Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНА В 1917—1920 рр.: ІСТОРІОГРАФІЯ

Минуло чимало десятиліть з часу творення національно-демократичної революції. Патріотичне піднесення, що розбурхало усі верстви народу України незалежно від соціального та національного складу, запалало яскравим полум'ям у всіх кінцях України Національно-визвольні змагання ширилися, набували нових барв та відтінків, проте стратегічна мета залишалася незмінною — завоювання незалежності і будівництво суверенної Української держави. Йшли пошуки най прийнятніших форм державного будівництва, зазнавали змін державний устрій і відповідно назва держави, калейдоскопічно змінювалися уряди, але не змінювалося спрямування національно-визвольного руху, його патріотичний порив до незалежності.

У таборі українських лідерів відбувалися безперервні дискусії з питань державотворення, створювалися все нові концепції, йшла безкомпромісна боротьба за втілення їх у життя. Спостерігалося постійне перегрупування сил як у таборі національно-визвольного руху, так і серед його противників.

У боротьбі за свою незалежну державу патріотичні сили здобували як блискучі перемоги, так і зазнавали тяжких трагічних падінь. Саме вони наклали свій відбиток на загально визнану періодизацію: 1) Українська народна республіка доби Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.); 2) Українська держава гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.); 3) Українська Народна Республіка доби Директорії (грудень — 1918—1920 рр.).

Українська революція, що так вдало розпочалася для українства, той величезний вклад, який зробила в повалення романівської монархії, жертовність, покладена на вівтар боротьби за незалежність, у кінцевому підсумку закінчилася трагічно для великої волелюбної державотворчої нації. Революція зазнала поразки. Проте боротьба народу за своє визволення не закінчилася. Революція продемонструвала великий потенціал українства до визвольних змагань і збагатила людство досвідом, який заслуговує глибокого аналізу та вивчення.

Досвід Української революції став предметом дослідження представників різних галузей знань Ось уже понад вісім десятиліть цей досвід вивчається елітою українства як в самій Україні, так і за її межами. До його аналізу звертаються і зарубіжні автори різних країн.

За минулі десятиліття накопичена справді величезна кількість наукових досліджень. Різні, інколи діаметрально протилежні як за концепцією, так і за політичною та ідеологічною спрямованістю ці дослідження потребують своєї класифікації та загального аналізу виключно на основі принципів об'єктивності й історизму. Враховуючи велику кількість фундаментальних колективних та авторських досліджень, а також невеликих за обсягом змістовних праць, в цьому історіографічному огляді не ставиться за мету залучити до аналізу ті з них, які чітко окреслюють протилежні концептуальні підходи в оцінці подій та явищ, владних структур і політичних лідерів до цієї проблеми.

Усі дослідження, що вивчали Українську революцію, можна класифікувати за основним принципом ставлення до української державності в будь-якій формі за умови, що ця держава має бути незалежною суверенною Українською державою. Саме на цьому засновувалася стратегія національно-визвольних змагань українського народу.

До першої групи належать дослідження, в яких намагалися правдиво відтворити події Української революції в різних її періодах. До них варто віднести праці самих учасників революційних подій. Насправді в їх роботах відбивалися події з ідеологічною упередженістю, обґрунтовувалися концепції, розроблені задовго до революції, а з її початком впроваджувалися в практику державного будівництва.

Насамперед це дві домінуючі концепції — автономістів — федералістів та самостійників — соціалістів. На наступних етапах накопичення історичних знань вони і склали основу різних підходів до оцінки визвольних змагань і Центральної Ради, що їх очолила. Прибічники Центральної Ради ідеалізували а діяльність, не помічаючи принципових помилок, яких та допускала, інші продовжували відстоювати самостійницькі позиції і зосереджувались на критиці її помилок. Так нормувалися два напрями в зарубіжній історіографії української діаспори, які співіснували в постійній боротьбі.

Свої витоки історіографія діаспори бере з праць діячів Центральної Ради, їх спогадів, виданих як в Україні, так і за кордоном. Передусім треба назвати роботи М. Грушевського, В. Винниченка, Н. Григоріїва, О. Шульгіна, М. Шаповала. Зважаючи на федералістські переконання, на їх прагнення в практичній діяльності Центральної Ради, слід підкреслити, що їх праці відрізняються і за обгрунтованістю цих ідей, і за джерельною базою та спрямованістю. Якщо відомий історик М. Грушевський, до кінця зберігши свої федералістські переконання, послідовно обґрунтовував їх у своїй творчості, то В. Винниченко, голова уряду Центральної Ради і автор багатьох державотворчих актів, відрізнявся неврівноваженістю та непослідовністю, що знайшло відбиток у його роботах.

Крім М. Грушевського та В. Винниченка проблеми визвольних змагань за доби Центральної Ради з достатньою глибиною в історичній послідовності були досліджені в роботах Д. Дорошенка та П. Христюка (Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. Т І Доба Центральної Ради — Ужгород, 1930, Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції — Київ, Відень, 1921), проте написані з позиції різних концепцій Д Дорошенко був прихильником державницької концепції, а П Христюк подав свою історію визвольних змагань з позиції соціал-революціонерів.

Глибоким патріотизмом пронизані праці самостійників — соціалістів, що виходять з теоретичних підвалин, започаткованих Д. Донцовим та М. Міхновським (Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї — К, 1991, Самостійна Україна Збірник програм українських політичних партій поч XX ст.. — Т, 1991) їх концепція грунтувалася виключно на принципах державної незалежності України з усіма наслідками, що звідси випливали. Предметно і послідовно національно-визвольний рух доби Центральної Ради розглядається у працях самостійників — соціалістів — Д. Гирського, Р. Млиновецького, І. Нагаевського (Гирський Дмитро Дивні спроби виправдовування антидержавної політики (Відгук на фальсифікації соціалістів з табору УНР) — Торонто, 1973, Млиновецький Р Нариси з історії українських визвольних змагань 1917—1918 рр. — Л, 1994, Нагаєвський І Історія української держави двадцятого століття — К, 1993) та ін. У них проаналізовано державно-правові документи Центральної Ради та Генерального Секретаріату, значну увагу приділено боротьбі українських політичних партій у питаннях політики та практики державного будівництва часів визвольних змагань. Зокрема, в праці. І Нагаєвського простежуються нові підходи до вивчення проблеми, зважено аналізується як внутрішня, так і зовнішня політика Центральної Ради, її досягнення і помилки. Крім того, має під собою підґрунтя і висновок, що «Українська Рада мала добру нагоду закріпити українську державність, але молоді романтики свято вірили в соціалістичне «братерство народів». (Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — С. 407).

Водночас оформилася і протилежна ідеологічна концепція на теоретичних засадах соціал-демократів (більшовиків). Вони розглядали Центральну Раду виключно з великодержавницьких шовіністичних позицій, як буржуазно-націоналістичну організацію. В історичній науці ця концепція закріпилася в радянській історіографії.

Проте така історіографія проблем українських визвольних змагань досі не досліджена. Це зумовлювалося причинами політичного та ідеологічного характеру. Аксіомою було те, що української революції не могло бути, оскільки події в Україні були частиною загально- російської революції. Події в Україні розглядалися лише під кутом зору Жовтневої революції в Росії.

Тільки наприкінці 20-х — на початку 30-х років у радянській історіографії почала складатися концепція історії революції та громадянської війни в Україні, основана на марксистсько-ленінських ідеологічних засадах з національного питання. Відповідно до неї український національний рух було визначено як буржуазно-націоналістичний, антинародний, а усі його прояви віднесено до контрреволюції. На багато років Центральна Рада була затаврована як буржуазно-націоналістична організація, що згадувалася в історичній літературі лише як об'єкт, проти якого вели боротьбу робітники та селяни України на чолі з більшовицькою партією (Яворський М. Нариси з історії революційної боротьби на Україні. — X., 1927; Революції на Вкраїні в її головніших етапах. — X., 1928; Річицький А. Центральна Рада від лютого до жовтня. Нариси з історії української революції. — X., 1930; Історія КП(б)У в стислому нарисі. — X., 1932; Волин М., Попов М. Очерки истории Коммунистической партии (большевиков) Украины. — Харьков, 1931).

На цій основі грунтувалась уся наступна радянська історіографія. З кінця 40-х років вона поновлюється нескінченною кількістю великих і малих «наукових розробок», назва яких засвідчує їх суть і спрямованість (Лихолат А. В. Разгром буржуазно-националистической контрреволюции на Украине (1917—1922 гг.). — М., 1954; Короливский С. М., Рубач М. А., Супруненко Н. И. Победа Советской власти на Украи-не.— М., 1967; Гарчев П. І. Червона гвардія України в боротьбі за створення і зміцнення Української Радянської держави. — К., 1983).

Аналіз як радянської літератури, так і праць істориків українського зарубіжжя засвідчує, що протягом десятиліть не відбулося істотних змін у методології дослідження проблеми українських визвольних змагань та Центральної Ради.

Тільки на початку 90-х років намітилися принципові зміни в концептуальному підході вітчизняних і зарубіжних вчених до висвітлення проблем Української революції. Критично проаналізувавши усю попередню історіографію, джерела, на які вона спиралася, українська історична наука мобілізувала наукові кадри до концептуального перегляду та широкого вивчення проблем визвольних змагань.

Ініціативу на себе взяв Інститут історії України Академії наук України. Наукові співробітники інституту видали серію історичних зошитів, якими охопили широку тематику Української революції (Гриценко А. П. Українські робітники на шляху творення національної держави І Всеукраїнський робітничий з'їзд 11—14 (24—27) липня 1917 року — К , 1992, Хміль І. В. Перший Всеукраїнський селянський з'їзд (28 трав — 2 черв 1917 р) — К, 1992, Шусь О. Й. Всеукраїнські військові з'їзди — К, 1992, Галенко О. І., Яновський Д. Б. Перший уряд демократичної України — К, 1992, Хміль І. В. Український Національний конгрес-з'їзд 6—8 квіт 1917 р — К, 1994, Яновський Д. Б. Маловідомі конституційні акти України 1917—1920 рр — К, 1991 р). Чимало наукових статей з новими підходами на дану проблему опублікував «Український історичний журнал» (Гамрецький Ю. М. Універсали — визначні віхи історії Центральної Ради // УІЖ — 1991 — № 8 — С 23—30, Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил Березень 1917 — квітень 1918 р // УІЖ — 1992 — № 5 — С 38—40, № 7, 8 — С 24—39, № 12 — С 14—19 та ін.).

Опублікована і двохтомна історіографічна праця «Українська революція Концепція та історіографія» В. Солдатенка. В ній аналізуються не лише історіографічні роботи, а й чисельні концепції проблеми української державності (Солдатенко В. Ф. Українська революція Концепція та історіографія — К, 1997).

Новітнім підходом до висвітлення національно-демократичного руху у різні періоди української революції відрізняються відповідні розділи узагальнюючих колективних праць «Історія України» та «Історія України нове бачення», написаних М. Литвином та В. Верстюком (Історія України — Л, 1996 — С 213—252, Історія України нове бачення У2т—Т2—К, 1996 — С 3—100).

На рубежі 90-х років історики глибоко проникли в фонди державних архівів України. Широкому вивченню архівних джерел допоможуть видання документальних збірників. Побачили світ збірники документів з історії Центральної Ради (Українська Центральна Рада Документи і матеріали У 2 т — Т 1 — К, 1997, Україна в XX столітті 36 документів і матеріалів 1900—1939 — К, 1997). У них наведено багато документів, стенограм та протоколів, які можуть дати об'єктивну оцінку її діяльності.

Криза Центральної Ради призвела до падіння створеної нею держави — Української Народної Республіки. На зміну їй у результаті державного перевороту прийшла принципово нова держава — Українська держава гетьмана. Павла Скоропадського Закономірне її покликання — внести спокій та стабільність у знесилену і розорену Україну. Проте вона проіснувала недовго, всього сім з половиною місяців. Проте і за цей короткий період було досягнуто значних успіхів у внутрішній політиці та на міжнародній арені. Саме ці чинники стали домінуючими і привернули увагу наукової громадськості.

Новий етап Українських визвольних змагань на чолі з традиційною для українства гетьманською владою значно менше вивчений, ніж попередній. Досвід гетьманату аналізували його прибічники і нещадно критикували опоненти в особі соціалістичної опозиції. Саме їх спадщина заклала історіографічну основу гетьманату, яка формувалася в основному в українському зарубіжжі.

Початок дослідження Української держави П. Скоропадського поклали спомини самого гетьмана, праці діячів, що формували політику гетьманату Емігрувавши за кордон після повалення гетьманату, вони заклали основи досліджень істориків української діаспори (Павло Скоропадський Спомини — К, 1992, Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр — Т 2, Нагаєвський І Історія Української держави двадцятого століття — К, 1993, Коваль Б. Державним курсом Гетьманщини — Торонто, Нью-Йорк, 1981, Гирський Д. Дивні спроби виправдовування антидержавної політики — Торонто, 1973). Історіографи гетьманату спиралися, по-перше, на послідовність широкого загалу мас, які зневірилися в обіцянках Центральної Ради в проведенні реформ. По-друге, вони безмежно вірили в патріотичні настрої самого гетьмана, який сміливо пішов на скасування усіх законів і розпоряджень Центральної Ради та її уряду і запровадив реформи, що грунтувалися на приватній власності. На думку історіографів, повернення до приватної власності буде тим фундаментом, що приведе до нової відбудови культури і цивілізації з Українській державі.

З огляду на соціальну базу гетьманської держави та до и характеристики зверталися як у той час, так і в подальших дослідженнях чимало авторів Власне, йшла відверта дискусія між прибічниками та противниками гетьманату. Повставало питання, які верстви населення можуть бути опорою гетьманської влади, а отже, які політичні сили потрібно залучити до управління? З кого потрібно формувати управлінський апарат?

Безумовним є те, що повернення до приватної власності визначило також соціальну базу — власників у всіх сферах господарювання. Ця проблема знайшла відображення в роботах Д. Дорошенка, І. Нагаєвського, Д. Гирського. Слід зазначити, що саме за це критикували гетьманат у проведенні внутрішньої політики в мемуарних виданнях лідери соціалістичної опозиції.

Не менше діставалося П. Скоропадському за формування уряду. Незважаючи на те що уряд було сформовано на професійній основі з людей, які були українцями або довгий час працювали в Україні, з опозиції постійно закидали гетьманові, що його «правительство, цілком буржуазне, російське, украіножерське» (Христюк П.

Замітки і матеріали з історії Української революції 1917—1920 рр — Т 3 — С 11).

Гетьманом та його урядом була розроблена широка програма стабілізації національної економіки, торгівлі, побудови фінансової системи, формування нових аграрних відносин, відродження освіти і культури. В реалізації цієї програми гетьманським урядом чимало було зроблено. Незважаючи на надзвичайно складні умови розрухи, за короткий час було відтворено виробництво на заводах і фабриках, стабілізовувалась діяльність залізниць, відкривалися банки, реформувалася фінансова система, створено національну грошову одиницю, відкрито нові навчальні заклади тощо.

Ці здобутки гетьманського уряду привертали увагу дослідників. Проте об'єктом цих досліджень виступали окремі складові державотворчого руху, економічні аспекти розвитку України висвітлювались лише у невеликому обсязі. У зв'язку з цим найбільшу увагу привертає ґрунтовне дослідження Д. Дорошенка, в якому аналізується економічна політика гетьманату. Праця містить надзвичайно багатий матеріал щодо діяльності міністерств, спрямований на стабілізацію і розвиток національної економіки (Дорошенко Д. Історія України 1917— 1923 рр — Т 2 Українська гетьманська держава — Ужгород, 1930).

Побіжно розглянуто діяльність уряду Української держави також у роботах представників соціалістичного державотворчого напряму — В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1920 рр. Т 1—3 — Прага, 1942, Більшовизм і окупація України — Л, 1922) їх праці мають тенденційний характер. Саме вони поклали початок новому етапу боротьби різних політичних угруповань навколо гетьманської держави уже в еміграції (Австрії, Франції, Канаді, Швейцарії).

Безперечний науковий інтерес для дослідників являє присвячена вивченню стану різних галузей промисловості України праця В. Мазуренка (Мазуренко В. Економічна самостійність України в числах — Відень, Київ, 1921). На широкому статистичному матеріалі автор намагається довести можливість і необхідність існування України як економічно незалежної держави.

Серед важливих напрямів діяльності гетьманської держави була зовнішня політика. Саме в цей період розгорнулась найактивніша дипломатична робота, коли Українська держава була визнана як великими країнами Європи, так і найближчими сусідами, що утворилися на теренах Російської імперії Білорусією, Доном, Кримом, Кубанською Народною Республікою Цей аспект був предметом уваги як авторів загальних праць, так і окремих істориків. З останніх найбільшу увагу привертає ґрунтовне дослідження Д. Дорошенка, який багато уваги приділяв проблемам зовнішньої політики на основі великого фактичного матеріалу. Він переконливо доводив, що керівництво Української держави, обмежене у своїх діях рядом зовнішніх та внутрішніх чинників, головну увагу спрямовувало на розбудову державності.

Зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду знайшла відображення також у працях опозиційного, соціалістичного спрямування — В. Винниченка, І. Мазепи, П. Христюка. Проте ідейно-політичні суперечності прихильників соціалістичного режиму з державниками не сприяли підвищенню наукового рівня досліджень. Недостатність архівних матеріалів підмінялася особистими спостереженнями, емоційним викладенням своїх поглядів, відвертою апологетикою тієї форми влади, що імпонувала авторові. Тенденційний підхід був характерний як для дослідників — соціалістів (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1920 рр. — Т 1—3, Мірчук П. Українсько-московська війна 1917—1919 рр.), так і для послідовників державницького напряму (Солоуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського, 1973, Коваль Б. Державним курсом Гетьманщини — Торонто, Нью-Йорк, 1981).

Суттєві зрушення у підходах до висвітлення визвольних змагань доби гетьманської Держави відбулися після проголошення незалежності України. Розширилася тематика досліджень, до наукового обігу було залучено велику кількість раніше невідомих архівних матеріалів, переглянуто концептуальні підходи з позицій об'єктивності, серед дослідників з'явився цілий ряд нових імен, автори яких досліджували проблеми Української держави на основі справді наукових методологічних принципів.

Теоретичні й методологічні основи нових досліджень були розроблені В. Потульницьким у ряді робіт з історії української політології. Він одним із перших сучасних українських дослідників дав характеристику Українській гетьманській державі 1918 р., визначив її соціально-економічну та політичну спрямованість, зробив спробу об'єктивно оцінити її роль і місце у визвольних змаганнях (Потульницький В. Історія української політології Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці — К, 1992, Теорія української політології Курс лекцій — К, 1993).

Конфлікт серед національних сил, що призвів не тільки до падіння Української держави у 1918 р., а й обумовив поразку української визвольної боротьби у 1917—1920 рр., грунтовно проаналізовано у працях Я. Пеленського (Пеленський. Я Гетьманат П. Скоропадського Міфи та дійсність // Останній гетьман Ювілейний збірник пам'яті Павла Скоропадського 1873—1945 —К, 1993 —С 5—12, Спадщина В'ячеслава Липинського і сучасна Україна (В'ячеслав Липинський І. І Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна — Київ, Філадельфія, 1994 — С 15—29, Передмова Спогади гетьмана Павла Скоропадського (Павло Скоропадський Спогади (кінець 1917 — грудень 1918) — Київ, Філадельфія, 1995 — С 11—34) Він довів, що розкол в українському національному русі між його народницько-соціалістичним крилом і національно-консервативною течією був однією з фатальних помилок, зроблених на початку визвольних змагань (Пеленський Я. Передмова Спогади гетьмана Павла Скоропадського — С ЗО—31).

Тематично нові аспекти проблеми гетьманської держави були досліджені на основі нових методологічних принципів сучасними істориками — С. Кульчицьким, А. Буравченковим, П. Захарченком, М. Скрипником (Кульчицький С. Українська держава часів Скоропадського — 1992 — № 7—8, Буравченков А. Час відновлення істо-ричної пам'яті, або дещо про гетьманат з погляду сьогодення // Останній гетьман —К, 1993 —С 25—32, Скрипник М Гетьманство П. П. Скоропадського в історії української державності // Там само — С 19—55, Захарченко П. Селянська війна в Україні Рік 1918 — К, 1997, Клименко-Мудрий В. Ставлення українських національно-демократичних сил до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року — К, 1996, Реєнт О. П. Українська революція робітництво соціально-політичні та економічні зміни 1917—1920 рр. — К, 1996.) та ін. Значною мірою цьому сприяла наукова конференція, присвячена пам'яті П. Скоропадського.

Наведеними працями не вичерпується перелік досліджень з цієї проблеми, оскільки багато питань не були висвітлені в історіографії. Гетьманська держава припинила своє існування так само зненацька, як і з'явилася. Інакше й не могло бути. Зруйновану Україну продовжували роздирати політичні чвари, що наближали її до трагічної межі. Не зміг зупинити цей хаос і гетьман. Опозиція, використовуючи внутрішні та зовнішні чинники, робила все, щоб приблизити загибель Української держави. Зважаючи на всі ці чинники, П. Скоропадський зрікся влади грамотою від 14 грудня 1918 р. Саме тоді до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки.

В історії України немає більш сфальсифікованої проблеми, ніж проблема Директорії УНР В енциклопедичному словнику «Великий жовтень і громадянська війна на Україні» читаємо «Директорія — контрреволюційний, буржуазно-націоналістичний орган на Україні, створений 13. 12. 1918 р. лідерами дрібнобуржуазних і буржуазно-націоналістичних партій До Д. ввійшли представники укр. с.-д. партій, укр. партій соц.-рев., украінських-самостійників та один позапартійний».

Серед перелічених партій немає буржуазних націоналістів, а прізвища членів Директорії трималися в таємниці.

Крім того, в словнику була дана оцінка соціально-політичної її спрямованості «Внутрішня політика Д. була спрямована на збереження буржуазних порядків і відвернення мас від класової боротьби шляхом як соціального маневрування, так і репресій».

Проте це підсумкове визначення, що ввійшло до енциклопедії а витоки його потрібно шукати в зародженні радянської історіографії, що склалася на основі більшовицької ідеологічної платформи. Вона пов'язана з іменами лідерів більшовизму — В. Леніним, Л. Троцьким та ін. Саме вони заклали антинаукову концепцію, яка проникла в історичні пращ під ідеологічним тиском правлячої партії.

У 20—30-ті роки така концепція утвердилася в мемуарній літературі, авторами якої були, як правило, учасники подій, що боролися проти української демократії (Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне — М, Л — 1928—1933, Ейдемн Д., Какургн М. Громадянська війна на Україні — X, 1931). Отже, розраховувати на об'єктивну оцінку цієї демократії було б марним сподіванням. На їх думку, Директорія УНР була політично розмитою, непослідовною владою, яка не мала ні чіткої програми, ні політичної орієнтації.

У подальших роботах А. Лихолата, І. Рибалки діяльність Директорії розглядається суто з ідеологічних позицій (Лихолат А. В. Разгром буржуазно-националистической Директории на Украине — М, 1949, Рибалка І. К. Розгром буржуазно-націоналістичної Директорії на Україні — X, 1962). Вона характеризується як буржуазно-націоналістична, антинародна, владна структура, на боротьбу проти якої піднявся весь народ.

Відверта фальсифікаторська характеристика Директорії продовжувала побутувати в радянській історіографії

До другої групи досліджень про Директорію належать праці, видані авторами українського зарубіжжя. Проте однозначної оцінки доби Директорії УНР в ній також немає. В цій групі робіт помітні дві тенденції щодо характеристики Директорії

Одна тенденція закладена її політичними противниками — В. Липинським, Д. Донцовим та ін., які розглядали Директорію однобічно, вбачаючи в її діяльності лише сукупність безперервних помилок та провалів. Так, В. Липинський зазначав «Коли б наші революційні отамани та інтелігенти в 1918 році визнали б і піддержали місцеву консервативну владу гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день існувала б Українська Держава Місцеві консервативні хліборобські, промислові і військово-бюрократичні елементи не оглядались би тоді, рятуючи себе від українських революціонерів, на поміч «общеруських добровольців», вони сполучили б СВІЙ досвід влади і організації держави з молодим загонистим українським імперіалізмом та вірою в Україну місцевих українських революціонерів і дали б спільними силами відсіч більшовикам. Бо слабенький напір більшовиків в 1918 р. на Україну вдався (як і всі взагалі чужоземні напори на нашу землю) тільки завдяки внутрішній різні українських революціонерів і українських консерваторів між собою» (Липинський В. Листи до Братів — Хліборобів про ідею і організацію Українського монархізму. Писані 1919—1920 рр — Відень, 1926).

Друга тенденція, що отримала подальший розвиток, була сформульована членами та прибічниками Директорії В. Винниченком, А. Андргєвським, М. Шаповалом, І. Мазепою та ін. (Винниченка В. Відродження нації — Київ, Відень, 1920 — Ч 1—3, Андргєвський А. Директорія — Берлін, 1941, Шаповал М. Гетьманщина і Директорія — Нью-Йорк, 1958, Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921 — Прага, 1942 — Т 1—3). Відповідно до цієї тенденції Директорію представлено з позицій патріотичного прагнення до відродження незалежної УНР. Це ближче до об'єктивності, хоча діяльність Директорії далеко не завжди втілювалася в практику державотворення.

На цій основі створювалася і розвивалася історіографія останнього етапу визвольних змагань, українського зарубіжжя. Серед істориків діаспори, які займалися цією проблемою, слід назвати видання І. Мазепи та М. Стахгва (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921 У 3 т — Прага, 1943, Большевизм і окупація України Соціально-економічні причини недозрілості української революції — Львів, Київ, 1922 р., Стахгв М. Україна в добі Директори УНР У 7 т — Скрентон, 1965, Україна проти большевиків. (Нариси з історії агресії Советської Роси). Кн 2 — Т , 1993). Подібні за тематикою, ці праці відрізняються між собою змістом, стилем та класифікацією викладення матеріалу. Якщо І. Мазепа послідовно викладає факти та події з належним науковим аналізом, що розкриває діяльність Директорії УНР з часу її створення до падіння, то праця М. Стахіва швидше уособлює системне зібрання джерел з відповідними коментарями та характеристиками. Треба додати, що з усієї історіографії, яка досліджує добу Директорії УНР, саме вони можуть претендувати на відповідну історичну об'єктивність.

Проблематика Директорії тематично досліджується також у інших працях Зокрема, безпосередні учасники тих подій М. Капустянський, О. Удовиченко, С. Шелухін, Ю. Тютюнник та ін. зосереджують увагу на військовій політиці Директорії, висвітлюють бойові дії Українських збройних сил (Капустянський М. Похід українських армій на Київ—Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний огляд) — Л, 1921, Удовиченко О. Україна в боротьбі за державність Історія організації і бойових дій Українських збройних сил 1917— 1921 — Вінніпег, 1954, Шелухін С. Варшавський договір між С. Петлюрою й поляками 21 квітня 1920 р — Прага, 1926, Тютюнник Ю. З поляками проти Вкраїни — X, 1924).

До числа досліджених сьогодні питань можна віднести проблему селянсько-повстанського руху в Україні. Ця надзвичайно складна і дуже важлива проблема впливала на різні складові в тогочасних подіях Селянсько-повстанський рух позначився на існуванні не тільки Директорії, а й інших політичних і воєнних сил. За визнанням генерала А. Денікіна, махновське повстанство нанесло чи не вирішальний удар білому рухові. Могутній повстанський рух селянства — це не бандитизм, як охрестила його більшовицька історіографія, а цілеспрямований соціальний рух, що виріс до потужних формувань. Його дослідники В. Верстюк, В. Волковинський та ін. з наукових позицій дали об'єктивну оцінку як повстанству в цілому, так і його отаманам і «батькам». За їх висновком, це був масовий селянський повстанський рух, спрямований проти політики «воєнного комунізму», впровадженого радянською владою (Верстюк В. Ф. Махновщина — К, 1992, Волковинський В. Нестор Махно Легенди і реальність — К, 1994).

Аналіз літератури засвідчує, що навіть зважаючи на значну історіографію з цієї проблеми, узагальнюючого дослідження доби Директорії УНР сьогодні не існує.

У цілому зауважимо, що в даному огляді зроблено лише аналіз основних досліджень стосовно Української революції, що так славно розпочалася за доби Центральної. Ради і так трагічно скінчилася за доби Директорії Української Народної Республіки.