Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖІ XIX-ХХ ст.

ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА І НАЦІОНАЛЬНИЙ СКЛАД РОБІТНИКІВ

Зрозуміло, що промисловість в Україні могла діяти лише за участі в ній відповідних продуктивних сил. Постає закономірне запитання що являла собою соціальна база промисловості і в яких умовах вона діяла?

За переписом 1897 р., в Україні було всього 1,5 млн чол., які жили за рахунок продажу своєї робочої сили, з них близько 387 тис. робітників, зайнятих у промисловості. З початку XX ст. і до 1917 р. у зв'язку з розвитком промисловості відбувалося швидке зростання чисельності пролетаріату. Так, якщо в 1910 р. у промисловості України було зайнято 475 тис. робітників, то в 1917 р. — 839 тис.

У Східній Галичині наприкінці XIX ст. налічувалося 170 тис робітників, які працювали за наймом переважно в сільському господарстві, лісництві, на нафтових промислах, на Буковині — близько 72 тис., Закарпатті — понад 14 тис. найманих робітників Загалом в Україні на початку XX ст. промисловий і сільський пролетаріат налічував понад 2 млн чол. (в європейській частині Росії — близько 14 млн чол.).

Формування робітничого класу України нерозривно пов'язане з процесами економічного розвитку. Реформи 60-х років XIX ст. у Росії, які поклали початок розшаруванню суспільства, дали поштовх до формування робітничого класу.

Основним джерелом формування робітничого класу як продуктивної сили промислового розвитку було насамперед селянство, яке, розорюючись, було змушене залишати земельний наділ, поповнювало ринок вільнонайманих робітників.

Одним із джерел була міграція робітників з російських губерній. Вони переселялися в південні регіони і осідали на шахтах, заводах та рудниках кам'яновугільної, залізорудної, машинобудівної та суднобудівної промисловості. Саме ці галузі отримали бурхливий розвиток на початку XX ст. і потребували вільнонайманої робочої сили. Ці обставини повною мірою використав царизм при проведенні русифікаторської політики в промислових центрах України.

Іншим резервом поповнення робітничого класу були кустарі, які також складали велику частину «резервної армії» капіталізму. Дрібнотоварний виробник не міг конкурувати з великими монополіями, розорявся і поновлював ряди пролетаріату.

Внаслідок швидкого зростання рядів робітничого класу протягом перших півтора десятиліття його чисельність в Україні 3 млн 612 тис. чол., що становило приблизно 20 відсотків загальної кількості робітників Росії. Як ця загальна кількість співвідносилася по регіонах України та по галузях промисловості? Це має значення для подальшого з'ясування історичної долі народу України на шляхах соціальних потрясінь та перетворень, а в кінцевому результаті для з'ясування і сьогоднішніх соціальних переплетінь.

У зв'язку з високим рівнем концентрації промислового виробництва в Україні концентрація пролетаріату тут була також досить значною. У металургійному виробництві 100 відсотків робітників були зайняті на великих заводах, у залізорудній промисловості — 84,4, у вугільній — 84, цукровій — 64,4, у машинобудівній і металообробній — 54,2 відсотка У 1913 р. в Україні налічувалося 280 великих промислових підприємств, на кожному з яких працювало понад 500 чол. На них зосереджувалось 63,8 відсотка загальної кількості промислових робітників. У 1917 р. концентрація пролетаріату на великих промислових підприємств досягала 70—75 відсотків.

Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Юзівка, Маріуполь. Основна маса робітників зосереджувалась у найбільш розвинутих в промисловому відношенні південних губерніях — Катеринославській, Харківській та Херсонській. На території цих губерній розміщувалися великі заводи, шахти та рудники Донецько-Криворізького басейну, на яких працювало 1 млн 209 тис. робітників, що становило 65 відсотків загальної кількості промислових робітників України.

На Лівобережжі найбільше промислових робітників було зосереджено в Харківській губернії — 104 тис., а на Правобережжі — в Київській — 101 тис.

Крім промислового пролетаріату на Україні існували й інші загони робітничого класу, передусім сільськогосподарських робітників, яких у 1917 р. налічувалось близько 1,2 млн чол. До непромислового пролетаріату належали також робітники, яких наймали дрібні підприємці кустарного виробництва. їх кількість досягла понад 230 тис. чол.

За національним походженням робітничий клас України відрізнявся надзвичайною строкатістю. На промислових підприємствах, шахтах та заводах працювали росіяни, українці, поляки, татари, представники інших національностей, що проживали на території України. В східних регіонах на шахтах та в залізорудній промисловості переважали російськомовні робітники. Серед шахтарів вихідці з Росії робітники становили 70 відсотків, серед металістів — 69, на залізничному транспорті — 48,8 відсотка.

В аграрно-промислових районах південно-західного краю та в за-хідних областях України переважали робітники українського походження.

У цілому серед робітничого класу українці становили близько 70 відсотків. Національний склад робітництва України суттєво впливав на розвиток боротьби за незалежність України на наступних етапах. У східних та південних регіонах, де в містах переважав російськомовний елемент, серед робітництва панували промосковські настрої. І навпаки, робітники західних областей відстоювали самостійницькі тенденції.

Характерними рисами робітничого класу, сконцентрованого на промислових підприємствах, були організованість, стійкість і послідовність у боротьбі за свої права, особливо на початку XX ст., коли капіталізм проявляв свій хижацький характер у нагромадженні капіталу. Це суттєво проявлялось в умовах України, де робітники терпіли подвійний гніт як від іноземного, так і від національного капіталу.

Незалежно від національного походження робітничий клас України жорстоко експлуатувався підприємцями. Тривалість робочого дня не була обмежена законодавством. Він був найдовшим серед країн капіталістичного світу і тривав 12—14,5 години на добу. Зокрема, в Київському фабричному окрузі у 43 відсотків робітників робочий день становив 12—13 годин. Значного поширення набули понаднормові години.

Переважна більшість підприємств України, особливо шахти і рудники Донецько-Криворізького басейну, працювала в режимі відсутності техніки безпеки та охорони праці, що призвело до зростання травматизму та каліцтв. У 1913 р. на шахтах Донбасу 15,7 відсотка робітників потерпіли від нещасних випадків, а на металургійних заводах кількість потерпілих становила 31 відсоток.

Заробітна плата в умовах нещадної експлуатації була надзвичайно низькою і не забезпечувала прожиткового мінімуму робітника. Причому вона мала тенденцію до систематичного зменшення за рахунок зниження розцінок на вироблені товари. Тільки протягом 1908—1910 рр. заробітна плата знизилася в середньому на 25—50 відсотків. Особливо низькою вона була на підприємствах легкої промисловості. Середній рівень заробітної плати становив 62—86 коп. в день.

Така низька заробітна плата «з'їдалася» численними штрафами, що застосовувалися підприємцями. В 1904 р. в Україні було оштрафовано близько 32 відсотків робітників. У вугільній промисловості з 1910 по 1913 р. сума штрафів зросла на 49, а в металургії на 166 відсотків.

Нестерпними були й житлово-побутові умови робітників. Вони проживали в бараках і землянках, позбавлених елементарних умов. В 1913 р. 70 відсотків гірників Криворізького залізорудного басейну мешкали в бараках.

Рівень безробіття характеризують такі дані: в 1908 р. на Київщині було близько 20 тис., а у Катеринославській губернії — 15 тис. безробітних, які не отримували ніякої допомоги.

Ще складнішим було становище робітничого класу в західно-українських землях в складі Австро-Угорської імперії. Ця складність визначалася тим, що в економіці переплилися капіталістичні форми розвитку і господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах. Тут робочий день сягав від 11 до 16 год на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902—1904 рр. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків.

Отже, в перші десятиріччя XX ст. в Україні відбувалися бурхливий розвиток капіталізму, швидке зростання чисельності і концентрації робітничого класу, що піднімало її до рівня економічного розвитку країн Західної Європи.

Водночас жорстока експлуатація робітників і нестерпні умови їхнього життя і праці створювали передумови для зростання свідомості та організованості у боротьбі за поліпшення свого економічного становища.