Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В РОКИ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ І ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ТА КУЛЬТУРИ (1946-1953 рр.)

КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ У ПОВОЄННІ РОКИ

ЦЕРКВА

Одна з трагічних сторінок української культури — спроба властей викреслити релігію, церкву з духовного життя народу. В роки війни Й. Сталін у пропагандистських цілях дав згоду на відкриття в країні православних храмів, щоб використати релігійні переконання людей для активізації їх патріотичних почуттів. В Україні православні храми були відкриті під час окупації, їх діяльність не заборонялася властями і після війни Інша доля спіткала українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), яка була провідною конфесією у Західній Україні — її Й. Сталін вирішив ліквідувати 15 березня 1945 р. він схвалив пропозиції Ради у справах Російської православної церкви при Раднаркомі СРСР про організацію у Львові за рахунок греко-католицької церкви православної єпархії, якій був переданий спочатку один з греко-католицьких соборів. Одночасно з метою послаблення церкви, ізоляції від віруючих її провідних пастирів у ніч на 12 квітня були заарештовані митрополит Й. Сліпий, єпископи М. Будка, М. Чарнецький, Г. Хомишин, І. Лятишевський. Арешти церковних діячів продовжувалися також пізніше.

Власті інспірували (про це свідчить лист М. Хрущова до Й. Сталіна у червні 1945 р.) створення «ініціативної групи», яка взяла на себе завдання забезпечити розрив уніатської церкви з Ватиканом та здійснити заходи щодо ліквідації автокефалії УГКЦ і приєднання її до Московського патріархату. Поряд з цими кроками було зроблено спроби розкласти УГКЦ зсередини. Частково цього вдалося добитися — на 1 січня 1946 р.

8—10 березня 1946 р у Львові відбувся Собор УГКЦ 216 делегатів — священиків та 19 мирян зібралися в ці дні у соборі святого Юра. Як з'ясувалося пізніше, вся організаторська робота щодо підготовки та проведення собору проводилася за участю органів держбезпеки, що забезпечило властям прийняття потрібних рішень. Собор ухвалив « відкинути настанови Берестейського Собору з 1596 р., ліквідувати унію, відірватися від Ватикану і повернутися до нашої батьківської святої православної віри і Руської православної церкви». Отже, УГКЦ у західній Україні була ліквідована. Уніатські приходи були передані православній церкві (на початок 1949 р. — 73 храми). Трохи пізніше, у 1949 р., греко-католицька церква була знищена і в Закарпатті її лідера Т. Ромжа було вбито.

Адміністративно-командні методи були характерні для керівництва з боку Комуністичної партії, органів радянської влади іншими сферами культурного життя України.

В 1946 р. у Радянському Союзі розгорнулася безпрецедентна за масштабами кампанія щодо насадження ідеологічного монізму, організації тотального контролю за особою і суспільством в цілому, шельмування всіх, хто, на думку властей, припускався ідеологічних збочень.

Наступ на ідеологічному фронті у повоєнний період не був випадковим. У роки війни мільйони радянських людей — фронтовики, особи, що були вивезені на роботи до Німеччини, вперше побачили життя в розвинених країнах Заходу на власні очі. Порівняння добробуту, культури в побуті в західних країнах навіть в умовах війни з власним досвідом було не на користь радянської системи. Саме це насамперед змусило власті розгорнути галасливу кампанію викриття «західного способу життя», критики всіх, хто виявляв сумнів у перевагах радянського способу життя або не погоджувався з ідеологічними постулатами КПРС.

Тон ідеологічній кампанії в країні задали постанова ЦК ВКП(б) «Про журнали «Звезда» і «Ленинград» від 14 серпня 1946 р. та серія наступних партійних документів з питань літератури, мистецтва, науки, прийнятих протягом 1946—1948 рр. Однак кампанія звинувачення в ідеологічних збоченнях діячів української культури почалася раніше — ще в роки війни 31 січня 1944 р. Й Сталін виступив на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) з приводу повісті О. Довженка «Україна в огні» із звинуваченням автора в антиленінських помилках . Ці абсолютно безпідставні твердження були розтиражовані засобами масової інформації. Вже після війни, її липня 1945 р., повертаючись до цих трагічних подій, які, враховуючи умови тих часів, означали для автора творчу смерть, О. Довженко в своєму щоденнику з біллю писав « невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в непотуранні глупості людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?» Кампанія, спрямована проти талановитого митця, продовжувалась і в повоєнні роки. За «рекомендацією» М. Хрущова владні структури не підтримали повернення Довженка в Україну з Москви.

Слідом за постановою ЦК ВКП(б) серію постанов з ідеологічної роботи прийняв ЦК КП(б)У. Вони відкрилися матеріалами пленуму ЦК КП(б)У, що відбувся 15—17 серпня 1946 р., на якому М. Хрущов у своїй доповіді закликав розгорнути роботу в республіці щодо викриття буржуазно-націоналістичної ідеології та націоналістичних помилок. Це був сигнал для початку атаки на всіх ділянках роботи.

У серпні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в «Нарисі історії української літератури». Авторів книги звинуватили в поданні історії літератури в буржуазно-націоналістичному дусі, у спробах відродити буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України 24 серпня центральний орган Комуністичної партії газета «Правда» піддала гострій критиці український журнал сатири і гумору «Перець», після чого негайно з'явилася постанова ЦК КП(б)У із звинуваченням журналу у друкуванні ідеологічно шкідливих творів. У постанові про журнал «Вітчизна» ЦК КП(б)У звинувачує цей журнал у тому, що на його сторінках з'являються шкідливі твори і статті, в яких нібито протягуються ворожі радянському суспільству ідеї і концепції, ідеалізуються пережитки старовини у побуті та свідомості людей.

Гострій і необ'єктивній критиці була піддана діяльність українських істориків. У Західній Україні розгрому зазнали такі відомі історики, учні М. Грушевського, як І. Кригіякевич, М. Кордуба. Власті зробили і суворі оргвисновки — у Львові були ліквідовані відділи інститутів історії України, української літератури та економіки АН УРСР, внаслідок чого багато вчених залишилися без роботи.

Нагнітання істерії в науковому та культурному житті республіки посилилося в 1947 р., коли на короткий строк (березень—грудень) ЦК КП(б)У очолив надісланий з Москви Л. М. Каганович. У постанові ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України АН УРСР» нищівній критиці була піддана діяльність інституту за всі 30 років його історії Критика була спрямована насамперед проти останніх праць інституту нарисів і курсу з історії України, підготовлених за участю провідних співробітників С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова. Набір обвинувачень був стандартним — відхід від марксизму, політичні помилки, перекручення буржуазно-націоналістичного характеру.

Особливо важким 1947 р. виявився для письменників Жертвами цькування, організованого властями, стали відомі митці М. Рильський за поетичні твори останніх років, зокрема поему «Мандрівка в молодість», Ю.Яновський за роман «Жива вода», І.Сенченко за повість «Його покоління» Критикувалися і львівські поети та прозаїки — П. Карманський, М. Рудницький та ін. Прийом 19 вересня 1947 р. Л. Кагановичем та М. Хрущовим групи письменників перетворився з розмови про творчість на образливе каяття митців у припущених помилках.

У 1948 р в країні розгорнулася кампанія боротьби з генетикою, яку оголосили «псевдонаукою». У ті роки Всесоюзну академію сільсько-господарських наук очолював агроном Т. Д. Лисенко, який дотримувався антинаукових поглядів у біології. За підтримки Й. Сталіна та М. Хрущова він розгорнув справжню війну проти наукової генетики, поглядів її провідних всесвітньо відомих учених Вейсмана і Моргана Сесія ВАСГНІЛ у серпні 1948 р. закріпила перемогу Т. Лисенка над «вейсманістами-морганістами». В Україні у серпні—жовтні 1948 р відбулися обласні та республіканська наради працівників біологічних, сільськогосподарських та медичних наук, на яких були піддані критиці провідні вчені О. Богомолець, Р. Кавецький, Ю Спасокукоцький, М. Холодний, які були гордістю української науки. Такі відомі вчені-педагоги, як І. Поляков і Л. Делюк (Харків), С. Гершензон і М. Гришко (Київ) та багато інших, були усунуті від наукової та викладацької роботи.

Ідеологічна чистка була здійснена також в інших галузях науки, для чого використали таку форму, як дискусія з питань філософії (1947), біології (1948), фізіології (1950), мовознавства (1950), політичної економії (1951).

У 1949 р. в країні розгорнулась кампанія боротьби проти «безродного космополітизму», «низькопоклонства перед Заходом», яка відразу набула антисемітського спрямування. На Україні її розпочала газета «Радянська Україна», виступивши 19 лютого з редакційною статтею на цю тему. Для цькування осіб єврейської національності, на жаль, була використана трибуна пленуму. Спілки письменників України. У ході цих кампаній поряд з трагічними нерідко виникали і трагікомічні ситуації. Так, літературознавці Є. Адельгейм та І. Стебун — автори наклепницького листа на ім'я Л. Кагановича 28 серпня 1947 р., в якому вони звинувачували у націоналізмі й антисемітизмі письменників А. Малишка, В. Бичка, С. Крижанівського, Д. Косарика та І. Неходу, незабаром самі стали жертвами викривальної кампанії проти «безродних космополітів».

Не вщухали кампанії боротьби і проти українського націоналізму які грізними хвилями майже щорічно накочувалися на творчу інтелігенцію України 2 липня 1951 р. газета «Правда» надрукувала редакційну статтю «Проти ідеологічних викривлень у літературі», в який нищівній критиці було піддано українських митців. Вістря статті число спрямовано проти талановитого поетичного твору В. Сосюри «Любіть Україну», написаного у 1944 р. Цей ліричний твір, пройнятий ніжною любов'ю до своєї батьківщини, рідної землі, мови, насправді здатний пробуджувати лише добрі почуття.

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води,

в годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди!

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Стаття в «Правді» стала початком нової кампанії обвинувачень на адресу творчої інтелігенції, насамперед письменників, поетів їх обвинувачували у націоналістичних збоченнях, архаїзації старовини, любуванні минулим. У липневому номері журналу «Жовтень» за 1951 р. було розкритиковано за ці «помилки» відразу 34 письменники.

Розгромна критика перекинулася на музику. Так, було піддано критиці опери Г. Жуковського «Від усього серця» та К. Данькевича «Богдан Хмельницький» Драматург О. Корнійчук, який систематично цькував своїх колег по Спілці письменників за ідеологічні перекручення, сам зазнав остракізму як співавтор (разом з В. Василевською) лібретто опери «Богдан Хмельницький»

Про масштаби розгорнутої у повоєнні часи ідеологічної кампанії свідчить той факт, що з 1946 по 1951 р ЦК КП(б).У прийняв 12 постанов з ідеологічних питань. Сотні митців і вчених зазнали в них розгромної критики. За обвинуваченням у націоналізмі з партії з січня 1949 р. по вересень 1952 р. було виключено 22 175 осіб.

У 1990 р. напередодні заборони Комуністична партія України під натиском громадськості повернулася до ганебних постанов, прийнятих у 1946—1951 рр. , визнавши авторитарно-волюнтаристський підхід у них до оцінки художнього творчого процесу, що гальмувало творчі пошуки діячів культури та науки, призводило до вилучення з культурної спадщини українського народу багатьох імен. Запізніле визнання партією своїх постанов як політично помилкових було слабкою втіхою для тих, хто постраждав у повоєнні роки від свавілля партійної номенклатури.

На початку 50-х років у країні та всіх її регіонах продовжували наростати суперечності між невирішеними проблемами економічного та духовного життя народу, з одного боку, та інтересами партійно-державної номенклатури — з другого. Влада виявляла вперте небажання, а швидше, нездатність здійснити зміни у політичному, економічному та духовному житті суспільства.

Ситуація в країні на початку 50-х років з кожним роком погіршувалась з полиць магазинів у містах зникли м'ясо, масло, інші продукти харчування. Черги в магазинах стали звичайним явищем. Безумовний пріоритет у розвитку важкої промисловості призводив до нестачі товарів широкого вжитку. Село було доведено до жалюгідного стану, там назрівав вибух Економічно та екологічно не обгрунтовані проекти «великих сталінських будов» важким тягарем лягли на бюджет.

У такий складний час керівники партії та уряду замість пошуків шляхів виходу з важкого становища, розроблення ефективної економічної політики розгорнули пошуки винуватців бід у країні. Це призвело до нових гучних кампаній та репресій.

Протягом 1952 р. у Москві, а згодом в Україні були сфабриковані «справи лікарів — убивць». Арештованих лікарів без будь-яких підстав звинувачували у вбивстві відомих діячів КПРС, які насправді померли в різний час від хвороб, у шпигунській діяльності, створенні терористичних організацій. На роль «лікарів — убивць» обрали най видатніших представників медичної науки Головного терапевта Радянської армії академіка М. Вовсі, особистого лікаря Й. Сталіна академіка В. Виноградова та ін. В Україні «справи лікарів» відкрив харківський професор, відомий терапевт В. Коган-Ясний, якому довелося провести в катівнях КДБ кілька місяців

1953 р. в Україні почався кампанією нагнітання психозу в суспільстві з приводу нібито активізації в республіці українського і єврейського буржуазного націоналізму Черговий з'їзд комсомолу України, який відбувся в січні 1953 р., було використано як трибуну для викриття підступів ворогів. Раптово цим кампаніям було покладено край.

5 березня 1953 р помер Й. Сталін, людина, яка понад 30 років очолювала Комуністичну партію і Радянську державу, диктатор, який визначав політику країни, напрями розвитку в усіх її регіонах. В історії України відкрився новий етап.