Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

ЛІБЕРАЛІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

Повоєнний період характеризувався шаленою гонкою озброєнь, яку проводили дві наддержави — США і СРСР. Після успішного випробування влітку 1953 р. радянської водневої зброї центр ваги у гонці озброєнь перемістився у площину створення засобів її доставки до території противника — міжконтинентальних ракет. Нарощування ракетно-ядерного потенціалу і звичайних озброєнь потребувало колосальних ресурсів.

З метою протистояти радянському виклику країни НАТО вирішили зміцнитися за рахунок економічного і людського потенціалу недавнього ворога — Німеччини. Восени 1954 р. у Парижі було укладено угоду про інтеграцію Федеративної Республіки Німеччини у військову структуру Північноатлантичного альянсу. На ратифікацію цієї угоди парламентами країн НАТО Радянський Союз відповів створенням Організації Варшавського договору (травень 1955 р.). Поява цього воєнно-політичного блоку юридично закріпила присутність радянських військ у Східній Європі. В руках компартійно-радянської олігархів Варшавський пакт став насамперед засобом придушення боротьби східноєвропейських народів за свободу і незалежність.

Влітку 1956 р у Польщі відбулися антирадянські виступи, в яких взяли участь десятки тисяч людей. Партія польських комуністів за цих умов була змушена змінити вождя Новим лідером став раніше репресований. В Гомулка Москва не наважилася протистояти силою зброї процесу десталінізації у Польщі. Вона визнала лідерство В. Гомулки і задовольнила деякі його вимоги. Йшлося насамперед про скасування інституції радянських радників у Війську Польському і встановлення більш справедливих цін на експортоване в СРСР вугілля «Подарований» Польщі Й. Сталіним воєначальник К. Рокоссовський (за національністю поляк) змушений був залишити посаду воєнного міністра і повернутися до СРСР.

Угорську кризу ліквідувати мирним шляхом не вдалося. Восени 1956 р. угорці повстали, вимагаючи встановлення демократи і виведення з країни радянських збройних сил А. Мікоян, який прибув до Будапешта у ролі надзвичайного комісара, і посол СРСР Ю. Андропов змушені були погодитися на оновлення компартійно-державного керівництва Угорщини. Репресований раніше Я. Кадар очолив державну партію, а І. Надь — уряд. Проте І. Надь незабаром перейшов на бік антирадянської революції і оголосив про вихід Угорщини з Варшавського пакту. Тоді радянські війська, посилені танковою армією, яка дислокувалася у Прикарпатському військовому окрузі окупували угорську столицю, долаючи відчайдушний опір її захисників. Під час захоплення Будапешта загинуло близько 20 тис. майже беззбройних патріотів. Країни НАТО протестували, однак не прийшли на допомогу.

Події в Угорщині набули широкого резонансу в українському суспільстві. Гостро негативною виявилася реакція на жорстоке придушення повстання в Будапешті у Закарпатті, де проживали десятки тисяч угорців. Компартійному керівникові республіки М. Підгорному довелося терміново виїхати до Ужгорода. Він дав вказівку обласному партійно-радянському і профспілковому апарату організовувати мітинги і збори. На них приймалися продиктовані згори резолюції. Революційні події в Угорщині визнавалися в цих резолюціях як контрреволюційний переворот, спланований і здійснений за допомогою НАТО.

І все-таки зовнішня політика СРСР післясталінських часів стала поміркованішою. Нові керівники почали виїздити за межі країни, зербуючи собі союзників у так званому «третьому світі». У відносинах з позаблоковими країнами СРСР вперше зіткнувся із суперництвом комуністичного Китаю. На представницьку конференцію азіатських країн, яка відбулася у квітні 1955 р. в Бандунзі (Індонезія), радянських дипломатів не запросили.

Почалися прямі контакти радянських керівників також з лідерами розвинених західних країн. Вони створювали ілюзію динамічності зовнішньополітичного курсу Москви, але не давали істотних результатів. Перша після 1945 р. нарада представників США, Великої Британії, Франції й СРСР у Женеві (липень 1955 р.) закінчилася провалом. Перший в історії візит радянського керівника до СІНА у вересні 1959 р. також виявився безплідним. Провалом закінчилася зустріч між М. Хрущовим і американським президентом Дж. Кеннеді у Відні з червні 1961 р.

У жовтні 1962 р. вибухнула карибська криза, пов'язана із завезенням на Кубу радянських ракет. Кілька днів світ перебував на межі ракетно-ядерної війни. Врешті-решт кризу було ліквідовано. Дж. Кеннеді офіційно заявив про те, що США не мають наміру захопити Кубу, а М. Хрущов вивіз радянські ракети.

Після карибської кризи між Кремлем і Білим домом у Вашингтоні було встановлено пряму лінію зв'язку, яка надалі почала відігравати важливу роль у попередженні ускладнень міжнародної обстановки.

Безпосереднім наслідком карибської кризи стало прискорення порозуміння у справі заборони ядерних випробувань. 5 серпня 1963 р. міністри закордонних справ СРСР, США і Великої Британії підписали у Москві договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою. Після цього договір був відкритий для підписання усіма державами — членами ООН, які заявляли таке бажання. У жовтні договір підписали представники УРСР. Наприкінці листопада його ратифікувала Верховна Рада УРСР.

Підписання договору про часткову заборону ядерних випробувань залишилися дозволеними) стало важливим кроком на шлях обмеження гонки озброєнь і поліпшення екологічної ситуації у масштабі.

Радянська Україна не могла мати безпосередні зносини з будь-якою зарубіжною країною. У січні 1956 р., коли Судан став незалежним його уряд надіслав усім державам — членам ООН. Міністерство закордонних справ (МЗС) УРСР отримало

такого листа, але не відповіло. Відповідати було незручно, оскільки міністерство не мало розгалуженого апарату і виконувало обмежені представницькі функції, пов'язані переважно з членством в ООН.

Участь МЗС УРСР у діяльності міжнародних організацій дозволялася і навіть заохочувалася, якщо членом таких організацій ставав СРСР. Представникам Москви було вигідно мати не один, а три голоси (включаючи Україну і Білорусію).

Найбільш активно українська делегація діяла в постійній комісії ООН у питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), членом якої вона стала у 1954 р. Українські представники в ЮНЕСКО брали активну участь у підготовці рішень, пов'язаних із розширенням міжнародних культурних зв'язків, ліквідацією неписьменності в країнах, що визволилися від колоніальної залежності, забороною пропаганди війни у засобах масової інформації, збереженням і охороною пам'яток культури тощо.

За поданням української делегації ЮНЕСКО прийняла постанову про широке відзначення в усьому світі у березні—травні 1964 р 150-і річниці від дня народження Т. Шевченка. Наприкінці травня під егідою ЮНЕСКО відбувся заключний акт святкування — міжнародний форум діячів культури у Києві.

Участь України була помітною і в діяльності інших спеціалізованих органів ООН — Міжнародного бюро освіти (МБО), Міжнародного агентства з атомної енергії (МАРАТЕ), Міжнародної організації праці (МОП). У 1957 р. в Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН. Його робота сприяла більш широкій участі України в міжнародному житті. У середині 60-х років українські дипломати працювали у трьох десятках різноманітних міжнародних організацій та їх органів.

Зовнішньоекономічні зв'язки України розвивалися в основному з країнами радянського блоку і координувалися по лінії Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ). У країни Східної і Центральної Європи спрямовувалося до 80 відсотків українського експорту Україна експортувала сировинні ресурси, паливо, метал та сільськогосподарську продукцію Натомість вона отримувала машини, устаткування та товари народного споживання Поступово в українському експорті зросла частка машинобудівної продукції У 1964 р розпочався експорт літаків Ту-124 і Ан-24.

Після 1956 р. країни РЕВ почали переходити від звичайних торговельних зв'язків до обміну, заснованого на міжнародному поділі праці. Органи РЕВ узяли на себе функції координації народногосподарських планів і визначення основних напрямів кооперації та спеціалізації виробництва з урахуванням потреб кожної країни. У 1962 р. було створено Міжнародний банк економічного співробітництва, який фінансував будівництво спільних підприємств та здійснював багатосторонні розрахунки у перевідних карбованцях, курс яких було завищено порівняно з доларом, як і курс звичайних карбованців.

У 1964 р. стали до ладу нафтопровід «Дружба» і перша черга об'єднаної енергосистеми «Мир». Ці об'єкти частково розміщувалися на території України і були збудовані спільними зусиллями СРСР, НДР, Польщі, Чехословаччини й Угорщини.

За радянської технічної допомоги в країнах — членах РЕВ наприкінці 50-х років будувалося понад 800 промислових об'єктів. Українські підприємства і українські фахівці брали участь у спорудженні металургійних комбінатів у Польщі і Болгарії, машинобудівних заводів в Угорщині, Польщі, Румунії, сотень інших об'єктів.

«Залізна завіса» між Заходом і країнами радянського блоку трималася міцно. Єдиною істотною прогалиною був Берлін. Відповідно до затвердженого чотирма державами — переможницями у 1945 р. статусу жителі Берліна могли безперешкодно пересуватися в межах чотирьох зон окупації. Це призводило до постійного відтоку населення до ФРН. За півтора десятиліття, незважаючи на природний приріст, чисельність населення НДР значно зменшилася. У 1961 р. власті НДР у погодженні з Москвою порушили домовленості чотирьох країн антигітлерівської коаліції і за одну ніч (на 19 серпня) спорудили бетонну стіну, яка відокремила їх столицю від Західного Берліна.

Пересування населення в межах країн радянського блоку підлягало суворим обмеженням, проте після XX з'їзду КПРС все-таки було дозволено. У 1956 р. вперше були здійснені прикордонні обміни делегаціями між Люблінським воєводством (Польща) і Львівською та Волинською областями, а також між прикордонними районами Угорщини, Чехословаччини та Румунії і Закарпатською та Чернівецькою областями. У середині 60-х років 16 областей УРСР мали постійний зв'язок з областями, воєводствами і округами Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Проте зв'язки здійснювалися переважно у формі обміну делегаціями, члени яких ретельно відбиралися комітетами відповідних державних партій.

Розвивалися зовнішньоекономічні зв'язки також з країнами «третього світу». Прагнучи посилити політичний вплив, Москва брала на себе зобов'язання допомагати їм у спорудженні народногосподарських обєктів. У середині 60-х років за допомогою СРСР у 26 країнах Азії, Африки та Латинської Америки зводилося понад півтисячі різних об'єктів.

У будівництві 149 об'єктів брали участь підприємства і організації України. Зокрема, вирішальну роль у будівництві найбільшого в Азії Бхілайського металургійного заводу відіграли фахівці з металургійних підприємств Запоріжжя, Дніпропетровська та інших українських міст.

Членство у президії ЦК КПРС свідчило про належність до комнистично-радянської олігархи, яка мала всю повноту влади в СРСР. Вплив членів президії визначався партійними або державними посадами, які вони обіймали, коаліціями та союзами, що

вони укладали в своєму невеликому колі, їх авторитетом у ЦК КПРС, багатомільйонній партії і в народі. Формальним лідером серед десяти членів президії вважався перший секретар ЦК КПРС. Проте офіційне проголошення «колективного керівництва» як режиму правління свідчило про те, що члени президії не збиралися коритися людині, яку вони самі призначили на цю посаду, — М. Хрущову. Фактичним лідером у системі диктаторської влади мав стати най сильніший.

Першою жертвою у боротьбі за владу був Л. Берія. Коли він зробив спробу протиставити керівництву державної партії міністерство держбезпеки, проти нього об'єдналася більшість його колег у президії ЦК. У зв'язку із розстрілом Л. Берії та інших керівників зловісного міністерства монополію президії ЦК на владу було збережено.

Найбільшу активність серед олігархів, що залишилися, виявляв М Хрущов Використовуючи переваги посади першого секретаря ЦК, він неухильно зміцнював свій вплив у партійному апараті.

У 1955 р. М. Хрущов добився вирішальних успіхів у боротьбі за владу. Він примусив Г. Маленкова подати у відставку з посади голови Ради міністрів. Ця посада перейшла до іншого члена президії ЦК КПРС — М. Булганіна. Свій пост міністра оборони Булганін залишив прославленому воєначальнику Г. Жукову. Після цього М. Хрущов усунув від активної діяльності в уряді Л. Кагановича, примусив до прилюдної самокритики В. Молотова і домігся на липневому пленумі ЦК КПРС поповнення президії своїми людьми — О. Кириченком і М. Сусловим.

М. Хрущов поспішав із скликанням партійного з'їзду, щоб легітимізувати повноваження першого секретаря ЦК і відтіснити від влади політичних суперників. Він добився рішення про скликання з'їзду на вісім місяців раніше від статутного строку. Після цього за допомогою вірних йому апаратників перший секретар ЦК взявся «відпрацьовувати» персональний склад майбутнього з'їзду і регламент його проведення. Завдання, як завжди, мало два виміри. По-перше, треба було представити партійний з'їзд перед народом як найбільш авторитетний форум, здатний розв'язувати історичні завдання М. Хрущов та його радники розуміли, що перший партійний з'їзд після сталінської доби має прийняти неординарні рішення, які визначать нові напрями суспільно-політичного розвитку. По-друге, потрібно було виключити будь-які несподіванки в перебігу з'їзду і забезпечити контроль за кожною хвилиною його роботи, тобто перетворити верховний орган державної партії на театр маріонеток.

На початку 1956 р. відбулися звітно-виборчі конференції і з'їзди у партійних організаціях областей та національних республік. Делегати чергового з'їзду Компартії України представляли 895 тис членів і кандидатів у члени партії Виборча кампанія здійснювалася, як заведено, під щоденним контролем з боку першого секретаря ЦК О. Кириченка. Всі делегати республіканської партійної організації на XX партійний з'їзд виявилися прибічниками М. Хрущова О. Кириченко виправдав сподівання свого патрона.

XX з'їзд КПРС відбувся в лютому 1956 р. У звітній доповіді М. Хрущова не було сенсаційних заяв. Підтверджувалася лінія на розрядку міжнародної напруженості. Було заявлено, що третя світова війна не є фатально неминучою. Проголошувалося, що партійно-державне керівництво повинне звернути особливу увагу на сільське господарство, забезпечити випереджаючі темпи виробництва предметів споживання порівняно із засобами виробництва, розширити масштаби житлового будівництва. Ці заяви вже давно стали поточною політикою, яка забезпечувала М. Хрущову підтримку в суспільстві.

Усі оратори на з'їзді вихваляли переваги «колективного керівництва», протиставляючи йому негативні наслідки безіменного «культу особи» А. Мікоян, за дорученням М. Хрущова, виступив більш визначено і заявив про «культ особи Сталіна». Він спробував також V завуальованій формі піддати сумніву деякі висновки сталінського. Короткого курсу історії ВКП(б)», особливо щодо громадянської війни в Україні. Вперше він зробив заяву про те, що С. Косіор і В. Антонов-Овсієнко не були «ворогами народу». Виступ А. Мікояна був при стрілочним.

В останній день роботи з'їзду зібрався новий склад Центрального комітету, який обрав президію і секретаріат Результати виборів не виправдали повністю сподівань М. Хрущова до президії увійшов попередній склад, у тому числі найбільш послідовні противники першого секретаря — Л. Каганович, Г. Маленков, В. Молотов. Проте ЦК КПРС істотно розширився і вже наполовину складався з людей, зобов'язаних своею кар'єрою М. Хрущову.

Коли затверджувалися результати голосування, М. Хрущов повідомив, що делегати мають зібратися на закрите засідання. На ньому він протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки». Після з'їзду доповідь була опублікована окремою "брошурою, яку зачитували на закритих партійних зборах по всій - краіні. Надалі за розпорядженням М. Хрущова брошуру оприлюднили для безпартійних на підприємствах, в установах і вищих навчальних складах, а інколи в школах перед старшокласниками. Текст закритої доповіді 4 червня 1956 р. було опубліковано державним департаментом США, проте радянські офіційні особи, починаючи від М. Хрущова, відмовлялися підтвердити його автентичність. У СРСР доповідь М. Хрущова була вперше надрукована тільки в 1989 р.

На делегатів XX з'їзду КПРС, як потім на мільйони радянських людей, доповідь М. Хрущова справила надзвичайно сильне враження. Адже в ній підтверджувався факт існування давно опублікованого на Заході заповіту В. Леніна («Лист до з'їзду»), на неспростовних фактах доводилася відповідальність Й. Сталіна за трагедію перших раків війни з гітлерівською Німеччиною, депортацію цілих народів за стандартними звинуваченнями у співробітництві з ворогом, масові репресії 1937—1938 рр. і повоєнних років («ленінградська справа», «справа лікарів — убивць» тощо)

Незважаючи на інформаційну насиченість і емоційність, доповідь швидше маскувала, ніж змальовувала справжню картину недалекого минулого. В ній засуджувалися тільки зовнішні прояви тоталітаризму («культ особи») і найбільш вражаючі випадки зловживання владою (масові репресії). Історія радянського суспільства розглядалася в ній, як і раніше, крізь призму сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)». Політика парти на всіх етапах «соціалістичного і комуністичного будівництва» визнавалася правильною.

У 1954 р. з'явилася повість популярного письменника І. Еренбурга «Відлига». Вона дала назву цілому історичному періоду, що розпочався зі смертю Й. Сталіна, оскільки точно характеризувала зміст перемін — потепління посеред зими. Справді, суть політичного режиму не змінювалася, хоч він (режим) уже не наважувався використовувати в управлінні суспільством терористичні методи. Проте суспільство все-таки перебувало у тоталітарному морозильнику.

Через три тижні після смерті Й. Сталіна за амністією було звільнено з радянських тюрем і концтаборів 1,2 млн. в'язнів із строком позбавлення волі до 5 років. Це були здебільшого карні злочинці, оскільки ув'язнені за політичними статтями мали більші строки. У квітні 1953 р. вийшли на волю заарештовані у «справі лікарів». У вересні Верховний суд СРСР дістав право переглядати за протестами Генерального прокурора країни рішення колишніх колегій ОДПУ, «трійок» НКВС та «особливої наради» при НКВС - МДБ - МВС СРСР. Такі самі права отримали союзні республіки.

Процес перегляду мав назву реабілітації. Цей термін вживається й досі за відсутністю більш точного. Держава, свідомо користуючись злочинними законами, десятиріччями відправляла на смерть і в концтабори мільйони неповинних людей. Під час перегляду конкретних справ вона «реабілітувала» репресованих громадян, тобто визнала за ними відсутність вини перед собою, аніскільки не оскаржуючи саму себе.

Тим часом сталінський ГУЛАГ продовжував існувати. В'язні Воркути, Норильська, Магадана та інших місць примусової праці, серед яких було чимало оунівців, бійців УПА і «бандпосібників», у 1953 р. провели серію страйків. Вони протестували проти нелюдських умов праці, побуту і режиму. Страйки жорстоко придушувалися адміністрацією таборів. У травні—червні 1954 р. підняли повстання в'язні великого концтабору в Кінгірі (Казахстан). Під час його придушення застосовувалися танки. Загинуло багато повстанців, в основному українців.

Про становище в радянських концтаборах поступово дізнався цивілізований світ. Першим перервав інформаційну блокаду у 1955 р. «Відкритий лист українських політичних в'язнів до Об'єднаних

Націй», підписаний тринадцятьма в'язнями мордовських спецтаборів. Зони писали «Наш український народ, як і ряд інших народів, опинився під займанчим чоботом червоної Росії, де нам відібрано всяке елементарне право існування на землі. Нас загнано в табори, засуджено строгими вироками на 10—25 років не за бандитизм, як це вони большевики) вияснюють перед світом, — не за підпал, убійства і зраду, лише за те, що ми, як і кожний волелюбний народ, домагаємось свого законного права на своїй землі».

Врешті-решт власті змушені були послабити тюремно-табірний режим. У вересні 1955 р. відпустили на волю усіх німецьких військовополонених, які ще залишалися у Радянському Союзі. Держава амністувала після десятирічної відсидки засуджених за співробітництво з окупаційним режимом під час війни. За це було засуджено багато оунівців, і вони почали повертатися в Україну. До 1957 р повернулося 65 534 оунівці, вояки УПА і «бандпособники».

Починаючи з 1954 р. застосовувалося умовно-дострокове звільнення з місць позбавлення волі. Ця складна процедура передбачала можливість звільнення від подальшого відбуття покарання чи замшу покарання більш м'яким рішенням суду за місцем утримання засудженого на основі подання табірної або тюремної адміністрації. Населення ГУЛАГу істотно скоротилося завдяки застосуванню цієї юридичної норми. Весною 1954 р. Міністерство державної безпеки було реорганізоване. Комітет державної безпеки (КДБ). Його очолив І. Сєров, добре відомий М. Хрущову по спільній роботі в Україні. На чолі КДБ УРСР став В. Нікітченко. Нові органи були зобов'язані переглянути заведені на громадян політичні справи. До листопада 1959 р. КДБ і прокуратура УРСР переглянули 4263 тис. справ діючого та архівного оперативного сліку на 5481 тис. осіб. Було знято з обліку (фактично реабілітовано) 2684 тис. осіб, тобто 58 відсотків. Реабілітації не підлягали колабораціоністи, активні діячі ОУН—УПА, жертви політичних репресій до 1934 р. , а також усі репресовані під гаслом «українського буржуазного націоналізму». Держава не визнала себе винною у депортаціях селян під час масової колективізації, вибіркової депортації населення західних областей, депортації кримських татар, німців та інших етнічних груп з України.

Навесні 1959 р. у таборах і колоніях СРСР ще утримувалося 11 тис. осіб, ув'язнених за «контрреволюційні злочини». Це була невелика кількість порівняно з чисельністю політичних в'язнів ГУЛАГу весні 1954 р. — 949 тис. На початку 60-х років М. Хрущов заявив, що в країні немає політичних в'язнів. Проте в цей час розгорнувся дисидентський рух, і з'явилися нові в'язні.

Викриття на XX з'їзді КПРС злочинів Й. Сталіна було сміливим політичним кроком М. Хрущова, здійсненим всупереч волі більшості інших членів вищого партійно-радянського керівництва.

Перший секретар ЦК КПРС розумів, що повернення на волю сотень тисяч в'язнів ГУЛАГу створює у країні нову ситуацію Треба було відповісти народові, чому масові репресії стали можливими Таку відповідь мав дати партійний з'їзд В іншому разі партія могла втратити авторитет у суспільстві, що підірвало б усю систему державного управління.

Закриту доповідь на з'їзді М. Хрущов побудував так, щоб партія мала вигляд сторони, яка від репресій постраждала найбільше. Він розповідав в основному про партійних керівників, які стали жертвами репресій. У доповіді згадувалися прізвища 23 партійно-радянських діячів, які загинули, в тому числі С. Косіора, П. Постишева, В Чубаря Злочини тоталітарного режиму, не пов'язані з репресуванням керівників партії (наприклад, терор голодом 1932—1933 рр. в Україні і на Кубані), перший секретар ЦК КПРС оминув мовчанкою Винятком була згадка про всім відомі депортації нечисленних народів.

Розвінчуючи Й. Сталіна, М. Хрущов отримував політичні дивіденди, важливі для його боротьби за верховну владу. Сам він вчасно потурбувався про те, щоб зробити недоступними архівні документи, які засвідчували його чималий особистий внесок у розгортання репресій, особливо після приїзду в Україну на початку 1938 р. Участь К. Ворошилова, Л. Кагановича и Г. Маленкова в репресіях було неможливо приховати У керівних колах партії знали, наприклад, що Г. Маленков організовував так звану «ленінградську справу», яка у післявоєнні часи коштувала життя багатьом відповідальним партійним і радянським працівникам. Це допомогло М. Хрущову на початку 1955 р. усунути свого найбільш небезпечного суперника з посади голови уряду.

Десталінізації протидіяли не тільки члени президії ЦК КПРС, за винятком М. Хрущова і А. Мікояна, які впродовж чотирьох років після смерті вождя залишалися на своїх ключових посадах. Основна частина партійного апарату також не була готова розвінчувати Й. Сталіна. Виявилося, що у багатьох партійних організаціях України критика культу особи сприймалася як наклеп на радянську владу. Ховаючись за спинами багатьох ветеранів, які за три десятиріччя звиклися з культом Й. Сталіна, апаратники вимагали припинити шкідливу, на їх погляд, пропагандистську кампанію. Зокрема, перший секретар Київського міськкому партії М. Синиця висловив побоювання, що боротьба з культом особи ускладнить ідеологічну ситуацію в Україні і посилить небезпеку поширення «українського буржуазного націоналізму» О. Кириченко надіслав у ЦК КПРС доповідну записку з підбіркою висловлювань, витриманих переважно в такому дусі.

ЦК КПРС поспішив прийняти 30 червня 1956 р. постанову «Про подолання культу особи та його наслідків». У ній особливо наголошувалося на тому, що культ є проявом особистісних недоліків Й. Сталіна, а не органічною вадою радянської влади. Наявні у доповіді М. Хрущова на з'їзді гострі факти в цій постанові оминалися.

Ліквідація ГУЛАГу та ініційовані М. Хрущовим реформи в галузі економічного управління наштовхнулися на відкритий опір вищого партійно-державного керівництва. Скориставшись візитом першого секретаря ЦК у Фінляндію, члени президії ЦК КПРС підготували 18 червня 1957 р. засідання, на якому поставили питання про його відставку. Потрапивши на це засідання прямо з літака, М. Хрущов побачив, що з одинадцяти членів президії на його боці тільки А Мікоян, О. Кириченко і М. Суслов. Шестеро кандидатів у члени президії, які завдячували своєю посадою М. Хрущову, висловилися на його підтримку, проте вони не мали права голосу. Сьомий кандидат — невдячний Д. Шепілов — приєднався до опозиції.

Організаторам державного перевороту Л. Кагановичу, Г. Маленкову і В. Молотову не пощастило. Президія ЦК була звичним, але неформальним органом партійної влади. За статутом вища влада в державній партії належала між з'їздами. Центральному комітету М. Хрущов відмовився подати у відставку і апелював до ЦК КПРС, який його затвердив на посаді першого секретаря. У протиборстві, що тривало чотири дні, важливу роль відіграли керівники силових відомств — Г. Жуков (армія) та І. Серов (КДБ) Г. Жуков організував на військових літаках термінову доставку членів ЦК у Москву. Пленум ЦК, який відбувався в умовах абсолютної таємниці 22—29 червня, після тривалих дискусій скасував результати голосування в президії Л. Каганович, Г. Маленков, В. Молотов і М. Сабуров були виключені з президії ЦК і затавровані як «антипартійна група» М. Первухіна, який розкаявся, перевели в кандидати. Більш популярних діячів — К. Ворошилова і М. Булганіна — тимчасово залишили на своїх посадах. Про їхню участь у спробі державного перевороту преса не повідомила.

Червневі події 1957 р. поставили риску під «колективним керівництвом» і зробили М. Хрущова вождем. Він зміцнив надійність свого нового становища простим способом — збільшив чисельний склад найвищого органу партії за рахунок довірених людей. На його пропозицію червневий пленум ЦК скопом перевів у члени президії п'ятьох кандидатів — Л. Брежнєва, Г. Жукова, Ф. Козлова, К. Фурцеву і М. Шверніка, а також трьох секретарів ЦК, які не були кандидатами. Особливо пощастило лідеру радянських профспілок М Шверніку який перебував у кандидатах 19 років.

Подолавши опір політичних противників, М. Хрущов дістав змогу здійснювати будь-які кадрові перестановки. Цією можливістю він скористався повною мірою. Ключова роль Г. Жукова у знешкодженні Берії і в червневих подіях 1957 р., його слава полководця і спроби дистанціюватися від армійських політвідділів змусили нового вождя задуматися над потенційною загрозою партійній диктатурі, яка йшла від армії. У листопаді 1957 р., коли Г. Жуков перебував із візитом в Югославії, його звинуватили у політичних помилках, звільнили з посади міністра оборони і вивели із складу президії ЦК КПРС. Міністром оборони став перший заступник Г. Жукова, виходець з України, а під час війни командуючий 3- і 2-м Українськими фронтами маршал Р. Малиновський.

У грудні 1957 р. М. Хрущов відкликав у Москву 49-річного О. Кириченка і зробив його секретарем ЦК КПРС, а фактично своїм першим заступником по партійній лінії. За його рекомендацією партійну організацію України очолив другий секретар ЦК КПУ М. Підгорний. Ще у передвоєнні часи Хрущов зробив цього інженера — цукровика заступником наркома харчової промисловості УРСР. Через півроку, у 1958 р., Підгорний став кандидатом у члени президії ЦК КПРС.

На початку 1958 р. М. Хрущов усунув з посади голови Ради міністрів СРСР М. Булганіна і сам став на чолі союзного уряду. Отже, дві найвищі посади в партійному і державному апаратах були об'єднані в одних руках. Разом із втратою високої посади Булганін позбавлявся членства в президії ЦК КПРС. У 1960 р. втратив посаду голови президії Верховної Ради СРСР 79-річний К. Ворошилов — останній із противників М. Хрущова в тому складі президії ЦК КПРС, який перейняв владу в країні після смерті Й. Сталіна. Престижну, хоч політично малозначну посаду номінального голови держави М. Хрущов віддав Л. Брежнєву.

Подібно до Й. Сталіна, який організовував покаянні виступи переможених противників на партійних з'їздах, М. Хрущов примусив явних і прихованих членів «антипартійної групи» виступити перед делегатами чергового XXII з'їзду КПРС у жовтні 1961 р. (попередній XXI з'їзд був позачерговим). Про злочини Сталіна на цьому з'їзді почали говорити відкритим текстом. Суспільство вже було іншим і сприймало цю інформацію без шоку. Промовці на конкретних фактах доводили безпосередню участь у злочинах сталінської доби К. Ворошилова, Л. Кагановича, Г. Маленкова і В. Молотова.

Згадуючи про секретарювання Л Кагановича в Україні у 1947 р. М. Підгорний заявив. «Він оточив себе зграєю безпринципних людей і підлабузників, переслідував віддані партії кадри, цькував і тероризував керівних працівників республіки. Як справжній садист Каганович знаходив задоволення в знущанні з активістів, з інтелігенції, принижував їх людську гідність, погрожував арештами і тюрмою». Як бачимо, керівник партійної організації України знайшов гострі вирази для характеристики одного із своїх попередників, проте ані словом не прохопився про органічні вади політичної системи в якій могли безперешкодно проявлятися найгірші сторони людсько натури. Не згадав він і про організований Й. Сталіним і М. Кагановичем у 1947 р. голод, який позбавив життя десятки тисяч українських селян.

Делегати з'їзду ухвалили винести з мавзолею В. Леніна саркофед із набальзамованим тілом Й. Сталіна. Труну поховали на невеликому кладовищі біля Кремлівської стіни, призначеному для керівних діячів високого рангу. По всій країні демонтувалися пам'ятники Й. Сталіну, закривалися присвячені йому музеї. Міста, вулиці, підприємства, установи та навчальні заклади, які носили ім'я Сталіна, терміново перейменовувалися. Зокрема, у листопаді 1961 р. Сталінська область стала Донецькою, а місто Сталіно (колишня Юзівка) — Донецьком.

XXII з'їзд КПРС був найвищою точкою в процесі десталінізації. Відразу після нього усунули всі зовнішні прояви сталінського культу. На хвилі десталінізації М. Хрущов остаточно скомпрометував колишніх противників. Після цього він міг собі дозволити високу оцінку окремих творів і дій генсека, знову почав називати його видатним марксистом — ленінцем і заявив про те, що партія «не віддасть ім'я Сталіна ворогам комунізму». Подальша десталінізація вже загрожувала підвалинам тоталітарного ладу. До того у будь-якій бібліотеці можна було знайти промови М. Хрущова десятирічної давності з виспівуваними ним одами на честь тогочасного вождя.

Розвиваючи на XX з'їзді КПРС теми про масове виселення Й. Сталіним цілих народів, М. Хрущов зробив коротке зауваження, що викликало, як сказано у стенограмі, сміх і пожвавлення в залі: «Українці уникли цієї участі, тому що їх надто багато і не було куди вислати. А то він би й їх виселив».

Дивно, що це зауваження розвеселило делегатів з'їзду як щось, чого не може бути. В сталінські часи депортація українців була цілком можливою політично, оскільки доведений до найвищого ступеня досконалості тоталітарний режим забезпечував виконання будь-яких замірів вождя. Як правильно зауважив доповідач, складніше було .з технічним виконанням. Однак Й. Сталін справився, наприклад, із виселенням німців на окупованих Радянською армією територіях, які відходили до СРСР, Польщі і Чехословаччини. Чисельність населения на території України наприкінці війни майже втричі переважала кількість виселених німців. Проте депортацію українців не можна назвати технічно нездійсненною. Тоді у повітрі носилися чутки про можливість застосування до українців, які перебували в окупації, санкцій такого змісту, що спіткали кримських татар та інші нечисленні народи. Чутки використали з пропагандистською метою гітлерівці: надрукували на листівках, що розкидали з літаків, текст фальшивого наказу за підписом Г. Жукова про виселення українців. (Мабуть, не менш провокаційною акцією слід вважати неодноразове друкованих таких листівок на початку 90-х років як нібито справжніх документів. Автори публікацій «обрізали» вихідні дані, з яких випливло, що документ є німецькою листівкою. Вони посилалися тільки на номер фонду в Центральному державному архіві громадських об'єднань України, в якому зберігається папка з німецькими листівками.

Тотальної депортації український народ все-таки уникнув.

Проте до середини 50-х років мільйони й мільйони українців стали жертвами голодоморів, часткових депортацій і масових репресій.

Після цього становище України у складі СРСР почало змінюватися з разючою швидкістю.

По-перше, відбулася загальна лібералізація суспільно-політичного життя. Компартійно-радянська олігархія відмовилася від терористичних методів державного управління.

По-друге, УРСР почала отримувати політичні дивіденди від свого становища найбільшої національної республіки. Колосальна порівняно з іншими областями і республіками концентрація в Україні матеріального та людського потенціалу завжди, але зовсім по-різному турбувала компартійно-радянський центр. Коли останній перебував у послабленому стані «колективного керівництва», претенденти на верховну владу прагнули отримати підтримку української партійної організації. Задля цього вони готові були до будь-яких поступок. Зокрема, Й. Сталін, який шість років боровся за верховну владу, підтримав у республіці процеси, названі національним відродженням 20-х років. Коли Й. Сталін досяг (за допомогою й українців також) повноти влади, він став найбільшим ворогом України. Для диктатури республіка з такою концентрацією ресурсів була політично небезпечною. Потенціальну загрозу сепаратизму вождь старався знешкодити завчасно, тобто методом превентивних репресій. Однак смерть Й. Сталіна знову поставила центр у становище «колективного керівництва» і викликала підвищену прихильність до України з боку претендентів на владу, особливо М. Хрущова, який вважав республіку «своєю».

По-третє, з перемогою М. Хрущова українська політична еліта отримувала істотну перевагу над управлінською елітою інших регіонів країни. Адже кадри, які новий вождь знав особисто і на які міг покластися, походили здебільшого з України. В Москву зліталися на високі посади українські діячі. За законами номенклатури кожен із них тягнув «своїх».

Відразу після смерті Й. Сталіна до складу президії ЦК КПРС входила тільки одна (з десятьох) тісно пов'язана з Україною людина — М. Хрущов. Хоча К. Ворошилов і Л. Каганович були уродженцями республіки, вони не мали в ній коренів. Зв'язок Кагановича з Україною взагалі специфічний. Організатор двох голодоморів, він є, мабуть, найбільш зловісною фігурою в тисячолітній історії українського народу.

У 1964 р. (до падіння М. Хрущова у жовтні) президія ЦК КПРС складалася з десяти чоловік. З них п'ятеро обставинами своєї політичної біографії були пов'язані з Україною: Л. Брежнєв, А. Кириленко, В. Підгорний, Д. Полянський, М. Хрущов. Отже, українська політична еліта в добу М. Хрущова поставила вражаючий номенклатурний рекорд — на її частку припала половина персонального складу компартійно-радянської олігархії.

У 20-х роках українська номенклатура використала тимчасове послаблення диктаторської влади центру для здійснення широкої українізації суспільно-політичного і культурного життя. Українізація здійснювалася в її власних кланових інтересах. Це була коренізація радянської влади, тобто її укорінення в народі. Разом з тим побічним ефектом українізації було істотне прискорення процесів національного відродження.

Під час лібералізації 50-х років українська політична еліта не турбувалася про своє укорінення в народній товщі. Тоталітарний режим, що породив її, спирався на змурований у 30-х роках власний соціально-економічний фундамент і був цілком стабільним. Більша свобода дій, яку московський центр надавав місцевій номенклатурі, не становила небезпеки, хоча б потенціальної, для диктатури компартійно-радянської олігархії. Українська політична еліта скористалася лібералізацією тільки для задоволення власних кланових інтересів, у тому числі найбільш честолюбних: максимальною мірою замінити собою представників інших кланів і територій у складі найвищого керівництва державної партії.

Протекція українській політичній еліті і вихідцям з України в Москві не принесла Хрущову очікуваних дивідендів. Навпаки, політичні діячі українського походження відіграли в усуненні вождя від влади дуже помітну роль.

М. Хрущов завжди виявляв самовпевненість і невміння прислухатися до чужих думок. Відсутність спеціальних знань і вкрай низька загальна культура не давали можливості цій талановитій людині зробити правильний вибір під час розгляду варіантів розв'язання окремих проблем. Ініційовані ним реформи часто створювали потужний шумовий ефект, але не давали потрібного результату. В партійно-радянському апараті особливе роздратування викликала схильність патрона до невиважено різких кроків, які нерідко ламали людські долі. Недарма серед звинувачень на адресу М. Хрущова після усунення його від влади найчастіше фігурував волюнтаризм.

Від цього волюнтаризму особливо потерпала наближена до М. Хрущова українська еліта. Мабуть, йому не варто було підносити О. Кириченка на вершини влади, оскільки він не мав інших талантів, крім крутої вдачі. Однак стрімке падіння секретаря і члена президії ЦК КПРС О. Кириченка на початку 1960 р., причому без пояснення причин (він дістав посаду директора дизельного заводу в Пензі), справило вкрай гнітюче враження у Києві.

Через рік так само несподівано М. Хрущов замінив Н. Кальченка на посаді голови Ради міністрів УРСР представником молодшого покоління В. Щербицьким. Останній, однак, пропрацював у Києві менш як два з половиною роки. Варто було прем'єр-міністру висловити невдоволення запровадженим М. Хрущовим поділом партійних органів на міські й сільські, як він був направлений у свою Дніпропетровську область, щоправда, на найвищу в номенклатурі посаду першого секретаря обкому партії.

Влітку 1963 р. М. Хрущов довірив М. Підгорному посаду секретаря ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК Компартії України став П. Шелест. Зобов'язані М. Хрущову своєю політичною кар'єрою, ці люди незабаром приєдналися до змови, яка готувалася під керівництвом іншого висуванця М. Хрущова — Л. Брежнєва за участю КДБ СРСР. Йшлося про підготовку цілком легітимного акту в рамках компартійно-радянської політичної системи: позбавлення першого секретаря ЦК КПРС його посади рішенням пленуму ЦК. Важливо було так «обробити» членів ЦК, щоб Хрущов завчасно не довідався про плани свого усунення.

За відсутності Хрущова члени президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964 р. офіційно поставили питання про недовіру першому секретареві і затвердили механізм позбавлення його посади: скликати наступного дня спочатку засідання президії за участю М. Хрущова, а потім — пленум ЦК КПРС.

14 жовтня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М. Хрущова від обов'язків першого секретаря ЦК, члена президії ЦК і голови Ради міністрів з лицемірним формулюванням: «У зв'язку з похилим віком і погіршенням стану здоров'я». Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л. Брежнєва, а на посаду голови Ради міністрів рекомендовано О. Косигіна. Через місяць П. Шелест став членом президії ЦК КПРС. Інший активний учасник змови М. Підгорний обійняв незабаром посаду голови президії Верховної Ради СРСР.

Міжнародні зв'язки України з другої половини 50-х років істотно активізувалися. Однак Міністерство зовнішніх справ УРСР не отримало права на безпосередні політичні відносини з іноземними державами. Україні як члену ООН дозволялася тільки участь у діяльності спеціалізованих органів світової співдружності — ЮНЕСКО, МАГАТЕ, МОП та ін. Господарські зв'язки із зарубіжним світом також здійснювалися виключно через загальносоюзні органи. Це були зв'язки в основному із країнами — членами РЕВ. Після встановлення економічних відносин СРСР з країнами, що розвивалися, Україна почала брати в них активну участь.

Лібералізація компартійно-радянського режиму почалася відразу після смерті Й. Сталіна. XX з'їзд КПРС легітимізував цей політичний курс і зробив невідворотною відмову властей від терористичних методів управління державою. З'їзд розпочав процес десталінізації. Його ініціатор М. Хрущов прагнув використати засудження сталінських репресій для дискредитації політичних суперників і зміцнення особистої влади. Проте десталінізація об'єктивно змінювала радянське суспільство. Особливо разюче змінилося становище

України, яка в сталінську добу зазнавала найбільш жорстоких репресій.

Найважливішим елементом десталінізації була ліквідація ГУЛАГу. Сотні тисяч в'язнів концтаборів і спецпоселенців, яким пощастило вижити у нелюдських умовах, повернулися в Україну. Мільйони українських громадян, найчастіше вже посмертно, були реабілітовані, тобто зняті з оперативного обліку органів державної безпеки.

Десталінізація зустріла опір у структурах влади, насамперед серед компартійно-радянської олігархії. Остання небезпідставно побоювалася відповідальності за злочини, в яких брала безпосередню участь. Частина партійно-радянського апарату, в тому числі в Україні, підтримувала противників М. Хрущова, побоюючись за долю тоталітарного режиму. Однак курс на лібералізацію режиму здобув народну підтримку, що допомогло Хрущову утвердитися при владі. Після перемоги перший секретар ЦК КПРС фактично припинив процес десталінізації.

Українська партійно-державна номенклатура активно підтримувала М. Хрущова у боротьбі за владу. Останній віддячив її лідерам, які були введені до вищого партійного керівництва. Однак це не зміцнило політичних позицій нового вождя у Москві. Не дотримуючись «правил гри» у поводженні з власними висуванцями, Хрущов відштовхнув їх від себе. У такій ситуації стала можливою змова, яка об'єднала основну частину керівних кіл державної партії й дозволила усунути надто зарозумілого вождя від важелів влади цілком легітимними засобами. На цей час М. Хрущов позбувся народної підтримки внаслідок погіршення економічного становища країни, викликаного провалом багатьох реформ.