Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В РОКИ ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ І ПОДАЛЬШОГО РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ТА КУЛЬТУРИ (1946-1953 рр.)

ЗМІНИ У МІЖНАРОДНІЙ ОБСТАНОВЦІ ТА ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

Розвиток України у повоєнний час відбувався в принципово іншій порівняно з попередніми роками міжнародній обстановці, яка наклала відбиток на внутрішні процеси в республіці. Війна змінила співвідношення сил між провідними країнами світу. Радянський Союз вийшов з війни з ореолом переможця І хоча економіка країни зазнала величезних втрат і руйнувань, політичний авторитет її зріс, а відповідно посилився і вплив на вирішення проблем повоєнного устрою світу. Й. Сталін вдало використав цей чинник для закріплення у міжнародних договорах територіальних змін, що сталися в світі на користь СРСР напередодні та в ході Другої світової війни. Це мало принципово важливе значення для майбутньої долі українського народу.

У 1945 р. здійснилася споконвічна мрія українського народу про повне возз'єднання своїх земель. На той час не возз'єднаним з Україною залишалося лише Закарпаття. Ще під час війни, у січні- лютому 1944 р., відбувся обмін посланнями між Головою Ради Народних Комісарів СРСР Й. Сталіним і Президентом Чехословацької Республіки Е. Бенешем стосовно майбутньої долі Закарпатської України. Обидва політичні діячі висловились проти вирішення проблеми в однобічному порядку Чехословацька Республіка пішла назустріч прагненням закарпатських українців, які на першому з'їзді Народних комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 р. висловились за возз'єднання з Українською РСР.

Позиція Радянського Союзу та Чехословацької Республіки була закріплена у двосторонньому договорі, який був підписаний у Москві 29 червня 1945р. В ньому зазначалось «Закарпатська Україна возз'єднується, в згоді з бажанням, проявленим населенням Закарпатської України, і на підставі дружньої угоди обох Високих Договірних.

Сторін, з своєю споконвічною батьківщиною — Україною, і включається до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки». Незалежно від того, які цілі ставив Й. Сталін, добиваючись приєднання Закарпатської України до СРСР, ця подія відіграла величезну роль в історичній долі українського народу, якому, врешті-решт, вдалося об'єднати всі свої етнічні землі в єдиній державі Почуття, які заполонили кожного свідомого українця в той час, добре передав видатний український режисер та письменник О. Довженко. 30 червня 1945 р., в день, коли повідомлення про цю видатну подію з'явилося в пресі, він у своєму щоденнику записав «Сьогодні сталася ве-лика подія в житті мого народу. Уперше за тисячу літ, за всю свою нещасливу історію об'єднався він в єдину сім'ю. Сповнилась мрія століть. Сповнилась і моя мрія, мрія мого красивого Кравчини Благословена будь, моя многостраждальна земле! Дай розуму і сумління керівникам твоїм. Благословений будь народе мій ласковий, добрий! Будь сильний, терпеливий». (Довженко О. Господи, пошли мені сили Щоденник, кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи — X, 1994 — С 249).

Одним із найважливіших міжнародних питань повоєнного часу, що безпосередньо стосувалися України, було визнання Сполученими Штатами Америки та іншими державами антигітлерівської коаліції західних кордонів Радянського Союзу. Договір СРСР та Чехословацької Республіки, відмова Румунії від претензій на Буковину створили сприятливі умови для позитивного вирішення проблеми. Набагато складніше було вирішити проблему законності возз'єднання західноукраїнських земель з УРСР на міжнародному рівні через протидію підтримуваного США та Великою Британією емігрантського уряду Польщі, який продовжував вважати Західну Україну польською територією. Позиція польської сторони змінилася лише після приходу до влади на звільненій Червоною Армією території Польщі нового уряду — Польського комітету національного визволення, внаслідок того відкрилась можливість врегулювати питання про радянсько- польський кордон на двосторонній основі. Згодом ця проблема була вирішена і на міжнародному рівні

У лютому 1945 р. під час зустрічі глав урядів СРСР, США та Великої Британії у Криму, в Ялті, було прийнято постанову «Про Польщу» як спільне рішення глав урядів трьох держав — Й. Старша, Ф. Рузвельта і У. Черчілля. Східним кордоном Польщі мала стати лінія Керзона з деякими відхиленнями від неї на 5—8 км. на користь Польщі за рахунок українських земель Лемківщини. Отже, Й. Сталін добився юридичного визнання провідними західними країнами приєднання до Радянського Союзу Галичини із включенням її до складу Української РСР. Це розв'язало йому руки у боротьбі проти українського національно-визвольного руху в Західній Україні, який з особливою силою розгорнувся там у повоєнний час.

Слід також зупинитися на характеристиці ще одного далекосяжного кроку Радянського Союзу, який сприяв піднесенню міжнародного авторитету України. Побоюючись того, що Радянський Союз може опинитися наодинці з капіталістичним світом у вирішенні проблем повоєнного устрою, Народний комісаріат закордонних справ СРСР ще в роки війни розгорнув роботу щодо створення в семи союзних республіках республіканських наркоматів іноземних справ з наданням їм певних зовнішньополітичних повноважень. Кінцевою метою цих планів було добитися представництва республік у міжнародних організаціях та асамблеях. Коли радянський уряд вперше порушив це питання, уряди США та Великобританії відхилили пропозиції Радянського Союзу, мотивуючи це відсутністю у союзних республік статусу суб'єктів міжнародного права. Долаючи цю перешкоду, ЦКВКП(б) і Верховна рада СРСР на початку 1944 р. пішли на децентралізацію загальносоюзних наркоматів і створення республіканських наркоматів іноземних справ у двох республіках — Україні та Білорусі. В цьому році VI сесія Верховної Ради УРСР своїм законом утворила в Україні союзно-республіканський Народний комісаріат іноземних справ. Офіційно цей крок пояснювався зростанням політичного, економічного і культурного значення України, збільшенням її ваги на міжнародній арені Створення наркомату іноземних справ ліквідувало формальну перешкоду до вступу України до міжнародних організацій. Щоправда, спробам деяких зарубіжних країн після створення наркомату встановити прямі дипломатичні відносини з Україною Москва відразу поклала край Це стало можливим лише після проголошення у 1991 р. незалежності України.

Розширення зовнішньополітичних функцій УРСР мало позитивне значення: світ дізнався про існування України. Вона отримала змогу використання трибуни міжнародних форумів, що сприяло піднесенню її авторитету в світі.

Україна в числі 51 країни світу виступила одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй. У квітні 1945 р. уряд республіки звернувся до учасників конференції ООН у Сан-Франциско, роз'яснюючи своє право бути засновником організації, яка покликана стати основним міжнародним інструментом вирішення проблем, що виникають у світі. У зверненні вказувалося на великі жертви українського народу у війні (солдати з України становили п'яту частину Червоної Армії), на вівтар перемоги було покладено усі матеріальні ресурси республіки Уряд УРСР запевняв, що Україна зможе зробити вагомий внесок і в справу зміцнення миру та загальної безпеки.

Українську делегацію, що 6 травня 1945 р. прибула до Сан-Франциска для участі в роботі конференції, очолював Д. Мануїльський 25 червня відбулося урочисте підписання Декларації про створення

Організації Об'єднаних Націй. Від України її підписав Д. Мануїльський 47 учасників Сан-Франциської конференції проголосували за прийняття України до ООН. Її представники були обрані до дев'яти комітетів та комісій організації. Головою одного з провідних комітетів — політичного та безпеки — став Д. З. Мануїльський

10 січня 1946 р. у Лондоні відкрилась перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. На ній Україна разом з іншими 17 країнами була обрана членом Економічної та Соціальної рад строком на один рік її представники увійшли до численних органів ООН. Статистичної комісії, Комісії З прав людини, Комітету в справах біженців і переміщених осіб, Комітету по проведенню заходів щодо консультацій з неурядовими організаціями, Тимчасової підкомісії з економічної відбудови розорених районів, Фіскальної комісії, Комісії народонаселення. Пізніше, з березня 1947 р., Україна стала членом Економічної комісії для Європи. Цей орган займався проблемами економічної відбудови країн Європи.

На другій сесії Генеральної Асамблеї ООН, що відбулася у листопаді 1947 р., Україна, незважаючи на опір ряду країн, насамперед США, була обрана на 1948—1949 рр. членом одного з найважливіших органів ООН — Ради Безпеки.

Провідні члени антигітлерівської коаліції (США та Велика Британія) погодилися з пропозицією Радянського Союзу про участь України в мирному врегулюванні питань з колишніми ворожими державами В складі 21 держави Україна взяла участь у Паризькій мирній конференції, яка обговорювала проекти мирних договорів з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією Конференція, що відкрилася в Парижі 29 липня 1946 р. і продовжувалася кілька місяців, завершилася підписанням мирних договорів з цими державами Разом з представниками СРСР, США, Великої Британії та інших держав світу свій підпис під договорами поставив Міністр закордонних справ УРСР Д. З. Мануїльський. Принципове значення цих договорів для України полягало в тому, що уряди Угорщини та Румунії визнали попередні угоди і відмовились від своїх претензій на українські землі, які раніше входили до їх складу, а потім відійшли до УРСР (Закарпатська Україна, Північна Буковина, Ізмаїльщина тощо).

У 1948 р. Україна разом з іншими країнами взяла участь у розробці та підписанні Дунайської конвенції про судноплавство на Дунаї, яка визначила нові засади співробітництва країн у цьому важливому для України регіоні.

У повоєнний час Україна стала однією з держав-засновниць і учасниць багатьох міжнародних організацій. У липні 1946 р. за її участю була започаткована Всесвітня організація охорони здоров'я, яка розвернула свою діяльність у світі в 1948 р. після ратифікації її Статуту державами світу. В 1948 р. Україна вступила до Всесвітнього поштового союзу, Всесвітньої метеорологічної організації, Міжнародного союзу електрозв'язку. У 1950 р. вона брала участь уже у 20 міжнародних організаціях. Україна завжди рішуче й послідовно підтримувала національні прагнення народів світу, відстоювала ідеї співробітництва в усіх галузях. Корисну діяльність, спрямовану на зміцнення культурних зв'язків України з іншими державами, вона проводила через Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами. Хоча в тодішніх умовах зовнішньополітичні функції і міжнародна діяльність УРСР мали обмежений характер, набуті в ті роки традиції і досвід з успіхом використовуються нині в незалежній Україні.

Позитивно оцінюючи розглянуті раніше аспекти зовнішньополітичної діяльності України, водночас не можна відокремлювати її від великих прорахунків, припущених радянською дипломатією в цілому у повоєнні роки. Гостра політична конфронтація країн Сходу та Заходу, «холодна війна» між ними, створення замкнених воєнних блоків — усі ці та інші загрозливі реалії повоєнної історії є наслідком помилок та прорахунків не тільки таких країн, як СРСР та США, а й тих, хто їх підтримував. Україна беззастережно підтримувала зовнішню політику союзного уряду, не робила навіть спроб її скоригувати. Вона не виступила і проти сталінської політики уніфікації режимів у сусідніх з нею країнах народної демократії, що з'явилися на політичній карті світу після Другої світової війни.

Трагічною помилкою української дипломатії була політика замовчування ганебних фактів дискримінації українського населення в Польській Народній Республіці. Ще під час війни у вересні 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР, а польського — з УРСР до Польщі. Люди за бажанням із збереженням свого майна переселялися на свою етнічну батьківщину. Це було виявом природного права людини обирати місце свого проживання. Проте поступово від добровільного виїзду на батьківщину власті перейшли до складання списків для обов'язкового переселення. Всього у 1945—1946 рр. з Жешувського, Люблінського і Краківського воєводств було виселено 482 109 осіб (122 454 родини), що становило 96,8 відсотка з числа взятих на облік. Із Західної України до Польщі, в свою чергу, було відправлено 480 483 особи (158 614 сімей) (Винниченко І. Україна 1920—1980-х: Депортації, заслання, вислання. — К, 1994. — С. 66—67).

Ганебним актом стосовно українців була так звана акція «Вісла», здійснена польськими властями у квітні—серпні 1947 року. Її метою була повна депортація українського населення з його етнічних територій в західній і північній Польщі на інші землі, які раніше належали німцям. Формальним приводом для початку акції було вбивство вояками Української повстанської армії (УПА) 28 березня 1947 р. в районі с. Яблінка Ліського повіту віце-міністра національної оборони Польської Народної Республіки генерал-полковника К. Сверчевського.

Акція «Вісла» почалася 28 квітня. Шість дивізій війська Польського блокували всі райони компактного проживання українців і почали планомірне здійснення операції виселення з повітів Сянік, Лісько, Перемишль, Березів, Любачів, Ярослав, Томашів Любельський. Методи роботи з населенням були далекі від гуманних на збори сімей з деяких селах відводили 20 хвилин, українців повністю позбавляли нерухомого майна. Виселення супроводжувалось руйнуванням пам'ятників національної культури українців церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек Одночасно здійснювалися каральні заходи щодо вояків УПА, учасників оунівського підпілля. Військово-польові суди за чотири місяці засудили 315 осіб, у тому числі 173 — до страти, причому вироки виконувалися негайно після їх оголошення. Всього в 1947 р. було страчено 372 особи (Акція «Вісла» Документи — Львів, Нью- Йорк, 1997 — С 507) 3873 українці опинилися в концтаборі, який був створений в Явожині на місці колишнього фашистського концтабору.

Всього за повідомленням Генерального штабу війська Польського протягом акції «Вісла» з 29 квітня по 12 серпня 1947 р. виселено 140 575 українців і членів змішаних сімей, які проживали в трьох воєводствах, 22 повітах (Акція «Вісла» Документи — С 34). Проте, на думку деяких учених (Є. Місил), ці дані занижені, оскільки не зраховують тих осіб, які під час здійснення акції перебували в концтаборі, а потім також були вислані. За неофіційними даними, чисельність виселених становила 150 тис. осіб.

Голос протесту з боку керівництва Комуністичної парти та уряду УРСР тоді не пролунав, і це не дивно вони були позбавлені морального права виступити на захист українського населення Польщі, оскільки така сама політика проводилася радянськими властями в Українській РСР. Це найбільш виразно виявилося в ставленні властей до національно-визвольної боротьби трудящих Західної України.

Ще до закінчення війни, в липні 1944 р., в Західній Україні була створена Українська визвольна рада її очолив К. Осьмак. Головою генерального секретаріату і секретарем військових справ став Р. Шукевич. Визвольна рада закликала народ до боротьби за створення — залежної Української держави в межах етнічних українських земель. Боротьба набула широкого розмаху. На 1 січня 1946 р. у Західній Україні діяло 604 підпільні організації, в яких брали участь 6867 осіб (Літопис нескореної України Документи, матеріали, спогади Кн. 2 — Л , 1997 — С 294). Крім того, боротьбу вели численні загони Української повстанської армії. Вони встановлювали контроль над значними територіями та впроваджували в них свою структуру управління Служба Безпеки — таємна поліція — ОУН безжально винищувала прорадянські елементи працівників партійного і державного апарату, комуністів та комсомольців, активістів колективізації.

Здійснювалися акції саботажу та диверсій, проводилася «шептана» та друкована антирадянська агітація УПА брала активну участь у військових операціях. Лише з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.

У свою чергу, численні каральні операції проводилися проти УПА органами НКВС Тільки за перший квартал 1947 р. було проведено 12 825 операцій. З 1946 р. до здійснення їх почали залучатися регулярні військові частини, місцеве населення, з якого формувалися винищувальні батальйони. В липні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ УРСР про доведення чисельності бійців цих батальйонів до 35 тис осіб (у кожній області їх було від 2 до 7 тис.). Отже, боротьба переростала в громадянську війну.

Проти учасників підпілля, вояків УПА, членів їхніх сімей власті використовували все більш підступні форми боротьби 10 вересня 1947 р. Рада Міністрів СРСР прийняла рішення про виселення на спецпоселення до східних районів Радянського Союзу (Кемеровська, Омська області, Красноярський край) учасників підпілля, членів їхніх сімей, а також «куркулів — націоналістів». Протягом першого місяця за рішенням особливої наради було вислано з України 26 332 родини (77 791 особа). Вони направлялися для роботи в шахтах, підприємствах гірничої промисловості, на лісорозробки. Всього із Західної України до інших регіонів СРСР в 1944—1952 рр. було вислана на різні терміни 203 662 особи (Винниченко І. Україна 1920—1980-х Депортації, заслання, вислання — С 82) Згодом за постановою Ради Міністрів СРСР терміни заслання були скасовані, тепер спец поселенці вважалися засланими навічно.

Сили сторін у боротьбі були нерівними. Тому в 1949 р. керівництво УПА прийняло рішення вивести Українську повстанську армію до Німеччини і Австрії. З боями тисячі вояків УПА пройшли через Карпати до Чехословаччини, вийшли до західної Німеччини і Австрії, де їх було інтерновано. Разом з бойовиками-упівцями за межі України вийшла частина їх сімей. Так з'явилося нове поповнення української еміграції.

5 березня 1950 р. сталася трагічна подія в історії повстанського руху — в цей день загинув командир УПА Тарас Чупринка (Р. Шухевич). Загибель людини, яка з 1943 р. незмінно очолювала УПА, стала відчутним ударом по повстанському руху, який фактично після цього припинився.

Визвольна боротьба на західноукраїнських землях в 40-х — на початку 50-х років хоча і не досягла мети — створення соборної української держави, стала важливою віхою на шляху відродження української державності.