Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

ТРУДНОЩІ ТА УСПІХИ ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ

Сталінський варіант економічної основи радянського устрою грунтувався, як і ленінський, на комуністичній доктрині, викладеній у чинній партійній програмі 1919 р. Проте Й. Сталін вніс істотні поправки в економічний устрій, зроблені або під впливом провальних уроків «воєнного комунізму», або внаслідок відступу під тиском селянських мас уже під час «розгорнутого будівництва соціалізму».

Як зазначалося, генсек бажав здійснити суцільну колективізацію у комунній формі. Опір селян змусив обрати компромісну артільну форму колгоспів. Завдяки цьому селянам залишалися рештки ринкових відносин у вигляді присадибної ділянки та колгоспної торгівлі.

В організації державної промисловості Й. Сталін не повернувся до спадщини «воєнного комунізму». Як і при непі, робітничий клас зберігав право вільного вибору місця праці.

У плануванні, фінансуванні й постачанні радянська промисловість поділялася на групи «А» (виробництво засобів виробництва) та «Б» (виробництво товарів народного споживання). На розвиток групи «А» виділялися основні фінансові ресурси, галузі групи «Б» фінансувалися за залишковим принципом.

Компартійно-радянська олігархія здійснювала індустріалізацію країни в інтересах воєнно-промислового комплексу та галузей, що його обслуговували За цим наглядали мобілізаційні осередки на підприємствах і відповідні органи в управлінських структурах. Промисловість групи «А» виробляла мінімум товарів народного споживання, а в промисловості групи «Б» вагома частка обмежених потужностей спрямовувалася на задоволення потреб підприємств групи «А». В умовах вільного ринку такий господарський механізм не зміг би проіснувати жодного дня. Проте в СРСР не існувало вільного ринку. У плані капітального будівництва, затвердженому на першу п'ятирічку, підприємства ВПК ще не посідали провідного місця. Спочатку треба було створювати для них промислову інфраструктуру. Однак спрямованість капіталовкладень на групу «А» не залишала сумнівів у характері індустріалізації. В легкій і харчовій промисловості України було освоєно лише 9,5 відсотка обсягу промислових капіталовкладень. На першому місці за капіталовкладеннями перебувала металургія, друге місце з невеликим відривом посідало машинобудування, третє і четверте поділяли електроенергетика та паливна промисловість.

У другій п'ятирічці (1933—1937 рр.), як і в першій, дев'ять десятих капітальних вкладень спрямовувалося у важку промисловість. На перше місце у капіталовкладеннях вийшло машинобудування, в якому чимраз більше набирали сили спеціалізовані підприємства ВПК. Серед промислових об'єктів перших п'ятирічок виділялося 35 загальносоюзних будов, на кожну з яких було витрачено до 1936 р. понад 100 млн крб. З них в Україні розміщувалося 12 об'єктів — 7 новобудов і 5 докорінно реконструйованих підприємств, тобто третина. До новобудов належали три металургійні заводи (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь), Дніпрогес, Дніпроалюмшійбуд, Краммашбуд і Харківський тракторний завод (ХТЗ). Гігантами серед реконструйованих об'єктів були Луганський паровозобудівний завод і чотири металургійні заводи в Макіївці, Дніпродзержинську, Дніпропетровську й Комунарську (Алчевську).

Наприкінці 30-х років вирішальна роль у виробництві промислової продукції належали фабрично-заводському сектору. Промислову продукцію тепер виробляв в основному робітничий клас, а не ремісники та кустарі Модернізація промисловості стала фактом.

Україна випереджала за рівнем розвитку галузей важкої промисловості ряд західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну і четверте місце в світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу й машин Україна випередила Францію та Італію, наздоганяла. Великобританію. Для розвитку цих галузей в Україні використовувалася вагома частка загальносоюзних капіталовкладень.

У республіці розвивалася переважно інфраструктура ВПК, а не заводи воєнної економіки. Останні здебільшого розміщувалися в регіонах СРСР, віддалених від кордону. Тому в другій половині 30-х років, коли на підприємства ВПК випала левова пайка промислових капіталовкладень, частка України у капіталовкладеннях різко поповзла вниз.

За блискучим зовнішнім фасадом індустріалізації радянського типу приховувалися невтішні економічні результати. Відтворювалися народногосподарські структури, що склалися до революції. Промисловість здебільшого розвивалася у великих містах і в Донецько-При-дніпровському районі Донбас був до революції «всеросійською кочегаркою», а в радянські часи перетворився на «всесоюзну кочегарку». Як і завжди, він постачав вугілля насамперед для промисловості Центральної Росії. У селах України донецького вугілля ніхто не бачив Українська металургія також працювала в основному на машинобудування російських промислових центрів, адже її продукція поставлялась в основному підприємствам ВПК, розміщеним за межами республіки.

Промисловість, як і вся командна економіка, задовольняла потреби суспільства лише в тих межах, які встановлювалися компартійно-радянським керівництвом. Маніпулювання цінами (з'явилася ціла псевдонаука про «соціалістичне ціноутворення») позбавляло цей найважливіший в умовах ринкової економіки показник будь-якої об'єктивної основи. Статистичні показники, засновані на цінах (передусім — показник валової продукції), мали обмежену інформаційну вагу. Це стосувалося також тих, хто визначав рух народногосподарських пропорцій, всю промислову і економічну політику.

Відірваність від кінцевого споживача зробила виробничі цикли всередині групи «А» самодостатніми. Рік у рік нарощувався видобуток вугілля, щоб виплавляти більше металу, який ішов на виробництво машин, що використовувались знову-таки у вуглевидобутку та металургії. Кінцевим споживачем усіх цих трудомістких та екологічно шкідливих галузей був не ринок, який міг забезпечити природні стимули розвитку, а воєнно-промисловий комплекс. Зумовлений високими темпами капітального будівництва, прогрес у промисловості слабко позначався на матеріальному добробуті народу.

У народногосподарських планах затверджувалися надзвичайно високі темпи індустріального зростання. Продиктовані Й. Сталіним планові темпи зростання промислового виробництва були величезні. Зокрема, у першій п'ятирічці середньорічний темп становив за три роки (1930—1932) 37,7 відсотка. Не дивно, що такі темпи залишалися на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібне фінансування за рахунок інфляційного випуску паперових грошей. Навіть офіційні статистичні дані свідчать про те, що середньорічний темп промислового зростання за роки першої п'ятирічки (крім її першого року) становив тільки 15,7 відсотка, тобто менше, ніж передбачалося директивами XV з'їзду ВКП(б). Слід узяти до уваги, що звітні статистичні дані внаслідок інфляції та невмотивованого повторного обрахунку валової продукції істотно завищені.

Індустріальна гонка призводила до обмеження життєвого рівня населення. Економічні труднощі (завжди підкреслювалося — тимчасові) оголошувалися органами пропаганди неминучими й цілком виправданими. Опір лівацькому насильству над економікою розглядався як небезпечний опортунізм. В офіційних документах партії заклики щодо необхідності нещадного викорінення «опортунізму» стали загальновживаними. Це свідчило про те, що крутий поворот в економічній політиці далеко не всі зустріли з ентузіазмом.

Господарники в 1928—1929 рр. ще наважувалися у завуальованій формі критикувати методи «підхльостування» промисловості через ухвалення нереальних планових показників. У відповідь Й. Сталін на XVI з'їзді ВКП(б) у червні 1930 р. погрозливо попередив: «Люди, які базікають про необхідність зниження темпів розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів».

«Підхльостування», за висловлюванням Сталіна, полягало фактично не тільки у затвердженні завищених планів, а й у спробах змусити втілювати ці плани в життя за допомогою терористичних методів. Найбільше постраждала від переслідувань тоталітарної держави технічна інтелігенція. Для того щоб інженери і техніки добросовісно працювали, їх слід було, як вважав Сталін, залякати.

У 1928 р. чекісти вигадали в своїх кабінетах «шкідницьку» організацію з господарників та інженерів, які працювали в кам'яновугільній і металургійній промисловості України. Ці фахівці найбільше протестували проти надвисоких темпів розгортання виробництва, які раз у раз призводили до тяжких аварій. Над «шахтинцями» — в основному фахівцями з Донбасу — провели показовий судовий процес, звинувативши їх у шкідництві.

Після «шахтинської справи» розпочалося організоване цькування фахівців з дореволюційними дипломами («спецежерство»). У суспільстві свідомо створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям «шкідництва». В Україні масові репресії проти господарників і фахівців відбувалися під безпосереднім керівництвом голови ДПУ УСРР В. Балицького.

Багаторічне переслідування фахівців непролетарського походження врешті-решт призвело до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції їхнє місце в промисловості зайняли робітники — висуванці або фахівці, спішно підготовлені на курсах, у технікумах, в інститутах.