Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НА МЕЖ XIX—XX ст.

Україна, територіально розтята між двома імперіями, була приречена на величезні страждання. Велика культурна нація з давніми, тільки їй притаманними традиціями поступово втрачала національні звичаї, які накопичувались віками і розвивалися багатьма поколіннями українства. Віковічні традиції руйнувалися політикою, що її проводили правлячі кола імперських держав. І хоча політика щодо українства в російській і австро-угорській частинах України суттєво відрізнялася, наслідки а були однаковими — попри всі особливості етнічні українські території в складі обох імперій мали статус колоній.

Російська імперська політика щодо України була спрямована в русло русифікації. Вона охопила всі сфери економічного, політичного і культурного життя краю, провадилася цілеспрямовано, жорстоко. При цьому застосовувався увесь арсенал засобів її здійснення.

Територіальний наступ російського царизму розпочався уже після Переяславського договору 1654 р. і був спрямований на зміну самобутніх державних структур. Гетьманщини загально російськими адміністративно-правовими інституціями та повне асимілювання українських земель з одвічно російськими. Основними віхами на шляху приєднання українських територій до складу Росії були ліквідація козацького управління, полкового устрою та гетьманату, заснування І та II малоросійських колегій, введення на території України губернського територіального поділу, поширення на українські землі діяльності адміністративно-правових загально імперських установ та кріпосного права, реорганізація статусу виборчого православного духовенства та урядових чиновників, пошуки дворянства козацькою старшиною, поступове зниження культурно-освітнього рівня населення і заборона української мови.

Цілеспрямовано проводячи свою політику, царизм зруйнував Запорозьку Січ і розігнав козацтво. Натомість козацькі землі заселялися російськомовним населенням, і на території України запроваджувалося російське адміністративне право. Услід за цим наступом просувалася російська православна церква.

Кінець XIX — початок XX ст. характеризувався якісними змінами в промисловому розвитку як у Європі в цілому, так і в Російській імперії. З розвитком промисловості на території України розвивається містобудування, і міста заселяються робітниками з інших регіонів. Така політика проводилася виключно з метою русифікації. Надзвичайно високий рівень русифікації спостерігався у великих промислових центрах. За переписом 1897 р., в Києві з 244 723 чол. 54,4 відсотка становили росіяни і лише 22,1 відсотка українці, в Одесі частка українського населення ледве досягла 16 відсотків. Такою самою була частка українства в промислових центрах Донбасу та на Півдні України.

Царат переслідував мету захоплення земельного фонду України. Початок експансії російського дворянства належить до часів царювання Катерини II. Саме вона своєю царською милістю щедро заохочувала російське дворянство, даруючи йому в довічне користування українські землі. Із запровадженням кріпосного права це дворянство ставало міцною опорою царизму в Україні.

Добре розуміючи, що основою піднесення національної самосвідомості народу є освіта, царат найбільш активну нищівну політику зосередив саме в цьому напрямі. Навіть якщо зважати на те, що царизм проводив політику насаджування невігластва серед громадянства всієї імперії, то навіть на такому тлі Україна мала вигляд неписьменної нації. Всеросійський перепис 1897 р. засвідчив, що письменних серед росіян було 32,4 відсотка, поляків — 40,6, євреїв — 39, а серед українців — лише 13 відсотків. За такої низької частки письменних серед українства царат продовжував знищувати українську школу та тримав народ у неуцтві й темноті.

Цьому було підпорядковане законодавство царату. Так, 18 липня 1863 р. з'явився циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону української мови. Він у категоричній формі стверджує, «що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі». Саме він беззастережно наголошував, «що загально руська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша».

Після валуєвського циркуляра мовні репресії царату посилюються. У 1875 р. створюється комісія, мета якої — припинення українофільської пропаганди, небезпечної для імперії, і видання літератури, а також перевезення в Росію книг українською мовою із-за кордону. На основі матеріалів комісії в 1876 р. з'являється Емський указ. Олександра II про заборону ввезення українських книг із-за кордону та друкування нот українською мовою. Для остаточного знищення української мови в 1895 р. було заборонено українські книги для дітей та викладання рідною мовою в початкових школах.

Антиукраїнська імперська політика тривала і на початку XX ст. Хоча в 1906 р. Емський указ у зв'язку з революційними подіями було скасовано, проте це скасування відбулося лише на папері. На практиці навіть російська інтелігенція не визнавала української мови. Після поразки революції в 1908 р. указом Сенату культурну і просвітню діяльність в Україні було визнано шкідливою.

Русифікаторська політика царату поширювалася на громадські організації — громади, «Просвіти», товариства, братства, гуртки, клуби, бібліотеки. Під тиском реакції припиняли свою видавничу та пропагандистську роботу найпоширеніші організації — громади, а їх організатор М. Драгоманов змушений був емігрувати до Женеви, де почав видавати журнал «Громада». В цьому журналі, що став рупором поневоленої України, із-за кордону М. Драгоманов виступав проти абсолютистського режиму в Росії з його анти народністю, особливо відносно національних меншин. Драгоманов був палким поборником думки, що справедливий лад запалу є тільки тоді, коли Росія буде перебудована на засадах вільної федеративної спілки. Гостро критикуючи русифікаторську політику в Україні, він стверджував, що кожний народ має право на вільний розвиток своєї мови й культури. Характеризуючи діяльність М. Драгоманова в еміграції як публіциста й видавця брошур чи як учасника міжнародних наукових або політичних з'їздів, варто наголосити, що це був відданий захисник соборних прав України Звичайно, реакція на батьківщині не давала змоги виступів, які він міг дозволити собі в Швейцарії чи Франції. Єдине, що було можливе за тодішніх обставин, — це збереження і поширення української культури і науки. Емігрували за кордон і такі яскраві особистості, як С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк, щоб вільно працювати для української справи.

Згортали свою просвітницьку діяльність і товариства «Просвіти», які були майже на всій території України. Помітну роботу в «Просвітах» провадили вчителі, лікарі, адвокати, священики, які з відданістю працювали на народній ниві Філії та численні «Просвіти» закладалися в селах і містах, залучали до навчання широкі маси простого люду. Діяльність товариств не була легкою, оскільки крім загальної неграмотності Україна характеризувалася ще й економічними злид-нями. Тому головним завданням «Просвіти» було показувати реакційну політику царизму і одночасно відроджувати національну самосвідомість українства. Разом з «Просвітами» ліквідувалася і база, на яку вони спиралися. Закривалися клуби, бібліотеки, хати-читальні тощо. Дошкульно вдарила реакція і по українській інтелігенції. Переслідувалися науковці, літератори, живописці, актори. Змушені були працювати в еміграції чи нелегально В. Винниченко, С. Єфремов, М. Грушевський, Б. Грінченко.

Ледве жевріло театральне життя. Проте в той час були такі талановиті, високо професіональні актори та драматурги, як М. Кропивницький, брати Тобілевичі, знані на сцені як М. Садовський, П. Саксаганський та І Карпенко-Карий. Справжньою окрасою української сцени була М. Заньковецька. Коли їй запропонували блискучу кар'єру в Росії, вона відповіла, що Україна надто бідна, щоб її покинути. Під реакційним тиском повністю припинилась діяльність видав-ництв, закрились редакції газет. У 90-х роках XIX ст. в Наддніпрянській Україні не видавалося жодної газети. І тільки в 1905 р. було відкрито сім періодичних видань.

Розгул антиукраїнської політики в Російській імперії в перші роки XX ст. досягнув свого апогею, і тільки з початком революції 1905 р. царизм змушений був припинити наступ реакції.

Суттєво відрізнялося політичне становище Наддністрянської України в складі Австро-Угорської імперії де панувала конституційна монархія Габсбургів. Вона давала змогу українцям Буковини, Галичини та Закарпаття відносно вільно розвивати своє політичне, економічне та культурне життя.

В українських землях в складі Австро-Угорської монархії в імперський парламент у Відні та до провінційних сеймів, заведених з 1861 р., обирались українські депутати. В останні десятиріччя XIX ст. місцеві сейми сформувалися в Галичині, Буковині, Закарпатті, Польщі. З 1861 р. Буковина визнана автономним окремим краєм Австрії Українці ввійшли до крайового сейму лише з 1890 р. Проте справжнє національне відродження розгортається з 1884 р. , коли провід в націожитті беруть народовці. Під керівництвом С. Смаль-Стоцького, В. Пігуляка і М. Василенка буковинські українці спромоглися на чималі здобутки в політичному, громадському і культурному житті Під час австрійської окупації буковинці боролися за національно-культурну автономію, за поділ краю на українську і румунську частини. Особливо гостре напруження між українцями і румунам виявилося на межі XX ст.

Постійну боротьбу за свою незалежність від Австрії, Польщі, Росії вели галицькі українці. Після 1848 р. і до Першої світової війни Галичина входила до Австро-Угорської імперії.

Перебуваючи в складі конституційної монархи, українське громадянство Галичини під проводом своєї репрезентації в австрійському парламенті й галицькому сеймі також домоглося чималих успіхів у досягненні автономії краю.

Особливо рельєфно політичні результати цієї боротьби проявилися в перші десятиріччя XX ст., коли представники Галичини й Буковини проголосили 18 жовтня 1918 р. у Львові Західноукраїнську народну республіку.

Відносна демократизація політичного життя в Австро-Угорській імперії в умовах парламентаризму сприяла появі громадсько-політичних організацій. Саме в австрійській частині України в 90-х роках XIX ст. створювалися перші політичні партії, які очолювали національно-визвольний рух.

Першою українською політичною партією була Українська радикальна партія (УРП), заснована на зборах радикальної інтелігенції у Львові в жовтні 1890 р. Партійна програма, ухвалена цими установчими зборами, є першим виявом організованого українського політичного руху. Під впливом ідей М. Драгоманова члени партії стали на позиції поєднання наукового соціалізму з українськими національними проблемами Вимогами програми партії стали «найширший розвій автономії краєвої», «піднесення почуття національної свідомості в масах всього русько-украінського народу через літературу, з'їзди, товариства, демонстрації, відчити, печать і т. д.». Підписали програму С. Данилович, Є. Левицький, М. Павлик, І. Франко та Р. Яросевич.

Однак ідеї партії не набули популярності серед українського суспільства. Програма УРП викликала незгоду і критику з боку так званих молодих радикалів, які в переважній більшості вважали себе марксистами — Ю. Бачинського, В. Будзиновського, М. Ганкевича, О. Колесса, Є. Левицького, В. Охрімовича та ін. Характерною рисою концепції групи «молодих» радикалів була проблема самостійності, «щоб кожна народність була зорганізована в самостійній політичній організації новожитну централістичну державу», «йти до самостійності політичної руської нації, до її державної організації».

Однією із найвпливовшіих громадсько-політичних організацій Галичини була «Народна рада». У грудні 1892 р. відбулися чергові збори організації, на яких було прийнято дещо ширшу «народну програму». У центральній її частині з'ясовувалася державно-правова позиція українців у Галичині і ставилася вимога рівноправності галицьких українців з іншими народами Австро-Угорщини Програма галицьких народовців визнавала єдність усього українського народу незалежно від існуючих кордонів. У програмі йшлося про галицьких українців як про частину «русько-українського народу, що, утворивши державну самостійність, боровся віками за свої права державно-політичні і ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу, без огляду на час і спосіб здійснення своїх прав національних». Шлях до здійснення цього ідеалу, за словами Костя Левицького, — «довести наш руський нарід до самосвідомості політичної, щоби цілий нарід руський був у силі берегти і добувати повні свободи».

У 1899 р помірковане крило радикальної парти злилося з народовцями, і було створено Національно-демократичну партію (НДП), яка взяла провід у політичному житті народу. В програмі партії зазначалося, що «остаточною метою народних змагань є дійти до того, щоби цілий український народ здобув собі культурну, економічну й політичну самостійність та з'єднався з часом в одноцільний національний організм, в який би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами культурними, економічними і політичними ».

Зрозуміло, що програмні формулювання питань державності в партійних документах кінця XIX ст грішать романтизмом та юридичною нечіткістю. Проте вони загалом адекватно відбивають стан тогочасного етапу національно-визвольних змагань передової української інтелігенції.

Звичайно, виникнення і становлення політичних партій у Галичині в 90-х роках мали певне підґрунтя. Цей процес можна вважати завершенням цілеспрямованої роботи українських діячів, які організували «Просвіти», читальні, цілу мережу громадсько-політичних організацій. Публіцисти і письменники видавали часописи, брошури і літературні твори, які пробуджували громадську національну свідомість. Така робота давала конкретні результати, оскільки зорга-нізована і самосвідома громада могла успішніше обирати своїх депутатів до австрійського парламенту, а також до регіональних сеймів і на місцеві виборні посади.

Отже, політичні партії Галичини, що діяли в конституційних умовах, впливали не тільки на зростання національної свідомості, а й на владні структури, які мали безпосереднє відно-шення до щоденного життя людей.

Такого органічного розвитку громади в українських землях Російської імперії годі було й чекати. Там будь-який прояв українськості розглядався як явне «мазепство», яке загрожувало безпеці всієї держави. Реакційна політика царату примусила східних українців скерувати всю свою політичну діяльність на нелегальні рейки.

Наприкінці XIX ст., коли соціалістичні ідеї йшли із заходу на схід, галицька соціал-демократія, яка сформувалася у вільних умовах, почала відігравати значну роль у просуванні цих ідей в Наддніпрянську Україну.

В Австро-Угорській конституційній монархії порівняно з абсолютистською Росією значно краще була поставлена освітня справа.

Щороку на освіту уряд асигнував 8 млн крон. Тому неграмотність становила 36—40 відсотків, а в російській Україні вона перевищувала 80 відсотків. У 1876 р. в Галичині було 1340 українських шкіл, яким допомагала держава.

Інша справа, що в Австро-Угорщині відбувалася міжнаціональна боротьба між українцями і поляками за всіма напрямами і уряд прихильніше ставився до польського населення. На урядових посадах переважали поляки Польську мову було оголошено державною у Львівському університеті.

За ці привілеї поляки вели постійну безкомпромісну боротьбу. На порозі нового століття — 2 грудня 1901 р. — близько шестисот українських студентів залишили Львівський університет, який адміністрація намагалася сполонізувати. З ними солідаризувався новий митрополит Андрій Шептицький, у зв'язку з чим ця акція набула важливого значення Митрополит наказав студентам виїхати за кордон і впродовж року утримував їх за власні кошти. В 1902 р. відбувся страйк селян і в зв'язку з цим українські депутати покинули Галицький сейм, протестуючи проти несправедливої виборчої системи. В січні 1907 р. було проголошено нове положення про вибори до федерального парламенту, проте й тут виникали суперечки. Та все ж завдяки свідомості селянства українці здобули тоді 27 мандатів і разом з населенням Буковини мали у Відні 32 мандати. Це вже була велика сила, з якою федеральний уряд не міг не рахуватися.

Польське панство було вкрай незадоволене успіхами галицьких українців на виборах і всіляко розпалювало ворожнечу до українців, що нерідко призводило до кривавих конфліктів Галицькі поляки вступили в зговір з московськими шовіністами Московський намісник в Галичині О. Бобринський при відвідинах Галичини в 1908 р виголошував промови і підкреслював, що недалеко той час, коли «під'ярмлена Галицька Русь з'єднається з «государственною Руссю». Ці політичні заклики мали повну й активну підтримку польського намісника Потоцького у Львові.

У Петербурзі було засновано «Галицько-Руськое общество» з філіями в усіх найбільших містах, а О. Бобринський їздив усюди з доповідями про те, як «люто страждають російські люди» в Австрії, та погрожував Австрії війною. Він запевняв москалів, що Росія не спочине доти, доки в Карпатах не майорітиме московський державний прапор. Усю вину за переслідування російських людей у Галичині О. Бобринський покладав на галицьких українців, а не на польську шовіністичну адміністрацію.

Отже, реакційна російська адміністрація, переслідуючи українство в Наддніпрянській Україні, сіяла ворожнечу і серед галицьких українців, розпалюючи шовіністичні настрої серед польського громадянства.

Отже, на межі XIX—XX ст. Україна була розчленована як в географічному, так і політичному відношенні між двома імперіями. Перебуваючи на різних рівнях політичного розвитку, Російська та Австро-Угорська імперії проводили колоніальну політику щодо українства на підконтрольних їм українських територіях.

Однак ця політика суттєво відрізнялася. Якщо політика абсолютистської Росії мала виключно реакційний характер з позицій великодержавного шовінізму, то конституційна Австро-Угорська монархія певною мірою рахувалася з українством, керуючись законами існуючої конституції. Спільним як для українських територій у складі Австро-Угорщини, так і для українських земель у складі Росії було те, що українство вело послідовну боротьбу за свої соціальні і національні права. Стратегія цієї боротьби полягала в соборності України і створенні незалежної Української держави.