НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В РОКИ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ І ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ТА КУЛЬТУРИ (1946-1953 рр.)

СТАНОВИЩЕ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ У ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД. ГОЛОД В УКРАЇНІ 1946—1947 рр.

На відміну від індустріального сектора економіки, що розвивався у повоєнні роки досить високими темпами, її аграрний сектор залишався у занедбаному стані. В роки війни село зазнало величезних людських та матеріальних втрат, які боляче вдарили по селянству. Було спалено близько 30 тис. сіл, знищено майже всі машинно-тракторні станції, пограбовано сільськогосподарську техніку. Війна відкинула сільське господарство України майже до рівня 1921 р. Доводилося починати майже з нуля. Особливо гостро відчувалася нестача техніки, тяглової сили. В перші повоєнні роки хлібороби нерідко використовували як тяглову силу велику рогату худобу або самі впрягалися в плуг.

Біди повоєнного села були наслідком не тільки лихоліття війни, а й неправильної політики щодо села пануючої в країні адміністративно-командної системи, правлячої Комуністичної партії. Після війни був продовжений започаткований ще у 20-ті роки економічно необгрунтований процес перекачування коштів з села до інших галузей народного господарства, насамперед до важкої промисловості. За роки четвертої п'ятирічки централізовані і колгоспні капіталовкладення у сільське господарство становили лише 15 відсотків від загальної суми капіталовкладень у народне господарство. Багато важливих об'єктів на селі, які потребували значних коштів, сучасної техніки, зводилися методом «народної будови» з використанням мізерних місцевих ресурсів, що негативно відбивалося на темпах робіт, якості та технічному стані новобудов. За 1946—1953 рр. у аграрній галузі країни було вироблено 298 млрд крб національного доходу, а використано в ній тільки 193 млрд (64,8 відсотка), решту було направлено в інші сфери економіки До того ж кошти для села використовувалися не завжди ефективно.

Серйозним недоліком було некваліфіковане керівництво сільським господарством на всіх рівнях. Централізація керівництва призводила до того, що всі питання управління сільським господарством були зосереджені в центрі.

Політику партії в галузі сільського господарства, як і в інших галузях, визначали партійні функціонери. Чого вартий такий факт, як призначення в березні 1947 р. секретарем ЦК КП(б)У з сільського господарства М. С. Патоличева, військового за освітою, який до цього був секретарем ЦК ВКП(б), зовсім не знав умов України і ніколи не працював у галузі сільського господарства. З перших секретарів ЦК КП(б)У повоєнного часу М. С. Хрущова (1938—1949 рр., з перервами), Л. М. Кагановича (березень—грудень 1947 р.), Л. Г. Мельнікова (1949—1953 рр.) тільки М. С. Хрущов дещо розбирався в проблемах сільського господарства. В цілому слід зазначити, що становище з керівними кадрами після війни було складним. У 1948 р. навіть серед секретарів обкомів КП(б)У половина керівників не мали вищої освіти. На якість керівництва негативно впливала надзвичайна плинність кадрів. Наприклад, за перші півтора повоєнні роки змінилося 83 відсотки голів райвиконкомів, за 1946 р. знято 833 голови колгоспів.

Громіздке планування, регламентація геть усього, гігантоманія, надмірна централізація, коли всі питання вирішувалися у Москві, або в кращому випадку у Києві — все це завдавало нечувано болючих ударів по сільському господарству. Недоліком також було те, що продовжувався курс на екстенсивне ведення господарства збільшення продукції за рахунок розширення посівних площ, кількості поголів'я худоби тощо. В 1946 р. в умовах, коли не вистачало техніки та тяглової сили, Україні було запропоновано збільшити посівні площі порівняно з минулим роком на 1965,8 тис. га.

У визначенні планів державних хлібозаготівель у колгоспах процвітав волюнтаризм. Вони визначалися, як пізніше змушений був визнати у своїх мемуарах М. С. Хрущов, вольовим методом «При цьому виходили в основному не з того, що буде вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, стягнути у народу в засіки держави» (Хрущев Н. С. Воспоминания Избр. фрагменты —М, 1997 —С 202). Причому право збільшувати плани хлібозаготівель колгоспам, які отримали добрий врожай, було надано місцевим органам влади.

Справжньою бідою було знищення на селі економічної мотивації виробника до праці внаслідок нехтування властями принципом матеріальної зацікавленості. Колгоспи змушені були здавати вироблену продукцію за надзвичайно низькими заготівельними цінами, які навіть не покривали транспортних витрат на доставку продукції до заготівельних пунктів. Наприклад, колгоспам по обов'язкових поставках виплачували за 1 кг. борошна 1 коп., а м'яса — 23 коп. Водночас у роздрібній державній торгівлі ціни були значно вищими 1 кг. борошна — 31 коп., а м'яса — 1 крб 50 коп. Щодо насіння, то воно поставлялося селянам за цінами, які в 15—20 разів перевищували заготівельні ціни на ці культури. Надзвичайно низькою була оплата праці в колгоспах, вона мала символічний характер. Високі ціни були встановлені за користування технікою машинно-тракторних станцій.

Основним джерелом доходів для колгоспників залишалося власне присадибне господарство. За підрахунками вчених, воно давало грошових доходів —70 відсотків, м'яса — 80, картоплі — 90, яєць — 96 відсотків. Проте існуючі на той час податки перекривали і це джерело доходів. Крім податку на землю держава встановила натуральні податки у вигляді молока, м'яса, яєць тощо. Діяли навіть податки на плодово-ягідні дерева, кущі В зв'язку з неможливістю сплачувати надмірно високі податки селяни іноді вдавалися до вирубування садів. Безправним було соціальне становище селян: вони не мали паспортів, тобто не мали змоги вільно міняти місце проживання, були позбавлені навіть права на мізерну пенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонено було створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян.

Серед причин застійних явищ у сільському господарстві слід згадати і звичайну безгосподарність. Після війни в село направлялося багато техніки, однак використовувалась вона не завжди ефективно для її збереження більшість МТС та колгоспів не мали належних приміщень. До того ж у МТС щорічно змінювалося до третини фахівців. У тваринництві високим був падіж худоби. Так, у 1945 р. 2,8 відсотка великої рогатої худоби, 5,4 — свиней, 6,7 відсотка овець і кіз.

Весь комплекс перелічених вище причин призвів до незадовільного стану сільського господарства. Звичайно, несприятливі погодні умови також негативно впливали на врожаї.

Зима 1945—1946 рр. виявилася малосніжною, а весняно-літні місяці (квітень, травень, червень) найбільш засушливими за останні 50 років. Як наслідок цього, врожайність зернових у 1946 р. виявилася надзвичайно низькою — в середньому по Україні 3,8 ц/га, проте в деяких областях вона взагалі була мізерною — 0,6—1,4 ц/га, тобто деякі колгоспи не змогли навіть повернути зерно, що було посіяне. Валовий збір зерна виявився у 2,5 раза менший, ніж у довоєнному 1940 р. Однак можновладці, не зважаючи на катастрофічний неврожай, встановили колгоспам нереальні плани хлібозаготівель. У деяких областях, наприклад Кіровоградській, вони перевищували реально зібраний колгоспами врожай ЦК КП(б)У, керований М. С. Хрущовим, протягом жовтня—листопада з маніакальною настирністю кожного тижня обговорював питання про хід хлібозаготівель. Проте виконати план було неможливо. При плані 5846 тис. т. на 20 жовтня було здано 3522. За наступний місяць, незважаючи на посилений адміністративний тиск, вдалося зібрати ще 81 тис. т. Будь-яких резервів у селі не залишалося Перший секретар ЦК КП(б)У, Голова Ради міністрів УРСР М. С. Хрущов, усвідомлюючи неспроможність виконати нереальний план, подолавши страх, звернувся особисто до Й. Сталіна з проханням зменшити план. Відповідь не забарилася — 26 листопада до Києва надійшла директива ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР за підписами Й. Сталіна та А. Жданова Керівництво України звинувачувалося в нездатності вилучити хліб, який нібито є ще в колгоспах Директива вимагала покінчити з «небільшовицьким ставленням» до хлібозаготівель і пропонувала суворо судити приховувачів хліба і забезпечити його здавання державі

Московська директива стала основою для чергової постанови ЦК КП(б)У про посилення хлібозаготівель, але вона так і залишилася на папері, оскільки на той час в селі не залишилося хліба навіть на харчування селян. Важким було становище і з кормами для худоби, що призвело до посилення падіжу худоби.

Узимку в 1946—1947 рр. в Україні почався голод, який охопив значну територію, особливо південь, зокрема Одеську, Ізмаїльську, Кіровоградську, Миколаївську, Херсонську, Дніпропетровську області. Голод поширився навіть на найродючішу Полтавську область.

Трагічне становище селян в ті часи відбилося в їх листах до своїх синів та братів, які служили в Радянській Армії. Цим листам не судилося дійти до адресатів. Затримані цензурою, вони дають уявлення про безвихідне становище, в якому опинилося селянство А. Загребельна з с. Куцуруб Очаківського району писала «Вася Живемо погано, не лише ми, а усі люди. Приходить весна, картоплі нема хліба нема і нічим сіяти, працювали в колгоспі, а нічого не отримали, як далі жити, не знаю » (Шпитюк М. Голодомори XX століття — К, 1997 — С 54). Таким же безрадісним був лист К В Форманюк з сусіднього с Дмитрівки. «Народ ведуть на голодну смерть. Від недоїдання я не можу на ногах ходити» (Там само) Аналогічні за змістом листи йшли до армії і з інших областей України 15 січня 1947 р. хлопчик з Кіровоградської області писав брату «У нас зовсім нічого немає з продуктів, хліб ми вже забули, коли бачили. Зараз становище дуже важке. Батько і мати пухлі від голоду. Доведеться нам, брате, вмирати голодною смертю». (Голод в Україні 1946—1947 Документи і матеріали — К, 1996 — С 247).

У березні—червні 1947 р. в Україні було зафіксовано 764 випадки канібалізму, кількість померлих від голоду серед госпіталізованих хворих досягла 101 637 осіб (Бглас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917—1953 Суспільно-політичний та історико-правовий аспекти Кн 1 — К, 1994 — С 354, 355). За станом на 20 червня 1 154 378 осіб хворіли на дистрофію (Там само). І всі ці страшні факти спостерігалися в центрі Європи в середині XX ст.

Тільки навесні 1947 р., коли становище стало зовсім нестерпним, рішенням союзних органів Україні була надана продовольча та насіннєва позики. Було виділено також безплатно 140 млн крб для організації безплатного харчування населення. Це дещо полегшило становище населення України.

Мимоволі постає питання чи можна було уникнути голоду в 1946— 1947 рр? Безумовно. Такої думки додержуються вчені та практики сільського господарства.

По-перше, Радянський Союз, незважаючи на неврожай, отримав у сільському господарстві в 1946 р. валової продукції на вісім відсотків більше, ніж у попередньому році.

По-друге, можна було по-іншому розпорядитися зерном, яке було у держави. Адже в 1946 р. значна кількість зерна була поставлена до Польщі, Болгарії, Румунії, Чехословаччини, Східної Німеччини. Загальний експорт зерна з Радянського Союзу (в основному безплатний) становив у той рік 1,7 млн т. Якби навіть частина цього зерна потрапила на допомогу потерпілим, голоду можна було б уникнути. Проте геополітичні інтереси керівництва Радянського Союзу виявилися вищими за інтереси власного народу.

Нарешті, тими ресурсами, які залишилися у держави, можна було б скористатися більш продуктивно, щоб надати допомогу не тоді, коли масового характеру набула смертність населення від голоду а значно раніше.

Отже, є всі підстави вважати, що голоду 1946—1947 рр. можна було уникнути.

У наступні роки добитися значних позитивних зрушень на селі не вдалося. Причому не можна стверджувати, що партійні та радянські органи обходили увагою проблеми сільського господарства. Вони обговорювалися на численних пленумах партійних комітетів, нарадах, де приймалися докладні постанови, складалися багато обіцяючі програми. Однак більшість з них не відбивала реальні потреби села.

19 серпня 1946 р. Рада міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) прийняли спільну постанову «Про заходи щодо ліквідації порушень статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах», в якій виступили проти розтягування колгоспних земель та реманенту, порушень демократичних засад управління в колгоспах. Поряд з позитивними заходами в ній були пропозиції, що йшли врозріз з інтересами селян. Колгоспи звинувачувались у негосподарській витраті трудоднів, а також збільшенні розмірів присадибних ділянок колгоспників. В Україні в кожному колгоспі було виявлено в середньому по 32 випадки перебільшення розмірів присадибних ділянок. На основі постанови ділянки, які були основним джерелом доходів селян, негайно почали скорочувати. На березневому пленумі ЦК КП(б)У у 1947 р. М. Хрущов рапортував, що за півроку після постанови колгоспам повернуто 581 тис. га. землі. Значну частину цієї площі становили землі, відрізані від присадибних ділянок селян, як такі, що перевищували встановлені норми. Керівників не засмучувало навіть те, що через смужжя відрізані ділянки часто не можна було приєднати до колгоспних земельних масивів і після вилучення у селян вони просто заростали бур'яном.

Численні плани розвитку сільського господарства у повоєнний період, що розроблялися в тиші номенклатурних кабінетів, були відірвані від реалій життя, тому так і залишалися на папері. Така доля спіткала, зокрема, викладений у спільній постанові ЦК ВКП(б) та Ради міністрів СРСР трирічний план розвитку громадського колгоспного та радгоспного тваринництва (1949—1951 рр.). Його завдання мали необгрунтований характер, не враховували фактичний, вкрай занедбаний стан тваринництва і його матеріально-виробничої бази. Як наслідок план в Україні та в цілому по СРСР було провалено. Це відверто визнав пізніше і М. Хрущов, який в 1958 р. зазначав, що громадське тваринництво в колгоспах виявилось економічно невигідним, колгоспники дедалі менше ним займалися, і планові завдання зависали у повітрі.

Усі повоєнні роки в історії сільського господарства заповнені прожектерськими планами, які завдавали нових ударів по селянству. В 1946 р., коли в українському селі лютував голод, з ініціативи М. Хрущова було розпочато економічно необгрунтовані роботи щодо освоєння заплавів Дніпра, його притоків Ірпіня, Остра та інших річок. У 1948 р. розгорнулася нова кампанія — по меліорації земель і осушенню боліт. Всупереч очікуваних наслідків на осушених землях укіс трав не збільшився, а навпаки, зменшився. Проте й це не застерегло М. Хрущова та інших горе — керівників від нових експериментів.

Один із них виявився у спробах створити замість сіл «агроміста» з населенням по п'ять тисяч мешканців. Ця кампанія супроводжувалась ліквідацією «неперспективних» сіл. І хоча від витівок створення «агроміст» швидко відмовились, кампанія щодо ліквідації невеликих сіл продовжувалась кілька десятків років. Внаслідок розпочатої в 1950 р. за ініціативою М. Хрущова кампанії укрупнення колгоспів в Україні замість 26 412 колгоспів стало 14 433, тобто їх кількість зменшилася на 45 відсотків (не враховуючи колгоспи західних областей УРСР). На кожний колгосп стало припадати 1628 га. землі Щоправда, економічні наслідки цього експерименту досі ніхто не проаналізував.

У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва.

Оскільки колгоспники, одержуючи в артілях мізерну плату за свою працю, неохоче працювали на колгоспних ланах та фермах, президія Верховної Ради СРСР 21 лютого 1948 р. прийняла указ «Про зиселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом кожного, хто не виробив встановленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. Якщо враховувати, що мінімум трудоднів виробляли в той час 12—23 відсотки колгоспників, можна уявити, які широкі можливості для свавілля властей відкривав указ. З часу його прийняття до -ипня 1950 р. було винесено 11 991 «громадський вирок» про виселення селян за межі України. Серед них були люди похилого віку, інваліди, учасники війни. Як з'ясувалося в ході перевірки рішень, представники властей використовували виселення для розправа з людьми за критику. Не випадково 17 відсотків вироків було скасовано (Шаповал Ю І Україна 20—50-х років сторінки ненаписаної історії — К, 1993 — С 273).

Насильницькими методами у повоєнні роки була проведена колективізація сільського господарства у західних областях УРСР. У Закарпатті селянство вітало ліквідацію поміщицького землеволодіння, це в колгоспи селяни цієї та інших західних областей вступали неохоча. На початок 1949 р. відсоток колективізації коливався від 10 (Станіславська обл.) до 78,3 (Дрогобицька обл.). Тільки використовуючи адміністративно-вольові, насильницькі методи, властям вдалося в основному завершити колективізацію вона охопила 1,5 млн відсотка) селянських господарств. У західних областях було створено 7200 колгоспів, 237 машинно-тракторних станцій. Проте колгоспи працювали неефективно, що змушені були визнати і партійні органи. На початку 1948 р. ЦК КП(б)У визнав роботу щодо організаційно-господарського зміцнення колгоспів незадовільною.

Трудівники села у повоєнний час всупереч всім труднощам, бідам, що звалювалися на їх плечі, своєю звитяжною працею у надзвичайно важких умовах забезпечували основні потреби країни у продуктах харчування.

Доброї згадки заслуговують насамперед ті, хто йшов попереду, самовіддано, безкорисливо працюючи на колгоспних ланах та фермах. У той час на Україні були широко відомі імена майстрів вирощування кукурудзи М. Озерного (Дніпропетровська обл.) та О. Хобти (Київська обл.), бригадира першої жіночої тракторної бригади Я. Ангеліної (Донецька обл.), ланкової, яка вирощувала небувалі врожаї цукрового буряку, С. Виштак (Київська обл.), бригадира тракторної бригади О. Гіталова (Кіровоградська обл.) та багатьох інших працьовитих механізаторів, тваринників, полеводів. Це завдяки їм зростали посівні площі, хоча й повільно, збільшувалися врожаї сільськогосподарських культур і продуктивність тваринництва. Серед колгоспів виділялися артілі, керівникам яких вдалося попри всі труднощі налагодити виробництво на основі ефективного використання сучасних технологій. Це колгосп «Здобуток Жовтня» у Київській (згодом Черкаській) обл. (голова — Ф. Дубковецький), їм. Будьонного в Одеській обл. (голова — М. Посмігний), їм. Орджонікідзе в Харківській обл. (голова — Г. Могильченко). На жаль, численні розповіді про ці колгоспи на сторінках газет та в радіопередачах були своєрідним прикриттям загальної занедбаності колгоспів України.

На кінець п'ятирічки аграрний сектор порівняно з іншими дав найнижчі результати. За розмірами посівної площі, валовим збором зерна, його врожайністю країна залишалася майже на рівні 1914 р. В Україні, незважаючи на розширення посівних площ, валовий збір зернових у 1953 р. не досяг рівня 1940 р., нижчою також була їхня врожайність. У 1953 р. середні надої молока від корови становили всього 1181 кг. І хоча валове виробництво цукрових буряків, жита, кукурудзи, м'яса, яєць дещо перевершило довоєнний рівень, у цілому виробництво продуктів харчування та сировини значно відставало від зростаючого попиту на них. Лякав відток з села працездатного населення, особливо молоді. За перші п'ять повоєнних років чисельність колгоспного селянства в Україні зменшилась на 386 тис. осіб (без урахування демографічних зрушень у західних областях) Водночас з трибун повідомлялося про значні успіхи сільського господарства. В 1948 р. у доповіді про чергову річницю. Жовтневої революції В. Молотов повідомив, що за врожайністю та валовим збором зерна в СРСР перевищені довоєнні показники. Ще через рік інший лідер КПРС Г Маленков заявив про те, що в країні вирішена зернова проблема. Проте всі ці заяви були голослівними, грунтувалися на сфальсифікованих даних, що пізніше (у 1953 р.) визнали і самі лідери КПРС.

Внаслідок серйозного відставання сільського господарства дуже повільно підвищувався матеріальний добробут народу Щоправда, ще 14 грудня 1947 р. вдалося відмінити в країні карткову систему. Однак скасування її пройшло паралельно із значним підвищенням роздрібних цін у торгівлі і проведенням конфіскаційної грошової реформи. Вклади населення були зменшені в 10 раз, у такій самій пропорції було проведено обмін грошей. Все це створило базу для широко розрекламованого у пресі наступного триразового зниження цін у 1948—1950 рр. (вони знизилися за цей час на 43 відсотка).

Значного розмаху у повоєнний період набуло житлове будівництво на селі. Однак досягнути наміченого в планах рівня матеріального добробуту у повоєнні роки не вдалося. Занедбаність сільського господарства ставала все серйознішою перешкодою на шляху подальшого розвитку.