Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

РОЗВИТОК ЕКОНОМІКИ

ПРОМИСЛОВІСТЬ

У першому повоєнному десятиріччі компартійно-радянське керівництво найбільше піклувалося про розвиток базових галузей важкої індустрії, основним споживачем яких був воєнно-промисловий комплекс. Ці галузі най інтенсивніше розвивалися в Україні. У свою чергу, всередині воєнно-промислового комплексу головна увага приділялася створенню підприємств, які забезпечували конструкторську розробку і серійне виготовлення ядерної зброї та засобів її доставки.

Гонка озброєнь спричинила істотне прискорення розвитку воєнно-промислового комплексу також у країнах Заходу. З останніх років війни у США і Великій Британії почали розвиватися нові галузі хімії,

кольорової металургії, приладо- і машинобудування. Поява їх засвідчила початок науково-технічної революції. В міру поширення її на інші країни світове господарство стало набувати іншого вигляду. Рівень видобутку вугілля та виплавки сталі перестав бути основним показником економічної сили держав. Індустріальне суспільство перетворювалося на пост індустріальне.

У сталінські часи не надавалося великого значення новим тенденціям у розвитку світової економіки. Вирішивши проблеми, пов'язані з поділом влади, нове компартійно-радянське керівництво у 1954 р. звернуло на них увагу і поставило перед ученими завдання визначити місце, яке посідав Радянський Союз за основними напрямами науково-технічної революції. Вчені проаналізували півтора десятка основних напрямів і виявили, що за всіма, за винятком одного — двох, СРСР відстає від країн — лідерів.

Проблема науково-технічної революції була поставлена як політична на розгляд пленуму Центрального комітету КПРС. У липні 1955 р. пленум ЦК заявив: «Ми стоїмо на порозі нової науково-технічної і промислової революції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції, пов'язані з появою пари й електрики».

Вираз «стоїмо на порозі» стосувався, звичайно, тільки Радянського Союзу. У високо розвинених країнах Заходу науково-технічна революція вже ціле десятиліття була реальною.

Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів для підвищення технічного рівня, проте відрізнялася величезними мобілізаційними можливостями. Для тих, хто нею керував, не існувало жодних утруднень у перерозподілі капіталовкладень на галузі, які вважалися пріоритетними. Проблема полягала в іншому — суспільство сподівалося, що держава врешті-решт зверне увагу на підвищення частки фонду споживання у національному доході. Після довгих десятиріч матеріальних нестатків люди бажали жити краще. У державної партії не залишалося аргументів, які б виправдовували наявність «тимчасових труднощів». Кошти на прискорений розвиток наукових досліджень і нових галузей промисловості треба було знаходити тільки через перерозподіл фонду нагромадження.

Розв'язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування радянської влади.

По-перше, було скорочено фонд нагромадження, щоб забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику.

По-друге, змістилися акценти в розвитку оборонного потенціалу. Скорочення чисельного складу армії (на початку 60-х років офіцерський корпус зменшився на 200 тис. чол.) дало змогу спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму.

По-третє, для того щоб не починати створення нових галузей «від нуля», було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном.

Зміщення акцентів на ракетно-ядерну зброю і космічну програму перевело гонку озброєнь переважно в цю площину. Наявність атомних і водневих бомб стала остаточним аргументом у поточній політиці. Тому зросла загроза загибелі людства в страхітливій війні. Запуском першого супутника у 1957 р. Радянський Союз показав, що він раніше від США завершив роботу зі створення міжконтинентальних ракет, здатних перенести ядерну зброю в будь-яку точку Земної кулі.

Радянська воєнна промисловість розвивалася переважно в глибинних регіонах Росії. Тільки окремі підприємства розміщувалися безпосередньо в Україні. Зокрема, у Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світі ракетобудівний комплекс із десятками тисяч науковців, інженерів, робітників.

Імпорт сучасного устаткування і технологій дав змогу Радянському Союзу подолати відставання від розвинених держав у перспективних галузях промисловості. Разом з тим імпортна залежність від країн НАТО прив'язала СРСР до свого противника. Керівники НАТО ретельно стежили, щоб технічний рівень воєнно-промислового комплексу СРСР не зростав за рахунок імпортної техніки і технології. Здебільшого це вдавалося. Проте в добу М. Хрущова імпортна залежність ще не впадала у вічі. США поки що відставали у космічній програмі — «лакмусовому папірці» для визначення результативності ракетно-ядерної гонки. Навесні 1961 р. саме радянська ракета доставила на орбіту першого космонавта.

Найбільш резонансною реформою М. Хрущова в галузі економіки була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від «прив'язки» майже кожного більш-менш великого підприємства до Москви, де розміщувалися галузеві центри управління — міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центру всі нюанси виробничого процесу була цілком очевидною.

У лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС визнав за потрібне ліквідувати більшість галузевих міністерств та організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. Незабаром після цього Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, у тому числі в Україні — 11. У відання українських раднаргоспів перейшло 2,8 тис. підприємств, які виробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки.

Найбільшими в Україні були Київський (5 областей, 8,5 млн чол. населення), Харківський (3 області, 5,6 млн чол.) і Львівський (4 області, 4,1 млн чол.) раднаргоспи. Місцева політична еліта вперше отримала можливість контролювати економічний потенціал, за що була вдячна ініціатору реформ. Різко підвищився престиж секретарів обкомів в областях, де розміщувалися ради народного господарства. Партійні керівники інших областей почали закидати М. Хрущова проханнями створити у них окремі раднаргоспи. У травні 1960 р. президія Верховної Ради УРСР створила ще три раднаргоспи — Кримський, Полтавський і Черкаський (у складі останнього перебували дві об-ласті — Черкаська і Кіровоградська).

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Ситуація, однак, виявилася близькою до сюжету криловської байки «Квартет». Побудова управління промисловістю по горизонталі зовсім не змінювала господарського механізму, який залишався не ринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно, оскільки ринку засобів виробництва не існувало. Кожний етап технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, виконання яких контролювалося чиновниками. Відмінність полягала тільки в тому, що вони розосередилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі.

М. Хрущов визначив доцільність такої реформи як політик. Вона послаблювала позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря у президії ЦК КПРС, а отже, відповідно посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов'язаних із партійним апаратом, який перебував у жорсткій залежності від Хрущова.

Консерватори виступили проти реформи не тому, що вона не обіцяла реальних результатів. Вони відчули, що з їхніх рук вислизає економічна влада. Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР закону про децентралізацію управління промисловістю.

Суть директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість його погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес підтримував Хрущов, який уже встиг перетворитися на вождя. У своїй новій якості М. Хрущов не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних йому чиновників центральних відомств.

У 1960 р. в трьох найбільших республіках — Росії, Україні і Казахстані — були утворені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких на той час зросла до 14. Черговий етап концентрації управління відбувся наприкінці 1962 р. Число економічних районів у віданні Укрраднаргоспу скоротилося до семи. Було утворено Раду народного господарства СРСР, яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1963 р. була утворена Вища рада народного господарства СРСР, покликана керувати усіма органами управління народним господарством — Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР, Держбудом СРСР, комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств. Система управління стала ще більш розгалуженою і забюрократизованою, ніж була до реформи.

На тлі нескінченних організаційних перетрушувань результати розвитку української промисловості виглядали в добу М. Хрущова цілком пристойно. Україна вважалася пріоритетним регіоном для капітального будівництва. Темпи розвитку її промисловості перевищували середні по СРСР.

Кожна галузь промисловості за десятиріччя збагатилася новими потужностями. Зокрема, було здійснено будівництво ряду великих теплових електростанцій — Ворошиловградської, Миронівської, Придніпровської, Сімферопольської, Слов'янської, Старобешівської та ін. Дали струм гідроелектростанції Дніпровського каскаду — Дніпродзержинська, Каховська і Кременчуцька.

Інтенсивно споруджувалися шахти в Донбасі. Були освоєні нові вугільні басейни — Львівсько-Волинський і Дніпровський буровугільний. Увійшли в експлуатацію потужні газові родовища — Радченківське в Полтавській і Шебелинське у Харківській області. Після цього центр ваги у газовидобутку перемістився від західноукраїнських до східноукраїнських промислів. Швидко розгорталася мережа магістральних газопроводів.

Прискорено розбудовувався Криворізький залізорудний басейн. На розрізах металургійна сировина видобувалася найбільш економічним способом — відкритим. У 1955 р. став до ладу найбільший в Європі Південний гірничозбагачувальний комбінат.

За рівнем виробництва металургійної продукції на душу населення Україна випереджала високорозвинені країни світу, хоча за якісними показниками виплавленого металу істотно поступалася їм. У республіці були збудовані унікальні за розмірами доменні печі і мартени. Капітальне будівництво відбувалося в цій галузі з урахуванням новітніх технологій. Коли виявилося, що конверторна сталь унаслідок докорінних удосконалень технологічного процесу почала переважати мартенівську за якісними показниками, спорудження мартенів у республіці припинилося (з 1962 р.). Натомість на «Криворіжсталі» та інших заводах були закладені потужні киснево-конверторні цехи.

Хімічна промисловість СРСР завжди була малорозвиненою. В умовах науково-технічної революції це відставання стало особливо помітним і позначалося передусім на воєнно-промисловому комплексі. У травні 1958 р. на пленумі ЦК КПРС М. Хрущов поставив питання про прискорену хімізацію країни і добився виділення на створення «великої хімії» додаткових асигнувань.

На капітальне будівництво в хімічній промисловості України за 1959—1963 рр. було спрямовано в 1,5 раза більше коштів, ніж за попередні 40 років. Це дало змогу побудувати 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. Цілком оновився за технічним рівнем найбільший у СРСР Лисичанський хімкомбінат, який виробляв мінеральні добрива і напівпродукти для багатьох підприємств галузі. Швидко розвивався Рубіжанський хімкомбінат — найбільше підприємство країни з виробництва барвників для текстильної промисловості, отрутохімікатів та гербіцидів. На Горлівському азотнотуковому заводі став до ладу комплекс цехів полістиролів різного призначення.

Були збудовані і введені в дію чотири гіганти «великої хімії» — Роздольський гірничохімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. У середині 60-х років вони дали п'яту частину всієї валової продукції галузі.

Не менш динамічно зростала машинобудівна промисловість України. Було заново створено автомобілебудування, радіоелектроніку, виробництво обчислювальної техніки, виготовлення приладів із застосуванням синтетичних алмазів. У Краматорську і Донецьку виникло виробництво досконалих надпотужних машин для гірничорудної промисловості. Створювані велетні давали змогу налагодити економічно вигідний видобуток корисних копалин відкритим способом на родовищах із глибиною залягання до 200—250 м. У Києві, Сумах, Мелітополі та інших центрах машинобудівної промисловості було налагоджено виробництво різноманітних агрегатів і машин для хімічної індустрії.

Традиційно розвинуте в республіці транспортне машинобудування розвивалося досить стабільно. З 1956 р. у Ворошиловграді і Харкові було налагоджено серійний випуск тепловозів. Наступного року випуск паровозів припинився, і незабаром частка паровозної тяги у залізничних перевезеннях почала швидко скорочуватися. Завдяки застосуванню тепло- і електровозної тяги залізниці щорічно економили десятки мільйонів тонн вугілля.

На Харківському авіазаводі було налагоджено серійний випуск першого у світі швидкісного турбореактивного пасажирського лайнера Ту-104. З 1960 р. завод розпочав випуск більш досконалого літака Ту-124, який використовувався на внутрішніх і міжнародних повітряних трасах. Київський авіазавод випускав турбогвинтовий літак Ан-24, який став найбільш поширеною машиною свого класу у пасажирських перевезеннях у СРСР.

Харчова і особливо легка промисловість у довоєнні часи були в республіці слаборозвинутими. Під час повоєнної відбудови збереглися в основному довоєнні структурні пропорції. З другої половини 50-х років капітальне будівництво в цих галузях прискорилося. Нове будівництво і роботи з реконструкції здійснювалися частково з використанням імпортного устаткування, переважно з країн — членів РЕВ. Важка індустрія, яка завжди обслуговувала воєнно-промисловий комплекс і власні потреби, почала більшою мірою використовувати свої потужності для виробництва техніки, необхідної легкій і харчовій промисловості. Крім того, на підприємствах важкої індустрії вперше у широких масштабах стали виробляти товари народного споживання. З цією метою на заводах, особливо в найбільш динамічній хімічній індустрії споруджувалися спеціальні цехи.