НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА ЗА РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921-1939 рр.)

ПЕРЕХІД ДО НОВОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Після загибелі двох перших у XX ст. демократичних держав українського народу — УНР і ЗУНР — їхні землі були поділені між чотирма країнами. Головні події відбувалися в утвореній більшовиками радянській Україні (УСРР, а з 1936 р. — УРСР).

Радянські республіки на початку 20-х років були формально самостійними. Фактично вони утворювали одну державу без назви завдяки пануючій у кожній з них єдиній Комуністичній партії. Радянська Україна мала територію 452 тис. км2. Її населення за переписом 1920 р. становило 25,5 млн чол.

Російське компартійно-радянське керівництво потурбувалося про те, щоб «прив'язати» до центру колосальною військовою силою найбільшу національну республіку — Україну. Наприкінці 1920 р. в УСРР розміщувалося шість армій загальною чисельністю понад 1 млн 200 тис. бійців. Водночас центр прагнув у зародку придушити національно- визвольний рух фальшивими деклараціями про незалежність України.

28 грудня 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з X. Раковським, який суміщував в Україні обидві ці посади, договір про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору декларувалися незалежність і суверенність обох держав. Із факту колишньої належності України до Російської імперії, як зазначалося у ст. 2, для УСРР не випливало жодних зобов'язань стосовно будь-кого. Для практичного здійснення договору про воєнний і господарський союз уряди обох держав об'єднували сім наркоматів: військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфу, вищу раду народного господарства. У день підписання договір був ратифікований VIII Всеросійським з'їздом рад.

Воєнні дії, що точилися майже безперервно протягом семи років (з літа 1914 р.), завдали величезної шкоди народному господарству України. Воно являло собою жахливу картину спустошення: висаджені в повітря домни, затоплені ґрунтовими водами шахти, зруйновані залізничні мости. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Рятуючись від безробіття і голоду, вони масово покидали міста й подавалися у сільську місцевість.

Для того щоб постачати армію, управлінський апарат і робітників, держава вилучала продовольство у селян методами продрозкладки, тобто примусово. Коли припинилися воєнні дії, невдоволення селян реквізиціями різко зросло. Навесні 1921 р. держава спромоглася виконати продрозкладку менш як на 40 відсотків. Створити державний хлібний фонд у запланованих розмірах не вдалося.

Стягнення продрозкладки за допомогою робітничих і червоноармійських загонів наштовхнулося на збройний опір селянства. У повстанському русі брали участь усі верстви сільського населення. Однак в офіційній пропаганді причиною труднощів називали саботаж продовольчої політики радянської влади з боку найбільш заможної частини селянства — куркулів.

Не можна стверджувати, що керівники РКП(б) не бачили політичної небезпеки продрозкладки, яка виявлялась у збройному опорі селянства. Цілком усвідомлювали вони також економічну безперспективність політики реквізицій і заборони вільної торгівлі, яка мала руйнівний вплив на виробництво й підштовхувала селян сіяти тільки для власних потреб, тобто цілеспрямовано обмежувати виробництво. Споживачі сільськогосподарської продукції за браком ринку опинялися під загрозою голоду.

Однак дозвіл селянам вільно розпоряджатися своєю продукцією загрожував більшовикам відродженням товарно-грошових відносин. Тому В. Ленін тримався за продрозкладку, сподіваючись, що з її допомогою можна буде за півтора-два десятиліття виконати план ГОЕЛРО, який VIII з'їзд рад прийняв у грудні 1920 р. З ініціативи вождя більшовиків цей з'їзд здійснив спробу зупинити деградацію сільськогосподарського виробництва не скасуванням продрозкладки, а в інший спосіб ухвалив закон про запровадження державних завдань на посів для кожного селянського господарства. Законодавці навіть не замислювалися над тим, що вони повертають селянина до становища, яке існувало напередодні реформи 1861 р. Відмінність полягала лише в тому, що раніше селяни працювали на поміщика, а тепер їм було запропоновано працювати на державу, яка називалася робітничо-селянською. Не дивно, що від початку 1921 р селянські повстання охопили майже всю Україну Селяни із зброєю в руках виступали проти продовольчої та посівної розкладки, за вільну торгівлю.

Насувався новий етап громадянської війни, в якій більшовикам протистояли основні маси селянства Використання проти повстанців регулярної армії становило смертельну небезпеку для політичного режиму, адже армія складалася переважно з селян Тому партія перейшла до нової економічної політики (непу).

Першим компартійним документом непівського періоду є тези, сформульовані В. Леніним на засіданні політбюро ЦК РКП(б) 8 лютого 1921 р. У них було передбачено задовольнити бажання селян про заміну продрозкладки продовольчим податком і дозволити використання виробниками надлишків продукції після сплати податку в місцевому господарському обороті.

Апаратні працівники партії за три роки звикли до мобілізацій, реквізицій, конфіскацій та інших форм примусу — аж до терору, які були невіддільні від комуністичної організації виробництва та поділу. Скасування продрозкладки означало фактичний поворот до ринку, хоч у тезах Леніна йшлося про «місцевий господарський оборот». Такий поворот суперечив партійній програмі й викликав у відданих комуністичній ідеї людей глуху опозицію.

Проте X з'їзд РКП(б) 15 березня 1921 р. дисципліновано затвердив запропоновану політбюро ЦК резолюцію «Про заміну розкладки натуральним податком». Перед селянами відкрилася перспектива господарського освоєння одержаних після розорення поміщицьких маєтків земель.

У промові на Всеросійській продовольчій нараді 16 червня 1921 р., коли вперше було озвучено термін «нова економічна політика», Ленін допустив можливість торгівлі не тільки в місцевому господарському обороті, а й у масштабах усієї країни. Якщо раніше стрімке падіння купівельної спроможності рубля, перейменованого в «радзнак» (радянський знак), нікого не бентежило, оскільки передбачалося, що не за горами повне відмирання грошей, на цій нараді пролунав заклик поновити правильний грошовий обіг. На порядок денний було поставлено питання про створення державної торгівлі, насамперед оптової, регулювання приватної торгівлі через банки, податкові й кредитні установи, оздоровлення на цій основі грошового обігу.

Повернення правлячої партії обличчям до товарно-грошових відносин, легалізація приватної торгівлі, зміцнення фінансів вивели з підпілля підприємницьку діяльність. З'явилася так звана нова буржуазія — орендарі, маклери, комісіонери, торговці — оптовики, промисловці. їх називали людьми непу, непманами.

Від захоплення влади в 1917 і до весни 1921 р. партія Леніна тримала курс на негайну побудову комунізму. Під комунізмом розуміли суспільно-економічний лад, позбавлений приватної власності і товарно-грошових відносин. Проголошувалося, що комуністичне будівництво потребує націоналізації засобів виробництва великих власників (буржуазії та поміщиків) і усуспільнення засобів виробництва дрібних власників (селян, ремісників, кустарів). Однак націоналізація не означала передачі засобів виробництва у розпорядження нації. Так само усуспільнення не означало передачі засобів виробництва в розпорядження суспільства. Засоби виробництва після їх націоналізації чи усуспільнення фактично переходили у розпорядження держави, тобто державної партії. Контроль над засобами виробництва становив економічне підґрунтя диктатури партійних вождів.

Реально були одержавлені тільки так звані командні висоти економіки (промисловість, зв'язок, транспорт, банки). Загнати селян у комуни не вдалося, хоча такі спроби мали місце. Держава не могла ліквідувати економічну самостійність селян і перетворити їх на пролетарів, які б працювали за командою. Не будучи спроможною «усуспільнити» селянські засоби виробництва, державна партія почала експропріювати селянську продукцію через продрозкладку.

Така політика передувала непу впродовж трьох років, і ніхто з лідерів РКП(б) не заперечував її комуністичної суті. Потім на цей період радянської історії було накинуто маскувальну сітку з двох слів — «воєнний комунізм». Запроваджений тільки у 1921 р. неологізм мав запевнити всіх і кожного, що ніхто не збирався негайно втілювати в життя партійну програму. Те, що втілювалося, було нібито не спробою побудови комунізму, а системою тимчасових заходів надзвичайного характеру.

Про суть комунізму, яка полягала в ліквідації приватної власності, з початком непу стали згадувати лише в загальних виразах. Насаджувалося суто пропагандистське бачення комунізму як «світлого майбутнього», як суспільства, де матеріальні блага розподіляються за потребами.

Актуальним гаслом стала побудова соціалізму. Під багатозначним і популярним терміном «соціалізм» більшовики розуміли той самий комунізм, а точніше його першу фазу. Відмінність між фазами визначалася виходячи не з виробничих, а з розподільчих відносин у першій фазі розподіл матеріальних благ здійснювався нібито за працею, а в другій — за потребами.

У 1921—1922 рр. В. Ленін безліч разів усно і письмово роз'яснював суть нової економічної політики. Вона характеризувалася як вимушений і тимчасовий відступ від будівництва соціалізму. У заключному реченні останнього в своєму житті публічного виступу 20 листопада 1922 р він проголосив «Із Роси непівської буде Росія соціалістична». Прив'язана компартійною диктатурою до Роси міцніше, ніж будь-коли, Україна також мусила пройти весь хресний шлях «соціалістичного будівництва».