Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

ЛІТЕРАТУРА

Українські літератори десятиріччями були скуті рамками «соціалістичного реалізму», які визначали не тільки зміст їх творчості, а й форму відображення дійсності Тому серед них здобула повне розуміння і гарячу підтримку викладена езоповою мовою стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність» її надрукувала у червні 1955 р. московська «Литературная газета». Закликаючи розширювати творчі межі соціалістичного реалізму», великий український письменник і геніальний кінорежисер подавав сигнал до вільного творчого пошуку. Власним прикладом він показував, що пошук може бути плідним і наснажуючим. Після XX з'їзду КПРС відновилося присудження Ленінських премій як найвищих у Радянському Союзі державних нагород за твори літератури та мистецтва. У 1959 р. О. Довженко став лауреатом цієї премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

Творча інтелігенція одразу скористалася послабленням ідеологічного пресингу дезорієнтованого XX з'їздом КПРС партійного апарату. Здійснюючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Проте опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші метри поетичного слова — М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина. Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль» Роман О. Гончара Тронка» захопив багатьох читачів Письменник був удостоєний Ленінської премії Г. Тютюнник назавжди вписав своє ім'я в українську літературу романом «Вир» Л. Первомайський виступив зі збіркою новел «Материн солодкий хліб» і романом «Дикий мед».

У літературу ввійшла яскрава, обдарована молодь — М. Вінірановський, Є. Гуцало, І. Драч, Р. Іванчук, І. Калинець, В. Коротич, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Руденко, В. Симоненко, В. Стус, 1. Чендей, В. Шевчук та ін. Це були представники нового покоління — шестидесятники. Художнім словом, зверненим до народу, вони пробуджували думку, таврували пропаганду класової ненависті, звеличували загальнолюдські ідеали.

Серед молодих поетів виділявся народжений на Полтавщині Василь Симоненко. У 1957 р. він закінчив факультет журналістики в Київському університеті. Ще під час навчання виявив хист до високої громадянської поезії Перша поетична збірка «Тиша і грім» вийшла у 1962 р. У грудні 1963 р. поета не стало. Вже після смерті з'явилися його книги «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Берег чекань». Провідна ідея творчості поета — любов до Батьківщини. Він писав:

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає.

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.

Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

Ліна Костенко народилася на Київщині, з відзнакою закінчила Літературний інститут у Москві. Три перші збірки поезій «Проміння землі» (1958), «Вітрила» (1959) і «Мандрівки серця» (1961) засвідчили надзвичайно яскравий талант молодого митця, здатність філософськи осмислювати дійсність та викладати оригінальні думки в чудовій поетичній формі. Глибокий і колоритний світ художнього слова поетеси став подією в літературному житті України. Проте з кінцем «відлиги» збірки Л. Костенко перестали виходити, хоча вона працювала плідно й напружено.

Непересічний поетичний хист виявив уродженець Донеччини, аспірант Інституту літератури АН УРСР Василь Стус. Він був одним з небагатьох, хто зважився на відкриту боротьбу з політичним режимом — шестидесятник, який став дисидентом.

Коли режим відмовився від терористичних методів управління, йому стало важче керувати митцями. Не всі піддавалися підкупу або залякуванню, йшли на компроміс. Опір чинила не тільки молодь, яка не зазнала жахів сталінської доби, а й ті, хто пройшов війну.

Особливо безкомпромісно літератори виступали проти мовної політики КПРС. Через газети «Радянська культура», «Радянська освіта», «Літературна газета», громадсько-політичні журнали вони закликали поширювати українську мову, підносити її красу і милозвучність. Найбільш наполегливо боролися з русифікацією національно-культурного життя Л. Дмитерко, С. Крижанівський, М. Рильський.

У липні 1956 р. журнал «Зміна» опублікував статтю військового кореспондента в роки війни, письменника М. Шумила, в якій були такі рядки: «На жаль, ще є люди, які нехтують мовою українського народу. Для них здається, що українська мова недовговічна. Мине, мовляв, стільки-то часу і українська мова зникне, а її замінить мова російська. Це нащадки великодержавних націоналістів типу Суворіна, що видавав чорносотенну газету «Новое время», і Шульгіна, видавця такої ж реакційної газети «Киевлянин». Це абсолютно ворожі нам, радянським людям, думки. Ніяка мова не повинна витискувати іншу мову. В тому і суть рівноправності націй. Із зникненням мови зникає, гине і нація».

Великого клопоту завдавала компартійно-радянському режиму молодь. У 1958 р. була заборонена поетична збірка Д. Павличка «Правда кличе». Весь тираж щойно віддрукованої книги знищили. Чиновникам з ЦК Компартії України не сподобалися вірші, які таврували бездушний бюрократизм та ідеологічне фарисейство. Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники вдавалися до самвидаву. Сміливці передавали свої твори у «тамвидав» (тобто за «залізну завісу»). У квітні 1963 р. у Києві відбулася нарада «активу» творчої інтелігенції та ідеологічних працівників державної партії. Перший секретар ЦК Компартії України М. Підгорний докоряв на ній М. Вінграновському, І. Дзюбі, І. Драчеві, що їхні твори використовуються «українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном». Секретар ЦК А. Скаба накинувся на І. Драча, Л. Костенко та інших поетів за «формалістичні викрутаси».

У пресі розгорнулося цькування тих, на кого показали пальцем компартійні бонзи. Найбільше дісталося І. Драчеві за вірш «Ода чесному боягузові». Цей вірш викликав особливу лють письменників-конформістів старшого покоління.

У часи «відлиги» в українську культуру повернулися імена багатьох письменників і поетів, які були репресовані або навмисно викреслені з пам'яті людей сталінським режимом. Створені у 1956 р. за участю письменників комісії з упорядкування посмертної спадщини виявили і опублікували твори В. Бобинського, О. Досвітнього, М. Ірчана, Г. Косинки, М. Куліша, Д. Фальківського, В. Чумака та ін. Особливу активність у поверненні народу творчості незаслужено забутих і несправедливо репресованих діячів української культури проявляв М. Рильський. Він добився реабілітації поетів М. Вороного і О. Олеся, перевидання творів видатних українських композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

У літературне життя знову включилися 25 письменників, яким чудом вдалося вижити в ГУЛАГу — Б. Антоненко-Давидович, І Багмут, М. Гаско, В. Гжицький, М. Годованець, Г. Епік, Н. Забіла, О. Ковінька, 3. Тулуб, Г. Хоткевич та ін. Більшість реабілітованих стали діячами культурного процесу, хоча далеко не всі зберегли життєві сили. їхні твори 20 — 40-х років, так само як творчість тих, хто був розстріляний або загинув у ГУЛАГу, були перевидані і викликали живий інтерес у нового покоління. Особливо популярними стали п'єси І. Микитенка, історичний роман З. Тулуб «Людолови».