Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

ЦЕРКВА

Придушення національно-визвольного руху у західних областях України супроводжувалося розгромом греко-католицької церкви. Практично всі уніатські парафії на початку 50-х років були ліквідовані, а їх храми й монастирі передані Російській православній церкві (РПЦ). Уніатських священиків змусили перейти у православ'я, а тих, хто не піддався тиску, позбавили парафій і вислали в Сибір. Боротьба компартійно-радянського режиму з греко- католицькою церквою мала на меті винищення одного з найбільш стійких чинників національної самобутності західноукраїнського населення.

У більш вигідному становищі перебувала підпорядкована московському патріарху РПЦ. Проте й вона, незважаючи на співробітництво з режимом, зазнавала утисків і переслідувань. Церковні громади знімалися з державної реєстрації у зв'язку із «скороченням кількості віруючих» або під приводом недотримання віруючими радянського законодавства. Храми штучно перетворювалися в недіючі і передавалися місцевим органам влади для використання в господарських або культурних цілях.

Політична лібералізація створила у церковному житті нову ситуацію. З осені 1955 р. в західні області почали повертатися репресовані священики. Населення оточило їх увагою і турботою. Лунали щораз наполегливіші вимоги відновити діяльність греко-католицької церкви. Вони мотивувалися тим, що ліквідація унії здійснювалася адміністративними, насильницькими методами, а тепер треба відновлювати законність.

У зв'язку з цим першим на сполох забило керівництво РПЦ. У липні 1956 р. Синод розглянув питання «про зміцнення православ'я у возз'єднаних з уніатством парафіях». Було ухвалено ретельно стежити за тим, щоб не поширювалася шкідлива для православ'я пропаганда. Через півроку у Києві відбулася нарада керівників православних єпархій західних областей. У поданих патріарху Олексію пропозиціях було запропоновано вжити заходи, спрямовані на «ліквідацію уніатської спадщини». РПЦ сподівалася досягти цього за допомогою державної влади.

Влада охоче відгукнулася на заклик. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР заявила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. У 1957 р. єпископи О. Хіра і М. Муранія, які повернулися на Закарпаття із заслання, були знову заарештовані і вислані за межі України.

Особливою увагою КДБ оточив тих, хто мав контакти з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим, який перебував на поселенні у Красноярському краї. Він давно відбув строк ув'язнення, однак власті продовжували тримати його подалі від України. Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов писав у ЦК КПРС: «У зв'язку з очікуваним поверненням Сліпого церковна обстановка неминуче може ускладнитися».

Незабаром після цього тиск держави на греко-католицьку церкву перейшов у широкий наступ проти релігії взагалі. На пленумі ЦК КПРС у листопаді 1958 р. М. Хрущов ошелешив радянських людей одразу трьома ініціативами: про припинення виконання шостого п'ятирічного плану (1956—1960 рр.) і перехід з 1959 р. до виконання семирічного плану «побудови комуністичного суспільства»; про реформу школи; про зміну партійної тактики щодо релігії та церкви. Оскільки церква заважала «побудові комунізму», компартійно-радянська олігархія на чолі з Хрущовим організувала генеральний наступ на релігійні почуття віруючих і на всі церкви, не виключаючи РПЦ.

Пояснюючи зміст нової тактики, газета «Правда» виступила із закликом «зміцнити боротьбу проти ворожої ідеології». Всі засоби масової інформації повели атаку на церковні громади, звинувачуючи їх у порушенні радянської законності і підриві національної економіки (йшлося про додержання віруючими великих релігійних свят). Якщо у 1957 р. в УРСР було закрито тільки 10 храмів, то у 1958 р. — 64, 1959 р. — 260, 1960 р. — 747, 1961 р. — 997, 1962 р. — 144, 1963 р. — 526 церков, костьолів, синагог і молитовних будинків. Усього за 1957— 1964 рр. майже половина церковних громад України залишилася без храмів, дві третини монастирів припинили діяльність.

Серед діючих і закритих церков було чимало пам'ятників архітектури. М. Хрущов оголосив будь-які витрати на реставраційні роботи марнотратством і розбазарюванням народних коштів. Після цієї заяви (в січні 1961 р.) керівники України організували «коригування списку пам'ятників архітектури», щоб можна було на законній підставі виключити з державного обліку церковні будівлі. За 1961—1963 рр. з обліку було знято 740 пам'ятників, переважна більшість яких мала культове походження. До цього списку потрапили Миколаївська церква у селищі Локачі Волинської області (1609 р.), костьол у селі Зіньків Хмельницької області (1450 р.), Успенська церква у Рахові на Закарпатті (XVIII ст.) та ін.

Прагнучи замінити релігію вірою в світле комуністичне майбутнє, компартійно-радянська держава витрачала величезні кошти на антирелігійну агітацію і пропаганду. У партійних комітетах почали утворюватися ради з питань атеїстичного виховання населення, у вищих навчальних закладах засновувалися кафедри «наукового атеїзму».

Антирелігійна кампанія М. Хрущова могла здобути зовнішні «успіхи», які вимірювались кількістю зруйнованих храмів. Проте вона не торкнулася душі народу. Це засвідчували дані про додержання населенням релігійної обрядовості, які ретельно збиралися в апараті Ради у справах РПЦ. Па початку 60-х років у Гадяцькому районі на Полтавщині ховали за релігійним обрядом 58 відсотків померлих і хрестили 84 відсотки новонароджених. В Опішнянському районі цієї області ховали із священиком 77 відсотків померлих і хрестили 89 відсотків новонароджених. У західних областях хрестили новонароджених, вінчалися в церкві і ховали померлих із священиком майже всі, за винятком одиниць.

Політична лібералізація сприяла появі покоління шестидесятників — людей, які намагалися оновити радянський лад засобами реформ. Ці люди у своїй практичній діяльності постійно штовхали режим до більш рішучої десталінізації, відстоювали верховенство закону в державі, пропагували загальнолюдські цінності. На першому плані у шестидесятників України були національні проблеми — утвердження пріоритету рідної мови, популяризація здобутків української культури в народі, використання досягнень вітчизняної історіографії у справі духовного відродження нації, вивільнення національно-культурного процесу від обіймів «соціалістичного реалізму», який його омертвляв.

Невелика частка шестидесятників відмовилася від співробітництва з компартійно-радянським режимом у будь-якій формі і започаткувала рух, названий дисидентським. Дисиденти не відмовлялися від підпільних форм боротьби, але віддавали перевагу легальним формам. Можливість висловлення опозиційних настроїв у легальних формах з'явилася після лібералізації політичного режиму. В сталінські часи дисидентський рух був неможливим.

Розвиток народної освіти став важливим проявом духовного відродження нації. Здійснена М. Хрущовим освітня реформа позитивно залинула на весь національно-культурний процес, незважаючи на спроби держави прискорити русифікацію школи. В українських школах продовжувала навчатися основна частина учнівського контингенту.

Друга половина 50-х і перша половина 60-х років — це період стрімкого злету української науки, особливо в її академічних формах. Створення десятків нових установ, які швидко виходили на європейський і світовий рівень, істотно збагатило інтелектуальний потенціал нації, сприяло підвищенню авторитету української науки.

У національно-культурному житті особливе місце належало українській літературі та мистецтву. Послаблення ідеологічного пресингу викликало посилену творчу активність багатьох представників старшого покоління, особливо молоді. Лише формально дотримуючись обов'язкових канонів «соціалістичного реалізму», вони у своїх творах виступали проти пропаганди класової ненависті, звеличували загальнолюдські цінності, ганьбили сталінську практику та сталінську спадщину. Письменники і митці зайняли більш рішучу позицію у підвищенні соціального статусу української мови, боротьбі з русифікаторською політикою властей в сфері культурного життя.

Лібералізація суспільно-політичного життя дивним чином сполучалася в політиці компартійно-радянської олігархи доби М. Хрущова з найбільш запеклими гоніннями на релігію і церкву. Однак антирелігійна кампанія властей не мала успіху в народі. Судячи з даних про релігійну обрядовість, переважна більшість громадян України зберегла свої релігійні почуття.

Прихильність до духовних цінностей, успадкованих від предків, була важливою рисою національної ідентичності українців, яку вони зберігали, незважаючи на зовнішній тиск.