопаді. 1966 р. він виступив з промовою, в якій наголошував. «Треба дбайливо, з повагою ставитися до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб, велика спадщина, яку кожний з нас, і в першу чергу — ви, письменники, повинні берегти і розвивати».

Істотні «заслуги» в русифікації України мав якраз М. Хрущов. Усунення Хрущова від влади, в чому Шелест взяв найактивнішу участь, здалося йому зручною нагодою для активізації дій, спрямованих на відшкодування втрат від русифікації. Передусім ішлося про втрати, заподіяні реформами М. Хрущова національній освіті. З ініціативи П. Шелеста міністр вищої і середньої спеціальної освіти УРСР Ю. Даденков запропонував у 1965 р. ряд заходів. Пропонувалося, зокрема, віддавати перевагу під час зарахування до вищих навчальних закладів тим абітурієнтам, які добре володіли українською мовою. Суспільні науки повинні були читатися студентам українською мовою. Підручники та наукові журнали також мали виходити українською мовою.

Запропоновані нововведення не були реалізовані у повному обсязі внаслідок протидії міністерських чиновників Москви. Проте видання наукової літератури, у тому числі в галузі точних наук, поступово стало здійснюватися українською мовою. У Харкові і Дніпропетровську було налагоджено випуск вечірніх газет українською мовою. На телебаченні збільшилася кількість україномовних програм Українська мова запроваджувалася в поточну роботу установ, передусім партійних.

У 1970 р. вийшла з друку книга П. Шелеста «Україно наша Радянська», в якій було зроблено незвичні екскурси у напівзабуту за повоєнний період українську історію. Признаючись, що він сам козацького походження, П. Шелест писав «Запорозькі козаки були героїчними захисниками українського народу Козацькі звитяги вражали весь тодішній світ».

У Москві українофільство Шелеста сприймалося спокійно, хоча Л. Брежнєв час від часу полемізував з ним у конкретних питаннях Л. Брежнєв не мав наміру переглядати лінії Хрущова на русифікацію України, однак не поспішав із санкціями П. Шелест його не влаштовував, але замінювати його негайно генеральний секретар не бажав. Передумови для заміни визрівали поступово, в міру зміцнення в Москві політичних позицій Л. Брежнєва, а в Україні — позицій В. Щербицького.

Народився В. Щербицький у 1918 р. в сім'ї робітника у містечку Верхньодніпровську. Навчався у Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, який закінчив перед початком війни, потім воював. Після повернення з армії він працював на інженерно-технічних посадах у Дніпродзержинську. У 1948 р. розпочав партійну кар'єру перший секретар. Дніпропетровського обкому КП(б)У Л. Брежнєв доручив йому посаду другого секретаря Дніпродзержинського міськкому.

Після цього В. Щербицький послідовно обіймав партійні посади другого і першого секретаря у Дніпродзержинську та Дніпропетровську. У 1957 р. він став секретарем ЦК Компартії України. На початку 1961 р. за рекомендацією Л. Брежнєва М. Хрущов призначив його керівником українського уряду, проте у червні 1963 р. звільнив з цієї посади. Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі ставив питання про повернення свого протеже, весь час наражаючись на гостру протидію з боку П. Шелеста. Врешті-решт у жовтні 1965 р. В. Щербицький знову очолив український уряд.

На XXIV з'їзді КПРС (квітень 1971 р.) В. Щербицького, як і П. Шелеста, обрали членом політбюро. Всі зрозуміли, що наявність двох представників однієї республіки у вищому керівництві КІІРС — явище тимчасове. Справді, у березні 1972 р. П. Шелест і очолюваний ним ЦК Компартії України були піддані гострій критиці на політбюро ЦК КПРС за «недоліки у справі інтернаціонального виховання трудящих і примиренське ставлення до проявів націоналізму».

Виконуючи вказівку з Москви, політбюро ЦК Компартії України в травні звільнило. Шелеста від обов'язків першого секретаря і члена політбюро. Скликаний наступного дня пленум обрав першим секретарем ЦК В. Щербицького П. Шелест отримав почесну синекуру в Москві. Тільки через рік він був виведений із складу політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

За дорученням М. Суслова в АН УРСР була підготовлена розгромна рецензія на книгу П. Шелеста «Україно наша Радянська», в якій автор прямо звинувачувався в націоналізмі. У квітні 1973 р. рецензію опублікував журнал «Комуніст України». Саме тоді на пленумі ЦК Компартії України основні положення рецензії були озвучені, щоб українська політична еліта сприйняла їх як керівництво до дії П. Шелест звинувачувався в ідеалізації українського козацтва й Запорозької Січі, недооцінці ролі і значення єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, недостатній увазі до братерської дружби російського та українського народів тощо. Пленум ЦК вирішив посилити боротьбу з проявами «націоналізму і національної обмеженості». Книгу «Україно наша Радянська», якою раніше райкоми партії нагороджували кращих пропагандистів, вилучили з масових бібліотек.

Відставка П. Шелеста розв'язала Л. Брежнєву руки, і політика цілеспрямованої русифікації України посилилася Провідником її став В. Маланчук, якого у жовтні 1972 р. за пропозицією М. Суслова призначили на посаду секретаря ЦК Компартії України з ідеології. Надмірна любов до історії України і української мови стала вважатися достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку Москви, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. В Україні відбулася заміна багатьох керівників ідеологічних і наукових установ Зокрема, було усунуто від керівництва «Українським історичним журналом» та Інститутом археології АН УРСР видатного українського вченого Ф. Шевченка.

Боротьба з українським націоналізмом нерідко відбувалася у формі істеричних звинувачень далеких від будь-якої політики людей, які дотримувалися традицій свого народу. На вулицях Києва стали з підозрою поглядати на людину, одягнену по-міському, якщо вона розмовляла українською мовою. У Львові на площі Ринку у скульптури. Нептуна відламали тризуб, аби не виникало небажаних асоціацій. Чудово володіючи українською мовою, В. Щербицький в офіційних виступах майже завжди користувався російською. Услід за ним на російську мову або суржик переходили партапаратники в областях районах України. Довгі роки «застою» виявилися вкрай бідними на події, які б залишились у пам'яті. Інколи такі події створювалися штучно. Зокрема, партапарат доклав багато зусиль, щоб урочисто обставити прийняття нової Конституції СРСР і конституцій союзних республік.

У жовтні 1961 р. на XXII з'їзді КПРС М. Хрущов зазначив, що Конституція СРСР 1936 р. застаріла. У новій конституції, на його думку, треба було відобразити факт створення в СРСР загальнонародної держави і розповісти про шляхи розгорнутого будівництва комунізму. Прийнята цим з'їздом програма КПРС запевняла, що у першому десятиріччі розгорнутого комуністичного будівництва, тобто до 1971 р., СРСР випередить США за своїм економічним потенціалом. Тим часом у середині 60-х років стало ясно, що прогнози програми КПРС ганебно провалюються. Наступники М. Хрущова опинилися у незручній ідеологічній ситуації Було вирішено вилучити партійну програму з пропагандистського обігу і на певний час забути про перегляд конституції. У 1967 р спічрайтери Л. Брежнєва запровадили нове поняття — «розвинений соціалізм». Під ним розуміли смугу розвитку тривалістю в кілька десятиріч між побудованим в 30-ті роки соціалізмом і повним комунізмом М. Хрущова засудили за легковажне ігнорування розвиненого соціалізму як об'єктивно існуючого етапу комуністичного будівництва.

60-ту річницю Жовтневої революції компартійні ідеологи вирішили ознаменувати прийняттям нової Конституції. На XXV з'їзді КПРС у березні 1976 р. Л. Брежнєв оголосив, що питання про «конституцію розвиненого соціалізму» цілком назріло. Було створено конституційну комісію, яка у червні 1977 р. опублікувала проект Основного закону. Після цього події розгорталися за сценарієм, розробленим під час прийняття Конституції 1936 р. Організуючи ритуал «всенародного обговорення», компартійний апарат поставив своєрідний рекорд, достойний книги Гіннеса. В Україні в обговоренні проекту взяли участь майже 35 млн чол. У жовтні 1977 р. позачергова сесія Верховної Ради з урочистій обстановці прийняла нову Конституцію СРСР.

Конституція 1977 р. принципово не відрізнялася від Основного X Т закону 1936 р. В ній збереглося декларативне положення про можливість виходу кожної союзної республіки зі складу багатонаціональної держави.

Роль КПРС у житті радянського суспільства характеризувалася більш докладно, проте також у публіцистичних виразах, а не мовою юридичних формул. Стаття 6 проголошувала «Керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу».

Ці слова були позбавлені реального змісту і не розкривали механізмів диктатури державної партії. Власне, слово «диктатура» взагалі було відсутнє. Держава «диктатури пролетаріату» волею компартійних пропагандистів була перетворена на загальнонародну державу.

Услід за Конституцією СРСР почалася робота над новою Конституцією УРСР. Проект її винесли на всенародне обговорення у березні 1978 р. Обговорення відбулося за скороченою схемою, але йому також надали «всенародного характеру» партапаратники провели 280 тис. зборів, в яких взяли участь 32 млн чол. Конституція УРСР була прийнята у квітні 1978 р. на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР. В її тексті було відтворено основні положення попередньої Конституції 1937 р.

Конституції були суто пропагандистськими документами Вони так само не відбивали об'єктивної реальності, як Конституція СРСР 1936 р і Конституція УРСР 1937 р. Політична ситуація в Україні доби «застою» здавалася цілком благополучною, спокійною, навіть застиглою. Однак у суспільстві непомітно нагромаджувався колосальний вибуховий потенціал. Про наявність політичної кризи свідчила тільки верхівка айсберга — дисидентський рух.

Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізаціі держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Для того щоб у зародку придушити опозицію, П. Шелест дав санкцію на арешти. У серпні і вересні 1963 р. КДБ заарештувало кілька десятків представників творчої і наукової інтелігенції. Арешти здійснювалися здебільшого у Києві та в західних областях. У пресі про них не повідомлялося Політичні звинувачення заарештованим не пред'являлися. Сваволя властей щодо ув'язненої молоді викликала протест з боку відомих у республіці людей Із запитом про долю заарештованих до ЦК Компартії України звернулися авіаконструктор О. Антонов, письменники І. Драч, Л. Костенко, А. Малишко, М. Стельмах, композитори Г. і П. Майбороди, кінорежисер С. Параджанов та ін . Під час прем'єрного показу фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» в київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба, а вслід за ним Ю. Бадзьо, В. Стус і В. Чорновіл повідомили аудиторію, що в Україні розпочалися таємні арешти. В залі виникло заворушення, припинене зусиллями терміново прибулих співробітників КДБ. Подія, що сталася 4 вересня 1965 р., була першим громадянським політичним протестом у Радянському Союзі післясталінських часів.

Наприкінці 1965 р. молодий літературний критик І. Дзюба надіслав до ЦК Компартії України листа з протестом проти арештів серед інтелігенції. До листа було додано об'ємну статтю під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?», якій судилося відіграти велику роль у формуванні ідейної основи українського національно-визвольного руху доби «застою». Стаття справила велике враження на багатьох апаратників високого рангу, які були проти курсу Москви на русифікацію, тому що бачили в ньому більше мінусів, ніж плюсів П. Шелест навіть розпорядився розмножити і поширити статтю серед свого оточення, оскільки вона додавала йому аргументів у суперечках щодо національного питання з вищим керівництвом КПРС.

І. Дзюба в своїй аргументації не відходив від комуністичної ідеології. Навпаки, він широко використовував аргументи, взяті з праць К. Маркса і В. Леніна, щоб показати фарисейську суть політики керівників партії, її невідповідність проголошуваним комуністичними класиками деклараціям. У статті висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про «цивілізаторську» місію російського народу щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз'єднань» під час виникнення і розширення Російської імперії.

Дослідження І. Дзюби почало швидко поширюватися у «самвидаві». Шестидесятників поміркованої політичної позиції воно приваблювало стилем і змістом аргументації, лояльністю автора щодо властей Радикалів твір І. Дзюби влаштовував гостротою постановки національних проблем, непримиренністю щодо великодержавного російського шовінізму. Один з примірників «самвидаву» потрапив до Праги і далі на Захід. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені зидало працю окремою книгою. Потім вона була перевидана кількома європейськими мовами і дістала високу оцінку різних політичних сил. Захід вперше відчув, що в Радянському Союзі існує досвідчена ерудована опозиція тоталітарному режиму.

Майже такий самий резонанс з українському суспільстві і за кордоном дістала велика стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз'єднання ній ішлося про те, як оцінювати входження України до Російської держави за Переяславським актом 1654 р. В історичній літературі 30—40-х років ця подія характеризувалася як зло, але менше, ніж можливе приєднання України до Польщі або Туреччини. Такий підхід було піддано нищівній критиці у постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», підготовленій за безпосередньої участі Л. Кагановича. Під пильним наглядом компартійних -ідеологів вчені інституту випустили у світ в 1953 р. новий курс «Історії України», в якому Переяславський акт розглядався як благотворне з усіх боків «возз'єднання» України з Росією. Помпезне відзначення 300-річчя цієї події у 1954 р. закріпило таку оцінку як офіційну.

Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз'єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка користувалася терміном «приєднання», а найголовніше — фактичному стану справ. Нав'язана Л. Кагановичем оцінка змушувала повірити в те, що український народ провадив під проводом гетьмана Б. Хмельницького визвольну війну з польськими панами лише для того, щоб «возз'єднатися» з Росією, втратити великою кров'ю завойовану державність і потрапити у нову кріпосну залежність.

Стаття не була надрукована в «Українському історичному журналі», який її замовив, незважаючи на підтримку І. Гуржія, Ф. Лося та інших провідних фахівців інституту. Вона почала поширюватися у «самвидаві» і здобула колосальну популярність. У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була опублікована (без відома автора) видавництвом «Нові дні» в Торонто (Канада). М. Брайчевський після цього втратив роботу в академічному інституті і протягом шести років не міг працювати за фахом.

Великий вплив на розгортання дисидентського руху мала збірка документів, упорядкована журналістом В. Чорноволом під назвою «Лихо з розуму» (портрети двадцяти «злочинців»). У ній були зібрані документальні дані про ув'язнених в далеких таборах «буржуазних націоналістів», які стали жертвою негласних судових процесів на початку 1966 р. Книга переконливо засвідчувала вражаюче беззаконня і безглуздість дій властей у переслідуванні інакодумців. У передмові до збірника, який було надіслано П. Шелесту і голові КДБ УРСР В. Нікітченку, В. Чорновіл вимагав гласності у розв'язанні долі несправедливо засуджених і в обговоренні гострих суспільних проблем.

Рукопис книги швидко потрапив за кордон (з відома автора) і почав в уривках друкуватися газетами і журналами США, Канади, Німеччини, передаватися радіостанціями «Свобода», «Голос Америки», «Рим» на Радянський Союз. У Парижі цей вибуховий документальний матеріал було опубліковано окремою книгою. Автор удостоївся міжнародної журналістської премії. Львівський обласний суд «нагородив» його трьома роками ув'язнення за антирадянську діяльність.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер журналу «Український вісник». Його ініціатором і головним редактором був той самий В. Чорновіл, який за рік до того вийшов на волю (свій термін він не відбув до кінця через амністію). Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України і друкувався на друкарській машині на цигарковому папері. У ньому подавалася інформація про судові і позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв'язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал є не антикомуністичним або антирадянським, а, навпаки, цілком легальним і конституційним виданням. Проте друкувався й поширювався він підпільно.

«Самвидав» перетворився на організаційну структуру українського опозиційного руху. Подібну роль він виконував і в Росії, республіках Прибалтики та Закавказзя. Між дисидентами різних республік стали налагоджуватися контакти по лінії «самвидаву».

У 1971 р. ЦК КПРС прийняв дві постанови, націлені на розгром політичної та духовної опозиції, і в обох основна увага приділялася проблемі «самвидаву». У липні цього року ЦК Компартії України ухвалив постанову «Про заходи щодо протидії нелегальному поширенню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». В ній характеризувалися як найбільш небезпечні твори І. Дзюби, В. Мороза, Є. Сверстюка і В.Чорновола. На відділи ЦК і обкомів Компартії України покладалися поліцейські функції: «вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдженню політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого «самвидаву» і проводити з ними відповідну профілактичну роботу». КДБ доручалося перекрити канали вивезення «самвидаву» за кордон і ввезення «тамвидаву» в республіку.

Протягом 1970—1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п'ять номерів «Українського вісника», з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск журналу з'явився у Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час вже заарештували.

Новою хвилею арештів у січні 1972 р. розпочався широкий наступ на дисидентів, який тривав практично без перерви майже два роки. За гратами опинилися І. Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус і багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, зидавництвах, творчих спілках. Були складені чорні списки письменників, поетів, перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуар театрів, експозиції музеїв.

Погром 1972—1973 рр. підірвав опозиційний рух. Проте незабаром він дістав друге дихання. У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінкської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, включаючи так звані «гуманітарні статті». Серед них була і стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально відстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався на правозахисницький.

У травні 1976 р. на скликаній академіком А. Сахаровим прес-конференції західних журналістів у Москві фізик Ю. Орлов оголосив про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод. Відомі російські дисиденти, які увійшли до цієї групи, зобов'язалися стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді цього року у Києві утворилася Українська Гельсінкська група (УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник М. Руденко (голова), письменник, колишній в'язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук'яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, учитель О. Тихий та ін.

Члени УГГ підписали декларацію власними іменами і подали адреси, щоб підкреслити свій намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, їм підкидали під час обшуків долари США, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців. У грудні 1977 р Л Лук'яненко був заарештований і дістав по суду як «особливо небезпечний рецидивіст» 10 років таборів і 5 років заслання. Одного за одним заарештовували також інших членів УГГ Останнім у 1981 р. за гратами опинився І. Кандиба

Опозиційний рух не став масовим. Однак сталіністи при владі розуміли, що він несе з собою грізну небезпеку. Відмова від терору сталінської доби і спроб реформ в часи Хрущова надзвичайно звужувала здатність керівників партії контролювати суспільні процеси. Будь-що вони прагнули приховати від громадян пропоновані опозиціонерами альтернативи тим методам управління і формам життя, з якими суспільство звиклося за довгі десятиріччя.

Однак змусити дисидентів замовкнути властям не вдалося. Організована тоталітарною державою інформаційна блокада навколо них раз у раз різними засобами проривалася. Дисидентська критика існуючого ладу пробуджувала громадську думку і спонукала людей давати оцінку несправедливостям, які вони бачили навколо себе. Опозиційний рух став яскравим проявом політичної кризи, яка дедалі більше змикалася з соціально-економічною кризою.зсередини і швидко зник разом з наддержавою і партією, залишивши у спадщину важкорозв'язувані проблеми в усіх галузях життя.