Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

СОЦІАЛЬНА ПОЛІТИКА

Безсумнівним досягненням М. Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. Соціальні завоювання хрущовської доби не менш важливі, ніж ліквідація ГУЛАГу. Ці два напрями в політиці реформ виявилися незворотними, тобто справді історичними за своїм значенням.

Заходи, пов'язані з піднесенням матеріального добробуту трудящих, набули глибини і системності тільки після XX з'їзду КПРС. З'їзд підтвердив легітимність повноважень першого секретаря ЦК КПРС і дав йому додаткові важелі впливу на партійно-урядовий апарат. Цілком зрозуміло, що М. Хрущов «проштовхував» популярні соціальні заходи, щоб здобути підтримку населення. Це мало важливе значення у боротьбі з політичними суперниками.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив на дві години тривалість робочого дня у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов'язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що прив'язував робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працюючі мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Для селян, однак, зберігалося попереднє становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. У травні було встановлено шестигодинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

Ці заходи ліквідували найбільш одіозні ознаки сталінської поліцейської держави. Не обтяжуючи бюджет надто великими фінансовими витратами, М. Хрущов одразу здобув прихильність мільйонів громадян.

Практично без перерви радянський уряд почав запроваджувати в життя й більш істотні заходи, які потребували серйозних змін у пропорціях між фондами споживання та нагромадження, успадкованих від сталінської доби.

У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, за яким значно збільшено розміри нижчих розрядів і обмежено розміри високих пенсій. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже в два рази.

«Пенсійна революція» значно обтяжила бюджет, хоча торкнулася тільки робітників і службовців. Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки — від 65 років (якщо мали стаж роботи не менш як 25 років) і жінки — від 60 років (стаж роботи від 20 років). Мінімальні розміри пенсії для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно із становищем, що існувало до того часу. Стара система підтримки непрацездатних селян здійснювалася за кошти колгоспів і не регламентувалася державою.

З 1956 р. розпочався поступовий (за галузями) перехід з восьмина семигодинний робочий день. На підземних та інших роботах із шкідливими умовами праці робочий день скорочувався до шести годин. Внаслідок цього робочий тиждень у робітників і службовців України зменшився з 48 год у 1956 р. до 41 — в 1960 р., а на підземних роботах — із 48 до 36 год.

Середня тривалість робочого тижня після завершення переходу на семигодинний робочий день у народному господарстві України становила 39,1 год для дорослих працівників, а у промисловості — 39,5 год. З вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати низькооплачуваним робітникам і службовцям. Підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

Від часів колективізації склалася практика оплати праці колгоспників за «залишковим принципом»: основна частина заробленого видавалася після закінчення господарського року. Така практика згубно позначилася на продуктивності праці та матеріальному рівні життя колгоспників. Нерідко траплялося, що у колгоспів в кінці року не залишалося ресурсів для розподілу за трудоднями.

Грошове і натуральне авансування колгоспників почало запроваджуватися ще до XX з'їзду, однак воно було нерегулярним і поширювалося в основному на тих, хто займався вирощуванням технічних культур. У березні 1956 р. була прийнята партійно-урядова постанова про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах. Колгоспам рекомендувалося виділяти на щомісячне авансування не менше чверті їх грошових доходів. Уже в другій половині 1956 р. 61 відсоток українських колгоспів здійснював регулярне авансування. У 1958 р. грошові фонди для авансування мали більш як 80 відсотків колгоспів республіки. Понад 500 господарств (4 відсотки від їх загальної кількості) запровадили гарантовану оплату трудодня. Фонди для гарантованої, тобто незалежної від підсумків господарського року, оплати праці створювалися, якщо це було потрібно, за допомогою держави. Держбанк СРСР дозволив колгоспам відкривати особливий поточний рахунок, гроші з якого могли витрачатися винятково на виплату авансів і для розподілу за трудоднями.

На реальні доходи трудящих істотно впливала практика щорічного випуску державних внутрішніх позик. Вони були розраховані на напівдобровільне-напівпримусове вилучення грошової суми, яка відповідала 3—4-тижневому заробітку. Кожного року відбувалися тиражі виграшів за державними зобов'язаннями — облігаціями. Кошти на виграші та погашення облігацій старих позик сплачувалися за рахунок випуску нових.

Поступово на руках у населення накопичилася така кількість облігацій, що витрати на обслуговування державного боргу почали наближатися до розмірів виручки з реалізації нових позик. Треба було відмовлятися від джерела бюджетних доходів, яке ставало дедалі сумнівнішим. В одній із своїх промов М. Хрущов закинув таку ідею і одночасно натякнув, що радянський народ мав би дозволити уряду оголосити 20-річну відстрочку у справі погашення державного боргу. Компартійно-радянський апарат організував «всесоюзний одобрямс», після чого були прийняті відповідні урядові постанови. В результаті постраждали інтереси людей старшого віку, яких держава змушувала протягом десятків років віддавати істотну частку здебільшого мізерної заробітної плати. Тепер вони мали на руках державні облігації, які на 20 років стали купою безвартісного паперу.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». У ній ставилося завдання надати кожній сім'ї окрему квартиру. Для будівництва нових житлових масивів передбачалося створення в кожному великому місті високопродуктивних домобудівних комбінатів і розвиненої промисловості будівельних матеріалів. Понад 3 млн квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом'якшили житлову проблему. Хоча збудовані в часи М. Хрущова п'ятиповерхові панельні будинки з невеликою житловою площею пізніше презирливо назвали «хрущобами», вони були для жителів міст кращим варіантом порівняно із бараками або перенаселеними комуналками.

У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС прийняв третю партійну програму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слово вживалося в тому облудному значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь компартійних пропагандистів міцно увійшло у народну свідомість — суспільство загального благоденства.

Для більшої переконливості текст програми перенасичувався величезною кількістю цифр із показниками зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Це зробило основний компартійний документ дуже вразливим. Задовго до 1970 р. виявилося, що реальні показники виробництва далекі від запланованих, і програму КПРС вилучили з пропагандистського обігу.

Хибність програмних прогнозів була не випадковою. Прогнози спиралися на той господарський механізм, який склався в ході сталінських соціально-економічних перетворень 30-х років і розглядався в часи М. Хрущова як історичний здобуток КПРС. Пропозиції відмовитися від директивного планування суперечили офіційній ідеології. У передз'їздівському обговоренні проекту програми в Україні взяли участь 790 тис. чол., а до засобів масової інформації надійшло близько 48 тис. письмових зауважень і доповнень. Жодний з опублікованих відгуків не містив пропозицій щодо реформи виробничих відносин і, зокрема, побудованого на директивному плануванні господарського механізму.

Однак незабаром харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущова з листом, в якому запропонував відмовитися від доктринальних настанов і спробувати поєднати директивне планування з об'єктивними закономірностями вільного ринку, як це було в добу ленінського непу. Слід віддати належне М. Хрущову: не поділяючи поглядів автора, він дозволив опублікувати лист у головній газеті КПРС. У вересні 1962 р. в «Правде» з'явилася стаття О. Лібермана «План, прибуток і премія». Вона започаткувала плідну дискусію, в ході якої відпрацьовувалися положення реформи планування економічного стимулювання виробництва.

О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Його ідея про поєднання ринку з директивним плануванням була недієздатною в самій основі (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте реформування моноліту радянської економіки потребувало поступового підходу, крок за кроком. Під таким кутом зору пропозиції Лібермана були практичними і здобули підтримку багатьох учених та господарників.

Наприкінці 1964 р. в Інституті економіки АН УРСР відбулося засідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому взяли участь учені й представники раднаргоспів, виробничих об'єднань та підприємств України, Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О. Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. На основі її рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти. Найбільший з них охопив підприємства багатьох галузей промисловості Львівського раднаргоспу. У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була випробувана розроблена вченими АН УРСР система преміювання інженерно-технічних працівників. На 90 підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміювання робітників. Ряд об'єднань швейної промисловості України перейшли на роботу за прямими зв'язками з магазинами. Вони самі собі складали плани роботи і добивалися найбільш ефективного використання ресурсів та відповідного поліпшення якісних показників. Досвід швейних об'єднань було вирішено перенести на інші галузі легкої промисловості країни, а потім на пов'язані з ними галузі виробництва засобів виробництва.

У середині 50-х років компартійно-радянське керівництво СРСР перейшло до нового курсу економічної і соціальної політики. Йшлося передусім про пристосування країни до науково-технічної революції, яка почалася на Заході. Специфіка радянської системи господарства полягала в тому, що досягнення науково-технічного прогресу треба було силою впроваджувати у виробництво. Без імпульсів із зовні командна економіка залишалася мертвою, байдужою до будь-яких нововведень.

Керівники радянської наддержави прагнули посилити ракетно-ядерний потенціал і воєнно-промисловий комплекс взагалі. Одночасно новий курс мав позбавити СРСР рис поліцейської держави та забезпечити його населенню бодай мінімальне підвищення рівня і якості життя.

Здійснена у 1957 р. децентралізація управління промисловістю не поліпшила економічних показників виробництва. Отримавши від реформи певні політичні дивіденди, М. Хрущов непомітно згорнув її власними руками. Однак ініційована О. Ліберманом економічна дискусія повернула проблему реформування народного господарства у напрям, пов'язаний не з удосконаленням управління, а з використанням для оптимізації економічних показників товарно-грошових відносин. Явище, яке на Заході отримало назву «ліберманізації радянської економіки», підготувало тло для запровадження в другій половині 60-х років нової системи планування та економічного стимулювання.

Новий курс в економічній і соціальній політиці позитивно X Т позначився на Україні та її народі. Кардинальна зміна політичного становища республіки у складі радянської наддержави вплинула також на її економічний розвиток. Доба М. Хрущова ознаменувалася високими темпами капітального будівництва як у галузях, що були традиційними в Україні, так і в нових, покликаних до життя науково-технічною революцією.

На розвиткові сільського господарства республіки сильно позначився суперечливий характер аграрної політики М. Хрущова. Якщо в другій половині 50-х років сільське гос-подарство під впливом державних капіталовкладень швидко зростало, то в першій половині 60-х років колгоспи почали занепадати. Посуха 1963 р. започаткувала появу якісно нової риси в економічному становищі країни — імпортної залежності по зерну.

Справді історичним досягненням цієї доби була результативна соціальна політика тоталітарної держави. Високі мобілізаційні властивості радянської економіки М. Хрущов вперше використав для поліпшення в короткий термін практично всіх сторін суспільного життя.