Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

ЗДІЙСНЕННЯ КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА

У червні 1929 р. було введено обов'язкові планові завдання щодо хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Тих, хто ухилявся від поставок зерна в обсягах, визначених сільськими сходами, сільрадам дозволялося штрафувати в межах п'ятиразової вартості хліба, що підлягав здачі. Якщо штрафи не вносилися, майно боржників підлягало продажу з торгів. Груповий опір розкладці, ухиляння від продажу хліба після штрафних санкцій тягли за собою звинувачення за статтями. Карного кодексу УСРР, в яких передбачалися значно тяжчі покарання конфіскація всього майна й депортація засуджених у віддалені регіони СРСР. Чверть коштів, одержаних від продажу майна з торгів, перераховувалася у фонди кооперування та колективізації бідноти. Цим забезпечувалася корислива зацікавленість незаможників у проведенні в життя нових законів

Сталінська команда усвідомлювала загрозу деградації господарства, зумовлену «уральсько-сибірським методом» хлібозаготівель. Виходом з ситуації, яка створювалася штучно, був не відступ від комуністичної доктрини, а, як вважав Й. Сталін, її остаточне втілення в життя — суцільна колективізація.

Виходячи з цих міркувань, Сталін одночасно із запровадженням продрозкладки зробив спробу у корені ліквідувати ринкові відносини між містом і селом. У містах та на новобудовах відбувся перехід до нормованого забезпечення хлібом, а згодом також іншими продуктами по картках. Як і в роки громадянської війни, торгівля замінювалася розподілом Базарну торгівлю хлібом було заборонено як таку, що негативно впливає на хлібозаготівлі. Призначені для села промислові товари передавалися у фонд «отоварювання» (виникло й таке слово) хлібозаготівель на основі контрактації. Контрактація (договір держави з колективами або окремими господарствами на поставку продовольчої продукції та на зустрічну поставку селу промислової продукції) втратила добровільний характер і стала обов'язковою. Зрозуміло, що обов'язковою тільки для селянської сторони, оскільки зобов'язання держави щодо постачання промислових товарів виконувалися в межах наявних фондів Згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів» від 26 серпня 1929 р. цей договір розглядався як засіб організації планового продуктообміну між містом і селом.

Спроба ліквідувати ринкові відносини суперечила інтересам селян, а тому призводила до насильства у відносинах з ними з боку держави. Найбільш відсталі регіони, де переважало натуральне сільське господарство, а також наймитсько-бідняцькі двори у розвинених регіонах не мали товарного хліба й не брали помітної участі в хлібозаготівлях. Владі можна було розраховувати тільки на заможні та середняцькі господарства у розвинених регіонах. Проте вони не хотіли існувати без ринку незалежно від того, чи зберігали самостійність, чи були об'єднані в колгоспи. Внаслідок цього опір хлібозаготівлям чинили не тільки одноосібники, а й колгоспники. Штучне функціонування планового продуктообміну вимагало постійного вжиття позаекономічних, кріпосницьких за своєю природою форм примусу Українське селянство опинилося в самому епіцентрі подій, пов'язаних з суцільною колективізацією, адже Україна була найбільшою житницею Радянського Союзу.

Для того щоб подолати опір «соціалістичним перетворенням», суспільство треба було розколоти. Майстер політики «поділяй і володарюй» Й. Сталін запровадив у практику два тавра — «шкідник» і «куркуль». Першим таврувалася опозиційно налаштована інтелігенція, другим — селяни, які виступали проти колективізації. Куркулями називали підприємницький прошарок селянства. Від найбільш заможних селян очікувався найсерйозніший опір суцільній колективізації. Проте влада переслідувала також най бідніших селян, якщо ті не записувалися в колгосп. Тільки називали їх інакше — «підкуркульниками».

У 1927 р., за статистичними даними, в Україні було 205 тис. підприємницьких, тобто «куркульських», селянських господарств, що становило менш як 4 відсотки їх загальної кількості. Здійснювана в 1928—1929 рр. політика «обмеження й витіснення капіталістичних елементів» скоротила зазначену цифру до 73 тис. (1,5 відсотка). Переважна більшість селян, яких статистика зараховувала до куркулів, перейшла на господарювання власними силами.

Однак політика суцільної колективізації не могла обійтися без «куркуля». Селяни могли змиритися з колгоспами тільки під реальною загрозою руйнування власного господарства. Як вважали стратеги колективізації, їх треба було залякати прикладом розкуркуленого сусіда. Тому зменшення частки підприємницьких господарств не популяризувалося. Навпаки, «куркульський» прошарок штучно розширювався за рахунок селян, які користувалися найманою працею у минулому або перебували в роки громадянської війни у петлюрівських, гетьманських чи білогвардійських військах.

У другій половині січня 1930 р. комісія політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В. Молотова розробила план кампанії з розкуркулення. Його було затверджено в таємній постанові ЦК ВКП(б). «Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації» від 30 січня 1930 р. За цим документом власники господарств, що підлягали ліквідації, поділялися на три категорії.

До першої належали учасники антирадянських виступів, їх чекала тюрма або концтабори. До другої категорії потрапляли всі, хто чинив «менш активний опір». Разом із сім'ями їх депортували у віддалені північні та східні регіони До третьої категорії зараховувалися всі, хто не опирався розкуркуленню. Вони отримували зменшені земельні ділянки за межами колгоспних масивів. У постанові називалися точні цифри селянських дворів, які підлягали включенню до першої (52 тис.) і другої (112 тис.) категорій. Тобто заздалегідь було відомо, скільки селян і в яких саме формах чинитимуть опір кампанії розкуркулення. Насправді наведені цифри були своєрідною інструкцією для місцевих органів влади. Останні не мали права відступити від затверджених лімітів.

Перша хвиля розкуркулення тривала до початку березня 1930 р. Вона охопила в УСРР 309 районів (з 581 наявних). Було розкуркулено 61 887 господарств, тобто 2,5 відсотка

Офіційне проголошення безпосереднього переходу до суцільної колективізації відбулося на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б). Нова політика щодо селянства була конкретизована у постанові ЦК ВКП(б). «Про темп колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. За цією постановою Україна зараховувалася до регіонів другої черги, де суцільна колективізація мала завершитися восени 1931 або навесні 1932 р.

Утворена після листопадового (1929 р.) пленуму ЦК ВКП(б) комісія під головуванням Я. Яковлева запропонувала обрати основною формою колгоспу сільськогосподарську артіль Постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. Наркомзему СРСР доручалося виробити зразковий статут сільськогосподарської колгоспної артілі «як перехідної до комун форми колгоспу».

Наркомзем СРСР і Колгоспцентр опублікували 6 лютого 1930 р зразковий статут сільськогосподарської артілі, в якому принципову для селян різницю між артільною і комунною формами колгоспу було навмисно стерто. Згадана в статуті норма щодо присадибного господарства виявилася декларативною розміри ділянки не зазначалися, не вказувалося, що колгоспник може тримати корів та дрібну худобу Незважаючи на загрозу розкуркулення, примусова колективізація фактично у комунній формі викликала колосальний опір селянства. Найчастіше він матеріалізувався у «волинках», тобто демонстративному небажанні працювати у колгоспі. Пройшло безліч «баб'ячих бунтів». Селянки, яким нічим було годувати дітей, відстоювали своє право на корову, дрібну худобу та птицю. У багатьох селах спалахнули збройні повстання Виявилося, що чекісти не до кінця вилучили зброю, яка залишалася у сільській місцевості ще з часів громадянської війни. Готуючи передумови для суцільної колективізації, Й. Сталін у 1927 р. розпорядився провести операцію з вилучення зброї на селі.

У Червоноповстанському районі на Одещині сформувалися збройні загони, в яких одночасно брали участь радянські й антирадянські партизани часів громадянської війни. Проти них довелося кинути армійські підрозділи. Військова сила була застосована для придушення збройних виступів на Чернігівщині і в Дніпропетровському окрузі. Тим часом у Червоній армії, яка складалася в основному з селян, поширювалися антирадянські настрої.

Грандіозний розмах селянських виступів викликав панічні настрої в керівних колах ВКП(б). На всесоюзних нарадах у Москві, які відбулися в лютому 1930 р., керівники партійних комітетів різко критикували ухил у бік організації ненависних селянам комун Й.. Сталін відчув, що потрібно відступити У ЦК ВКП(б) переглянули редакцію зразкового статуту сільгоспартілі. Тепер він давав чітку відповідь на запитання про те, що слід колективізувати при утворенні колгоспу або при вступі селянина в існуючий колгосп колгоспникам надавалося право тримати корову, дрібну худобу і птицю, присадибну ділянку.

2 березня 1930 р. нова редакція статуту була надрукована в центральному органі ВКП(б) газеті «Правда» разом із статтею Й. Сталіна «Запаморочення від успіхів». У різких виразах у статті йшлося про неприпустимість посилювати колгоспний рух засобами адміністрування. Проголошувалася свобода виходу селян з колгоспів, створених усупереч їх волі. Незабаром було вжито низку заходів щодо економічного стимулювання колективізації.

Селянські маси заспокоїлися, проте з осені 1930 р. розпочався новий наступ держави. Кремль розпорядився завершити протягом 1931 р. суцільну колективізацію степових районів. Замість адміністративного тиску тепер було вжито податковий прес. Одноосібники обкладалися величезними податками, за яких господарювання ставало просто неможливим. І навпаки, ті, хто вступав у колгоспи, негайно звільнялися від оподаткування.

Поряд з податковим пресом знову було вжито загрозу розкуркулення. У новій кампанії суцільної колективізації на роль «куркулів» треба було призначити вже інших селян. Звинувачуючи місцеве начальство в недооцінці «куркульської небезпеки», один з керівників компартійно-радянського апарату України заявив на пленумі ЦК КП(б).У у грудні 1930 р. «Цим товаришам здається, що куркулі — це ті, хто був занесений до реєстру весною 1930 року їм здається, коли вони за цим реєстром провели розкуркулення, то у них куркуля вже нема. Вони повторюють заяви тих куркулів, що не потрапили ще під розкуркулення що, мовляв, наші куркулі на Соловках, а на селі в нас куркулів немає».

П. Любченко майстерно об'єднав дії «ліберального» місцевого начальства з позицією куркулів-контрреволюцыонерів. Майже відкритим текстом він заявив, що без нової кампанії розкуркулення зазнає невдачі кампанія суцільної колективізації. Пов'язані круговою порукою, апаратники знайшли на роль «куркулів» інших селян і провели другу кампанію суцільної колективізації. Для того щоб не будувати «куркульські» виселки (на це бракувало коштів), усіх розкуркулених почали депортувати в північні та північно-східні регіони СРСР.

Коли суцільна колективізація закінчилася, була названа сумарна цифра господарств, розкуркулених в Україні, — близько 200 тис. Цифра підозріло збігається з кількістю господарств, що їх статистичні органи в 1927 р. зараховували до числа куркульських.

За статистичними даними, між початком 1930 і кінцем 1931 р., коли розкуркулення відбувалося найбільш інтенсивно, в Україні зникло 282 тис. селянських дворів. Однак розкуркулення здійснювалося й раніше. Селянські господарства знищувалися через продаж майна з торгів у разі невиконання хлібозаготівель або за несплату індивідуальних податків (так зване експертне оподаткування найзаможніших селян). Селян, які розпродували власну худобу, щоб не здавати и в колгосп, засуджували до позбавлення волі або депортували разом із сім'ями у віддалені регіони. Немало господарств було ліквідовано з волі їх власників. Не маючи змоги вільно господарювати на землі, селяни подавалися у міста, на новобудови.

Усього за 1928—1931 рр. кількість селянських дворів в Україні скоротилася до 352 тис. Це не означає, що через розкуркулення або інші форми тиску держави на село було ліквідовано саме таку кількість дворів. У ці роки під впливом природного приросту сільського населення відбувалося зростання чисельності господарств, яке певною мірою компенсувало втрати від розкуркулення. Справжнє число розорених господарств є більшим, ніж підсумкова цифра, яку наводять статистики. До жовтня 1931 р. було колективізовано майже 87 відсотків господарств українського Степу, 70 — Лівобережного Лісостепу й 65 відсотків — Правобережного Лісостепу. Тільки в поліських та прикордонних районах УСРР частка одноосібних господарств залишалася значною навіть у роки другої п'ятирічки (1933—1937).