Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

ПЛАН І РИНОК В ДОБУ НЕПУ

У добу «воєнного комунізму» націоналізований сектор народного господарства функціонував як одне велике підприємство, в якому необхідні виробництву елементи, включно з пайками для робітників, централізовано розподілялися в натуральному вигляді. З переходом до непу держава побажала скинути з себе непосильний, як це з'ясувалося, тягар підприємництва, тобто покласти відповідальність за хід виробництва безпосередньо на заводи і фабрики. Разом з відповідальністю на керівників покладався обов'язок обходитися власними ресурсами для забезпечення випуску продукції та постачання робітників

Компартійно-радянське керівництво вже зрозуміло, що слід позбавлятися помилкових уявлень про соціалізм як гігантську монополію, яка керується одним інтересом. В. Ленін неодноразово в попередні роки повторював це твердження, мобілізуючи свою партію на побудову «командних висот» економіки як супермонополії. Коли ж ніколи не бачений людством монстр з'явився, то з'ясувалося, що держава нездатна знаходити ресурси для забезпечення його функціонування.

Життя не погоджувалося з концепцією «єдиної фабрики», яка становила один з фундаментальних постулатів комуністичної доктрини. Для того щоб уникнути господарського колапсу, доводилося ламати мертві конструкції «главкізму», які обплутували й душили націоналізовану промисловість.

Економісти з більшовицького табору вбачали вихід із становища, що склалося, в денаціоналізації підприємств. Однак це не влаштовувало політиків, які стояли за збереження державної власності й погоджувалися тільки на приватизацію дрібних закладів. Водночас політики розуміли, що бюджет має позбутися відповідальності за матеріальне постачання державних підприємств «Командними висотами» економіки треба було керувати на відстані, а не безпосередньо. Підприємства, як підкреслювали політики, треба утримати в державній власності, але відпустити «на волю».

Радикального виходу з такої нерозв'язної в комуністичній доктрині економічної ситуації не існувало. Проте певний вихід усе-таки знайшовся. Народилася суперечлива в своїй основі концепція комерційного розрахунку, трохи згодом почали вживати інший термін — господарський розрахунок. Між державним бюджетом і бюджетом державного підприємства запроваджувалася адміністративна перетинка. Виробництво перестало функціонувати як «єдина фабрика». Підприємство ставало господарюючим суб'єктом, набувало права юридичної особи й діставало можливість самостійних дій на ринку. Суперечливість госпрозрахунку полягала в тому, що держава не могла не турбуватися про долю власних підприємств, навіть якщо вони господарювали вкрай погано.

Ринок, в якому опинялися госпрозрахункові підприємства, був відрізаний від світового ринку монополією зовнішньої торгівлі. Він був майже або цілком монополізований, тобто позбавлений конкуренції підприємств інших форм власності.

Масштаби і рішучість перебудови народного господарства в роки непу вражають уяву нашого сучасника. Перехід від обов'язкової праці (загальна трудова повинність, трудові мобілізації, труд армії) до системи вільного найму робочої сили, від розподілу за картками — до ринкової торгівлі, від інфляційного «радзнаку» (паперового рубля) до обмінюваного на інші валюти червінця, від безгрошових нарядів-замовлень — до стимулювання випуску необхідної суспільству продукції економічними засобами, а також децентралізація управління підприємствами, переведення їх на госпрозрахунок, організація кредитно-фінансової системи й оптової торгівлі засобами виробництва — все це було розпочато, а частково й завершено протягом перших двох років нової економічної політики. Переконавшись у тому, що комуністичні, тобто не ринкові, засоби й методи організації економічного життя не спрацьовують, В. Ленін доклав величезних зусиль, щоб якнайшвидше позбутися їх, хоча йому було надзвичайно важко прийти до рішень, які суперечили всій його попередній діяльності.

Однак не варто переоцінювати неп. Компартійно-радянське керівництво не могло перейти до справді ринкових методів господарювання в економіці.

Диктатура і ринок — поняття несумісні. В умовах диктатури міг виникнути тільки штучний ринок. Запозичені від капіталістичного господарювання в роки непу зовнішні форми організації виробництва (трести, капітал, прибуток тощо) були тільки імітацією ринкових відносин.

У перші роки непу керівники державної партії намагалися не протиставляти план ринку, а директиву кон'юнктурі. Вони закликали враховувати у плануванні ринкову кон'юнктуру, спиратися в управлінні «командними висотами» на закони ринку. Тимчасово відсунувши ідеологію на другий план, керівники партії взялися за реорганізацію колосального державного сектора економіки на ринкових засадах. До цього були залучені дореволюційні фахівці — економісти, статистики, фінансисти. Кращі з них домоглися винятково цінних результатів у галузі державного регулювання господарства ринковими методами Макроекономічні дослідження. В. Леонтьева, який пізніше емігрував до США, зробили можливим опрацювання співробітниками ЦСУ на чолі з П. Поповим першого в світі звітного балансу народного господарства СРСР на 1923/24 р. Розраховані вперше у світі міжгалузеві баланси давали величезний ефект.

Зусиллями фахівців світового рівня, яким партія надала певну свободу дій, нова економічна політика матеріалізувалася в багатьох конкретних досягненнях, серед яких насамперед слід згадати відродження кредитно-фінансових установ, відмінно проведену грошову реформу, організацію державної і кооперативної торгівлі, налагодження, попри гамівну сорочку економічної диктатури, госпрозрахункових засад у «командних висотах» господарства.

Проте тимчасовий союз компартійно-радянського апарату з безпартійними економістами виявився вичерпаним уже в 1925 р., коли державна влада взяла курс на поступове згортання непу. В промисловості цей поворот пов'язаний з гаслом індустріалізації, проголошеним в останній декаді грудня 1925 р XIV з'їздом ВКП(б).

Могутня пропагандистська машина, яка після XIV з'їзду ВКП(б) переключилася на пропаганду політики індустріалізації, не приховувала поточних труднощів і недоліків. Однак вона обіцяла в недалекому майбутньому, не пізніше ніж через п'ять років, побудову економічного фундаменту соціалізму. Виконання цього завдання мало нібито забезпечити стрімке зростання народного добробуту. В такий нехитрий спосіб державна партія прагнула забезпечити підтримку суспільством політики індустріалізації.

Якщо ринок у «командних висотах» створювався і контролювався самою державою, то ринкові відносини між містом і селом були позбавлені штучності. Націоналізація основного засобу виробництва — землі — не робила індивідуальні (за тогочасною лексикою — одноосібні) господарства селян залежними від держави. Вони міцно трималися за свою власність і віддавали державі вироблену продукцію тільки за ціною, яка їх влаштовувала. За цих умов хлібозаготівельним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними селянськими-господарствами, а з їх кооперативними об'єднаннями Селяни вже давно, з кінця XIX ст., організовували з власної ініціативи різноманітні кооперативи — збутові, постачальницькі, переробні, кредитні. Будь-які форми кооперативів не були пов'язані з відчуженням селянської власності. Учасники кооперативних об'єднань зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залишаючись господарями на своїй землі Ефект колективізму виникав через взаємозв'язок їхніх інтересів на ринковій основу. Поза товарно-грошовими відносинами кооператив не міг існувати.

Описані в програмі РКП(б) 1919 р. колективні господарства мали іншу природу. Саме за ними закріпилася назва колгоспів, хоча кооперативи також були колективними господарствами. З кооперативами у колгоспів не було нічого спільного. Для колгоспів було характерним відчуження засобів виробництва. Форми колгоспів розрізнялися за ступенем відчуження, яке могло бути цілковитим (у найбільш ненависних селянам комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільного обробітку землі — тсозах). У комунах і меншою мірою в артілях, які проголошувалися комуністичною доктриною вищими формами виробничих об'єднань, селянин позбавлявся власних засобів виробництва та індивідуальної відповідальності за результати господарювання У виробничому процесі він мав становище, яке практично нічим не відрізнялося від становища робітника промисловості, — найманої робочої сили.

Економіка колгоспів була натуральною або цілком могла обходитися без товарно-грошових відносин. Якщо кооперативи були елементом ринкової економіки, то колгоспи вписувалися в економіку, основану на директивному плануванні.