Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

ЗАХІДНА УКРАЇНА У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

Польська держава відродилася після Першої світової війни. Свої землі вона успадкувала від трьох імперій, які поділили ЇЇ XVIII ст. — Російської, Австро-Угорської і Німецької. Серед цих земель переважно українцями були населені області, що належали до війни Австро-Угорщині та Роси Східна Галичина і українські землі по Збруч і Горинь утворили новий географічний регіон, названий Західною Україною.

Половину площі міжвоєнної Польщі становили так звані «східні креси», тобто західноукраїнські та західнобілоруські землі. Близько третини населення країни належало до національних меншин, серед яких переважали українці.

Більше як 3 млн українців Східної Галичини з Лемківщиною, що раніше перебували у складі Австро-Угорщини, належали в основному до греко-католицької церкви. Понад 2 млн українців, які населяли землі, що входили до Російської імперії (Західна Волинь, Полісся, Холмщина з Підляшшям), сповідували православ'я. Ці українські громади були роз'єднані впродовж століть Контакти між ними були слабкі, і панівні кола Польщі ретельно стежили, щоб роз'єднаність зберігалася.

Рівень освіченості та національної самосвідомості українського населення Холмщини, Західної Волині і особливо. Полісся був надзвичайно низьким Давалися взнаки результати антиукраїнської політики царських чиновників. Під час перепису 1931 р. на Поліссі було зареєстровано близько 700 тис. чол., які свою мову назвали «місцевою», «тутейшою», «хлопською» «Панською» для них була польська або російська мова.

За переписом 1931 р. на західноукраїнських землях у складі Польщі налічувалося 8,9 млн чол., у тому числі 5,6 млн українців, 2,2 млн поляків, 1,1 млн представників інших національних меншин — євреїв, білорусів, німців та ін. Етнічна строкатість населення використовувалася польською владою для проведення наступальної політики національно-культурної асиміляції українців.

Польсько-українська війна, яка спалахнула після розвалу Австро-Угорщини, закінчилася поразкою. Західноукраїнської Народної Республіки Польські війська анексували територію Східної Галичини з центром у Львові Українці залишилися єдиним великим народом серед населення багатонаціональної Австро-Угорщини, який не домігся власної державності. Однак міжнародне співтовариство довго не визнавало, що Східна Галичина належить Польщі. Тільки у березні 1923 р. Рада послів Антанти визнала цей факт.

У польській конституції 1921 р. проголошувався курс на вільний розвиток національних меншин, який мав забезпечуватися автономним устроєм і місцевим самоврядуванням. Демократичні засади цієї конституції були важливим аргументом, який висували польські правлячі кола перед Антантою, коли вимагали визнати результати територіального розмежування після всіх воєн. Коли східний кордон Польської держави дістав міжнародну легітимність (СРСР не претендував на західноукраїнські і західнобілоруські землі згідно з умовами Ризького мирного договору 1921 р.), наступ на національні права українців посилився.

Найбільш крайні позиції займала Партія націонал-демократів (ендеків) на чолі з Р. Дмовським і С. Грабським. Вона користувалася особливою популярністю серед польського населення Західної України Ендеки твердили, що Західна Україна — це невід'ємна складова частина Польської держави, а українське населення цієї території становить «руську гілку великого польського дерева». Прагнучи здійснити національно-культурну асиміляцію українців, вони проштовхнули через сейм у 1924 р закон, який заборонив вживання української мови в урядових установах.

У парламентських і урядових колах партія ендеків мала великий вплив. Тому її недалекоглядна політика посилювала напруженість у міжнародних відносинах і розхитувала підвалини відродженої Польщі.

Міжнаціональні відносини особливо загострювалися колонізаційною політикою польських урядів, спрямованою на «осадження» у Західній Україні максимально великої кількості поляків — демобілізованих. солдатів, відставних чиновників, а потім усіх бажаючих Сільським осадникам надавалися кращі землі, що обурювало українських селян, які страждали від малоземелля. Багато українців змушені були емігрувати за океан, до Канади і США. Вони не могли прогодувати свою сім'ю з тих клаптиків землі, які їм належали. За міжвоєнний період виїхало близько 200 тис. чоловік.

У травні 1926 р. до влади повернувся головний будівничий Польської держави Юзеф Пілсудський. Слабкість польської державності внаслідок міжнаціональної ворожнечі панівні кола прагнули компенсувати зміцненням авторитаризму. Тенденція до обмеження парламентської демократії і посилення авторитарності державного керівництва особливо проявилися після приходу до влади націонал- соціалістів у сусідній Німеччині. Польща мала всі підстави побоюватися за майбутнє і на заході, і на сході вона була стиснута тоталітарними державами. За Конституцією 1935 р. маршал Ю. Пілсудський дістав майже диктаторські повноваження, а права сейму були дуже обмежені. Однак Ю. Пілсудський помер у 1935 р. Зроблена під нього конституція фактично підірвала підвалини польської державності. Влада в країні зосередилася у вищого генералітету, пов'язаного з конкуруючими політичними структурами.

Міжвоєнну Польщу не можна назвати розвиненою країною. Однак «східні креси» особливо вражали своєю відсталістю. Основою промислового виробництва були сировинні галузі — нафтоозокеритна і лісова. Певне значення мала переробка сільськогосподарської та мінеральної сировини. За даними перепису 1931 р., більшість найманих робітників у Західній Україні працювала у сільському господарстві. Підприємства належали в основному закордонному або польському капіталу Українці переважали тільки в кооперації.

Економічна криза 1929—1933 рр. («Велика депресія») болюче вдарила по Польщі. Реальні заробітки робітників іще до кризи не досягали довоєнного рівня, а під час кризи вони істотно впали. Особливо руйнівний вплив на робітників мало безробіття.

Земельний голод на селі в роки «Великої депресії» відчувався особливо гостро. Більшість селянських дворів господарювала без будь-яких технологічних удосконалень. За цих умов господарювання було нерентабельним. Податковий тиск довершував руйнування господарств.

У радянській літературі Польшу називали фашистською державою. Однак незважаючи на всі обмеження демократії, вона такою не була. Діяльність політичних партій не заборонялася, якщо вона не суперечила чинному законодавству. Комуністи були на нелегальному положенні. Комуністична партія Східної Галичини з 1923 р. була перейменована на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Перейменування не слід вважати формальним. Діяльність комуністів поширилася з галицьких на всі українські землі у складі Польщі.

Після того як Антанта визнала анексію Східної Галичини, юридичне становище українських земель австро-угорської і російської спадщини зрівнялося. У Москві вирішили, що КПЗУ має об'єднатися з Компартією Польщі, і провели це рішення через Комінтерн. Однак КПЗУ продовжувала зберігати певну самостійність. Незважаючи на малочисельність — близько 4 тис. членів в середині 30-х років — вона була політично активною.

Найбільшого впливу на суспільство комуністи досягли в роки «Великої депресії». Вони успішно поєднували легальні та нелегальні форми боротьби з існуючим режимом. Для легальної боротьби була створена широка і досить аморфна організація — Українське селянсько-робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб).

Протестуючи проти винищувальної податкової системи, селяни під впливом комуністів все частіше в роки «Великої депресії» переходили до насильницьких форм боротьби. З літа 1930 р. почастішали підпали садиб поміщиків та осадників. Селянські загони руйнували лінії зв'язку, нападали на поліцейські пости з метою захоплення зброї. Виступи селян охопили всю територію Львівського, Станіславського, Тернопільського і Волинського воєводств Секретар ЦК Компартії Польщі Ю. Ленський із задоволенням констатував, що в цих виступах «уперше за кілька років виявилися елементи громадянської війни».

У червні—липні 1932 р. відбулося Ліське повстання, в якому взяли участь близько трьох десятків тисяч селян Ліського, Добромильського, Сокальського і Турківського повітів. Польський уряд надіслав на придушення повстання підрозділи регулярної армії. Такі розправи з селянами назвали пацифікацією (умиротворенням). Розголос про них набув міжнародного характеру і викликав протести в Лізі Націй.

Коли економічне становище селян поліпшилося, вплив КПЗУ почав зменшуватися Польським властям, які у 1934 р. створили в Березі

Картузькій концтабір для ізоляції екстремістських елементів, несподівано допоміг Комінтерн. Західноукраїнські комуністи, які перебували в СРСР на навчанні, почали заарештовуватися один за одним і гинули у сталінських концтаборах. У 1938 р. виконком Комінтерну взагалі розпустив Компартію Польщі і в її складі КПЗУ.

Серед більш ніж десятка легальних українських партій най впливовішим було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Його було створено в 1925 р об'єднанням Трудової партії з іншими невеликими партіями і політичними групами. Лідери УНДО С. Баран, Д. Левицький, В. Мудрий та ін. розвивали традиції провідної української партії початку XX ст. — національно-демократичної. Вони прагнули дотримуватися у політичній боротьбі певної поміркованості. Однак екстремістські гасла комуністів і українських націоналістів у поєднанні з шовіністичною політикою польських партій у Західній Україні та урядових кіл змушували їх діяти наступально.

У липні 1925 р лідери УНДО сформулювали політичну програму, в якій висловилися за єднання українців у протидії асиміляційним намірам уряду. У програмі зазначалось «Східна Галичина з Лемківщиною, Холмщина з Підляшшям і Волинь з Поліссям мають відвічний український характер. Українське населення супроти чужинного напливового елементу являється тут подавляючою більшістю. Тому УНДО змагатиме, щоб західноукраїнські землі супроти Польщі виступали разом як цілість і в своїй участі головну увагу прикладатиме до вдержання і розбудови одноцілого національного фронту».

Лідери УНДО прагнули не загострювати питання про ставлення до радянської України. Разом з усією західноукраїнською громадськістю вони щиро вітали успіхи у розбудові національної культури в УСРР, досягнуті завдяки курсу ВКП(б) на українізацію. Не визнаючи зі комуністичної ідеології, ні диктату комуністів у громадсько-політичному житті, УНДО не висувало гасел, спрямованих на негайне об'єднання українських земель Польщі та Радянського Союзу. Проте у невизначеному майбутньому воно допускало можливість возз'єднаная західноукраїнських земель з радянською Україною. У 30-х роках голод і репресії в УРСР зробили гасло возз'єднання неактуальним.

Встановлення у Польщі авторитарного режиму супроводжувалося посиленням судової і поліцейської сваволі, від якої страждали передусім національні меншини. В цих умовах УНДО посилило боротьбу за територіальну автономію Західної України в межах Польської держави. Визнання права на автономію розглядалося як основа для нормалізації польсько-українських міжнаціональних відносин.

У міру того, як зростала загроза з боку гітлерівської Німеччини, панівні кола Польщі ставали більш готовими для компромісу з національного питання. Уряд обіцяв припинити діяльність, яку УНДО визнавало як антиукраїнську. З свого боку, УНДО зобов'язалося утримуватися від будь-яких форм антиурядової діяльності.

У вересні 1933 р. у Польщі відбулися чергові парламентські вибори. Від УНДО було обрано 13 депутатів і 4 у сенатори. На першій сесії сейму лідера УНДО Василя Мудрого обрали віце-маршалом (заступником голови) нижньої палати парламенту Українські парламентарії підтримали внесені урядом закони про зміцнення національної безпеки, які стали необхідними в умовах загострення міжнародного становища Польський уряд зробив зустрічний крок і звільнив більшість українських політичних в'язнів у Березі Картузькій. Було підготовлено і прийнято закон про амністію політичних в'язнів Великі українські кооперативи «Сільський господар», «Маслосоюз» та ін., існування яких було під загрозою внаслідок руйнівної економічної політики уряду, раптово одержали урядові кредити.

Нормалізація польсько-українських міжнаціональних відносин сприяла зміцненню Польської держави. Від неї вигравали обидві сторони. Однак доброї волі лідерів було замало. На місцях державні чиновники керувалися не стільки інструкціями з Варшави, скільки власними уподобаннями Гасло «зміцнення польськості на кресах» залишалося для них цілком актуальним. Підтримувані місцевим польським населенням, особливо колоністами — осадниками, місцеві власті чинили насильство над українцями.

Зокрема, на Холмщині польські загони «Кракус» руйнували православні храми і змушували українців переходити у католицтво. З 389 православних храмів, що існували на Волині до Першої світової війни, збереглося тільки 51.

Становище греко-католицької церкви було кращим Права її захищалися особливою угодою між Польщею і Ватиканом, укладеною у 1925 р. Однак греко-католицьких священиків переслідували за вживання української мови.

Поступово найпомітнішим чинником у суспільно-політичному житті на Західній Україні ставав український націоналізм. Народження цієї політичної течи було пов'язане з утворенням у 1920 р Української військової організації (УВО). Очолив її командир Українських січових стрільців Є. Коновалець. Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації.

Бійці УВО не гребували політичними вбивствами і експропріаціями. Першим терористичним актом став замах на життя Ю. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського у листопаді 1921 р.

Після того як Антанта визнала належність Східної Галичини до Польської держави, члени УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно зменшилася. В ній залишилися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.

У січні—лютому 1929 р. у Відні виникла Організація українських націоналістів (ОУН). Її основою стала УВО. Очолив ОУН Є. Коновалець. Разом з УВО, яка зберігала кілька років відносну функціональну самостійність, нову організацію утворили об'єднання українських студентів: «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Група української національної молоді» (Прага), «Легія українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.

Міжвоєнна Європа була постійною ареною боротьби демократичних і тоталітарних політичних сил Перевага у цьому двобої поступово переходила на бік тоталітаризму Континент ставав червоно-коричневим Праворадикальні рухи в Італії, Німеччині, Франції, східно-європейських країнах були різними за походженням, програмами, тактикою боротьби. Однак усі вони робили ставку на націоналізм у його найбільш екстремістських, шовіністичних формах.

Ідеологією ОУН в ті часи був інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм. Донцов бажав виховати в українців «волю до влади» і відкидав політичну спадщину попереднього покоління духовних лідерів України на чолі з І. Франком і М. Грушевським. Він доводив, що демократичні традиції були причиною національної поразки і приниження.

Д. Донцов, а услід за ним Д. Андрієвський, М. Сціборський та інші теоретики, які розвивали націоналістичні ідеї після поразки національно-визвольного руху 1917—1920 рр., уникали відповіді на запитання, якою має бути соціально-економічна структура майбутньої держави. Всю увагу вони зосереджували на доказі того, що український народ має право на власну державність. На їх думку, Україна мала стати етнократичною державою на чолі з верховним провідником. Місце, яке посідав у політичній системі такої держави провідник, було аналогічним становищу вождя у комуністів, дуче — фашистів, фюрера — у нацистів, каудільйо — в іспанських фалангістів.

Подібно до комуністів і нацистів українські націоналісти заперечували можливість існування будь-якої іншої політичної парти в суспільно-політичній структурі суспільства

Єдиною політичною силою вони бачили тільки власну партію «Передавальними пасами» від ОУН до мас проголошувалися коаліції й виробничі ради, створені за місцем роботи, а також профспілки.

Члени ОУН визнавали свободу совісті і прагнули відокремити церкви від держави. Однак на відміну від комуністів вони докладали для підвищення ролі релігійних організацій у житті суспільства мливу увагу вони приділяли розвиткові української національної церкви.

Український інтегральний націоналізм відкидав гасла добросусідського співіснування народів, які пропагувалися ідеологами визвольного руху у ліберальному XIX ст. (М Драгоманов), а також лідерами української революції початку XX ст. М. Грушевським, А.Винниченком, С. Петлюрою. Замість цього відроджувалося гасло М. Міхновського «Україна — для українців!» Щоправда, Д. Донцов формулював його в іншій, більш толерантній формі «Українці — для України».

Німецькі націоналісти були для українських націоналістів справжнім взірцем. Особливо симпатизували оунівці націонал-соціалістам. У 1922 р. відбулася перша зустріч Є. Коновальця з А. Гітлером. Штаб- квартира УВО знаходилася у Берліні.

Можливостей індивідуального терору члени ОУН не переоцінювали. Вони були переконані в тому, що шлях до незалежності прокладуть Україні тільки дії великих мас населення, спрямовані на розхитування і знищення окупаційних структур. Однак Є. Коновалець вважав індивідуальний терор цілком корисним для досягнення поставлених ОУН цілей. Терор УВО—ОУН спрямовувався, до речі, не стільки проти зовнішнього, скільки проти внутрішнього ворога Такими ворогами оунівці вважали тих, хто виступав за нормалізацію відносин з польським урядом.

За весь міжвоєнний період націоналістичне підпілля здійснило 63 політичні замахи. Найбільшого розголосу набули вбивства комісара львівської поліції Є. Чеховського, радянського дипломата невисокого рангу О. Майлова (це була помста за голодомор 1933 р.), міністра внутрішніх справ, керівника кампанії пацифікації Б. Перацького і директора української академічної гімназії у Львові І Бабія. Жертвами націоналістів нерідко ставали українці, які не бажали з ними співробітничати Колишній старшина УГА. Іван Бабій наклав життям саме тому, що переконував молодь не вступати в ОУН, оскільки крайній екстремізм є глухим кутом у політичній боротьбі. Вбивство цієї впливової серед молоді і всієї львівської української громади людини катастрофічно позначилося на популярності ОУН Взагалі оунівський терор сприймався у Західній Україні без ентузіазму. Духовний лідер українців митрополит А. Шептицький в окремому пастирському посланні засудив його, заявивши, що він не підриває підвалин Польської держави, а тільки накликає зайві репресії на суспільство.

Прагнучи поширити свій вплив, ОУН в другій половині 30-х років стала проводити більш-менш масове вербування до своїх лав. Чисельність її сягнула до 20 тис. Однак масовий набір полегшив проникнення в ОУН поліцейським агентам. Після вбивства Б. Перацького були ув'язнені у Березі Картузький сотні оунівців, у тому числі весь галицький провід — С. Бандера, М. Лебедь, Я. Отецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевич. Як завжди, під час масових арештів поширилися чутки про зраду. Зокрема, в ОУН почали говорити про те, що поліція діставала інформацію від деяких членів закордонного проводу. Це не відповідало дійсності, проте відчуження між молодими бойовиками, які діяли на території Польської держави, і старшими за віком функціонерами в еміграції почало стрімко наростати.

Це порівняно мало позначалося на діяльності ОУН, поки на чолі її стояв Є Коновалець — людина, яка користувалася безмежним авторитетом. Вбивство його чекістами у травні 1938 р. залишило Організацію українських націоналістів без керівництва напередодні вирішальних в історії Європи подій.