Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

УКРАЇНІЗАЦІЯ 20 — 30-х років

Для того щоб позбавити визвольний рух у національних окраїнах колишньої імперії народної підтримки, керівники більшовицької Росії погоджувалися надати встановленій ними воєнними засобами владі організаційну форму незалежної (з 1922 р — союзної республіки). Декларувалося, що національні республіки матимуть певну самостійність у розв'язанні окремих питань, передусім у сфері культури. Ці декларації треба було реалізувати.

Гноблення будь-якого народу проявлялося насамперед в ігноруванні або прямому переслідуванні його мови Найбільш виразно це проявилося в Російській імперії стосовно українського народу. Ось чому декларації про рівноправність мов і відсутність у Радянському Союзі державної мови, з якими постійно виступав центральний уряд, потребували підтвердження практикою повсякденного життя. До того ж саме існування союзних республік служило гарантією для позитивного розв'язання питання про застосування національних мов у державному апараті та в суспільно-політичному житті.

Ще в грудні 1919 р. компартійне керівництво ухвалило документ «Про радянську владу на Україні», затверджений незабаром як резолюція VIII Всеросійської партконференції. У ньому був пункт, який можна вважати висхідним у процесі дерусифікації. «Члени РКП на території України повинні на ділі провадити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою».

Отже, суть радянської українізації як форми коренізації влади полягала передусім в освоєнні та поширенні на державному рівні національної мови. Однак мова нерозривно пов'язана з національною культурою. Тому політика українізації не могла не сприяти подоланню русифікації України, зростанню національної самосвідомості народних мас, а отже, державницьким устремлінням народу. Такі наслідки українізації були вкрай небажаними для центральних властей, які завжди прагнули поглиблення однорідності суспільства, зокрема через «стирання національних відмінностей».

І все-таки російське компартійно-радянське керівництво не могло обійтися без урочистих запевнень у необхідності розв'язання національного питання. За допомогою мільйонної армії йому вдалося справитися з українською революцією. Проте було просто неможливо надійно контролювати становище в Україні тільки воєнними засобами Українці повинні були переконатися в тому, що радянська влада — це їхня власна влада. Представники влади мусили спілкуватися в установах і засобах масової інформації їхньою мовою. Переслідувану сотні років рідну мову українці повинні були почути в школах і в закладах культури.

Зважаючи на небажані побічні наслідки курсу на укорінення влади, керівники КП(б)У довго не виявляли бажання активно діяти в напрямі українізації. Зрештою, їм довелося б починати українізацію з себе, тобто докласти особисті зусилля для оволодіння мовою, якої не знали За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-державного апарату УСРР заявили, що знають українську мову.

На початку 1923 р. керівництво РКП(б) вирішило поставити на порядок денний чергового з'їзду партії пункт про шляхи розв'язання національного питання в СРСР У квітні 1923 р XII з'їзд РКП(б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Здійснення її покладалося на компартії національних республік. Починати політику коренізації треба було передусім із залучення в партійний і радянський апарати місцевих кадрів.

В Україні, як і в кожній іншій національній республіці, державний апарат був переважно неукраїнським. Частка українців в апараті у 1923 р. не перевищувала 35 відсотків. Особливо незначною вона була у керівних структурах. В колегіях наркоматів налічувалося 47 відсотків росіян, 26 євреїв і лише 12 відсотків українців.

До квітня 1925 р. партійну організацію України очолював «інтернаціоналіст» Е. Квірінг, який звертав мало уваги на здійснення українізації У боротьбі за владу, яка точилася в Кремлі, він підтримував «трійку» (Г. Зінов'єва, Л. Каменева, Й. Сталіна) в її протистоянні з Л. Троцьким Проте після розколу «трійки», коли Сталін розпочав боротьбу з Л. Каменевим і Г. Зінов'євим, Е. Квірінг не спромігся своєчасно зорієнтуватися і втратив посаду. На його місце Сталін надіслав свого найближчого співробітника Л. Кагановича. Саме при Кагановичі політика українізації набула найбільшого розвитку. Новий керівник КП(б)У по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоча народився в Україні.

Результати українізації 20-х років були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923— 1927 рр. зросла з 35 до 54 відсотків. На викладання українською мовою перейшло багато інститутів, більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З ініціативи М. Скрипника національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу та в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Порівнюючи українізацію в УСРР із подібними процесами коренізації в інших союзних республіках, можна побачити цілком певну закономірність Вона полягає в тому, що прищеплення тоталітарних владних структур суспільному організму України супроводжувалося великим культурним піднесенням, названим у літературі національним відродженням 20-х років. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи з М. Грушевського, які у минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їхнім зусиллям було одержано вагомі здобутки в розвитку освіти, науки, літератури та мистецтва. В інших республіках коренізація мала більше ознак компартійно-урядової кампанії щодо вкорінення владних структур, хоч і в Україні цей чинник простежується виразно й повно.

Максимальне використання офіційного курсу центрального компартійно-радянського керівництва в інтересах поширення української мови та прискорення розвитку національної культури є заслугою порівняно невеликого числа відповідальних працівників КП(б)У, яких називають націонал-комуністами. Вони гуртувалися навколо наркома освіти УСРР М. Скрипника. Проте за постаттю Скрипника проглядається інша — генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича.

Підтримка М. Скрипника пояснювалася політичними розрахунками Й. Сталіна. Доки Сталін боровся за владу, він погоджувався на поступки в національному питанні в обмін на підтримку республік. Він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки — УСРР, найбільшої республіканської партійної організації — КП(б)У.

Для того щоб зменшити негативні для влади наслідки українізації, Й. Сталін одночасно організовував кампанії, спрямовані проти «буржуазних націоналістів» і «націонал — ухильників». Жупел націонал — ухильництва використовувався передусім проти відповідальних працівників партійного апарату, які приділяли підвищену увагу національному питанню.

Коли Й. Сталін досяг вищої влади, його політика стосовно України кардинально змінилася. Причина була тією самою: УСРР за матеріальними та людськими ресурсами майже дорівнювала всім іншим національним республікам, разом узятим. В період «колективного керів-ництва» Сталіну важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він досяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму, яку могла відчувати Москва через сам факт існування потужного регіонального центру її власної влади у Харкові (з 1934 р. — в Києві).

Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Інша справа — українізація за межами УСРР. У грудні 1932 р. була прийнята постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про хлібозаготівлі на Північному Кавказі». Ряд пунктів стосувався не заготівель, а національної політики. Українізація майже половини районів Північного Кавказу засуджувалася як «петлюрівська». Діловодство в радянських установах українізованих районів переводилося на російську мову «як більш зрозумілу для кубанців». Було передбачено негайну ліквідацію українських навчальних установ, припинявся випуск українських газет, ліквідовувалося українське радіомовлення.

Перепис 1926 р. показав, що населення Кубанського округу майже на дві третини складалося з українців. Під час перепису 1939 р. українцями могли назвати себе тільки ті, хто недавно приїхав з України. Різними методами, у тому числі голодом 1932—1933 рр., кубанцям було запропоновано вважати себе росіянами.