Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НОВІТНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

УКРАЇНА В РОКИ ВИЗРІВАННЯ ПЕРЕДУМОВ І ТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ ДЕРЖАВИ

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ

УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ЧАСІВ ГЕТЬМАНА П. СКОРОПАДСЬКОГО (29 квітня — 14 грудня 1918 р.)

Про гетьманщину, яка проіснувала сім з половиною місяців, ходять легенди, однак справжньої історії не створено. Разом з тим ці місяці насичені подіями надзвичайної історичної ваги, поки незалежну Українську державу вперше в її історії визнали провідні держави Європи.

У літературі досі спостерігається, з одного боку, ідеалізація П. Скоропадського, з іншого — його очорнення. Зокрема, в унікальній за творчим задумом праці — «Мала енциклопедія етнодержавознавства» — в одній із статей П. Скоропадський зображений як «політичний перевертень» і національно несвідомий українець, а в другій — як щирий патріот України. Зрозуміло, що такі діаметрально протилежні оцінки не сприяють з'ясуванню істини.

29 квітня 1918 р генерал П Скоропадський взяв в Україні владу, що фактично впала з рук Центральної Ради та її Ради Міністрів. До фігури гетьмана ставлення істориків надзвичайно суперечливе, таким воно було і за його правління П. Скоропадський прожив 72 роки. В 45 років він став останнім гетьманом України і 27 років розплачувався за життєвість гетьманської влади, коли Україна була у вирі громадянської війни.

Рід Скоропадського сягає у віки І Скоропадський с гав гетьманом після І. Мазепи. Військовими були і його предки Дід і батько Петро Іванович входили до вищого петербурзького світу Павло Петрович з 10-річного віку навчався в закритих військових закладах (Пажеський корпус), брав участь у російсько-японській та Першій світовій війні і в свої 44 роки посів почесне місце у вищому ешелоні російського суспільства.

Виникає запитання, чи був П. Скоропадський «свідомим українцем» в час висунення на гетьмана України? Запитання принципове і відповідь на нього ствердна Вихованого на родинних традиціях, в оточенні відомих українських діячів В. Тарнавського, П. Дорошенка, В. Горленка, його завжди супроводжувала колекція української старовини, портрети усіх гетьманів і видатних діячів.

Тому враховуючи навіть цю коротку біографічну довідку, не можна огульно позбавляти П. Скоропадського українського коріння, патріотизму, культури і, врешті-решт, відмовляти йому в батьківщині тільки за те, що все свідоме його життя пройшло в «єдиній і неподільній» Російській імперії. Треба пам'ятати, що більшість представників української інтелігенції пройшли цей життєвий шлях.

До факту гетьманського перевороту потрібно підходити зважено і об'єктивно. Упереджений підхід до його оцінки був зумовлений політичними чи ідеологічними обставинами. Він завжди завідомо спотворював картину того чи іншого факту, а в цьому разі суть гетьманського перевороту. Відомо, що переворот відбувся швидко і порівняно легко. Такий перебіг подій може свідчити, що він був добре підготовлений. План перевороту був продуманий ще 24 квітня 1918 р. і розроблявся в штабі німецьких військ. Тут вирішувалося також питання про кандидата на гетьманство. Перевагу віддали П. Скоропадському, враховуючи його біографічні дані Проте не тільки вони відіграли вирішальну роль. З П. Скоропадським було проведено попередні переговори і ознайомлено з умовами, які висували керівники окупаційних військ В. Гренер та дипломатичні представники барон А. Мумм і австрійський посол граф Й. Форгач.

Попередні умови зводилися до основних пунктів такого змісту заборона утворення української армії, введення в Україні німецьких і австро-угорських польових судів, розпуск усіх земельних та надзвичайних комітетів, скасування на користь Німеччини та Австро-Угорщини всіх розпоряджень, що гальмують вивезення харчових продуктів тощо.

П. Скоропадський погодився з висунутими умовами, а отже, з пропозицією на гетьманство Разом з тим він добре усвідомлював, що

лише зовнішнього чинника буде недостатньо в боротьбі за владу. Виходячи з цього він готував підґрунтя внутрішнього порядку і проаналізував соціальну опору, на яку можна було спертися під час перевороту.

Соціальна база, на яку спирався П. Скоропадський, не була широкою. Опорою йому слугували створена ним Українська Народна Громада, до якої вступило багато старшин Першого Українського Корпусу під його командою та козаків із Вільного Козацтва, почесним головою якого також було обрано майбутнього гетьмана Активними діячами Громади були М. Устимович, В. Кочубей, М. Воронович, М. Василенко, В. Любинський та ін. Провідники Громади встановили тісні стосунки з представниками партії Українських хліборобів — демократів (УХДП) — братами В. і С. Шеметами, М. Махновським, В. Липинським, а також із Союзом Земельних Власників.

Ці три організації вели підготовку до державного перевороту, хоча їхні політичні платформи суттєво відрізнялися. Союз земельних власників негативно ставився не тільки до соціально-економічної політики Центральної Ради, а й до самої ідеї незалежності України. Він прагнув використати державний переворот для відновлення єдиної Росії. Водночас УХДП негативно оцінювала економічні перетворення Центральної Ради, проте підтримувала її прагнення побудувати незалежну державу Українська Народна. Громада більше тяжіла до Союзу хліборобів, хоч і робила вигляд, що підтримує УХДП. Остання шукала можливості співпраці з Радою та її урядом у вирішенні питань скасування положення. Третього універсалу про соціалізацію земель.

Суперечності, які існували між цими політичними організаціями, призвели до розколу на з'їзді хліборобів, який відбувся 29 квітня 1918 р. Незважаючи на розкол, з'їзд одноголосно обрав гетьманом України П. Скоропадського. Приймаючи владу, гетьман на з'їзді сказав. «Панове, я дякую вам за те, що ви довірили мені власть. Не для власної користі беру на себе цей тягар тимчасової влади. Ви ж знаєте, що всюди шириться анархія і що лише тверда влада може завести лад. На вас, хлібороби, і на статечних кругах населення я буду спиратися і молю Бога, щоб дав нам силу і твердість врятувати Україну».

Гетьман звернувся до українського народу з маніфестом під назвою «Грамота до всього українського народу», який оголошував про скасування Української Центральної Ради, уряду УНР та утвореного ними законодавства.

Разом із грамотою вийшли «Закони про тимчасовий державний устрій України», в яких розкривались повноваження гетьмана. Закони підтверджували, що гетьман П. Скоропадський перебрав на себе усі владні функції Яскравим свідченням цього є пункти самого документу «Влада управи належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української держави; Гетьман стверджує закони і без його (Санкції ніякий закон не може мати сили».

Переворот був переходом від колективної форми правління до одноосібної влади через відповідні державні структури. Найефективнішою формою державної влади було обрано історично-традиційну форму для України — Гетьманат. Сама держава стала називатися Українською державою.

Уже перебуваючи в еміграції, в 1919 р. П. Скоропадський не змінив свого ставлення до перевороту 29 квітня 1918 р. «Багато людей критикують мій крок і злим оком дивляться на встановлення гетьманства. Зовсім зрозуміло, чому так відносяться до цього факту вороги української державності. Але тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лише одне: пам'ятайте, що коли б не було мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства».

Уособлюючи верховну виконавчу владу, гетьман видавав законодавчі акти, призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував її склад, здійснював загальне керівництво зносинами з іншими державами. Як верховний воєвода він керував армією і флотом, оголошував воєнний чи надзвичайний стан. У законах наголошувалося, що гетьман «підтримуватиме авторитет влади, не спиняючись перед крайніми заходами». В документі заявлялося також про те, що незабаром буде видано закон про вибори до Установчих Українських зборів (сейм). Закон поновлював право приватної власності, гарантував наділення землею малозабезпечених селян, забезпечення прав робітників. Водночас у маніфесті наголошувалося, що всі законодавчі акти й укази діють тільки до скликання Установчих Зборів. У «Законі про тимчасовий державний устрій України» накреслювалися головні напрями діяльності нового уряду щодо забезпечення політичних і соціальних прав населення, організації місцевого самоврядування. Генеральний суд мав здійснювати контроль за дотриманням законності в Україні. Творці нового режиму вбачали в гетьманаті можливості запровадження сильної авторитарної влади.

Згідно з «Законами про тимчасовий державний устрій України» гетьман розпочав формування уряду. Спочатку П. Скоропадський доручив М. Устиновичу провести переговори з українськими політичними партіями про створення українського кабінету міністрів. Проте соціалісти відмовилися від співробітництва. 30 квітня гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів М. Василенка — наукового й громадського діяча, професора історії України та права, члена партії кадетів. Гетьман поставив перед новим прем'єром дві умови: кабінет має бути «лівим», а в своїй діяльності керуватися одним прагненням — національного відродження України.

Спроба М. Василенка залучити до співпраці соціалістів — федералістів також зазнала невдачі, і він відмовився від посади прем'єра Головою Ради міністрів і міністром внутрішніх справ був затверджений Ф. Лизогуб — багатий полтавський поміщик, поміркований земський діяч, нащадок старого козацького роду, син одного з найближчих друзів Тараса Шевченка. Він і став першим прем'єром, або отаманом міністрів гетьманського уряду.

До уряду ввійшли Д. Дорошенко — нащадок українського гетьманського роду, генерал-губернатор Галичини та Буковини в роки Першої світової війни, згодом член Центральної Ради, відомий історик — закордонні справи, О. Рогоза -— командуючий однієї з армій Румунського фронту, з козацького роду Уманщини — військові справи, А. Ржепецький — виходець з полтавського шляхетного роду, енергійний громадський діяч — фінансові справи, С. Гутник — голова одеського біржевого комітету, за національністю єврей — міністр торгівлі, В. Колокольцов — з дворянського роду Харківщини, учений-агроном — земельні справи, В Зіньківський — професор Київського університету — культові справи, Ю. Соколовський — Діяч Полтавського земства — харчові справи, Ю. Любинський — лікар-фармаколог — міністр здоров'я, М. Василенко — професор Київського університету, член колишнього. Товариства українських поступовців — міністр освіти, Б. Бутенко — інженер шляхів, родом з Херсонщини — міністр шляхів, М. Чубинський — з дворянської родини Переяславського повіту, син знаного етнографа П. Чубинського, професор Харківського університету — міністр юстиції, Ю. Вагнер — член партії народних соціалістів, вчений-зоолог — міністр праці, І. Кістяківський — син відомого українського вченого О Кістяківського — державний секретар, Г. Афанасьев — росіянин — державний контролер.

Наведений склад першого гетьманського уряду свідчить, що П. Скоропадський намагався ввести до нього фахівців, які знали свою справу, готові служити Україні. Незважаючи на воєнний стан України, її господарську розруху, новий уряд одразу включився в активну державотворчу діяльність.

Перший кабінет, за задумом П. Скоропадського, мав бути лівоцентристським, а в основу його діяльності було покладено завдання відродження України. В уряді «бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів». У ньому, на думку Н. Полонськоі-Василенко, « не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України, що брали участь в українському житті як земські діячі, професори, правники, громадські працівники».

Однак лідери українських соціальних партій оголосили всіх гетьманських міністрів неукраїнськими та ворогами українського народу і його держави. Такий висновок був зумовлений передусім тим, що ніхто з міністрів не належав до соціалістичних партій.

Не вступаючи в суперечку з соціалістами, П. Скоропадський та його міністри видали 10 травня 1918 р. заяву — декларацію уряду, в якій конкретизувалися основні програмні завдання. Вони полягали в здійсненні ідеї незалежної і вільної України в історичній та національно-державній формі, проведенні соціально-економічних реформ, розвитку української культури.

Гетьман наголошував, що гетьманство — це здійснення ідеї незалежної України в традиційній національно-державній формі. Відповідано до цього П. Скоропадський приймає титул «Гетьмана всієї України». Відповідно до відродження козацьких традицій відновлюється державна символіка.

Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб: «козак з мушкетом». 17 травня 1918 р. гетьман затвердив тризуб атрибутом військового одягу. На виконаній Г. Нарбутом державній печатці були поєднані «козак з мушкетом» і тризуб. Було затверджено також і новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з «синьої й жовтої горизонтальних смуг», а в центрі «золотий тризуб з хрестом».

Наведення порядку в державі було неможливим без формування органів місцевого врядування. Тому важливе значення гетьман надавав призначенню керівників губерній, на чолі яких замість комісарів були поставлені губерніальні старости. 14 травня 1918 р. з'явився наказ Ф. Лизогуба про усунення від посад повітових комісарів та заміну їх повітовими старостами. Більшість з них було призначено тимчасово.

Гетьман залучав до роботи талановитих висококваліфікованих фахівців із великим досвідом роботи. На початку червня згідно з законом «Про урочисту обітницю урядовців і суддів на присягу та вірність Українській державі» від 30 червня 1918 р. у всіх державних установах та військових частинах України було складено присягу на вірність гетьману та Українській державі. Тих, хто відмовився її скласти, звільнили від державної та військової служби.

26 червня П. Скоропадський затвердив закон «Про нормальний розпис утримання центральних урядових установ цивільного відомства», за яким значно підвищувалася матеріальна винагорода за роботу в державних органах влади. Політичні уподобання кандидатів на посади не мали ніякого значення, цінувалися тільки професіоналізм і бажання працювати. Гетьманський уряд призначав губерніальними та повітовими старостами переважно місцевих поміщиків, земських діячів та суддів. Однак така політика призвела до того, що більшу частину чиновницьких посад обіймали росіяни, які дуже швидко перестали приховувати свою ворожість до української державності. Це давало опозиції привід проголосити, що більшість гетьманського кабінету та місцева адміністрація Гетьманату складається з реакціонерів і прихильників єдиної й неподільної Росії.

Гетьман намагався також реформувати судову систему держави її підготовкою займалося міністерство судових справ, яке у липні 1918 р. було перейменовано на міністерство юстиції. Успіхи цього відомства були пов'язані з діяльністю його керівника М. Чубинського У липні рада міністрів ухвалила власний закон про судові палати й апеляційні суди. Згідно із положенням цього законопроекту в Українській державі діяли три судові палати (Київська, Одеська та Харківська). Саме тоді було проведено реформування Генерального суду. Замість цієї установи утворено Державний сенат, який складався з Адміністративного генерального суду, цивільного генерального суду та Загального зібрання сенату її президентом було призначено М. Василенка.

Керівництву держави вдалося добитися обмеження повноважень окупаційних військових судів на території України Для вирішення спірних питань було створено спеціальну комісію з розмежування функцій німецьких, австро-угорських та українських судів. Крім того, гетьманський уряд домігся встановлення прокурорського нагляду за діями німецьких і австро-угорських воєнних судів на українських землях.

Отже, П. Скоропадському в цілому вдалося створити більш-менш дієздатний адміністративний апарат, ліквідувати безвладдя та навести порядок у державі. Для зміцнення влади широко застосовувались репресивні заходи, які в основному виконувала як Державна варта, так і окупаційні війська. Однак все це дало лише тимчасовий ефект, оскільки існуючим режимом була незадоволена значна частина населення України.

Відразу після державного перевороту гостро постало завдання якнайшвидшого розв'язання аграрного питання в Україні. Загальні положення широкомасштабної земельної реформи були визначені ним задовго до перевороту і її основою мало стати відновлення приватної власності на землю.

Програмні положення аграрних відносин були конкретизовані в гетьманській грамоті «До всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України». Стратегічною метою цієї програми ставилося створення в Україні верств «селянства здорового, забезпеченого землею і здатного в найвищій мірі підняти її продуктивність».

Крім цих законів були видані ще кілька законопроектів «Про право на врожай 1918 р. на території Української держави» (травень 1918 р.), «Про право продажу та купівлі землі поза міськими оселями» (червень 1918 р.), «Тимчасовий закон про заходи боротьби з розрухою сільського господарства» (липень 1918 р.). Прийняття цих законопроектів обмежувало землеволодіння в державі Окрема фізична, чи юридична особа могла купити чи отримати в дар сільськогосподарські маєтки за умови, що розмір наділу в межах Української держави не перевищував би 25 десятин. Землі, які були куплені понад цю норму, безплатно переходили у власність держави.

Це правило не поширювалося на землі цукрових заводів площею до 3 тис десятин, окремі культурні й дослідні господарства та маєтки поміщиків до 200 десятин землі.

Однак тривалий час П. Скоропадський та його уряд не могли розпочати здійснення реформи. На заваді цьому стояв окупаційний режим Гетьман змушений був ретельно виконувати підписані ним 24 квітня 1918 р. умови, її 6 яких передбачав, що аграрне питання має бути розв'язане через відновлення приватної власності й виплату за розділену між селянами землю. Задля експорту своєї продукції великі земельні господарства мають бути збережені до певних зазначених ти своє ставлення до відомого наказу командуючого німецькими військами в Україні фельдмаршала Г. фон Ейхгорна від 6 квітня 1918 р. Відновленню в Україні великої земельної власності сприяло також створення в середині травня замість скасованих земельних комітетів тимчасових земельних комісій. Новим органам доручалося повернути колишнім власникам їх господарства, допомогти у підрахунку втрат, а також спонукати населення до добровільної видачі розібраного майна та відшкодування втрат колишнього поміщика за самовільно захоплені селянами землі.

Проект земельної реформи в Україні готувала аграрна комісія. Однак прихильники аграрної реформи були в меншості її здійснення в Україні блокували землевласники та представники кооперації. Вони зволікали з обговоренням кожного пункту проекту реформи Скептично до неї поставився й міністр земельних справ В. Колокольцов.

Не підтримали запропонованих П. Скоропадським змін в аграрному секторі також українські політичні партії.

З метою прискорення реформи П. Скоропадським у жовтні 1918 р було створено. Вищу аграрну нараду, яку очолив гетьман Як згадував один із її членів, коли у ній головував П. Скоропадський, справа просувалася швидкими темпами. Однак за його відсутності більшість гальмувала розробку земельної реформи. Тільки в листопаді нарада завершила свою роботу. Основні положення підготовленого нею проекту проголошували, що всі земельні маєтки мають бути примусово викуплені державою, а потім продані за допомогою. Державного земельного банку, проте не більше як по 25 десятин одній особі. Господарствам, що мали високе агрокультурне значення, залишалося до 200 десятин землі. Більшими за розмірами могли бути маєтки цукрових заводів, племінні та насіннєві господарства. Однак вони не могли перевищувати п'ятикратного розміру земельного цензу. Цей проект почав обговорюватись гетьманським урядом 12 листопада.

Отже, П. Скоропадський втратив час, але так і не спромігся здійснити аграрну реформу в Україні. Під тиском командування окупаційних військ та великих землевласників він затвердив ряд земельних законів, які мали антиселянський характер. Вони ще більше настроїли проти гетьманського режиму українське селянство.

Спроба П. Скоропадського відновити стабільність у країні через відновлення до революційного соціально-економічного устрою та пропоміщицька політика гетьманського уряду стали найсерйознішими помилками у внутрішній діяльності Гетьманату. Негативно вплинули на настрої селян і реквізиції австро-німецьких загонів, які, природно, у їхній свідомості асоціювалися з владою П. Скоропадського.

Намагалися гетьман і його уряд розв'язати складні проблеми в галузі фінансів та грошового обігу. Адже Центральна Рада так і не спромоглася затвердити бюджет, внаслідок чого державні установи крім царських банкнот, були в обігу «керенки», карбованці УНР, марки і крони.

У перші місяці гетьманського правління керівництво прагнуло подолати нестачу грошових знаків друкуванням нових грошей. Однак цей крок не вирішував проблеми

І Гетьманом було створено Фінансову раду. В липні 1918 р. вона подала на затвердження гетьману ряд заходів, спрямованих на поліпшення становища в цій галузі. Складовою цих заходів була підготовка грошової реформи, яка передбачала запровадження єдиної української валюти — гривні. Нові гроші ще на замовлення Центральної Ради друкували в Німеччині їх періщ парти почали надходити в Україну. Однак загострення економічного і політичного становища не дозволили уряду завершити розпочату роботу. Повністю взяти під свій контроль стан справ у фінансовій сфері гетьману так і не вдалося. Для реалізації цих задумів історія відвела йому дуже мало часу.

З приходом до влади П. Скоропадський докорінно змінив політику держави до збройних сил. Як кадровий військовий він добре усвідомлював, що без них самостійна держава існувати не може.

Розбудову українських збройних сил він розпочинав у надзвичайно складних умовах Брестським договором передбачалося «В часи перебування австро-угорських і німецьких військ на Україні ніяка українська армія не може формуватися. Можна тримати лише поліцейські відділи за порозумінням з обома командуваннями». Ця заборона діяла до кінця 1918 р., і тільки 20 травня був призначений військовий міністр. Ним став генерал О. Рогоза.

П. Скоропадському вдалося переконати командування окупаційних військ зняти заборону на формування нових українських військових частин. З другої половини травня головним завданням військового міністерства стає розробка плану реорганізації армії Українська армія мала складатися з восьми армійських корпусів.

У червні 1918 р. розпочалося впровадження в життя плану формування регулярної української армії. Першим кроком на цьому шляху слід вважати затвердження гетьманом структури та командування військових корпусів. Створення нових військових частин мало відбуватися через реорганізацію вже існуючих та на базі військових частин Румунського й Південно-Західного фронтів.

У червні було реформовано Генеральний штаб До роботи в штабі було залучено відомих військових — М. Юнакова, С. Дельвіга, В. Петрова, В. Сальського, В. Садовського, О. Славинського, Б. Євтимовича та ін.

До 10 липня затверджено формування трьох піших полків та чотирьох кінних дивізій. У серпні було прийнято рішення про формування ще двох військових частин — полку Січових стрільців та Чорноморського козачого кошу.

11 листопада 1918 р. завершилося формування українського Чорноморського флоту. Він складався з трьох бригад лінійних кораблів, однієї бригади крейсерів, трьох бригад гідро крейсерів, дивізії міноносців, 22 підводних човнів та інших кораблів різного призначення.

Значну увагу гетьман приділяв розробці нової форми української армії. За його розпорядженням була розроблена військова символіка в козацьких традиціях, а 30 травня прийнято закон. «Про урочисту обітницю урядовців і суддів та присягу на вірність Українській Державі». Згідно з його статтями всі військові повинні були складати присягу, а тих, хто відмовлявся, мали звільняти в запас.

Формувати армію П. Скоропадський прагнув на класовій основі її ядром мав стати козацький стан, який об'єднував би національно свідоме й економічно міцне сільське населення України. Однак йому не вдалося повною мірою здійснити свої плани Передусім у керівництва міністерства військових справ виникли труднощі при комплектуванні армії з представників заможного сільського населення. Становище ще більше ускладнилось після прийняття рішення про формування добровільних загонів із хліборобів для боротьби з повстанським рухом. Заможні селяни становили основу охоронних загонів при повітових та губернських старостах, які виконували поліцейські функції. Зрозуміло, що їхні представники більш охоче йшли до таких формувань, ніж до регулярної армії. Адже на них покладалися обов'язки охорони своєї власності та порядку в повітах.

Отже, гетьманський уряд доклав чимало зусиль з метою створення регулярної армії і флоту. Було наведено порядок в обліку призовників, затверджено реорганізацію військових частин, укомплектовано і забезпечено їх зброєю, здійснено деполітизацію армії. Однак не вдалося домогтися того, щоб заможне селянство стало справжньою соціальною базою армії Української держави. Не вирішеним залишилося також питання формування війська з патріотично настроєних вояків і старшин.

За гетьманату багато було зроблено для відродження української культури Гетьман продовжив розпочатий Центральною Радою курс на українізацію освіти. Важливим чинником у цьому стало пере профілювання російських навчальних закладів на україномовні. Однак ці дії Ради значна частина населення зустріла негативно Міністерство народної освіти Гетьманату не відступило від розпочатого. Радою курсу, проте змінило тактику втілення його в життя Керівництво держави добре розуміло неможливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, тому вирішило діяти в україномовному селі та російськомовному місті диференційовано. Замість конфронтації з батьківськими комітетами та педагогами уряд прийняв рішення про відкриття поряд з російськими школами та гімназіями українських. Це дало змогу тільки у травні 1918 р заснувати близько 50 нових українських шкіл.

Українізація школи потребувала великої кількості вчителів, які б вільно володіли державною мовою. Тому в травні міністерство народної освіти затвердило план організації курсів українознавства для педагогів. Робота з перепідготовки педагогічних кадрів дала можливість затвердити українізацію близько 5,4 тис. початкових шкіл. У серпні 1918 р. П. Скоропадський ухвалив закон «Про обов'язкове вивчення української мови та літератури, а також історії та географії України у всіх середніх школах».

За його правління було українізовано близько 150 гімназій, які повністю фінансувалися за рахунок державного бюджету 17 серпня гетьман приймає рішення про перетворення. Першого українського народного університету, який існував у Києві, на державний 22 жовтня у Кам'янець-Подільському розпочав свою роботу ще один український державний університет. Всього за час Гетьманату було відкрито більш як двадцять вищих навчальних закладів.

За часів гетьманату у Києві було засновано Український драматичний театр, Державну драматичну школу, Український національний театр державної опери їм. М. Лисенка та ін.

14 листопада 1918 р. П. Скоропадський ухвалив закон «Про заснування Української Академії Наук» та затвердив її перший склад з 12 дійсних членів 27 листопада відбулося перше установче засідання УАН, на якому обрано Голову — президента академії В. Вернадського та його секретаря А Кримського. За гетьманування П. Скоропадського було відкрито національну бібліотеку Української держави. Вона мала стати книгозбірнею всесвітнього типу.

Отже, за правління П. Скоропадського здійснювалася виважена цілеспрямована політика щодо національно-культурного відродження України. Вона мала чітку систему, що дозволяла уникати протистояння у цій сфері Пріоритет належав створенню та підтримці українських освітніх закладів, наукових та культурних установ. При цьому держава не чинила жодних перешкод розвиткові культури національних меншин.

Активну політику провадив гетьман на міжнародній арені. Вона була спрямована на досягнення миру і захист суверенітету України. В надзвичайно складних умовам розрухи та інтервенції Українська держава проводила успішну дипломатичну діяльність.

З 20 травня до 14 листопада обов'язки Управляючого міністерством закордонних справ виконував Д. Дорошенко. Під його керівництвом визначилися три основних напрями зовнішньої політики Української держави. 1. Встановлення дружніх відносин з країнами Четвертого союзу — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною 2. Розв'язання спірних територіальних проблем з сусідніми державами 3. Встановлення дипломатичних відносин з нейтральними державами.

Головним напрямом зовнішньої політики Гетьманату було налагодження дружніх відносин з країнами Четвертого союзу. І це закономірно, адже в Україні знаходилося 450-тисячне окупаційне військо Німеччини та Австро-Угорщини, що справляло визначальний вплив на внутрішню і зовнішню політику. Безпосередні тісні контакти з Німеччиною сприяли тому, що вже 2 червня 1918 р. вона офіційно визнала Українську державу. Слідом за нею таке визнання отримала Україна з боку Австро-Угорщини, Болгари та Туреччини.

Напружено розвивались дипломатичні відносини з сусідніми державами. Таке напруження обумовлювалось наявними територіальними проблемами, особливо гостро ці стосунки складалися з більшовицькою Росією. Остання набувала для української зовнішньої політики величезної ваги ще й тому, що там проживало кілька мільйонів українців, які постійно зазнавали утисків з боку більшовицьких властей 12 червня 1918 р. було підписано договір, згідно з яким Росія визнала незалежність Української держави. Крім названого договору було прийнято ряд постанов — про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян — росіян до Росії, а українців в Україну, обмін консульськими представниками. Велись переговори і стосовно кордонів. У цілому лінія кордону відступала від української етнографічної межі на 125—200 верств на користь Росії. Переговори ускладнювались також тим, що починаючи з липня російська сторона стала постійно порушувати вже підписаний договір від 12 червня 1918 р.

Незважаючи на складність ситуації, українській дипломатії вдалося немало зробити для визнання України на світовій арені. Зокрема, в Українській державі були дипломатичні представництва 25 країн Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії, Туреччини, Фінляндії, Польщі, Дону, Румунії, Кубані, Грузії, Росії, Вірменії, Азербайджану, Білоруси, Іспанії, Данії, Грузи, Норвегії, Швейцари, Швеції, Італії, Перси, Португалії, Нідерландів та Бельгії.

У листопаді 1918 р., коли остаточно стало відомо, що Німеччина та її союзники програли війну, гетьман терміново починає

шукати контактів з державами Атланти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», П. Скоропадський змінює й своє ставлення до питання незалежності України.

Саме в той час і з'явилася грамота про федерацію України з Росією. В правовому плані вона, по суті, була звичайною політичною декларацією, адже гетьман навіть не мав ще з ким її підписувати. Незмінна ж попередня зовнішньополітична лінія, орієнтована на держави Четвертного союзу, неминуче загрожувала Українській державі, вела до війни з Антантою і як наслідок до втрати української державності. В цей час з півночі, на кордонах України, загрожували війська більшовицької Росії. Згодом П. Скоропадський так пояснював свої дії «Я не міг рятувати становище українськими силами, а повинен був опертися на російські сили, чого я ні за яку ціну робити не хотів».

Аналіз ситуації, в якій опинилася Українська держава, належить до пізнішого часу, коли П. Скоропадський уже багато обміркував і зважив. Проте вона відбиває усю складність становища, в якому опинилася Україна, з одного боку, це зміна розстановки сил в Європі, внаслідок якої Четвертний союз зазнав поразки, а Антанта вийшла переможницею. В Росії перемогла диктатура пролетаріату і встановився більшовицький режим, що загрожував війною Україні.

Українська держава виявилася в оточенні ворожих і ворогуючих між собою сил з великим воєнним потенціалом, готовим до втручання в Україну. Як згодом підтвердив розвиток подій, це втручання відбулося у формі інтервенції більшовицької, а також — англо-французької.

Гетьману довелося врахувати також внутрішню соціально-політичну ситуацію в Україні і протягом всього свого правління вести складний діалог з різними політичними партіями, що становили прогетьманську опозицію, та з тими, які проводили відверто анти гетьманську, а вірніше, антидержавницьку лінію та постійно агітували проти гетьмана.

Від самого перевороту чітко оформилися три основних групи політичних партій та організацій за їх ставленням до гетьманського режиму. Першу складали ті партії, що допомогли гетьману прийти до влади і потім підтримували його. До них належали Українська народна громада, Союз земельних власників, українські хлібороби — демократи, кадети та ін. Переважну більшість у першому кабінеті міністрів становили кадети, яких запросив до уряду М. Василенко не за партійною, а за професійною ознакою. Саме вони, ввійшовши до складу уряду, впливали на вирішення питань про надання російській мові права державної на рівні з українською, розпуску демократичних міських і земських органів самоврядування, скасування 8-годинного робочого дня та обмеження у правах робітничих організацій та ін. В майбутньому це негативно вплинуло на становище Гетьманату.

У другій половині травня завершилось формування ще однієї суспільно-політичної організації, яка підтримала гетьмана. На з'їзді представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства («Протофісу») було прийнято рішення про підтримку нового уряду та його курсу.

Отже, гетьмана підтримували помірковані політичні течії, які займали центристські позиції. Однак вони не мали значного впливу на переважну більшість населення.

Суттєво знизилася політична активність членів Української народної громади. Вони хоч і мали значний вплив в уряді, але не пропагували його політики серед широких народних мас. Сам гетьман хоч і належав до цієї організації, проте одночасно дистанціювався від участі в її діяльності

Другу групу становили політичні партії, які після перевороту 29 квітня 1918 р. стали в легальну опозицію до П. Скоропадського. Вони створили національний координуючий центр — Український національно-державний союз (УНДС), який поставив перед собою завдання сприяти побудові незалежної Української держави. До УНДС ввійшли УПСС, УПСФ, Українська трудова партія, УДХП, Об'єднана рада залізниць України та Поштово-телеграфна спілка. З дорадчим голосом до союзу вступили УПСР і УСДРП.

У своїй антигетьманській діяльності УНДС використовував все різноманіття усної і друкованої пропаганди. Особливо широко використовувалися періодична преса, заяви та звернення. Члени союзу надавали значну допомогу страйкуючим робітникам і залізничникам України.

У першій половині серпня 1918 р., після виходу з УНДС хліборобів — демократів, було прийнято статут та програмні положення цієї організації Союз прийняв виключно національну назву Український Національний Союз (УНС) і об'єднав навколо себе національні партії та організації УПСР, УСДРП, Селянську спілку, Українську трудову партію, Галицько-Буковинську раду, Холмський комітет, Кримську Українську раду, Всеукраїнську учительську спілку, Залізничний союз, Поштово-телеграфний союз, Українське правниче товариство, Студентський союз, Чорноморську раду та Кирило-Мефодієвське товариство.

Роботою УНС керувала Головна рада, до якої входили лідери усіх партій та організацій — членів союзу Головою союзу було обрано відомого громадського і політичного діяча А. Ніковського. Філії УНС були відкриті в Одесі, Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві та інших містах.

15 вересня головою союзу було обрано В. Винниченка. З цього часу Головна рада стала відходити від проголошених статутом легальних форм боротьби і почала готувати збройне повстання проти гетьмана Соціалісти (В. Винниченко та М Шаповал) виявили свої справжні устремління і вступили в таємні переговори з керівниками більшовицької делегації X. Раковським та Д. Мануїльським у підготовці повстання проти гетьмана.

Такий маневр лідерів соціалістів В. Вииниченка та М. Шаповала розкриває їхні справжні наміри. В критиці гетьманського режиму і закликах до його повалення вони переслідували свої власні цілі — прагнення до захоплення влади. В цій політичній ситуації В. Винниченко, як Голова ради УНС, показав свою крайню непослідовність, амбіційність і авантюризм. Як голова він не брав до уваги рішення Головної ради, яка у вересні 1918 р. ухвалила умови співпраці з П. Скоропадським українські партії визнають гетьмана головою держави, бо він за державні інтереси України, УНС домагається впливу на створення нового кабінету, Всеукраїнський конгрес делегатів партій вибере Державну Раду, що матиме силу діяти від імені народу аж до укладення загального миру Політичний авантюризм В. Винниченка, М. Шаповала та інших соціалістичних лідерів, що входили до Центральної Ради, не був випадковим. Він яскраво характеризує їх на наступних етапах розвитку революції після повалення Гетьманату.

Третю групу складали політичні парти, що з самого початку оголосили повалення гетьманського режиму своїм стратегічним завданням. До неї належали більшовики, ліві українські й російські соціалісти — революціонери, ліві соціал-демократи та анархісти П. Скоропадський обрав проти них тактику рішучої боротьби.

Протягом усього періоду існування Української держави опозиційні сили вели деструктивну роботу проти гетьмана, використовуючи як легальні, так і нелегальні форми боротьби. Суть и зводилася до одного — повалити диктаторський режим Гетьманату і відновити демократичні форми правління Української Народної Республіки.

На першому етапі існування гетьманського режиму до літа 1918 р. в боротьбі опозиційних сил переважали політичні форми і методи. В усній агітації і в пресі розкривалася реакційна суть гетьманського режиму. Головними критиками були насамперед діячі поваленої Центральної Ради В. Винниченко, С. Петлюра, М. Шаповал, П. Христюк.

Сам П. Скоропадський незмінно змальовувався лідерами опозиції виключно в чорних фарбах, у безжально гострій, водночас глузливій формі, з підбіркою лайливих фраз. Для В Винниченка не було сумнівів, що П. Скоропадський був «підставною, нікчемною фігурою, манекеном і декорацією, за якою стояв німецький генерал». В такому самому тоні характеризував В. Винниченко і гетьманський уряд Це був, за його визначенням, уряд поміщицько-буржуазний, кадетсько-октябрський, україно-жерський, а його міністри безцвітні нікчемні ненависники українського відродження.

Одностайним з В. Винниченком в оцінці гетьманського режиму був і соціаліст М. Шаповал «Гетьманщина, — стверджував він, — оказалась фальсифікатором щоб дурити українських політичних горобців, придумано слово «гетьманщина», але справді установлено диктатуру російської буржуазії, поміщиків і царських генералів та бюрократів». Реакційний характер Гетьманату змальовує ще один колишній генеральний секретар С. Петлюра. Він пише, що «в зв'язку з державним переворотом скрізь на Україні почались арешти й замикання в тюрми без суду та слідства різного стану громадян України».

Отже, з самого початку встановлення гетьманського режиму і до його повалення в Україні розгорнулася шалена критика опозиційними силами Гетьманату. Причому він потерпав не тільки за свої гріхи, а й за помилки, прорахунки і бездіяльність Центральної Ради

Пропозицію гетьмана про співпрацю з урядом соціалістами було відкинуто і всілякі переговори проігноровано. Водночас вони намагалися тиснути на нього, постійно апелюючи разом з тим до австро- німецької окупаційної адміністрації. На практиці це призвело до того, що, відмовившись здійснювати конструктивну програму через уряд, українці самі ініціювали втручання іноземних сил у власні внутрішні справи, підриваючи авторитет України на міжнародній арені.

Соціалісти сформували делегацію, до складу якої ввійшли О. Андрієвський, В. Винниченко та С. Єфремов, яка звернулася не до гетьмана, а до начальника штабу німецького війська генерала Гренера з пропозиціями, на яких вони могли взяти участь в уряді П. Скоропадського.

У документі, який передали соціалісти німецькому командуванню, наголошувалося, що переворот має русофільський, монархічний характер, а кабінет міністрів є великоруської орієнтації й намагається завести назад до Москви Опозиційні соціалістичні сили, які донедавна самі стояли на автономістсько- федералістичних позиціях, тепер миттєво переорієнтувалися на позиції державної самостійності України. Звичайно, такі умови не могли задовольнити німецьке командування 4 травня Гренер дав категоричну відмову Зайнявши непримиренну позицію, опозиційні сили 24 травня поставили вимогу відставки кабінету міністрів. Причому якщо двадцять днів тому вони категорично відмовилися від участі в ньому, то тепер вони заявили, що «сучасний кабінет міністрів врятувати. Державу від анархії і безладдя та зміцнити Українську Державу не зможе, і тому нижчепідписані українські партії та організації висловлюють йому недовір'я». Цей документ мав виключно пропагандистський голослівний характер, оскільки за двадцять днів свого існування уряд не міг суттєво змінити ситуацію в країні.

30 травня УНДС звернувся із заявою до німецького народу. В ній наголошувалося на реакційності урядової політики в Україні, на монархічності і анти народності гетьманської влади порівняно з демократичним курсом Центральної Ради. Так робилася дискредитація Української держави на міжнародній арені.

Особлива роль серед опозиційних сил належить С. Петлюрі. Обіймаючи посаду голови Київської губерніальної земської управи і Всеукраїнського Земельного Союзу, він надіслав гетьману меморандум від Всеукраїнського союзу земств. У цьому документі варто виділити такі вимоги. 1. Негайне звільнення усіх службовців гетьманського уряду, що порушують закони України, 2. Відновлення автономних інструкцій самоврядування, 3. Відновлення усіх громадянських свобод, 4. Призначення виборів до конституційної комісії. Головним у меморандумі було те, що в ньому акцентувалось на антиукраїнській політиці гетьмана та його уряду. Копії цього меморандуму було надіслано також німецькому, австрійському і болгарському послам.

Відповіддю гетьмана було ув'язнення С. Петлюри до в'язниці 12 липня 1918 р. Після звільнення він відбув до Білої Церкви, де дислокувалися. Січові стрільці, і в складі УНДС оголосив підготовку до збройного повстання проти гетьмана.

Добре розуміючи, що з конфронтації нічого доброго для українського народу не вийде, гетьман П. Скоропадський покладався на вірні йому кадри. Зважаючи на складні політичні умови і економічне становище, гетьман та його уряд шукали вихід у внутрішніх реформах та зовнішній політиці.

У жовтні 1918 р. гетьман робить ще одну спробу порозумітися з опозицією. Він запросив на бесіду представників УНС В. Винниченка, А. Ніковського, Ф. Швеця і запропонував співпрацю в уряді. Делегація виклала свої погляди на реформу, особливо на аграрну її частину, і поставила вимогу реорганізації кабінету міністрів. Домовленості було досягнуто. Проте ця співпраця тривала лише кілька тижнів.

На цей час кабінет міністрів потрапив у кризу. Одна частина міністрів виступила з шовіністичною програмою приєднання України до Росії на федеративних засадах Інша на чолі з Ф. Лизогубом виступила із самостійницьких позицій. У такій ситуації уряд подав у відставку.

Відставка кабінету висвітлила розкол серед широких національно свідомих мас України. В боротьбі за владу відкрито виступили, з одного боку, УНС, підтриманий хліборобською партією, що стояв на самостійницьких позиціях, а з другого — кадети, підтримані промислово-фінансовими колами. І хоча в новому кабінеті міністрів, здавалося, самостійницький курс взяв верх, проте федералісти залишилися в більшості і сам уряд проводив проросійську політику, що призвело до нової урядової кризи.

У цих умовах гетьман П. Скоропадський проголосив свою федеративну грамоту. За суттю вона виявилася звичайною декларацією. Однак прийняття її мало фатальні наслідки для гетьманського режиму,

оскільки було використано лідерами УНС для оголошення всенародного повстання проти нього.

Видання грамоти підняло до активної діяльності антигетьманські сили. В цей час проти гетьмана об'єдналися сили, які ще влітку виступили в звенигородсько-таращанському повстанні та Криму. До цих сил примкнули також ті, хто займався терором та диверсіями проти австро-німецьких військ. На бік повстанців у листопаді почали переходити цілі полки, а також дивізії гетьманської армії. Всі ці сили тісно згуртувалися навколо УНС, який почав планувати повстання ще перед проголошенням федерації.

13 листопада 1918 р. представники УНС на таємному засіданні створили так звану Директорію для керівництва повстанським рухом у складі В. Винниченка, С. Петлюри, Ф. Швеця, П. Андрієвського та А. Макаренка. Нарада представників усіх партій, що входили до УНС, доручила директори ліквідувати гетьманщину. Від імені Директорії 15 листопада було поширено звернення до громадян України із закликом повалити гетьманський уряд П. Скоропадський оголошувався «узурпатором народної влади», а його уряд антинародним та антинаціональним Гетьману, міністрам, російському офіцерству було запропоновано негайно залишити свої пости і межі України.

15 листопада УНС розпочав повстання. Центром повстанського руху стала Біла Церква, де був розташований полк Січових стрільців. У цей день головний отаман українських військ С. Петлюра оприлюднив від свого імені універсал до народу України із закликом підтримати повстання проти гетьманського режиму.

За короткий строк петлюрівські загони розрослися у повстанську армію. На бік повсталих перейшла значна частина гетьманської варти, їх підтримували робітники і селяни.

Протягом другої половини листопада — першої половини грудня на більшій частині України директорія встановила свою владу. Одна із причин швидкого успіху повстання полягала в тому, що, незважаючи на серйозні розбіжності у визначенні майбутнього України, відбувалося небачене досі єднання всіх революційно-демократичних сил. Повстанська армія зростала з кожним днем, а дні гетьманщини наближали и кінець.

Кінець відчував також сам П. Скоропадський. Він вирішив відмовитися від влади і 14 грудня 1918 р. підписав своє зречення. Воно звучало так «Я, Гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебував Бог не дав мені сил справитися із завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади».

Зрікшись влади, гетьман залишив протягом двох годин свою резиденцію і за кілька днів виїхав з Києва Директорія оголосила його поза законом, і він емігрував до Німеччини

Українська гетьманська держава 1918 р. була об'єктивно необхідним станом визвольних змагань. Вона являла собою спробу перевести українську національну революцію на конструктивний шлях, відмовитись від радикальних соціалістичних перетворень і спрямувати головні зусилля на розбудову та зміцнення державності.

На жаль, П. Скоропадському не вдалося консолідувати широкі політичні кола суспільства навколо ідеї незалежності України. Він легше знаходив спільну мову з російськими консервативними організаціями, ніж з українськими політичними партіями. Однак провина за це лежить не лише на ньому, а й на його політичних опонентах.