НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1945 рр.): ІСТОРІОГРАФІЯ

Глибоке і всебічне дослідження та правдиве висвітлення історії нашого народу в ті страшні та трагічні роки стало сьогодні одним з важливих завдань вчених. На жаль, у нашому суспільстві майже через 55 років після закінчення війни далеко не завжди дається об'єктивна оцінка окремих подій, людей. Зокрема, йдеться про діяльність українського національного підпілля Тричі на найвищому державному рівні розглядалося питання про політичну оцінку діяльності ОУН і УПА Однозначного рішення немає.

У жовтні 1997 р чергова урядова комісія з вивчення діяльності ОУН і УПА декларувала, що вона має подати історично і юридично обгрунтовані пропозиції стосовно ОУН-УПА. Окремим міністерствам та установам було доручено створити експертні і робочі групи, залучити до роботи представників органів влади, громадських діячів. Крім цього, існує велике коло недосліджених, невідомих або мало відомих проблем, подій, фактів Певні події, що відбувалися в Україні у воєнні часи, радянською історіографією настільки фальсифіковані, перекручені, що важко сьогоднішнім дослідникам відрізнити правду від брехні.

Останнім часом на цю тему була видана монографія М. Коваля «Україна 1939—1945 Маловідомі і непрочитані сторінки історії» (К, 1995), а також написаний ним розділ в книгах «Історія України Нове бачення» У 2-х т — Т 2 (К, 1996 — С 281—328) і «Історія України Навчальний посібник» (К, 1997 — С 307—325). Автор зумів по-новому підійти до оцінки подій тих грізних часів. Окремі висновки можна вважати дискусійними, погоджуватись чи не погоджуватись з ними, однак публікація цих робіт, безумовно, крок вперед в українській історіографи воєнного лихоліття.

З початку радянсько-німецької війни і до кінця 80-х років по воєнній тематиці в союзних і республіканських видавництвах вийшло в світ більше 20 тис публікацій. Оскільки на українських землях аели бойові ди більше 50 відсотків всіх радянських військ п'яти фронтів, на окупованій території розгорнувся партизанський рух, трудящі республіки самовіддано працювали на перемогу в радянському тилу, в згаданих роботах в тій чи іншій мірі даються матеріали про вклад трудящих України в перемогу над ворогом.

Серед історіографічних робіт, в яких робиться аналіз цих праць, назвемо збірник «Историография Великой Отечественной войны» (М, 1980) Майже половина всіх цих робіт присвячувалась висвітленню діяльності КПРС у роки війни Історіографічний огляд цих робіт зроблено в книзі «КПСС — вдохновитель и организатор победы советского народа в Великой Отечественной войне» Историографический очерк (М, 1973)

У 70—80-ті роки в Україні опубліковано майже півтора десятка історіографічних монографій і статей про події на території республіки у воєнні роки Це роботи В Клокова, В Нем'ятова, Л Кондратенко., А. Красюка — про боротьбу в тилу німецьких окупантів, статті А. Вербили, А. Мінгазутдінова, М. Буцька — про події на фронтах, М. Данилюка, М. Буцька, В. Дрожжина, Н. Лавриновича, В. Томека — про трудовий вклад трудящих республіки В 1985 р вийшла монографія «В битвах за советскую Украину» В одному з розділів «Советская историография великого подвига» зроблена спроба дати аналіз опублікованих робіт з цієї проблеми.

Радянські історики виділили в історіографії Великої Вітчизняної війни три етапи:

перший — (1941—1945 рр),

другий — з кінця війни до середини 50-х років (1945—1955), третій — друга половина 50-х років — друга половина 80-х. Першими публікаціями, присвяченими подіям на фронті та в тилу, були газетні та журнальні статті, авторами яких виступали робітники, інженери, вчені, керівники підприємств і відомств, партійні радянські працівники. Позитивне в них є те, що їх писали по гарячих слідах люди, які безпосередньо брали в них участь.

Значний матеріал про події тих часів міститься в 8-томному збірнику повідомлень радянського інформбюро. Важливу роль у підготовці перших робіт відіграла створена в кінці 1944 р при АН УРСР комісія по історії Вітчизняної війни. Так, у кінці війни були опубліковані перші документальні збірники, що складались в основному з щоденникових записів, коротких нарисів та інших матеріалів У 1944—1945 рр. публікуються повідомлення. Надзвичайної комісії по встановленню злодіянь фашистських окупантів, видаються брошури, збірники статей та документів про злочини окупантів.

Характерною рисою другого етапу, за свідченням радянської історіографи, стала більш широка і планомірна організація наукової роботи. Посилюється увага до розробки широкого кола питань. При цьому більшість робіт присвячується показу діяльності КПРС у воєнні роки «Червоною ниткою» через всі публікації проходить ідея, що тільки завдяки мудрому керівництву партії і Й Сталіна стала можливою перемога над ворогом.

В українській історіографи майже половину публікацій присвячено партизанському руху на окупованій території. Тут вміщено насамперед спогади керівників радянських партизанських загонів Зрозуміло, що боротьба українського національного підпілля та УПА проти ворога не згадується і констатується тільки в негативному плані.

У цей період побачила світ перша узагальнююча праця М. І Супруненка «Украина в Великой Отечественной войне Советского Союза» (К, 1956)

Третій етап характеризується насамперед публікацією документальних збірників В Україні їх вийшло більш як 40, у тому числі тритомне видання «Советская Украина в годы Великой Отечественной войны» (К, 1980) Серед великих монографічних робіт, що виходять в ці роки, слід назвати дванадцятитомне видання «История второй мировой войны 1939—1945» (М , 1973, 1982), тритомну працю «Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941 — 1945 рр » (К, 1967, 1969) Виходячи з визначеної концепції, більшість робіт присвячуються висвітленню історичного досвіду КПРС у боротьбі за перемогу

Серед значної кількості робіт, присвячених збройній боротьбі на радянсько-німецькому фронті, треба назвати чотиритомник «Операции Советских Вооруженных сил в Великой Отечественной войне» (М, 1968).

Боротьбу проти окупантів радянських партизан га підпільників висвітлено у працях В. Клокова, В. Коваля, М. Коваля та ін. Боротьба проти ворога вояків націоналістичного підпілля замовчується або згадується в негативному плані.

Значну кількість публікацій присвячено питанням перебудови економіки України на воєнний лад, трудового вкладу робітничого класу, селянства, інтелігенції республіки в перемогу, відбудову народного господарства. Це роботи М. Буцька, П. Денисенка, М. Денилюка, В Нем'ятого та ін.

Цікаві матеріали про бойову діяльність радянських збройних сил містяться у спогадах. У опублікованому в 1977 р анотованому показнику воєнно-мемуарної літератури «О войне, о товарищах, о себе» йдеться про близько 900 таких робіт.

Слід зазначити, що існує великий інтерес зарубіжних дослідників до історії Другої світової війни Досить сказати, що з початку війни . лише до 70-х років опубліковано більше як 100 тис робіт з цієї проблеми Більшість з них побачили світ у Німеччині, США, Англії, Франції, Канаді Безумовно, описуючи хід війни між Німеччиною та Радянським Союзом, автори більшою чи меншою мірою згадують і про події на території України. За оцінкою радянської історіографи відповідно до партійних документів більшість цих робіт — це буржуазні і ревізіоністські «извращения» історії комуністичної парти та радянської держави Тому головне завдання радянської історичної науки, як зазначалося в постанові ЦК КПРС «Про 40-річчя перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років» (К, 1984) « давати рішучу, аргументовану відсіч нашим ідеологічним противникам, всякого роду фальсифікаторам історії другої світової війни».

У цьому зв'язку доцільно ознайомитися з книгами «Историография Великой Отечественной войны» Сб статей (М, 1980), «КПСС — вдохновитель и организатор победы Советского народа в Великой Отечественной войне (Историографический очерк») (М, 1973), «Правда и ложь о второй мировой войне» (М, 1983), Красюк А I «Страницы героической летописи вопросы историографии партизанского движения в годы Великой Отечественной войны» (Киев, Одесса, 1984) та ін.

Сьогодні не можна однозначно стверджувати, що все, про що писали ці «извращенцы», історична правда. Були серед них представники різних політичних напрямів Дослідники в основному описували своє бачення подій тих суворих років, грунтувались на своїх джерелах Однак, думається, вони дуже близькі до правди

Більшість західних авторів, серед них Д. Трейдголд, М. Флоргнський, П. Дункан, Д Уорнс, Б. Бейлг, А. Тойнбг, А. Сгтон, стверджують, що населення СРСР, насамперед народи України, Прибалтики, Білоруси, Кавказу та кримські татари зустрічали німців не як завойовників, а як визволителів, з радістю і надіями, квітами, хлібом і сіллю. Зупиняючись на причинах, що обумовили таку теплу зустріч, Р. Гінглг, А. Фгшер, Б. Грейсон говорять про прагнення цих народів за допомогою німців звільнитися від ненависного радянського режиму, покінчити зі сталінською тиранією, знищити колгоспи та відновити свободу віросповідання.

Зупиняючись на першій реакції населення Західної України на наступ німецьких військ, М. Купер і Дж. Армстронг зазначають, що ще до появи німців у тих чи інших районах місцеві мешканці самі проводили активну «антисовєтську» діяльність. Зокрема, легко озброєні партизани ефективно діяли проти загонів НКВС Такі повстання відбувалися в районі Самбора через 48 год після початку війни і далі на схід у районах Підгаєць і Монастирська Українська міліція взяла на себе функції поліції та розформувала колгоспи ще до появи німців.

Ці дослідники спираються на німецькі джерела періоду війни або газети, які видавала ОУН У більшості своїй такі матеріали мали пропагандистський характер і до них треба ставитись критично.

М. Чировський і Дж. Райтлгнгер вказують, що серйозними чинниками, які мали вплив на пронімецькі і «антисовєтські» настрої, були репресії з боку НКВС та масове знищення в'язнів напередодні та на початку війни Про вбивство 10 тис в'язнів у Львові пише К. Меннінг.

На реакцію різних прошарків українського населення на німецьку окупацію зупиняються ряд англійських і американських дослідників Зокрема, в книжці «Советські партизани у Другій світовій війні» (1963) йдеться про те, що, як показали події війни, радянське населення проявило одночасно і лояльність, і нелояльність до режиму. Певні елементи суспільства, особливо ті, хто через свій персональний статус мав безпосередній інтерес у збереженні режиму, твердо залишався на «совєтському» боці. Серед молоді та частково серед міського населення, насамперед серед промислових робітників, прорадянські настрої були сильнішими, ніж серед старшого покоління і селян. Серед останніх колгоспники були особливим джерелом прихованого невдоволення. Водночас частина інтелігенції не була відданою режимові, оскільки вона особливо потерпіла в період сталінських репресій і багато п представників були готові підтримати будь-який антисталінський рух.

Певну увагу деякі західні автори приділяють впливові національних чинників та особливостей історичного розвитку на характер ставлення населення окупованих територій до німців і до радянської влади. Так, Р. Смаль-Стоцький пише про різницю у ставленні до німців населення західної та східної України Він підкреслює, що німецьку армію, яка просувалася з разючою швидкістю, зустрічали квітами як визволительку до переправи через Дніпро. За Дніпром «советський» опір посилився.

Отже, як зазначає Р. Смаль-Стоцький, поведінку, політичні настрої «підсоветських» народів (насамперед, це стосується Західної України) треба розглядати через призму національно-державницької ідеї, бажання значної частини представників цих народів здобути національну незалежність, порвати з московською імперією будь-якими засобами, навіть через підтримку німецької армії.

Значну увагу західна історіографія приділяла дослідженню діяльності ОУН і УПА в роки війни, масштабу націоналістичного руху в Україні, рівня підтримки його населенням.

Тема ця актуальна і сьогодні. Адже історичної й політичної оцінки діяльності цих формувань у воєнні роки досі немає. Розбіжності сягають від вкрай негативної до прямо протилежної оцінки Йдеться не про радянську історіографію, яка вважала, що націоналісти боролися за те, щоб віддати Україну німцям. У літературі, що вийшла за кордоном (більшість авторів представники української діаспори), знаходимо різне трактування тих чи інших подій. Протистояння між двома частинами ОУН (ОУН Бандери і ОУН Мельника, а з 1954 р виникає ще ОУН за кордоном), що почалося ще до війни, загострилося під час війни і продовжувалося в повоєнні роки, знайшло відповідне відображення і в публікаціях.

Серед джерел насамперед слід назвати чотири томи документів, опублікованих за кордоном ОУН-Б (один том з діяльності ОУН, два томи — УПА і один — Українська Головна визвольна Рада), а також матеріали, які публікує. Об'єднання колишніх вояків УПА в США та Канаді у збірниках «Літопис УПА» (вже вийшло більш як 20 томів). Великою цінністю для дослідників є документи німецьких таємних архівів, які опублікував В. Косик у фундаментальній монографії «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» (Париж, Нью-Йорк, Львів, 1993), а також в трьох томах «Літопису УПА (Т 6, 7, 21)» (Торонто, Львів, 1993).

У 1996 р побачила світ робота В. Сергійчука «ОУН-УПА в роки війни Нові документи і матеріали» Упорядник вперше публікує документи з українських архівів, що пролежали не один десяток років під грифом «Цілком таємно». Передусім це донесення радянських партизан і розвідників, агентури НКВС з окупованої фашистами території України, в яких подана не відома досі інформація про ОУН і УПА.

Певну цінність має книга документів і матеріалів «Українська повстанська армія 1942—1952», підготовлена П. Мірчуком (Мюнхен, 1953). Написана по гарячих слідах, ще в період боротьби УПА, вона несе в собі живе дихання того часу. Разом з тим з об'єктивних причин робота має певну однобічність та декларативність викладу матеріалу.

Слід звернути увагу також на матеріали, наведені в книзі І. Бгласа «Репресивно-контрольна система в Україні 1917—1953 Документи і матеріали Кн 2» (К, 1994).

Певну цінність для дослідження теми становлять спогади безпосередніх учасників тих подій, зокрема М. Лебедя «Українська повстанська армія», Я. Стецька «30 червня 1941», Тараса Бульби- Боровця «Армія без держави» та ін. Ці роботи були опубліковані в 40—50-х роках і нині перевидані Вони містять багато цінного матеріалу. Разом з тим треба пам'ятати, що автори дають значною мірою своє бачення подій, яке не завжди відповідає реаліям. Окремо слід звернути увагу на роботу С. Бандери «Перспективи української революції». Потрібно підкреслити, що наукове дослідження цієї теми аж до 90-х років проводили в основному західні вчені Коротко зупинимося на окремих дискусійних питаннях. Так, М. Чировський стверджує, що дух українського націоналізму в період війни поширився скрізь як на Правобережжі, так і на Лівобережжі України і притягував до себе всі активні елементи у великих і малих містах, а також у сільській місцевості. Дж. Армстронг у книзі «Український націоналізм 1939— 1945» говорить про суттєві відмінності в ступені поширення націоналістичних настроїв і прийняття ідей ОУН у Західній Україні та в ряді районів Центральної України, з одного боку, і в Східній Україні — з другого.

Більшість дослідників однозначно стверджує, що населення західних районів України негативно ставилось до радянських партизан, значно підтримуючи УПА. Разом з тим Дж Армстронг пише про неприйняття націоналізму більшістю населення Східної України. Автор стверджує, що негативну реакцію населення Східної України викликала сама націоналістична доктрина, в якій недостатньо уваги приділялося громадським правам, економічному прогресу, соціальним реформам.

Поширення в західній історіографи набуло трактування, що населення України в роки війни перебувало між двома тоталітарними імперіями, які боролися між собою, і українці, що були в УПА (наведено цифру 400 тис разом з учасниками підпілля ОУП), боролися одночасно зі сталінським режимом і німецькою армією.

До речі, про підтримку населення західних теренів України націоналістів свідчить значна кількість і радянських документів. Зокрема, це донесення командирів партизанських з'єднань, інформація Українського штабу партизанського руху, документи ЦК КП(б)У та НКВС.

Політичний поділ націоналістичних сил в еміграції, на думку В. Косика, часто виступає причиною неоднакового трактування деяких подій воєнних і повоєнних років. Наприклад, різко негативна оцінка ОУН-М проголошенню відновлення Української держави Актом 30 червня 1941 р. Орган ОУН-М «Сурма» 30 вересня 1941 р писав, що політика ОУН-Б — це «політика блефів, починаючи від декларації (про відновлення Української держави) перед львівським радіо та закінчуючи злочинною грою долею нації» Це не що інше як пряма співпраця з німцями. Провід ОУН-Б спростував цю заяву. Про це свідчать і опубліковані сьогодні німецькі документи. ОУН-Б висловлює готовність співпрацювати з Німеччиною та німецькою армією для боротьби проти спільного ворога — більшовицької Москви лише за умови, що німці визнають незалежність і повну суверенність Української держави.

Іншою проблемою є питання початків УПА. Велика група дослідників стверджують, що перші загони УПА створив улітку 1941 р на Поліссі отаман Т. Бульба-Боровець. Про це йшлося також на Всеукраїнській науковій конференції, яка відбулася у Києві в серпні 1992 р Інша група, зокрема В Косик, посилаючись на німецькі документи та спогади самого Т. Боровця, не вважає ці загони повстанською армією. Створені вони були з дозволу німців і діяли цілком офіційно, ведучи боротьбу проти невеликих радянських військових частин, що опинилися в оточенні, та партизан.

Виникає ще одне питання. Чи можна з 1940 р. після розколу говорити про ОУН як одну організацію. Поширена тенденція, стверджує В. Косик, що весь час була одна ОУН, яка розкололася на дві (чи потім на три) частини тієї самої ОУН, тобто існують три фракції однієї ОУН. До речі, саме так зазначено і в «Енциклопедії українознавства». На думку дослідника, такий підхід не науковий, оскільки якщо існує три окремі організації, навіть якщо вони мають однакову назву, проте мають свої окремі проводи, різну тактику та які навіть часто боролися одна проти іншої, кожну з них треба розглядати окремо. З цього випливає, що в українській історичній науці, підкреслює автор, ми не повинні змішувати три ОУН. За діяльність однієї ОУН не може відповідати друга. Роботу однієї ОУН не можна приписувати іншій.

У науковій літературі утверджувалася думка, що ОУН-УПА — єдине об'єднання. На нашу думку, це все-таки два формування.

Цікавою, на наш погляд, є оцінка істориками процесу, завдяки якому західноукраїнські землі опинилися у складі УРСР. Найбільш поширеними щодо цього питання є такі думки: «анексія» (Д. Боффа), «включення» (Н. Верст), «возз'єднання», «формальне інкорпорування», назване «возз'єднанням» (О. Субтельний), «возз'єднання», що мало характер акцій окупаційного типу (С. Кульчицький), «приєднання насильницькими методами» (М. Коваль).

Шукаючи оптимальний термін, який відбиває історичні реалії, слід погодитись з О. Бойко. Він вважає, що хоча й було здійснено етнічне возз'єднання і західноукраїнські землі формально увійшли до складу УРСР, фактично відбулася інкорпорація, що означала їх входження до складу СРСР. Те, що рішенню Верховної Ради України про «возз'єднання» передувало аналогічне рішення Верховної Ради СРСР, красномовно підтверджує цю думку. Розбіжності у термінології та оцінках, очевидно, зумовлені різними підходами істориків до вирішення принципової проблеми: у складі якої держави — України чи Радянського Союзу — фактично опинились західноукраїнські землі.

Доцільно зупинитися також на окремих дискусійних питаннях, пов'язаних з початком німецько-радянської війни.

По-перше, на думку деяких вчених, зокрема М. Коваля, В. Кучера, В. Сергійчука, В. Косика, О. Бойка, не правомірні всі помилки, прорахунки, злочини звалювати тільки на Сталіна. Так, це був кривавий диктатор. Проте має йтися про більшовицький режим в цілому, його діяльність до початку війни, в ході її та після закінчення.

По-друге, напад німців не був раптовим. Про його підготовку і навіть конкретну дату знали і радянське командування, і особисто Й. Сталін.

По-третє, в основу радянської воєнної доктрини було покладено не оборону, а наступ, саме наступ. Хто перший нападе, той виграє. Як стверджують деякі автори, Й. Сталін готував напад на Німеччину на літо 1942 р.

По-четверте, викликає роздуми факт, що за кілька місяців війни більш як 3 млн. червоноармійців опинились в полоні. Немає сумніву, що Червона Армія готувалась до війни. Ряд дослідників стверджують, що відносна легкість, із якою ці люди були захоплені в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставились вони до захисту радянської системи. І тільки після того, коли фашистський режим поставив на карту саме існування завойованих народів, особливо з числа слов'ян, вони зрештою піднялися на самовіддану боротьбу проти німецької тиранії, сподіваючись, що за їх подвиг їм віддячить трансформована диктатура Сталіна.

Дискусійною була і залишається сьогодні правомірність проголошення Сталіним німецько-радянської війни Великою Вітчизняною війною Радянського Союзу. В будь-якому разі в більшості зарубіжних джерел термін цей не вживається. А. Трубайчук в роботі «Друга світова війна» (К, 1995. — С. 5—6) зазначає, що Московській державі та її наступниці Російській імперії історично притаманно будь-яку війну на певному її етапі проголошувати вітчизняною і народною. Так після кривавих загарбницьких воєн Івана IV російське боярство, що по смерті царя погрузло в усобицях, проголосило вітчизняну війну проти польських завойовників, яких воно саме й запросило до Москви. Петро І, розпочавши спільно з Польщею реваншистську війну проти Швеції, вдався до національно-патріотичної термінології, спекулюючи такими поняттями, як «отечество», «отечественные интересы», захоплюючи чужі території. Олександр І порушив угоду з Наполеоном про поділ сфер впливу і континентальну блокаду проти Англії. Коли Наполеон вирушив на Москву, щоб покарати невірного союзника, цар проголосив війну вітчизняною.

Прагнув перетворити Першу світову війну на вітчизняну (з боку Росії) проти Німеччини та її союзників і Микола II, проте цьому перешкодила революція.

Війна, розпочата Й. Сталіним проти Японії на теренах Монголії, а потім спільно з А. Гітлером проти Польщі, Фінляндії, Литви, Латвії, Естонії і Румунії, після нападу нацистської Німеччини на більшовицьку імперію, проголошена вітчизняною, тобто німецько-радянську війну було проголошено Великою Вітчизняною війною.

Тепер слід розглянути, як проводилось дослідження проблеми у незалежній Україні. Позитивним є те, що останніми роками побачили світ велика кількість літератури, яка публікується за кордоном і у нас була заборонена. Разом з тим публікується відносно невелика кількість робіт українськими дослідниками. Зокрема, в західних регіонах: Львові, Тернополі, Рівному та інших містах. Значна кількість з них написана за схемами та висновками, що утвердились в західній історіографії. На жаль, і сьогодні певна частина дослідників продовжує працювати за концепцією, визначеною в радянські часи. Заради утвердження історичної правди доцільно звернути увагу науковців, що намагаються «обілити» більшовицький режим, лише на такий факт. Завдяки невмінню, а інколи і злочинним діям партійного керівництва у воєнні роки загинуло десятки мільйонів радянських людей. Треба зауважити, що й сьогодні не визначені втрати Радянського Союзу у війні. Спочатку 7 млн, потім — 12, 19, 27, а тепер вважають, що 40 млн. чол. До речі, в Німеччині підраховано і поіменно визначено кожного, хто загинув.

А скільки самі знищили? Відомий наказ «Ні кроку назад» та загороджувальні загони НКВС, які вбивали кожного, хто вимушений відступати. А відношення до військовополонених. Не можна ніяк виправдати і масове вбивство невинної молоді, що була на окупованій території. Після вигнання німців більшість чоловічого населення була мобілізована до армії. Не навчених, не озброєних дітей кидали на передову, фактично на смерть. Більшість з них загинула. Так, потомки наші ніколи не простять режиму, який ради утвердження своїх утопічних ідей знищує власний народ.

Гадаємо, що нове покоління українських істориків продовжить неупереджене, подальше дослідження цієї проблеми.