Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

МАСОВІ РЕПРЕСІЇ

Комуністична диктатура, як це не дивно звучить, була безособистісною. На відміну від монархічної влади легітимність її не підтверджувалася історією та релігією. Безвідносно до особистих рис царя — самодержця його політична фігура утверджувала імперію самим фактом свого існування. Навпаки, радянська влада була запереченням імперської Вона виникла на гребені революційної хвилі, яка знищила імперію.

Проте сповнені добрих намірів революціонери побудували не демократичний, а олігархічний державний устрій, який опанував суспільство. В умовах комуністичної революції поява тоталітарного устрою була неминучою. Комунізм означав ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, тобто позбавив суспільство природної самоорганізації.

Нервовим центром «робітничо-селянської» держави була Комуністична партія. За допомогою створених нею силових, політичних і громадських організацій вона повністю підпорядкувала собі суспільство. Всі існуючі в ньому структури (крім церкви) були ліквідовані Політична влада зосередилася в керівному органі монопольно існуючої партії, який узяв на себе відповідальність за функціонування суспільного життя.

Внутрішня структура режиму, який називав себе диктатурою пролетаріату, або радянською владою, була олігархічною. Олігархами стали вожді й вищі компартійно-радянські функціонери, які управляли країною від імені ЦК ВКП(б), гуртуючись у неформальному органі найвищого керівництва — політбюро В. Ленін вбачав у політбюро колегію, в якій вожді визначатимуть «все і вся» Він установив непарний чисельний склад політбюро, щоб при обговоренні проблем могла виявитися панівна думка.

Як будь-який інший олігархічний устрій, ця владна конструкція незабаром виявила свою нестабільність Пошук панівної думки в перебігу вільного обговорення є ознакою демократи, а не диктатури. Тим часом політбюро становило знаряддя диктатури, і після смерті засновника доктрини, партії та держави в ньому розгорнулася боротьба за право бути першим. Ніхто з вождів, які мали однаковий статус, не бажав розв'язувати проблеми більшістю голосів.

Учасники боротьби за владу прагнули надати їй ідеологічного забарвлення і благородного політичного змісту Проте переможець завжди діяв однаково усував чергового суперника з політбюро й заповнював вакансію людиною із свого найближчого оточення.

Серед переможців завжди був Й. Сталін. Його становище як вождя зміцнювалося з кожною перемогою над тим, в кому він вбачав суперника. Олігархічна природа політичного устрою не змінювалася під час зростання авторитету Й. Сталіна в державі, партії й безпосередньо в політбюро ЦК. Водночас завдяки побудові політичного устрою на принципі «демократичного централізму» (суть його полягає в підпорядкуванні нижчих ланок ієрархи вищим) вістря диктатури чимраз більше звужувалося, аж поки вся влада зосередилася в руках генерального секретаря ЦК ВКП(б). Це надало олігархічному режиму стабільності, якої він потребував для завершення розпочатих В. Леніним комуністичних перетворень.

Від початку 30-х років Й. Сталін не зустрічав заперечень ні серед вищого керівництва СРСР, ні в опанованих ним периферійних компартійно-радянських осередках влади (зокрема, в харківському). Ніщо не перешкоджало йому широко використовувати в управлінні державою методи тероризму й насильства. Власне, здійснювати комуністичні перетворення без терору було неможливо.

Проте терористичні методи, що використовував Й. Сталін, змушуючи вдаватися до них і весь компартійно-радянський апарат, не додали йому популярності ні в суспільстві, ні серед політичної еліти. Якщо події в Україні вивчати за газетами, то не видно нічого, крім повідомлень про дострокове введення в дію нових заводів, електростанцій і шахт, переможних рапортів передовиків соціалістичного змагання, свідчень про успіхи культурної революції тощо. Тижневі зведення ДПУ УСРР виявляють іншу картину.

За два десятиліття добре поставлена вождями ВКП(б) комуністична пропаганда зробила свою справу Зведення ДПУ УСРР показують, що вістря критики здебільшого спрямовувалося проти Й. Сталіна. Комуністична доктрина, радянська влада і партія, як правило, залишалися поза критикою. Багатомільйонна партія давно стала одним із «передавальних пасів» від народу до влади Члени її не мали інших привілеїв, крім привілею бути попереду в організації життя суспільства.

Владу особливо тривожила популярність критичних настроїв у партії. З середини 1933 до листопада 1936 рр. тривали кампанії генеральної чистки лав ВКП(б), перевірки та обміну партійних документів. На цей час було припинено прийом в партію. Навесні 1937 р. у КП(б)У залишалося на обліку 297 тис. членів і кандидатів, тобто на 254 тис. менше, ніж було на початок 1933 р.

Водночас із чисткою партійних лав в Україні розгорталася інша, більш глибока й руйнівна репресивна кампанія. У січні 1933 р Й. Сталін наділив П. Постишева диктаторськими повноваженнями в Україні. У нього було два завдання по-перше, навести лад у колгоспах після здійсненої Молотовим і Кагановичем каральної реквізиції продовольчих запасів у селян, по-друге, «втихомирити» українську інтелігенцію як потенційного носія сепаратизму.

У липні 1933 р. покінчив життя самогубством зацькований П. Постишевим М. Скрипник. У концтабори потрапила більшість діячів української культури, зокрема багато представників нової генерації, здебільшого робітничо-селянського походження. Жертвами чекістів стали практично всі, хто брав участь в українській революції 1917—1920 рр. Терор голодом 1932—1933 рр. шокував багатьох представників партійно-радянського апарату, які обіймали керівні посади в усіх ланах управління. Не бажаючи бути учасниками злочинної структури, в яку перероджувалася компартійно-радянська олігархія після досягнення Й. Сталіним диктаторської влади, вони стали шукати засобів для виправлення становища. Проба сил відбулася в січні 1934 р. на XVII з'їзді ВКП(б).

Генеральний секретар ЦК був живим втіленням диктатури Комуністичної партії. Проте його безмежна влада над партією, державою і суспільством потребувала постійного підтвердження. На кожному партійному з'їзді, регулярність яких визначалася статутом, генсек мав проходити через процедури голосування. Кожного разу він мусив бути обраним делегатом з'їзду, членом. Центрального комітету і (на першому після з'їздівському пленумі ЦК) генеральним секретарем.

Обрання делегатом з'їзду було простою формальністю для кожного члена ЦК. Обрання генерального секретаря на пленумі ЦК також відбувалося без проблем, оскільки було відкритим. Проте делегати партійного з'їзду обирали склад ЦК таємним голосуванням. Цього вимагала специфіка партійної диктатури. Отже, процедура виборів в ЦК давала єдину можливість усунути Й. Сталіна з посади генсека.

Безпосередньо проти Сталіна на XVII партійному з'їзді не виступив ніхто. Однак, за спогадами, Сталін дістав менше голосів під час цих виборів, ніж багато інших серед тих, хто балотувався в члени ЦК. Щоправда, в документах з'їзду негативна оцінка Сталіна кількома сотнями делегатів не знайшла відображення.

1 грудня 1934 р. С. Кірова спіткала смерть від кулі вбивці. Незважаючи на багаторічну діяльність спеціальної слідчої комісії, створеної після XX з'їзду КПРС, причетність Й. Сталіна до цієї акції не було доведено документально. Однак величезна кількість посередніх свідчень вказує на Сталіна як організатора терористичної акції Генсек отримував переконливі аргументи для розгортання терору, спрямованого на зміцнення своєї особистої влади.

5 грудня в газеті «Правда» з'явилася датована днем смерті Кірова постанова ВЦВК «Про внесення змін у чинні карно-процесуальні кодекси союзних республік». Тепер справи про терористичні організації та акти терору проти представників радянської влади розслідувалися в термін не більш як десять днів. Клопотання про помилування та касаційний розгляд справ у новому судочинстві не передбачалося. Перший «кіровський» процес розпочався у Києві. Його учасниками стали колишні діячі українського визвольного руху. Прагнучи якнайшвидше використати ситуацію істерії, яку створювали в СРСР сталінські пропагандисти, працівники ДПУ організували в своїх кабінетах «Об'єднання українських націоналістів», членами якого зробили галицьких інтелігентів. Некомпетентність органів державної безпеки виявилася в цій назві справжня ОУН (Організація українських націоналістів) мала таку саму абревіатуру, але іншу назву

13—15 грудня 1934 р. виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР у Києві розглянула справи 37 осіб, які проходили по «справі ОУН». Ця справа була першою серед арештів, хвиля яких піднялася особливо високо у першій половині 1935 р. Пізніше у таборах ГУЛАГу її назвали «кіровським потоком».

Після перепочинку 1936 р., викликаного прийняттям нової Конституції СРСР, хвиля репресій піднялася знову. На основі підписаного Й. Сталіним 2 липня 1937 р. рішення ЦК ВКП(б) з'явився оперативний наказ по НКВС СРСР за № 00447. Згідно з цим наказом у найближчі чотири місяці підлягали викриттю й репресуванню 269 тис. ворогів народу». З них 76 тис. чол. зараховувалися до першої категорії (розстріл), 193 тис. — до другої (ув'язнення в тюрмі або таборі). Для того щоб полегшити виявлення такої кількості «ворогів», чекістам дозволялося використовувати фізичні методи впливу на допитуваних. Як і під час запровадження продовольчої розкладки, від партійних керівників на периферії вимагалося перевиконання затвердженого ліміту. Хто не виявляв наполегливості, ризикував не лише посадою, а й життям.

У 1937 р. злопам'ятний генсек знищив усіх делегатів XVII партійного з'їзду, крім тих, в яких був упевнений абсолютно. Свого часу цей з'їзд називали «з'їздом переможців». Фактично він увійшов в сторно як «з'їзд розстріляних».

Служіння вірою і правдою Й. Сталіну не врятувало компартійно-радянське керівництво України. З 62 членів ЦК КП(б)У, обраного XIII з'їздом республіканської партійної організації в червні 1937 р., 56 були звинувачені у ворожій діяльності. 3 11 членів політбюро ЦК КП(б)У було репресовано 10. Вижив тільки «всеукраїнський староста» Г. Петровський через збіг обставин його спочатку усунули від влада потім про нього забули.

Жертвами репресій ДПУ — УДБ НКВС у 1933—1938 рр. стали 360 тис. громадян України. Чекісти «працювали» в усіх верствах суспільства, виявляючи потенційні вогнища опору сталінській диктатури. Проте спеціалізувалися вони на інтелігенції — мозку нації. Народ був знесилений репресіями духовно і фізично.