Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО

У сільському господарстві у 20-х роках четверо селян годували в Україні одного міського жителя, хліб вивозився також у Росію і за кордон. У наступні три десятиліття урбанізаційні процеси істотно скоротили чисельність селян. У середині 50-х років міське населення за чисельністю майже зрівнялося із сільським, тобто кожний колгоспник мав годувати одного міського жителя.

Здавалося, що колгоспи могли б розв'язати продовольчу проблему, оскільки разом з ними в село надійшла машинна техніка. Однак вони залишалися най слабшою ланкою командної економіки. В міру того як збільшувалася кількість міських споживачів сільськогосподарської продукції, вона ставала все більш дефіцитною.

Нарощувати продовольство можна було двома принципово різними шляхами: інтенсифікацією виробництва або розширенням посівних площ. Мабуть, М. Хрущов не покладав особливих надій на перший шлях, тобто на колгоспи. Він надав перевагу іншому — використанню капіталовкладень, запланованих для розширення виробництва сільськогосподарської продукції, шляхом освоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю та Південного Уралу.

Завдання освоєння мільйонів гектарів ніколи не ораної землі покладалося на існуючі регіони розвиненого землеробства. Вони повинні були дати людей і техніку. Найбільше ресурсів поглинув Казахстан. За 1954—1956 рр. сюди приїхали на постійну роботу понад 360 тис. механізаторів і фахівців, у тому числі до 80 тис. з України. Українські переселенці організували 54 радгоспи. Найбільший урожай на цілині було одержано у 1956 р. Тоді освоєні регіони дали половину заготовленого державою хліба.

Під час візиту до США М. Хрущов побачив, як широко американські фермери використовують кукурудзу, особливо для згодовування худобі. Після повернення він негайно почав тиснути на партапарат, вимагаючи від нього розширення посівів кукурудзи навіть у регіонах, зовсім непридатних для вирощування цієї культури за кліматичними умовами, дезорганізувало зерновий баланс. Наполегливий у цій справі перший секретар ЦК КПРС дістав прізвисько «Микита-кукурудзник».

В Україні, однак, друга спроба призвичаїти селян до кукурудзи (першу спробу зробив X. Раковський в 1922—1923 рр.) увінчалася помірним успіхом. У 1961 р. колгоспи і радгоспи республіки виділили 3 млн га. кращих земель для «цариці полів». Оскільки хімічна промисловість стала виробляти в цей час більше мінеральних добрив, було одержано непоганий урожай. Однак під час неврожаю (наприклад, у 1963 р.) збільшення частки кукурудзи у посівах оберталося тим, що худобу, як завжди, переводили на солому, а людей почали привчати до специфічного смаку хліба з великою домішкою кукурудзяного борошна.

«Кукурудзяна епопея» з усією переконливістю свідчила, що аграрна політика компартійно-радянського керівництва залишалася суто волюнтаристською. М. Хрущов любив сільське господарство, був щиро переконаний, що розуміється на ньому, і в його оточенні не знайшлося нікого, хто міг би його переконати у протилежному. Не покладаючись на свої знання, він звертався до вчених, але слухав лише тих, хто обіцяв йому негайний ефект. Пройдисвіт Т. Лисенко, з яким він познайомився у довоєнні роки в Україні, мав на нього величезний вплив.

Піднесення виробництва у сільському господарстві тривало п'ять років, доки держава вкладала в цю галузь великі кошти. Валовий збір зерна в Україні зріс за 1954—1958 рр. майже на 20 відсотків, цукрових буряків — у 2 рази, виробництво м'яса — більш ніж у 2 рази, а молока — в 3 рази. Однак після 1958 р. сільське господарство почало занепадати.

По-перше, честолюбні проекти прискореного розвитку промисловості, особливо хімічної, потребували істотного перерозподілу капіталовкладень на шкоду сільському господарству. Держава — монополіст розв'язувала нелегкі проблеми бюджетної рівноваги випробуваним шляхом: підвищенням цін на запчастини, мінеральні добрива, комбікорм при «заморожуванні» цін на сільськогосподарську продукцію.

По-друге, М. Хрущов вирішив у травні 1958 р. продати колгоспам техніку машинно-тракторних станцій (МТС). Замість них створювалися ремонтно-технічні станції (РТС), на які покладалися не тільки ремонтні, а й постачальницькі функції. Колгоспи повинні були купувати у них нафтопродукти, хімікати, добрива, сільськогосподарську техніку. До кінця 1958 р. колгоспи України купили 108 тис. тракторів, 43 тис. зернових комбайнів, багато іншої техніки. Незважаючи на пільгові умови, викуп техніки та її експлуатація колосальним тягарем лягли на слабку економіку колгоспів.

По-третє, наприкінці 50-х років було здійснене нове укрупнення колгоспів. У 1960 р. УРСР налічувалося 9634 колгоспи (проти 19 295 у 1950 р.). Тепер один колгосп, як правило, охоплював кілька населених пунктів. Виникла проблема зміцнення центральних садиб колгоспів та ліквідації «неперспективних сіл». Відповідні заходи здійснювалися під контролем райкомів партії під демагогічними гаслами про зближення міста і села, ліквідацію істотних відмінностей між ними. Фактично вони вкрай несприятливо позначилися на економіці колгоспів і побуті селян. Крім окремих «маяків», яким штучно створювалися найсприятливіші умови, у колгоспів не було коштів для будівництва багатоквартирних житлових будинків, тим більше — спорудження водопроводу, каналізації, театрів, палаців культури тощо.

В аграрній політиці М. Хрущова завжди співіснували ідеологічна та прагматична тенденції. Найчастіше перемагала перша. Керуючись комуністичною доктриною, перший секретар ЦК КПРС прагнув відштовхнути колгоспників від присадибної ділянки, щоб вона не «заважала» їм працювати в суспільному господарстві. Ще в 1955 р. розміри присадибних ділянок були скорочені вдвічі.

Виступаючи 1957 р. на пленумі ЦК Компартії України, М. Хрущов гостро поставив питання про добровільний продаж колгоспниками своїх корів та іншої худоби колгоспним тваринницьким фермам. Мовляв, навіщо мати клопіт із худобою, коли можна одержувати молоко на трудодні! Однак не знайшлося таких колгоспниць, які побажали б добровільно відмовитися від своєї корови і повірити, що колгоспна контора щодня виписуватиме їм наряди на молоко. Кампанія вилучення корів здійснювалася тільки засобами адміністративного тиску, як і в сталінські часи. Кількість корів у підсобних господарствах колгоспників України скоротилася за 1954—1964 рр. на 9 відсотків, свиней — на 20, овець і кіз — на 53 відсотки. Неколгоспникам взагалі заборонили тримати худобу ще в 1959 р. Внаслідок цього обсяг продукції, що надходила в базарну торгівлю, зменшився, а ціни зросли. Від цього постраждали як міські споживачі, так і колгоспники.

У середині 1963 р. сільське господарство знову перетворилося на найслабшу ланку хронічно хворої радянської економіки. Посуха 1963 р. показала всю гостроту продовольчого становища — почалися труднощі з постачанням хліба населенню. Знову, як у 1946—1947 рр., за хлібом виросли довжелезні черги. На Україну були покладені високі зобов'язання щодо постачання зерна, які вона виконати повністю не змогла.

Монокультурна експлуатація цілинних земель призвела до великої ерозії останніх, унаслідок чого врожаї зменшились порівняно з першими роками освоєння на дві третини. Отже, цілина не виручила. Для того щоб запобігти голоду, радянський уряд змушений був закупити в США і Канаді більш як 12 млн т зерна вартістю 1 млрд дол. Країна потрапила у залежність від імпорту хліба, з якої вже не змогла вирватися.