Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА РЕСПУБЛІКА ЗА ДОБИ ДИРЕКТОРІЇ

(грудень 1918 — грудень 1920 рр.)

Після проголошення грамоти про зречення влади гетьманом П. Скоропадським 14 грудня 1918 р. до влади прийшла Директорія Української Народної Республіки. Зміна монархічної форми правління на республіканську була закономірним явищем. Вона була підготовлена насамперед діяльністю гетьманського уряду за короткий період правління П. Скоропадського, який спирався на звужену соціальну базу, не враховуючи інтереси селянства, яке становило близько 80 відсотків населення. Така політика гетьмана викликала протест у селян, який з часом перетворився на перманентні збройні виступи і невдоволення у національно свідомої української демократи, що згодом об'єдналася в Український Національний Союз (УНС). До УНС увійшли всі опозиційні Гетьманату партії і організації, які відігравали активну роль за Центральної Ради. Після кількох невдалих спроб порозуміння з урядом у революційному крилі УНС постає проблема щодо проведення активних дій. Питання про необхідність збройного повстання проти гетьмана було поставлено соціал-демократами і Селянською Спілкою. Цю пропозицію майже без вагань підтримали представники залізничників та самостійники-соціалісти. Опонентами цих сил виступили соціалісти-федералісти, які мали тісний зв'язок із владою.

Лідери Національного Союзу розуміли, що альтернативою Гетьманській Українській державі може стати лише республіка. Проте досвід і форми Центральної Ради навряд чи можна було застосувати розгалуженість і дискредитація співпрацею з Німеччиною та Австро-Угорщиною не додавали популярності тій формі парламентського правління, що склалася навесні і влітку 1917 р.

Ось чому на таємному засіданні Національного Союзу 13 листопада 1918 р. у Києві було обрано Директорію УНР з представників опозиційних гетьманові політичних сил. До її складу ввійшли В. Винниченко як голова, Ф. Швець, А. Макаренко, П. Андрієвський як члени Ради, С. Петлюра як Головний отаман українських республіканських військ. Так сформувалася Директорія УНР.

За партійною належністю В. Винниченко та С. Петлюра представляли соціал-демократів, Ф. Швець — селянську спілку, П Андрієвський — соціалістів-самостійників, А Макаренко — союз залізничників, безпартійний.

З огляду на те, що Директорія взяла в свої руки владу в Україні, слід навести короткі характеристики особистих рис та політичних орієнтацій її членів. За спогадами сучасників, зокрема генерала М. Капустянського, «голова Директорії В. Винниченко в силу своєї непослідовності схилявся все більше до комуністичних ідей і пізніше під тиском Антанти відколовся від Директорії. Він вирушив на захід, щоб у холодочку затишного кабінету стежити за гарячими подіями в Україні й гостро, злісно-талановито їх критикувати, а також своїми творами підготовляти собі шляхи в Совітську Україну».

Другий член Директорії С. Петлюра, за спогадами М. Шаповала, «був людиною досвідченою і амбітною, любив молодих людей, що захоплювались його промовами, і радо слухав їх похвалу, але не міг зносити критику, і це було причиною, що він відсував від себе здібніших людей, які думали самостійно». Так свідчить про С. Петлюру його розчарований партійний однодумець. Проте поряд з різкою критикою в спогадах М. Шаповала простежується і нічим не прикрите бажання самого автора піднятися на вищий щабель історії, заодно піднести і В. Винниченка М Шаповал зводить роль С. Петлюри до стороннього спостерігача, безучасного свідка історичних подій «Як Петлюра став іменно головним атаманом? Я цього й досі не знаю. На нашу думку, військове командування мусило належати адміністративно-воєнному органові, а не членові Директорії Думаю, Винниченко на це не погодився, коли це стало уже доконаним фактом, щоб не викликати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці. Я тепер думаю, що зле сталося, бо Директорія, як верховна влада, на мою думку, не повинна була втручатися до справи управління Петлюра не брав участі в організації повстання, а був покликаний на готове діло. Деякі громадяни потім дозволяли і дозволяють собі жартувати з почуттям задоволення, що Винниченко і Шаповал зорганізували «петлюрівське повстання» Щоб відомо було на потім, я заявляю ми організували дивовижну в історії України річ — все національне повстання українського народу, а міщанство, яке за деревиною не бачить лісу, цього не зрозуміло, не бачило, що встала вся Україна. Петлюра, головний отаман, командує військами, — цього досить, а не помічають того, хто командує історією українського трудового люду. Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм».

З цих свідчень можна зробити висновок, що лише особиста скромність М. Шаповала та В. Винниченка не дали змоги їм піднятися до національних героїв, яким вважали С. Петлюру.

Характеристику інших членів Директори знаходимо в мемуарах М. Капустянського «Ф. Швець — висока постать, чесна людина, професор і тільки професор далекий від життя», «П. Андрієвський — найбільш поміркованої течи самостійник, коли сформувався чисто соціалістичний уряд УНР, вийшов із складу Директорії. Одначе він продовжував вести окрему політику, ворожу урядові і навіть головному отаманові», «А Макаренко — людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти і певної системи. Любив втручатися у всякі справи, цікавитися дрібничками і розкидав свою увагу».

З аналізу партійної належності, політичних поглядів та професійних якостей членів Директорії можна зробити висновок, що з самого початку цей вищий орган державної влади не був спроможним об'єднати всі українські сили навколо головної державницької ідеї. Спроби її членів досягти внутрішнього порозуміння, зрозуміти соціально-політичну ситуацію і спрямувати розвиток подій шляхом зміцнення Української держави не дали бажаних результатів.

Проблематичність нормального функціонування Директорії була зумовлена не тільки наявністю в ній малознаних політиків, а й тим, що в її складі були два досить відомі популярні та амбітні лідери. І В. Винниченко, і С. Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства, намагалися провадити самостійну політику Українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, вони розходилися у шляхах досягнення кінцевої мети «Український більшовик» В. Винниченко був давнім поборником союзу з більшовицькою Росією, а С. Петлюра покладав надії на власні зусилля та спроби порозумітися з Антантою В. Винниченко постійно хитався між національними інтересами і соціалістичним ідеалізмом, що до певної міри пояснює його непослідовність як політика С. Петлюра намагався втілити свої ідеали соціальної справедливості та рівності в межах самостійної України і наполягав на практичному боці боротьби за незалежність. Навколо цих двох фігур створювалися внутрішньо директоріанські коаліції. На першому етапі діяльності при ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С. Петлюри майже завжди ставав соціал-самостійник П. Андрієвський, а до «лівого» В. Винниченка більше тяготів есер Ф. Швець А. Макаренко, який не належав до якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався.

Зрозуміло, що за цих умов існування Директори у такому складі було можливим лише до перших серйозних випробувань. Стан Директори віддзеркалював розстановку політичних сил у суспільстві.

Через названі розбіжності та відсутність на цей момент домінуючої сили серед провідників УНР Директорія і уряд не виробили чіткої програми подальшої діяльності. За свідченням І. Мазепи, « на державній нараді у Києві, що відбулася за кілька днів до Трудового Конгресу, панували хаос думок і повна безнадійність. Розійшлися з рішенням «хай буде все по-старому», тобто без плану і без системи».

Війська Директори вступили до Києва 19 грудня 1918 р. Вона надіслала ноту державам Антанти. В ній зазначалося «Директорія УНР скінчила боротьбу, яку українці вели в період монархічної форми правління, що її завів в Україні німецький режим. Вона повернула свободу і зробила можливим кожній групі людей брати участь у правительстві Директорія надіється і має всяке законне право вірити, що українці повернуть мир і лад в своїй державі. З тієї точки зору Директорія переконана, що Україна не потребує помочі Антанти, про яку благав гетьман усі держави.

Директорія ввічливо прохає держави Антанти мати на увазі згадану ситуацію і з тим зробити рішення присутності антантівських військ на території України».

Перший уряд Директорії було створено 26 грудня 1918 р. Уряд мав соціалістичний характер. До нього входили В. Чехівський — прем'єр, О. Мицюк — внутрішні справи, М. Шаповал — земельні справи, І. Штефан — пошта і телеграф, Д. Антонович — мистецтво, М. Біленький — морські справи, Б. Матюшенко — здоров'я,

Б. Мартос — продовольство, С. Остапенко — торгівля і промисли, генерал О. Осецький — тимчасово міністр оборони, П. Холодний — освіта, С. Шелухін — справедливість, В. Мазуренко — тимчасово міністр фінансів, Л. Михайлів — міністр праці, П. Пилипчук — шляхи, І. Липа — віросповідання, Д. Симоніє — державний контролер, І. Снітко — тимчасово державний секретар.

26 грудня Директорія проголосила свій Універсал — заяву, а потім ряд законів Директорія проголосувала за скасування усіх гетьманських законів, повертала назву Української Народної Республіки, відновлювала дію усіх законів Центральної Ради.

Важливими були закони про землю, українську державну мову, автокефалію православної церкви, скликання трудового конгресу. Тут Директорія повторила основну помилку Центральної Ради Скасувавши приватну власність на землю, вона разом з тим нічого не сказала про те, коли селянство її отримає. Це призвело до поступового зменшення чисельності її прибічників, в основному селян, які спочатку підтримували Директорію.

Одночасно в Харкові знову виник окремий більшовицький уряд, що проголосив себе українським, проте при цьому заявив про федерацію з Росією Заручившись підтримкою Росії, цей уряд розпочав наступ на Київ.

5 січня 1919 р. було видано закон про вибори до Трудового Конгресу України (ТКУ). Згідно з інструкцією про вибори до ТКУ до його складу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної належності 593 мандати майбутнього українського передпарламенту розподілилися між губерніями та по куріях 377 чол. — від селян, 118 — від робітників, 33 чол. — від трудової інтелігенції, 65 місць було надано представникам Західної України.

Гострі суперечності між членами керівництва правлячих соціалістичних партій щодо шляхів подальшого державного будівництва призвели до скликання 16 січня 1919 р. державної наради у Києві. В ній взяли участь члени Директорії та уряду, представники політичних партій і корпусу Січових стрільців. У промові на нараді В. Винниченко окреслив три можливих напрями розвитку політичних подій — продовження поточної політики розбудови парламентської системи, встановлення диктатури пролетаріату, або військова диктатура. Нарада ухвалила дотримуватися сучасної політики до скликання Тимчасового конгресу.

23 січня почалося засідання Трудового Конгресу Фактично на цей форум прибуло майже 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія на шляху відновлення соборності українських земель 22 січня 1919 р. на Софіївському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки — (об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки в єдину соборну державу. Наступного дня Трудовий Конгрес ратифікував (Універсал Соборності), ЗУНР перетворювалася на Західну область УНР (ЗО УНР). Остання зобов'язувалася подавати ЗО УНР збройну допомогу в боротьбі з польською агресією Голова ЗУНР. Є. Петрушевич вводився до складу Директорії. Однак на практиці об'єднання УНР і ЗУНР виявилося нетривалим і в основному формальним. Як зазначав у серпні 1919 р. голова МЗС В. Темницький, злука «відбулася похапцем, маса справ залишилася неврегульованою. Хоч у засаді прийнято було, що армія і закордонна політика спільні, проте дві армії і дві закордонні політики».

Такий стан відносин між УНР та Західною областю спричинила ціла низка істотних розбіжностей між політичними колами Галичини і офіційним Києвом. Якщо у складі керівництва УНР провідне місце посідали представники лівих партій з притаманним їм соціальним максималізмом та схильністю до «соціалістичних експериментів», то в Галичині най впливовішими були ліберально-консервативні сили. Загальний хаос у державному житті, «отаманщина» в Наддніпрянській Україні різко контрастували з високим рівнем організації державного ладу в Галичині Суперечності поглиблювалися відчутними історико-культурними, суспільно-психологічними відмінностями між регіонами України «Галицький сепаратизм» підштовхувала і лінія. С Петлюри на зближення з шовіністичною Польщею — затятим ворогом галичан.

Най численнішою делегацією на Конгресі була делегація «Селянської спілки», яка утворила три течії — ліві, центр, праві. Другою за чисельністю делегацією були соціал-демократи. Саме вони коливалися у своєму виборі державності між заходом і Росією їх політика привела до воєнної поразки і втрати самостійності.

Націоналістів під проводом М. Міхновського та хліборобів — демократів на чолі з С. та В. Шеметами на конгрес допущено не було як «реакційних буржуїв», незважаючи на те що вони репрезентували найбільш державотворчий елемент — самостійну, суверенну Україну.

Трудовий конгрес схвалив закон «Про форму влади в Україні», за яким вся влада залишалася в Директорії. Вона отримала право приймати закони, проте вони мали бути затверджені або відхилені наступною сесією конгресу. Конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату і висловився за демократичний устрій України

Конгрес висловився за цілісність території Соборної УНР проти порушень цієї цілісності Москвою, Денікіним, Польщею, Антантою. Проте фракція М. Грушевського провела свій конгрес і висловилася за радянську форму правління в Україні. Ця акція підірвала повагу до Директорії та її уряду і всередині держави, і за кордоном.

Поки на конгресі точилися розмови про великі справи, на кордонах України згущувалися хмари, формувалися сили інтервентів, які ставили під сумнів не тільки існування Директорії, самого конгресу чи скликання українського сейму, а й незалежність України.

На початку 1919 р. надзвичайно складною для Директорії та и уряду виявилася також зовнішня воєнно-політична ситуація. Починалася друга російська інтервенція проти України В. Ленін, Л. Троцький, ЦК КП(б)У, Тимчасовий робітничо-селянський уряд України зосередились на питанні відкриття Українського фронту Вони виходили з того, що із втратою України не буде і пролетарської Росії. На північно-східних кордонах України були сформовані та розпочали наступ більшовицькі війська Боротьбу проти них ускладнювало те, що основу їх становили українські частини — Богунська і Таращанська дивізії. Загальна чисельність радянських дивізій, що наступали в двох основних напрямах — на Харків — Суми — Білгород та Гомель — Чернігів — Київ, становила близько 75 тис. чол.

Директорія мала в своєму розпорядженні збройні сили на Правобережжі — 26 700 бійців, 660 кіннотників, 74 гармати, 4 панцерники, на Лівобережжі — 39 800 бійців, 1950 кіннотників, 860 гармат, 1 панцерник, тобто близько 80 тис чол., проте значно гірше озброєних і ненавчених бійців.

Директорія мала враховувати, що в цей час на південно-східних кордонах України була зосереджена і розпочинала свій наступ добровольча армія генерала Денікіна . Вона була укомплектована в основному офіцерами, озброєна і одягнута Антантою її чисельність становила майже 150 тис. чол.

Величезним був тиск на Директорію та її уряд з боку держав Антанти, війська якої дислокувалися на півдні України. Цей тиск був настільки великим, що зумовив у кінцевому підсумку першу урядову кризу. На звернення Директорії до Антанти остання відповіла ультиматумом димісія В. Винниченка, В. Чехівського та С. Петлюри, контролю Антанти над фінансами України, звільнення із в'язниць міністрів гетьманського уряду Головне питання про незалежність України не ставилося, оскільки Антанта стояла на позиції Росії і підтримувала Добровольчу Армію Денікіна.

Становище Директори ускладнювалося ще й тим, що великі повстанські сили отаманів М. Григор'єва, Н. Махна, Зеленого (Д. Терпила) та інші. у цей час тимчасово перейшли на бік більшовиків.

5 лютого 1919 р. більшовицькі військові формування зайняли Київ, а Директорія та її уряд з відповідним майном залишили столицю та переїхали до Вінниці і відтоді часто змінювали місце свого перебування. Саме з цього часу і з'явився в народі вислів «у вагоні Директорія, під вагоном територія».

6 лютого 1919 р. на вимогу Антанти з Директори виходить В Винниченко і забезпечений значною сумою грошей від'їздить до Відня, де в тиші кабінету спостерігає за подіями в Україні і люто критикує своїх колишніх колег. З цього часу і до останніх днів Директорію очолює С. Петлюра.

На думку учасника тих подій І. Мазепи, це була одна з най сумніших сторінок української революції. «Коли вожді революційного руху тратять голову і в критичний момент кидають поле бою, — писав він, — коли вони не тільки самі собі виносять політичний вирок, але й катастрофічно впливають на стан бойових сил цілого фронту. Наступ більшовиків з півночі і присутність антантівського десанту на півдні вносили величезну дезорієнтацію в українські маси і вимагали великої напруженої праці з боку політичних провідників. Але й провідники дивувалися тим складним умовам, що створилися в цю добу, особливо після відходу від влади соціалістів, які мали в масах авторитет».

Відмовившись від відставки, С. Петлюра мотивував своє рішення в листі до своєї парти так «З огляду на нові міжнародні моменти в українській державній справі ЦК УСД партії виніс ухвалу відкликання своїх членів із Директорії та Ради міністрів. Разом з тим Центральний Комітет висловився за те, щоб не залишати менш відповідальних урядових посад і допомогти урядові як в обороні України, так і в захисті її суверенітету.

Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, я вважаю, що в даний момент всі творчі сили нашого народу повинні взяти участь у державній праці, і не вважаю для себе можливим ухилитись від виконання своїх обов'язків, як син свого народу, перед Батьківщиною буду, поки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я тимчасово виходжу із складу УСД партії С. Петлюра 11 лютого 1919 року».

7 березня 1919 р. С. Петлюра надіслав телеграми українським послам у Відні, Берліні і Бухаресті, в яких повідомляв, що домагання французів у справі відставки є втручанням у внутрішні справи України і спричинять хитання в рядах борців проти більшовизму, тому Український уряд їх відкидає.

За замінами в Директори настала і відставка п уряду Кабінет міністрів замість В. Чехівського (московської орієнтації) очолив С. Остапенко (член УПСР) — прихильник союзу з Антантою. До кабінету були запрошені О. Шаповал — міністр військових справ (УПСС), Г. Чижевський — міністр внутрішніх справ (УПСР) С. Федак — міністр фінансів (галицький націонал-демократ) І. Фещенко-Чоповський — міністр господарства (УПСФ), Є. Архипенко — міністр земельних справ (Укр Н -Р), К. Мацгєвич — міністр закордонних справ (УПСФ), Д. Маркович — керівник міністерства юстиції (УПСФ), П. Пилипчук — керівник міністерства освіти (УПСФ), Ф. Липа — керівник міністерства культури (УПСС), О. Корчак-Чепурківський — керівник міністерства здоров'я (УПРФ), М. Білінський — керівник міністерства морських справ (УПСС), А. Ревуцький — керівник міністерства єврейських справ (Поалей-Цюн), О. Назарчук — керівник управлінням преси й інформації (галицький радикал), Д. Симоніє — державний контролер (УПСС), М. Корчинський — державний секретар (УПСФ).

Це був уряд поміркованих соціалістів антантівської орієнтації. В опозицію до нього стали усі ліві соціалісти, в тому числі більшовики. Навесні 1919 р. більшовики розвивають наступ на Південно-Західному напрямі В лютому - березні 1919 р. радянські війська здійснили наступ на південь України і одночасно завдали удару з території Білорусії, захопили Житомир. Водночас ними були взяті Бердичів і Вінниця. Протягом квітня Червона армія захопила майже всю територію Правобережжя. На Півдні від основних сил УНР був відрізаний і змушений відступити до Румунії запорізький корпус. До рук румунів, які займали щодо УНР позицію ворожого нейтралітету, потрапило 140 ешелонів військового майна, 80 гармат, 700 кулеметів. Під контролем директори УНР залишилося лише північне Поділля й Волинь, а чисельність її армії скоротилася до 14—15 тис. багнетів.

Одночасно з наступом радянських дивізій повернувся на територію України й активізував свою діяльність Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Призначений ЦК РКП(б) головою цього уряду X. Раковський заявив «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створено за постановою ЦК РКП(б), є його органом і проводить всі розпорядження і накази ЦК РКП(б) безумовно Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не являючись, по — суті, самостійним, не створює і не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду групи Курського напряму, «Реввійськрадою Української радянської армії» виключно для того, щоб можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто проводити ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України».

Як і в РСФРР, в Україні поступово запроваджувалася політика воєнного комунізму, встановлювалась державна монополія на заготівлю хліба та іншого продовольства.

Уже 11 грудня 1918 р. радянському уряду України було надано повноваження на проведення продовольчих заготівель в усіх захоплених Червоною армією районах. Це загострювало класову боротьбу на селі й фактично означало перехід до боротьби за хліб з його виробником примусовими методами.

15 квітня 1919 р. Тимчасовим урядом України було опубліковано декрет раднаркому «Про загальнодержавний облік і розподіл продовольчих продуктів і речей домашнього господарства». Ним закріплювалась продовольча диктатура, в основу якої були покладені комуністичний розподіл і продрозкладка. Народний комісаріат продовольства оголошувався єдиним органом, який повинен був заготовляти і розподіляти продукти серед населення. Він наділявся надзвичайними правами.

Для проведення цієї роботи з Росії в Україну направлялися сформовані в Москві та Петрограді робітничі загони. Десятки таких загонів були створені і місцевими органами України Російські більшовики були переконані, що в Україні є величезні запаси хліба і їх можна взяти відразу для голодуючих промислових центрів Росії. Однак запасів цього міфічного хліба Україна насправді не мала.

Запровадивши політику воєнного комунізму в Україні, російські більшовики тим самим розпалили повстанську війну проти себе в українському селі. Селянство, приречене на голод, не хотіло віддавати залишки хліба. Невдоволення селянства політикою більшовицько-радянського режиму швидко наростало, соціальна база останнього неухильно звужувалася.

Якщо на початку 1919 р. повстанські сили, очолювані отаманами Махном (на Катеринославщині), Григор'євим (на Півдні), Зеленим (на Київщині), вступили в союз з більшовицькими формуваннями проти Директорії, то, розпізнавши антиселянську, антиукраїнську політику російського більшовизму, до травня 1919 р. вони виступили проти радянської влади, проте не в союзі з Директорією Повстанський селянський рух став масовим, охопив усю територію України.

Виникає закономірне запитання чому ватажки селянського руху, розірвавши союз з російськими більшовиками, водночас не підтримали Директорію? Цілком зрозуміло, що в умовах України, де переважало сільське населення, особливого значення набував процес реалізації земельного законодавства 8 січня 1919 р. Директорія затвердила закон про націоналізацію землі. Згідно з цим законом скасовувалося право приватної власності на землю, а дрібним власникам було дозволено мати господарства не більше як 15 десятин. На практиці земельна реформа перебувала в стадії підготовки. Місцева адміністрація не отримала конкретних інструкцій щодо її проведення. Фактично аграрну реформу здійснювала на свій розсуд сільська і волосна адміністрації. Тим часом неспроможність Директорії, як і її попередниці Центральної Ради, конструктивно вирішити аграрно-селянське питання, дозволити приватне володіння землею всіляко використовувалося та роздмухувалося пропагандою Радянської Росії, яка заявила, що «закон про землю ухвалено в інтересах куркулів». Власне, спрацював такий самий метод, яким діяла Директорія проти гетьмана П. Скоропадського.

У цій ситуації, запровадивши політику воєнного комунізму проти селянства, радянська влада підняла його проти себе Директорія, не розв'язавши аграрного питання, не знайшла підтримки в широких селянських масах, які були основною соціальною базою в Україні. Через незадоволення земельною політикою Директорії проти неї почалися відкриті виступи повстанських формувань та ряду військових з'єднань армії УНР. Із урахуванням складної воєнно-політичної ситуації в Україні це призвело ще до більшого загострення становища в самій Директорії.

Своєю неспроможною аграрною політикою Директорія створила в Україні могутній селянсько-повстанський рух, позбавивши себе широкої соціальної бази. І це в той час, коли Радянська влада, проводячи деструктивну, антинародну політику воєнного комунізму в Україні, неодноразово використовувала українське повстанство в боротьбі проти білих армій Денікіна та Врангеля.

З особливою силою селянсько-повстанський рух проявився влітку та восени 1919 р. Його удари відчули і «червоні», і «білі». Непримиренний характер українського повстанства, його рішучість були уроком для білогвардійських формувань Денікіна, який його недооцінював.

6 березня Директорія переїздить з Вінниці ДО Проскурова. Там відбулося останнє засідання Директорії в повному складі. До неї увійшли Є. Петрушевич як представник ЗУНР. Після цього Директорія розкололася Є. Петрушевич разом з П. Андрієвським переїхали до Станіслава, де почали урядувати майже незалежно. До Рівного переїхали С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко.

Уряд поповнився представниками соціалістів Прем'єр-міністром став Б. Мартос, а міністрами — І. Мазепа, А. Лівицький, М. Ковалевський, Г. Сиротенко. Новий уряд звернувся до народу з декларацією, в якій закликав до боротьби з московським більшовизмом. Проте як ліві бойкотували уряд Остапенка, так праві стали в опозицію до уряду Б. Мартоса.

Кабінет Б. Мартоса, змінивши курс, оголосив декларацію, в якій зазначалося «Нове народне правительство Української республіки бачить єдиний порятунок для українського народу, щоб спасти його волю і майно від нападів і грабунків хижих сусідів, — у будівництві єдиної самостійної і незалежної Української Народної Республіки. На оборону своєї національної честі і порушених чужинцями економічних і соціальних прав повинно піднятися все трудове селянство і робітництво, щоб не дати чужинцям вкінець знищити Рідний Край». Це була принципова зміна політичного курсу. Новий уряд не покладав надій на Антанту.

5 травня уряд залишив Рівне і перебрався до Радзівілова В. Галичині не довіряють Петлюрі, стоять на позиціях Антанти «Українська справа, — твердять там, — гине від командування Петлюри, армія не вірить йому, бо він не є військовим чоловіком». Такої самої думки дотримувалися і праві кола Наддніпрянщини. Певною мірою це відповідає дійсності. Проте насправді головними причинами невдач була відсутність єдності в українському домі та розкол в уряді й Директорії. Попри незгоди в Директорії в серпні 1919 р. вдалося досягти об'єднання армій УНР та Української Галицької армії (УГА). На початку серпня розпочався їх похід на Київ — Одесу. За оперативними завданнями вони поділялися на окремі армійські групи. До групи «схід», яка мала здійснювати наступ на Одесу, входили група Ю. Тютюнника, Волинська група, третя дивізія УНР та друга бригада УГА Середня група мала була вести наступ на Київ уздовж залізниці Жмеринка — Київ. Вона складалася з І й II корпусів УГА та Запорізької групи. На її лівому фланзі мала оперувати Північна група (II корпус УГА та група Січових стрільців).

Об'єднаній армії у смузі наступу протистояли 12-а й 14-а радянські армії, з яких чотири дивізії було розгорнуто проти українських військ. Основні сили Червоної армії в Україні сковувалися наступом зі сходу. Добровольчої армії «білих» генерала А. Денікіна Керівництво УНР розглядало наступ «білих» як позитивний чинник, сподіваючись на можливість співробітництва з російськими антирадянськими силами. Наступ українських військ розвивався досить успішно. Протягом тижня було звільнено ряд важливих адміністративних і господарських центрів України — 9 серпня Жмеринку, 12 — Вінницю, 31 серпня українські війська вступили до Києва Саме в Києві зустрілися об'єднані сили українського війська і незначних сил. Добровольчої армії під командуванням генерала М Бредова. Вони зайняли Печерськ і почали наступ на інші райони міста Війська УНР не чинили опору «білим», виконуючи наказ штабу Головного отамана про толерантне ставлення до «добровольців».

На переговори до М. Бредова було направлено генерала М. Омельяновича-Павленка, однак його делегацію не було прийнято. Посланці УГА отримали від «білих» відповідь, що добровольча армія змагається за відновлення «єдиної і неподільної Росії», а Україна може розраховувати лише на статус автономії в її складі. Після цього українські армії залишили Київ і відступили «Так вдало почався і так безславно скінчився похід об'єднаної української армії на Київ», — писав прем'єр УНР І. Мазепа С. Петлюра не брав участі в Київському поході, однак пізніше назвав його «київською катастрофою».

Відступ армій УНР та УГА з Києва наклав негативний відбиток на всі подальші події визвольного руху в Україні.

По-перше, це розв'язало руки Денікіну, який 3 червня оголосив наступ на Москву, в ході якого до осені 1919 р. захопив усю Україну.

По-друге, відступ українських армій посіяв зневіру в українське військо, його керівництво і в перемогу повстанського руху в Україні загалом.

По-третє, це привело до остаточного розколу в самій Директорії. З 20 вересня денікінці розгорнули наступ проти армії УНР 24 вересня Директорія оголосила війну Добровольчій армії та уряду «Півдня Росії». У вересні — жовтні 1919 р. тривали жорстокі бої УНР проти білогвардійців на Правобережжі Українські війська були виснажені воєнними діями проти Червоної армії, їм бракувало зброї та боєприпасів, одягу. До бойових втрат додалася смертність від тифу.

Катастрофічний воєнний стан, непорозуміння між головою Директорії та диктатором ЗОУНР Є. Петрушевичем призвели до сепаратних переговорів командування УГА з денікінцями 6 листопада 1919 р. командуючий УГА М. Тарнавський підписав у штабі «білого» генерала Я. Слащова угоду, яка передбачала перехід УГА на бік Добровольчої армії, тимчасове припинення діяльності галицького уряду і його перехід під протекторат «білих». Подальший наступ білогвардійців призвів до окупації ними більшої частини України

11 листопада 1919 р. в Кам'янці відбулася нарада Директорії і членів уряду, яка прийняла постанову про від'їзд у державних справах за кордон ще двох членів — А. Макаренка і Ф. Швеця (з фінансами). Директорія ухвалила

«1 На час відсутності з території Української Народної Республіки членів Директори А. Макаренка та Ф. Швеця верховне керування справами Республіки покладається на голову Директори пана Головного Отамана Симона Васильовича Петлюру, який іменем Директори затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів.

2. На випадок його смерти все верховне керування Державними справами Республіки та її озброєними силами покладається на залишившихся в живих членів Директори, або одного з них, аби вони проводили зовнішню і внутрішню політику Республіки на грунті її самостійносте до часу скликання представництва від українського народу».

За оцінкою М. Шаповала, постанова стала тим документом, «яким Петлюра під час паніки оформив своє самодержавство Директорія перестала існувати і формально розпочалася «петлюрівщина», яка фактично почалася раніш».

Ці члени Директори, як і Винниченко, жили за кордоном в Італії (за державний кошт) і були сторонніми спостерігачами за подіями в Україні. Тільки 21 травня 1920 р. уряд УНР ухвалив постанову, затверджену С. Петлюрою, про відкликання членів Директори А. Макаренка та Ф. Швеця із-за кордону. Проте в зв'язку з неповерненням із складу Директори їх було виведено, а сама Директорія перестала існувати як колективний орган Компетенція Директори перейшла до її голови С. Петлюри.

Воєнні події розвивалися за своїм сценарієм Армія Денікіна захопила всю територію України, крім західних областей, і просувалась у напрямі Воронеж — Орел — Москва.

Отже, із захопленням території України державний і партійний більшовицькі центри в Україні були ліквідовані. Дещо пізніше, 2 жовтня 1919 р., уже й формально було розпущено ЦК КП(б)У. Керівництво підпільними більшовицькими організаціями, які продовжували діяти в Україні, здійснювалося безпосередньо ЦК РКП(б) через свій технічний орган Зафронтбюро ЦК КП(б)У, створений ще в липні 1919 р.

Установлений російськими білогвардійцями в Україні окупаційний режим мав яскраво виражений антинародний, антиукраїнський, великодержавно-шовіністичний характер. Він виявився ще реакційнішим, ніж попередній більшовицько-радянський. Не випадково, що незабаром майже вся Україна була охоплена повстанням проти нього. На осінь 1919 р. тут налічувалося понад 100 тис. повстанців. Тільки повстанська армія Н. Махна, що завдала найбільше клопоту білогвардійцям, у жовтні налічувала 65 тис. бійців. Руйнуючи ворожі комунікації, дезорганізуючи тили і громлячи військові з'єднання «білих», українські повстанці значно послабили їх сили. Саме розмах і масовість повстансько-партизанського руху в Україні проти білогвардійського окупаційного режиму спричинили його крах і створили сприятливі умови для контрнаступу Червоної армії. Сам генерал А. Денікін називає у своїх спогадах махновців у власному тилу могутнім селянським повстанським рухом, який поставив «білих» перед загрозою повної катастрофи.

Під натиском червоноармійських частин та внаслідок власних стратегічних і тактичних прорахунків біла армія невпинно котилася на південь до остаточної своєї загибелі 12 грудня 1919 р. було звільнено Харків, 16 грудня — Київ.

А що діялося в цей час в арміях УНР і УГА? Як підкреслює Н Полонська-Василенко, почалася агонія української армії. В чому і як це проявилося? Чому 100-тисячна армія, яка ще недавно брала Київ, через кілька місяців виявилася небоєздатною?

Для того щоб відповісти на це запитання, потрібно проаналізувати воєнно-стратегічну ситуацію в Україні Вона була такою українські війська опинилися між трьома силами: а) Червоною армією більшовиків, що наступала на Денікіна, б) добровольчою армією, що відступала, в) польськими військами, що також скористалися із становища і окупували Західну Волинь та Поділля.

Про те, що відбувалося в Директорії і уряді УНР, уже відомо. До того ж відбувся остаточний розкол між керівництвом ЗУНР і УНР Є. Петрушевич обрав проденікінський курс і орієнтувався на Антанту Петлюра розраховував на підтримку Польщі.

Армія УНР після поразки в боях з «білими» перебувала в районі Чортория-Любар. Частина її відійшла на територію Польщі. Туди, до Тарнова, переїжджають Директорія та уряд УНР Загони армії УНР, що залишилися в Україні, переходять до партизанських методів боротьби.

6 грудня 1919 р. розпочався рейд групи генерала М. Омельяновича-Павленка по тилах «білих» та Червоної армії. В рейд, який дістав назву «Зимового походу», вирушило до 10 тис. українських військових з 12 гарматами. На початку січня 1920 р. рейдова група вийшла з тил «червоних» в районі Черкаси — Чигирин — Канів. Однак зупинили переможний наступ величезних більшовицьких армій вони не могли.

Отже, до Радянсько-Польської війни, з розгромом білої армії Денікіна, з розкладом армії УНР та УГА настала третя інтервенція з боку Радянської Росії, що почалася восени 1919 р.

У цьому зв'язку слід підкреслити, що попередні уроки більшовицької окупації, їх політики «воєнного комунізму» були враховані насамперед більшовиками з користю для себе.

Перед своєю черговою окупацією агітаційно-пропагандистська машина комунізму запрацювала на повні обороти, щоб закамуфлювати справжню суть інтервенції. Це досить яскраво засвідчує «Таємна інструкція Троцького щодо окупації України». Інструкція є верхом фарисейської політики більшовизму. В ній зазначалося. «Те, про що тут говорили в Росії відкрито, в Україні можна шептати лише на вухо, а то й цілком не говорити. Вміти мовчати — це також одна з форм красномовності.

Ви, товариші, входите в Україну Пам'ятайте ж, що нема тяжчої агітаційної роботи, як на Україні. Третій раз ми посилаємо туди сильні кадри і кожного разу все ж таки з новою тематикою і новим способом. Першим кадрам в 1917 р. було дуже легко. Треба було їм підірвати довір'я українських селян до Центральної Ради і Генерального Секретаріату. В той час український народ не міг собі уявити свого політичного життя окремо від Росії, а тому лише одно звернення уваги агітатора, що українці відривають Україну від руських, з якими в окопах рядом лежали і з одного котла їли, вирішували справу в наш бік. А натяк на те, що Центральна Рада буржуазна, а Генеральний Секретаріат складається тільки з генералів, відбивав в Українського селянства всяку охоту підтримувати своє правительство.

Трохи тяжче було при другім поході в Україну, через те, що ми готувалися воювати з гетьманом, а прийшлося мати діло з Петлюрою. Треба було керівника проти гетьманським народним повстанням, Петлюру, позбавити значення серед самих повстанців. Це було надзвичайно важке завдання, особливо коли Петлюра був покритий славою скинення гетьмана, трудовому селянству України давав усі землі без викупу і негайно скликав Трудовий конгрес. Передбачалася затяжна війна. Але нам допоміг випадок з полковником Балбачаном, котрий зрадив повстанському правительству і перейшов на бік Денікінців. Звернення уваги на цей випадок, зв'язуючи його з тим, що Петлюра був членом Генерального Секретаріату, скріплювання думки, що Петлюра, скинувши гетьмана, сам зробився гетьманом, що «самостійна Україна — то значить гетьманщина, то значить. Павло Скоропадський або Петлюра під охороною від Українського трудового народу за допомогою німецьких багнетів — все це уміння, зіткане нашими агітаторами в одну сітку, так сильно розворушувало селянство, що воно не витримало в північно-західній частині Київщини, а також Подільській губернії. Спалахнули народні повстання проти Петлюри і його армія вся була знищена без всяких труднощів з боку Червоної армії. Ось що значить здібні агітатори.

Готуючись нині до третього походу на Україну, Совєт Народних Комісарів за прикладом попередніх літ посилає в авангарді Вас, товариші агітатори.

Совєт Народних Комісарів сильно сподівається, що Ви не осоромите землі руської. Для полегшення ж Вам Вашої праці я вважаю своїм обов'язком товариським подати такі вказівки.

Ні для кого не секрет, що не Денікін примусив нас залишити землі України, але величезне повстання, яке підняло проти нас сите українське селянство. Комуни, черезвичайку, продовольчі загони і комісарів-євреїв зненавидів український селянин до глибини душі. В нім прокинувся приспаний сотні літ дух запорожців і гайдамаків. Цей страшний дух, який кипить і бушує, як сам Дніпро на своїх порогах, велить українцям творити чудеса завзяття. Тільки безмежна довірчивість і уступчивість кожний раз нівечили задоволення українців. Пам'ятайте також, що так або інакше, а нам конче треба повернути Україну до Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сталі й Чорного моря Росія існувати не може. Вона задихнеться, а за нею і совєтська влада і ми з вами». Цей документ знайшли війська УНР під Бірзулою в захопленому штабі радянської дивізії. Він був надрукований за кордоном уже в лютому 1920 р.

Інструкція набула чинності тоді, коли армія УНР під командуванням Омельяновича-Павленка, перебуваючи у виключно важких умовах зимового періоду, просувалась у Південну Україну. Вона довгий час пробула на Єлисаветградщині, потім пройшла до Дніпра і в 1920 р вийшла на Переяславщину. Там дістала наказ С. Петлюри повернутися на захід. Так закінчився 5-й місячний рейд армії УНР з тилу Денікіна та більшовиків.

За час зимового походу армії УНР змінилася як воєнна, так і політична ситуації в Україні 21—24 квітня 1920 р УНР вимушена була підписати Варшавський договір з Польщею. Від України його підписав А Лівицький за згодою з Петлюрою. За цим договором Польща визнала право України на незалежне державне існування та визнала уряд УНР. Воєнна конвенція передбачала сильні дії польської і української збройної сили в боротьбі проти більшовизму.

26 квітня польська армія чисельністю 65 тис разом з українськими загонами чисельністю 15 тис. розпочали наступ на більшовиків. До кінця квітня було зайнято Овруч, Житомир, Бердичів, і 6 травня війська ввійшли до Києва.

Наступ проти поляків вели 12-а та 14-а Червоні армії, і на допомогу перекидалася 1-а кінна армія. Під натиском переважаючих збройних сил об'єднані сили поляків та українців відступили на захід І тільки вирішальна битва під Варшавою, яка відбулася 15 вересня 1920 р., змусила більшовиків відступити.

Підсумком радянсько-польської війни було підписання 18 вересня 1921 р. мирного договору у Ризі. Згідно з Ризьким договором Польща визнала Українську Радянську Соціалістичну Республіку Правобережна Україна поділилася на Холмщину, Підляшшя, Західне Полісся, які відходили до Польщі, та Східну Волинь, що відходила до Радянської Росії.

Отже, для уряду УНР не було більше місця, а її армія змушена була добровільно роззброїтися і перейти до стану інтернованих. Однак і в ролі інтернованих українські загони ще тривалий час робили рейди по території Радянської України, сподіваючись підняти повстання. Проте всі вони закінчувалися невдало.

Одночасно з польською компанією, з крахом Добровольчої армії Денікіна розпочалася боротьба проти врангелівської білогвардійщини 4 квітня 1920 р. А. Денікіна на посту головнокомандуючого збройними силами півдня Росії змінив П. Врангель. Він заходився не лише реорганізувати армію, а й суттєво почав міняти політичний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови. Разом з тим Врангель рішуче відвів спроби західних дипломатів схилити його до переговорів з більшовицькою Москвою. Свою політичну стратегію він визначав в одному з квітневих інтерв'ю кримській пресі так «Не тріумфальною ходою на Москву можна звільнити Росію, а створенням хоч би на клапті російської землі такого порядку і таких умов життя, які б притягали до себе всі подуми і сили народу, що стогне під червоним гнітом».

Успішний наступ польської армії проти «червоних» вніс певні корективи в цю стратегію. У промовах генерала починає рішуче звучати заклик вести з «червоною нечистю» війну «до переможного кінця». Однак у будь-якому разі успішне протистояння більшовикам вимагало, на думку головнокомандуючого, об'єднання всіх антикомуністичних сил і створення народної масової соціальної опори білого режиму.

Врангель одразу заявив про відмову від ідеології «єдиної і неподільної Росії», урочисто обіцяв Дону і Кубані не порушувати автономні права козацтва, зробив ряд кроків у пошуках контактів з петлюрівським урядом України. Та наріжним каменем своєї платформи Врангель вважав докорінну зміну стосунків з селянством. Навчений гірким досвідом Денікіна, він насамперед ухопився за ідею радикальної земельної реформи. Закон про землю розроблявся прискореними темпами і був підписаний головнокомандуючим 7 червня 1920 р. — на другий день після виходу «білих» з Криму.

Отже, Врангель, хоч і чисто військова людина, досить вдумливо підійшов до вивчення досвіду як попередніх українських урядів Центральної Ради, Української держави П. Скоропадського, так і білогвардійського уряду «Півдня Росії» А. Денікіна в галузі аграрної політики. Він добре зрозумів, що для досягнення воєнної перемоги над ворогом потрібна надійна соціальна база. Тому в числі його перших директив було саме аграрне питання, щоб залучити на свій бік найширші кола українського селянства.

Зміст закону П. Врангеля зводився до того, що основний земельний фонд передавався у розпорядження спеціально обраних повітових і волосних земельних рад, які мали визначити норми землеволодіння в повіті і здійснити розподіл землі між землеробськими господарствами Земля надходила у повну особисту власність останніх. Оплата и здійснювалася через щорічну передачу в державний хлібний фонд п'ятої частини середньо-статистичного річного урожаю з кожної десятини протягом 25 років. Переважне право на землю діставали «воїни, які знаходилися в рядах військ, що боролися за відновлення державності, та їх сім'ї».

Намагаючись привернути селянство аграрною реформою, Врангель розраховував вирішити у такий спосіб кілька важливих завдань. Зокрема, зміцнити і поновити армію, забезпечити їй підтримку населення, однак чи не найзаповітнішою мрією стає прагнення використати у боротьбі з більшовиками селянський повстанський рух Пам'ятаючи з власного досвіду силу ударів повстанської армії, «білі» добре розуміли, яку небезпеку вона може являти у тилу червоних. Якби «білі» заручилися підтримкою повстанства, сперлися на його військову силу та авторитет Н. Махна серед селянства, їх шанси на успіх зросли б незрівнянно.

Однак порозуміння з селянсько-повстанським рухом, не зважаючи на вчасно прийнятий земельний закон, Врангелю досягти не вдалося. Неодноразові спроби встановити союз з най грізнішою силою — повстанством махновської армії, закінчилися невдачею Махно категорично відкинув усі пропозиції Врангеля.

6 червня «біла» армія розпочала операцію по виходу з Криму Наступ «білих» продовжувався 24 червня і закінчився захопленням Північної Таврії. Кінець липня — початок серпня пройшли в запеклих боях у районі Олександрійська. З середини серпня Врангель, перегрупувавши і привівши в бойовий порядок свої війська, віддав новий наказ про наступ на правий берег Дніпра і Донбас. У середині вересня армія Врангеля, посилена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла у наступ у напрямі Волновахи і Синельникове 19 вересня захопили Олександрівськ, 22 вересня — ст. Синельникове, 28 вересня — Маріуполь.

Отже, все літо махновський район був епіцентром бойових дій, а у вересні повністю перейшов під контроль білогвардійців. Як поставилася до цього махновська верхівка?

У штабі повстанської армії не існувало єдиної думки щодо цього. Були прибічники і союзу з Врангелем, і прибічники союзу з більшовиками Махно сам вагався і висловлював думку то однієї, то другої групи врешті-решт прийняв рішення стати на бік союзу з більшовиками.

27 вересня повстанська армія припинила ворожі дії проти Радянської влади 2 жовтня командуючий Південним фронтом М. Фрунзе віддав наказ припинити військові дії проти армії Махно та окремих його загонів.

19 жовтня М. Фрунзе поставив арміям фронту завдання про оточення армії Врангеля в Північній Таврії, проте відрізати її від Криму не вдалося. Врангель відвів свою армію за турецький вал в Криму і «червоним» командуванням було віддано наказ про форсування Сиваша і штурм Турецького валу. Особливі завдання при цьому покладалися на бойові підрозділи повстанської армії Каретникова та Гавриленка. Зазнавши великих втрат, «червоні» армії і повстанські частини виконали бойове завдання 15 листопада махновці увійшли до Євпаторії, де їх застало закінчення Кримської операції.

Однак не скінчилася вона для махновців 26 листопада М. Фрунзе віддав наказ оточити кримську групу повстанської армії і знищити її 27 листопада оточена, але не знищена. Кримська група повстанців з величезними втратами прорвала оточення «червоних» і вийшла в таврійські степи, попрямувавши до Гуляйполя.

Воєнно-політичне становище в Україні за роки існування Директорії засвідчило її нездатність не тільки до вирішення проблем оборони, а й негативно впливало на соціально-економічний і культурний розвиток. Вкрай розорена економіка наблизилась за цей період до межі. Були розорені і припинили роботу промислові підприємства, крайнього занепаду зазнало сільськогосподарське виробництво Говорячи про розвиток культури та політику керівництва УНР в цій сфері, варто підкреслити, що вона була пущена на самоплив.

Скрутні воєнно-політичні обставини, як справедливо зазначається в «Енциклопедії українознавства», «спинили нормальний розвиток українського культурного життя Під час руїн 1919—1920 рр. загинули майже всі здобутки двох попередніх років самостійної української державності». Слід зауважити, що на розвитку культури та науки негативно позначилося нігілістичне ставлення нового соціалістичного керівництва УНР до культурних надбань «Буржуазно-монархічної» адміністрації П. Скоропадського.

На момент приходу Директорії до влади в Україні існувала розгалужена система закладів загальноосвітнього та спеціального навчання, юнацькі та дівочі гімназії, вищі навчальні заклади та видавництва. Однак за два роки невщухаючих воєнних дій ця система була майже повністю зруйнована.

Отже, державотворчі начала Директорії як колективного органу УНР внаслідок воєнних баталій, стихійного селянсько-повстанського руху, ешелонованої більшовицької «червоної» та «білої» денікінської інтервенції, воєнного і політичного відкритого тиску з боку держав Антанти та білої Польщі до літа 1920 р. поступово були зведені нанівець.

Не меншою мірою відродженню суверенності Української держави стали на заваді постійні між партійні чвари, політичні баталії, які не тільки позбавляли Директорію можливості активного державотворення, а й стали основною причиною руйнації цього вищого державного органу. Відсутність чіткої програми боротьби за незалежну державу, урядова чехарда, причиною якої була різна політична орієнтація то на Москву, то на Антанту, недостатнє усвідомлення, а також нерозуміння Директорією ролі і спрямованості визвольних змагань, широкого селянського повстанського руху в кінцевому підсумку призвело до краху самої Директорії і до загибелі УНР як незалежної держави.