НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

ШЕСТИДЕСЯТНИКИ. ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ

Діючи терористичними засобами, сталінський режим на чверть століття «заморозив» українське суспільно-політичне життя. Віддані Й. Сталіну чекісти винищили фізично або зламали морально ту частину українського суспільства, яка символізувала собою національне відродження 20-х років. Здавалося, що переполовинена війнами і терором українська нація сумирно животітиме на рівні біологічного життя, поступово вростаючи в ту цілком однорідну масу, яку створювали з багатонаціонального населення радянської наддержави кремлівські «інтернаціоналісти».

Проте коли крига скресла, виявилося, що радянське суспільство не було однорідною сірою масою. У ньому почали активно діяти люди — переважно дуже молоді, які були не згодні з дійсністю. Виховані режимом, вони спромоглися очистити мозок від дзвінких, але порожніх пропагандистських стереотипів, а душу — від страху перед «воронком». Короткотривалої «відлиги» було достатньо, щоб на світ з'явилося ціле покоління шестидесятників. Поява його стала свідченням духовного відродження нації.

Шестидесятники не боролися з радянським ладом, а прагнули оновити його через впровадження реформ. Серед них була популярна теза «соціалізм з людським обличчям». Вони щиро вірили в те, що радянський і західноєвропейський соціалізм — це однопорядкові явища, що існуючому в СРСР суспільно-політичному ладу можна надати за допомогою реформ людське обличчя.

Породжені реформами М. Хрущова, шестидесятники відмежовувалися від офіційної лінії на боротьбу з окремими проявами «культу особи». Державна десталінізація була жорстко контрольованим процесом, спрямованим на виживання тоталітарної системи в умовах, які склалися в суспільстві і на всій планеті після Другої світової війни. Проте косметичний ремонт фасаду не влаштовував шестидесятників. Вони домагалися радикальних перетворень, хоча не могли висловитися щодо їх суті і характеру.

Більш визначеною була їхня позиція в тому, що стосувалося політичного і духовного життя. Вони відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадових осіб, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури. Для українських шестидесятників на першому плані стояли болючі національні проблеми.

Ідейне визрівання шестидесятників починалося з культурництва, як це вже не вперше траплялося в історії України. Згуртовуючись, вони звертали свої погляди передусім на стан національної культури: оралися за захист рідної мови, популяризацію здобутків літератури . мистецтва в народі, вивчення і пропаганду вітчизняної історії, виступали проти закам'янілих ідеологічних штампів «соціалістичного реалізму».

Такого спрямування зусиль потребувала реальна ситуація в національній культурі. Культурництво як форму діяльності треба було протиставити русифікаторській практиці компартійно-радянського керівництва Москви і Києва та зростаючій агресивності зрусифікованого міщанства українських міст, які вже увібрали в себе половину населення республіки. Хоча французький історик Нікола Верт зазначав, що ліберальна російська інтелігенція називала М. Хрущова «неотесаним українським мужлаєм», роль останнього в русифікаторських процесах в Україні була великою.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між радянським і західним світами менш щільною. В Україну почала проникати західна культура. З'явилися раніше недоступні книги А. де Сент-Екзюпері, А. Камю, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея та інших талановитих письменників. З 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував найкращі зразки сучасної західної літератури українською мовою. Західна культура здійснювала великий вплив на формування світогляду молоді, утвердження в її свідомості загальнолюдських цінностей.

На початку 1960 р. у Києві під егідою міськкому комсомолу виник клуб «Супутник» із секціями: кіно, театральною, письменницькою, художньою, музичною. Невдовзі він став популярним місцем зустрічей творчої молоді. Театральна секція ставила напівзаборонені п'єси М. Куліша і Б. Брехта. Художники влаштовували виставки, які відразу заборонялися. Завжди цікаво проходили вечори поезії за участю І. Драча, Л. Костенко, В. Симоненка. Історики О. Апанович і М. Брайчевський, мистецтвознавець М. Логвин читали лекції з вітчизняної історії і пам'яткознавства. По-новому розкривали український літературний процес у своїх лекціях І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний.

Діяльність клубу все більше набувала громадського і соціального звучання. Комісія у складі А. Горської, В. Симоненка і Л. Танюка побувала у Биковні, щоб перевірити чутки про захоронения жертв масових репресій 1937—1938 рр. У меморандумі до міськради вони поставили вимогу спорудити пам'ятник жертвам репресій.

Клуби творчої молоді виникли і в інших містах — Львові, Одесі, Дніпропетровську, Черкасах. Львівський клуб «Пролісок» став своєрідним форпостом шестидесятників у Західній Україні. Тут сформувалося ядро молодих інтелігентів, серед яких виділялися психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, літературознавець М. Косів, студент І. Гель, поет І. Колінець та ін.

У грудні 1962 р. і в березні 1963 р. відбулися організовані партапаратом зустрічі М. Хрущова з творчою інтелігенцією. Перший секретар ЦК КПРС безапеляційно і брутально повівся з молодими художниками і поетами, звинувативши їх у безідейності, авангардизмі, формалізмі. З особливою люттю М. Хрущов накинувся на Б. Пастернака, роман якого «Доктор Живаго» був надрукований на Заході і одержав Нобелівську премію, на автора терміна «відлига» І. Еренбурга, на київського письменника-фронтовика В. Некрасова. їм інкримінувався шкідливий вплив на молодих літераторів.

Зустрічі М. Хрущова з інтелігенцією справедливо вважаються кінцем «відлиги» в інтелектуальному житті. Консерватори і сталіністи радо підхопили прокльони на адресу «відщепенців» та «космополітів», сприйнявши їх як сигнал до ідеологічного наступу. В українській партійній пресі почалося цькування творчої молоді. Особливо передало І. Дзюбі, І. Драчу, Л. Костенко, Є. Сверстюку, І. Світличному. Київський клуб творчої молоді було закрито.

Система політичного нагляду за населенням, яка в сталінські часи сула все охоплюючою, не втратила жодної функції, крім однієї: нагляду за партійним апаратом. Як і раніше, існувала величезна кількість штатних і позаштатних працівників та агентів, робота яких координувалася Комітетом державної безпеки СРСР.

В Україні органи політичного нагляду спеціалізувалися насамперед на боротьбі з націоналізмом. У центрі уваги КДБ УРСР перебували люди, які протестували проти приниженого становища українського народу й української культури. Не відчувала себе приниженою тільки компартійно-радянська номенклатура. Саме вона найбільш ретельно скеровувала чекістів на своєчасне «знешкодження» борців за національну справу. В грудні 1959 р. ЦК Компартії України поставив на розгляд звіт КДБ УРСР і зобов'язав чекістів «посилити роботу щодо попередження, викриття і припинення ворожих дій націоналістичних та інших антирадянських елементів на території республіки».

У своїй запобіжній роботі чекісти змушені були відмовитися від створення фіктивних контрреволюційних організацій, куди заганялися з метою репресування інакодумці, які перебували на обліку. Тепер вони повинні були ширше застосовувати методи профілактики, тобто проводити «виховну» роботу з тими, хто «випадково потрапив на ворожий шлях». Вважалося, що радянське суспільство здорове і в ньому не існує соціальних умов для проявів політичної опозиції. На XXI з'їзді КПРС у січні 1959 р. М. Хрущов на весь голос заявив, що з Радянському Союзі немає фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини.

Однак таких фактів було багато. Це засвідчує статистика, що розроблялася самими чекістами. Протягом 1954—1959 рр. в Україні було ліквідовано 183 «націоналістичних та антирадянських угруповання», за антирадянську діяльність було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб, піддано різним формам залякування і адміністративного переслідування 1300 осіб.

Політико-репресивна система продовжувала керуватися старими законами. У 1961 р. набули чинності нові кримінальні кодекси СРСР і союзних республік. Однак у Кримінальному кодексі УРСР збереглися статті 61 («шкідництво») і 62 («антирадянська агітація і пропаганда»). Тлумачення поняття «антирадянський» визначалося не правовими нормами, а рівнем сумління працівників каральних органів. Навіть після XX з'їзду КПРС випадки знищення портретів або пошкодження пам'ятників Й. Сталіну кваліфікувалися як «антирадянська поведінка».

За даними КДБ УРСР, у 1956 р. була ліквідована остання активна боївка ОУН—УПА. У 1958 р. в Станіславі (у 1962 р. місто перейменовано на Івано-Франківськ) була викрита Об'єднана партія визволення України, яка намагалася діяти за організаційними принципами ОУН. У 1961 р чекісти розгромили у Львові Український національний комітет, який також орієнтувався на організаційні та ідеологічні засади ОУН—УПА Всі ці спроби організації політичного опору були відлунням попереднього етапу національно-визвольної боротьби.

Новий етап опозиційного руху, який розпочався з кінця 50-х років, прийнято називати дисидентським. Він характеризувався іншою тактикою боротьби. Користуючись лібералізацією режиму, борці за незалежність України почали по можливості поєднувати підпільну роботу з легальними формами діяльності.

Започаткувала новий етап Українська робітничо-селянська спілка, яка працювала на території Західної України в 1958—1961 рр. На думку засновників, ця організація повинна була діяти ненасильницькими, легальними методами. У своїх спогадах, написаних через 30 років, керівник Спілки Л. Лук'яненко зауважував «Перехід до агітації випливав не з ненависті до зброї, а з ясного розуміння неможливості и з історії бо знаємо, що після поразки народу у всенародній боротьбі та широкому масовому русі наступає період суму і розчарувань завдовжки в ціле покоління».

Спілка поставила за мету здобуття незалежності України, виходу зі складу Радянського Союзу конституційним шляхом Конституція УРСР (ст. 14) і Конституція СРСР (ст. 17) надавали союзній республіці теоретичне право перетворитися на цілком незалежну державу. Наскільки це право відбивало реальність, юристу Л. Лук'яненку пощастило дізнатися у камері КДБ.

Після арешту організації учасникам інкримінували не ст. 62 КК УРСР, на що сподівався Л. Лук'яненко, а ст. 56 (зрада Батьківщині). Коли голова організації спробував нагадати слідчому, що поставлена УРСР мета відповідала конституційним нормам, той відповів в афористичній формі «Конституция существует для заграницы!». На закритому судовому процесі шістьом членам організації присудили великі строки табірного ув'язнення (від 10 до 15 років) Л. Лук'яненка засудили до розстрілу, пізніше заміненого 15-річним ув'язненням.